Соціологія розглядає виховання як одну з найвагоміших форм взаємозв'язку суспільства і особи, виділяє два рівня: первинний і вторинний. Первинний рівень взаємозв'язку включає об'єктивну взаємодію людини і умов її побуту, її життєдіяльності, що здійснюється в певному соціальному середовищі. Якщо формування особи зачіпає усі сфери життя суспільства, то людина в динаміці її особистого розвитку розглядається як своєрідна модель суспільства, що розвивається. В особі, як в краплині води, відображується різноманітність і багатогранність суспільного життя людей, хоч відображення і характеризується різним ступенем тотожності, тому що суперечність суспільних відносин створює можливість і спотвореного відображення навколишнього світу и індивідуальній свідомості. Формування особи —головний підсумок суспільного розвитку, глибинний його зміст. І тому-то, сукупність характерних рис особистостей красномовно свідчить про всебічне і різноманітне становище життя соціального організму. Вся сукупність суспільних відносин, суб'єктом яких виступає людина як член тієї чи іншої соціальної спільності, стає змістом особи в «знятому», як ви і начав Гегель, вигляді. Суперечливість процесу «зняття» соціального індивіда зумовлює велику різноманітність і соціальних типів, індивідуальностей, незважаючи на те, що суспільному буттю людей, відображенням чого виступає їх свідомість, така різноманітність і не властива.
Відтворення особи з визначеними характеристиками є природний та закономірний результат життя. Особа виступає немов би дзеркалом об'єктивних тенденцій і суперечностей, що зумовлюють її існування. Контрагентом особи на такому рівні є соціальне життя н тій мірі, в якій звернено до конкретної особи, сприймається нею, впливає на неї і, водночас, відчуває на собі її зворотний вплив. Осо ба, як чутливий прилад, реагує на зміни життя, реагує змінами своїх характеристик — соціальних, моральних, політичних, зростанням здібностей та потреб, а інколи — зміною ціннісних орієнтацій. Ось чому виховання необхідно для того, щоб людина переросла рівень суто ситуативної поведінки. Виховання покликано формувати особу, яке сама добровільно і свідомо будує своє життя відповідно з потребами суспільства. Процес виховання є своєрідне відтворення розвитку людства в становленні окремих особистостей, тобто соціального філогенезу — історичного розвитку органічного світу в соціальному онтогенезі — індивідуальному розвитку. Своєрідною квінтесенцією соціального досвіду, нагромадженого людством, і є культура різних спільностей.
Виховання, як одна із форм взаємозв'язку між суспільством і особою, реалізується у свідомій діяльності суспільства, що спрямована на одержання визначених, передбачуваних правил поведінки індивідів. Така діяльність складає вторинний рівень вихованнях має самостійний зміст і значення. Тут реалізується функція мов би каналу зв'язку від соціально-економічного ладу суспільства — через його потреби і цінності — до механізмів психіки і поведінки людей. Універсальні зв’язки індивідів — результат універсального обміну знаннями, трудовими навичками, уявами, переконаннями та ін. — зумовлюють необхідність застосування до людей загальних вимог. Ці вимоги продукуються як моральні, правові та інші норми соціальної регуляції. Установлені в суспільстві правила поведінки, що виступають засобом закріплення найважливіших суспільних відносин, можуть дещо або відставати від них у своєму розвитку, або випереджати їх, створюючи тим самим конфліктні ситуації. Та завжди суспільні правила поведінки стають засобом соціального регулювання та управління. Крім того, дотримання норм і правил поведінки відповідає закономірному розвитку людської індивідуальності, відтворюючи єдність особистих та суспільних інтересів.
Отже, можливість гармонійності особистих та суспільних інтересів перетворюється в дійсність для кожної людини суто індивідуально, тому що формально рівні і теоретично обґрунтовані можливості Практично часто-густо не рівні. Освоювати одну й ту ж дійсність Людина може по-різному: може пристосовуватися до неї, повністю Підкоряючись об'єктивним обставинам, а також може нехтувати ними, ведучи боротьбу з такими обставинами. Ось чому в однакових життєвих умовах можуть формуватися люди, яким будуть притаманні різні, інколи і зовсім протилежні, характеристики.
Співвідношення макро- та мікроумов і цілеспрямованої діяльності на формування та виховання особи може сприяти процесу виховання, і може бути індиферентним до нього. Ось чому управління людиною, людьми — це раціональна організація їх життєдіяльності — трудової, соціально-політичної, духовної. Це їх виховання відповідно із соціальними цінностями при дотриманні правових та моральних норм. При всій значимості цілеспрямованої діяльності в процесі виховання вирішальну роль для формування особи з соціально-значимими рисами, якостями, принципами поведінки відіграє все ж сам по собі вплив конкретних умов, життя кожної людини. Вторинний рівень виховання не передбачає заміни об'єктивного соціального творіння, заперечення його визначального впливу на життєдіяльність та поведінку особи, на її виховання та формування. Такий рівень передбачає виявлення в хаотичному стихійному процесі життєдіяльності тих факторів та механізмів, що найсприятливіші і раціональніші з точки зору кінцевої мети і соціальних цінностей для формування особи та її виховання. Вторинний рівень виховання дає можливість пом'якшити, нейтралізувати небажані, а інколи й негативні впливи, що існують в процесі виховання і гальмують формування та розвиток особи.
Суть виховання особи — врахування її взаємодій з об'єктивними конкретно-історичними умовами і соціальними інститутами, що здійснюють цілеспрямований, свідомий вплив на особу. Це — двоєдиний процес. З одного боку, виховання особи спрямовано на залучення людини до цінностей культури. З іншого — враховуючи, що покликання, призначення кожної людини — всебічно розвивати свої здібності — виховання полягає в індивідуалізації, в знаходженні особою власного Я, в переплавці сутнісних сил суспільства в сутнісні сили особи. Головним критерієм вихованості людини соціологія вважає ступінь практичної участі особи в суспільно-корисній праці. Найвагоміша результативність такої участі, а, отже, і найвища ефективність використання здібностей, талантів і можливостей кожного члена суспільства — необхідна і обов'язкова умова найповнішої реалізації переваг певного суспільства, чи то демократичного, чи то соціально-інтегрованого, чи то капіталістичного, і перспектив його дальшого функціонування і розвитку. Тому-то виховання людини, яка є не тільки простим відображенням суспільних відносин, а, насамперед, активний фактор їх розвитку, має спрямовуватись не лише на сприйняття та засвоєння нею ціннісних орієнтацій та настанов, а й сприяти привнесенню і нагромадженню індивідуального внеску в життєдіяльність суспільства.
