Демократизація і виховання: нова ідеологічна ситуація

Прямий зв'язок виховання особи з реформами, що відбуваються в Україні, обумовлює особливі завдання, тому що людина має навчитися жити і працювати в нових для неї умовах. Значно зростає роль цілеспрямованого вихо­вання (особливо в межах загальноосвітньої школи, інституту), що враховує об'єктивну ситуацію і суб'єктивні фактори, які впливають на формування особи. Сучасні установи освіти та культури поклика­ні не лише розвивати та удосконалювати закладені в індивіді приро­дою нахили і здібності, але й формувати у людей потребу в постійно­му саморозвитку. Отже, процес виховання значно ускладнюється, бо мова йде вже про те, щоб прищепити новому поколінню який-небудь мінімум навиків, надати не тільки освіту і професію, а й сфор­мувати нову психологію і свідомість, високу духовну культуру як передумову вирішення нових завдань, що стають перед суспільством. Існуюча дотепер система виховання зжила себе і не здатна на позитив­ний внесок в виховання особистісних якостей. Основні хиби системи тради­ційного виховання полягають в тому, що, по-перше, не враховувалось, що такі риси культури, як авторитарність та патріархальність, стали визначати систему виховання. По-друге, впровадження ідеології технократизму в сис­тему виховання привело до того, що виховання особи стало розглядатися не як самомета, а лише як інструмент вирішення інших, насамперед виробни­чих, завдань. По-третє, інтерес особи перестав використовуватись як засіб виховання, а проблеми виховання вирішувались шляхом перспективних ідей досягнення ідеального соціального устрою. По-четверте, одним з основних принципів виховання став принцип протиставлення суспільного особисто­му. Рецидиви віджилої системи виховання не подоланні і в умовах демокра­тизації України. Нерідко доводиться читати, що оздоровлення економіки має автоматично привести до вирішення проблем виховання, бо економіку мож­ливо перебудувати і без зміни системи виховання.

Цілеспрямоване формування суспільно необхідних якостей особи зумовлює відповідну організацію виховного процесу. Доцільно виділити три основні напрямки демократизації системи виховання. Перший напрямок зв'язаний з участю широкої громадськості у ви­хованні і навчанні молодого покоління. Своєрідна «педагогізація» сус­пільства сприяє формуванню такого клімату в соціальній дійсності, за якого виростає фізично здорове і духовно збагачене молоде по­коління, створюється цілісна система вимог до молоді з боку нав­чальних закладів, суспільних організації і інститутів, сім'ї. Другий напрямок зв'язаний з державним керівництвом системою вихован­ня, глибокими структурними змінами у механізмі її керування. За­безпечення стабільності у розвитку виховного процесу, утверджен­ня колективізму і демократизму при вирішенні основних проблем виховання є важливе завдання сучасності. Третій напрямок потре­бує удосконалення та перебудови внутрішнього механізму самого виховного процесу в усіх його ланках.

Виховання завжди комплексне за метою, завданнями і самим про­цесом. В минулому захоплення диференціацією виховання вело до того, що виділяли до 30 напрямків виховання В сучасних умовах змінюються традиційні уявлення про суть виховання як про пере­важно ідеологічний процес, акцентується увага на формуванні здіб­ностей, потреб, інтересів і суспільно значущих якостей особи, на відповідності соціально-економічних умов завданням виховання. Ви­ховна діяльність дедалі набуває характеру суспільного виховання, розвиваючись на основі тісної взаємодії усіх типів навчальних закла­дів, суспільних організації, виробничих колективів. Сучасний етап суспільного розвитку потребує нового концептуального підходу до суті, мети, завдань та змісту виховання, Визначальним в розумінні суті виховання стає усвідомлення особи насамперед як суб'єкта діяль­ності і спілкування, а розвиток особи розглядається як процес безпе­рервного надбання нових соціальних якостей. Ось чому метою вихо­вання стає розвиток особи, безперервне формування та задоволення її потреб, інтересів, збагачення ціннісних орієнтацій, запитів, розкриття задатків і здібностей, духовного потенціалу при зростанні соціальної ролі самої особи в процесі виховання і навчання на основі її вільного самовизначення і саморегуляції. Специфічна сфера суспільної прак­тики, яким є виховання, покликана грати активну роль у створенні середовища розвитку особи, в демократизації суспільства, брати участь в утвердженні гуманістичних ідеалів в житті, в розвитку культури.

Політичне виховання

Людина живе в суспільстві. У своїх відносинах з іншими людьми особистість ке­рується законами і нормами, правилами і звичками, традиціями і звичаями свого часу, свого народу. Частина з них зафіксована в юри­дичних законах і рекомендаціях, всіляких статутах і вказівках. На них посилаються при визначенні заходів заохочення або покарання, тобто заходів офіційного впливу, чітко зафіксованих в правових і адміністративних документах. Та дуже часто люди в повсякденних взаємовідносинах і оцінках керуються моральними вимогами сус­пільства, визначаючи той чи інший вчинок особи — як добро або зло, а якість і властивості людини — як доброта, порядність, чесність, а також вади. Це йде від переконань в справедливості оцінок, посила­ючись на загальноприйняту думку: «Так принято», «Порядна, чесна людина так себе не поводить», «Справедливо саме це». В моральних оцінках виражається певне ставлення людей, які регулюються прос­тими нормами моральності і справедливості виробленими людством.

Духовне багатство, моральна чистота, фізична досконалість — все це має гармонічно поєднуватися в людині. Звичність виконання ряду простих норм в умовах збільшення обсягу інформації, ускладнення і зміни професійних навиків, знань, великого морального психологіч­ного навантаження дає людині запас певної моральної міцності в деяких конфліктних міжособових ситуаціях, виступаючи звично пра­вильною опорою в моральній поведінці. В процесі морального вихо­вання важлива роль належить провідним моральним принципам сус­пільства, чіткості світогляду соціальної орієнтації особи.

Виховання політичне — процес систематичного і цілеспрямова­ного впливу на політичну свідомість і поведінку населення, включаючи формування свідомості і самосвідомості окремої особи, групової по­літичної свідомості і суспільної свідомості. Мета, зміст і організація політичного виховання визначаються характером політичної систе­ми суспільства і служать інтересам її збереження і розвитку. Основ­не завдання політичного виховання — масове вкорінення і додер­жання панівних в існуючій політичній системі політичних цінностей, норм і нормативних зразків політичної поведінки. Це зв'язано з по­ширенням прийнятого в системі типу політичної культури. Політич­на культура — історичний досвід, пам'ять соціальних спільностей і окремих людей в сфері політики, їх орієнтація, навики, що вплива­ють на політичну поведінку. Досвід містить в узагальненому перет­вореному вигляді враження і переваги в сфері міжнародних відно­син і внутрішньої політики. Політична культура, за визначенням соціолога Габріеля Алмонда, особливий тип орієнтації на політичні дії, що відображають специфіку кожної політичної системи.

Політичне ж виховання включає два основних компонента: раці­ональний, що складається з поширення необхідної політичної інфор­мації, і емоціональний, що передбачає формування сукупності полі­тичних відносин. Політичні відносини — взаємодія суб'єктів політики і влади, за яких відбувається їх об'єднання або роз'єднання, переда­ча ідей, поглядів, обмін ресурсами (впливом, інформацією, знаннями тощо), передача вольових спонукань, спонукань від одного суб'єкта до іншого. Політичні відносини відіграють в суспільстві таку ж знач­ну роль, що і соціальні і економічні відносини. Політичні відносини характеризують тип суспільної організації, відносини експлуатації, панування і підкорення або співробітництва, взаємодії і політичної єдності.

Раціональний компонент політичного виховання — система полі­тичної освіти, що забезпечує необхідний для політичної системи мінімум політичних знань громадян держави. Така система може бути більш (тоталітарний варіант) або менш (демократичний ва­ріант) жорстокою. Якщо в Україні раніше до 90-х років система політичної освіти мала широку сітку політичного навчання, що виз­началось як один з основних напрямків формування у людей мате­ріалістичного світогляду, то в США і тепер система політичної осві­ти знайомить громадян з основними положеннями Конституції держави і Білля про права людини в межах шкільної освіти. Відпо­відно, відрізняється і обсяг політичної освіти.

Емоціональний компонент політичного виховання визначається політичною системою і політичним режимом і зв'язаний з форму­ванням стійких емоціональних переваг людей в політичній сфері, часом діючих незалежно від свідомості. Якщо в Україні раніше ос­новний акцент традиційно ставився на вербальному навчанні, то в США в період «холодної війни» уже діти шкільного віку вибирали серед сприятливіших картинок прапорів всіх держав світу прапори США та країн-союзників, відкидаючи як менш привабливі прапори країн «східного блоку». Тепер же дещо змінилась картина. Проте, теоретично політичне виховання спрямовано на формування єд­ності знань і уявлень, всебічної переконаності, що характеризує всю поведінку «політичної людини».

Політичне виховання здійснюється певними методами, що поді­ляються на прямі і непрямі.

Прямі методи політичного виховання, по-перше, переконання, що підкріплюється необхідною інформацією і відповідною аргу­ментацією; по-друге, примушення, що підкріплюється репресивни­ми санкціями; по-третє, повчання, основане на некритичному сприйнятті людьми канонів політичної системи; по-четверте, наслідування, основане на зараженні яскравими зразками нормативної поведінки.

Непрямі методи політичного виховання включають: по-перше, ви­користання політичних символів і ритуалів; по-друге, організоване стимулювання, що підкріплює нормативну політичну поведінку по­зитивними стимулами (від оцінки за поведінку до характеристик, почесних грамот тощо); по-третє, конструювання системою спеціа­лізованих орієнтуючих ситуацій типу періодичних співбесід, суспіль­но-політичних атестацій та ін.

Засоби політичного виховання мають різноманітний характер. На рівні індивідуального політичного виховання членів суспільства важ­ливу роль відіграє особистий вплив спеціально виділених системою людей (пропагандистів, агітаторів та ін.), які створюють спеціальні ситуації, що забезпечують вербальний, тобто словесний вплив і по­казують особистий приклад. На рівні соціальних спільностей, груп виробляються колективні форми політичного виховання членів спіль­ності, групи у вигляді зборів та інших групових акцій. На рівні вели­ких соціальних спільностей, засобами політичного виховання висту­пають масові дії: мітинги, демонстрації, пікети та ін. На всіх рівнях найефективнішим інструментом політичного виховання служать за­соби масової інформації: преса, радіо, телебачення та ін.

Основним мірилом ефективності всіх засобів та методів політич­ного виховання виступає адекватна система поведінки окремого ін­дивіда. Тому одним з найпродуктивніших способів політичного вихо­вання вважається самовиховання особи, засноване на бажанні, умінні, наполегливості і волі людини одержати необхідні, на її думку, знан­ня і переконання. Самовиховання — процес і результат формуван­ня відносно стійкої усвідомленої системи уявлень суб'єкта політич­них відносин самого себе в соціально-політичній сфері, на основі яких суб'єкт цілеспрямовано будує свої взаємовідносини з іншими суб'єктами політики всередині соціально-політичної системи і за її межами. Самовиховання спирається на політику самоосвіти як на метод надбання знань про світ і суспільство, закономірностях їх розвитку та ін. В сучасних умовах в більшості країн світу система виховання, що охоплює і політичне виховання, має державний ха­рактер або контролюється державою, є невід'ємною складовою по­літичного життя і діяльності суспільства.