Соціологія освіти – розділ соціологічної науки, що вивчає закономірності функц
іонування утворення як соціального інституту (функції в суспільстві, взаємозв’язок
з іншими інститутами, соціальну політику в галузі освіти, ціннісні орієнтації фахівців,
освітні системи і структури, ставлення до освіти різних соціально-демографічних груп,
питання управління і кадрового забезпечення освітніх установ тощо).
Основи соціології освіти були закладені Е. Дюркгеймом, М. Вебером, які дослі-
джували соціальні функції освіти, її зв’язок з економічними, політичними процесами.
Пізніше Т. Парсонс запропонував вивчення освіти як інституту соціалізації, а навчальних
закладів – як соціальних систем.
Нормальне функціонування будь-якого сучасного суспільства неможливе без
повноцінної системи освіти. Освіта давно вже стала одним з першорядних факторів
економічного розвитку, важливим інструментом політики будь-якої держави.
Інститут освіти відносно самостійний і, водночас, робить сильний, якщо не вир
ішальний вплив на розвиток суспільства. Освіта виходить на перше місце за числом
Розділ ІІІ. Основні соціологічні поняття
зайнятих викладачів і учнів, студентів, у порівнянні з народним господарством. ХХ
і початок ХХІ ст. називають століттями освіти. Вона інтегрує навколо себе інші
суспільні системи (економіку, науку, культуру, екологію), визначаючи не тільки
перспективи розвитку суспільства, але й діяльність кожної окремої людини. У цив
ілізованому суспільстві, якщо виключити крайнощі протекціонізму, доля людини,
її біографія і кар’єра залежать від двох основних факторів – здоров’я і якості отримано
ї освіти.
Чітко проглядається одна найцікавіша закономірність: чим більш розвинута краї-
на, тим більше критики на адресу її системи освіти. Нині про необхідність реформування
освіти мова йде у всіх розвинутих країнах. Проблеми національної освіти стають
пріоритетними в програмах багатьох політичних лідерів. Приміром, Дж. Кеннеді,
Д. Буш увійшли в американську історію як президенти, що багато зробили для національно
ї системи освіти. Деякі кроки в цьому напрямі здійснюються й в Україні. Зокрема
вступ до так званої «Болонської системи».
Освіта як система – це унікальний соціальний інститут, покликаний розвивати і
множити людський капітал, формуючи ідеї, соціально-значущі ідеали, світоглядні
позиції, надії, що конструюють як майбутнє суспільство в цілому, так і долю окремих
людей. Освіта – це система проектування майбутнього. У цьому зв’язку постає запитання:
якого майбутнього? Відповідь може мати два крайніх варіанти:
1 варіант – образ майбутнього суспільства жорстко оцінюється і задається його
сьогоднішніми ідеологами. Система освіти в даному випадку є інститутом з формування
членів цього майбутнього суспільства.
2 варіант – майбутнє суспільство конструюється соціальною практикою самод
іяльного і вільного народу. Система освіти тут має варіативний характер, з’являється
як система варіативного навчання, що розвиває освіту для життя в невизначеному
суспільстві, у якому треба відповідати і за себе, і за країну. Завдання суспільства зводиться
до того, щоб наступні покоління були більш освіченими, ніж попередні.
Установка на пріоритет варіативної школи, що розвивається, природна для
відкритого суспільства, для суспільства, що знаходиться в умовах трансформації і
прагне до відкритості. Це вимагає політичної волі і твердої програми дій. Системоутворюючою
основою таких дій є модернізація освіти з урахуванням стратегії реформ.
Система освіти в Україні
До кінця 50-х рр. ХХ ст. наша країна володіла однією з кращих у світі системою
середньої, професійної і вищої освіти. Вона займала друге місце у світі за чисельні-
стю студентів на 10000 чоловік населення.
Завдяки створеному інтелектуальному потенціалу в Україні досягнутий високий
рівень фундаментальної науки.
Можна навести такі цифри: до початку Другої світової війни рівень освіти населення
України дорівнював чотирьом рокам навчання; на початку 60-х рр. ХХ ст. –
семи рокам навчання; нині – дванадцяти рокам.
У США, Канаді, Японії в середньому на дорослого припадає вже 13-14 років навчання;
більше половини випускників дванадцятирічної середньої школи продовжують
навчатися в університетах.
Криза в нашій системі освіти почалася з кінця 60-х рр. ХХ ст. Радянські керівники
спочивали на лаврах після запуску першого штучного супутника Землі, у той час
Юрій М.Ф. Соціологія
коли увесь світ звернув увагу на радянський досвід розвитку освіти. До речі, саме тоді
конгрес США прийняв Закон «Про освіту з метою національної оборони». З ініціативи
президента Дж. Кеннеді в країні вдвічі збільшилося число університетів. Наприкінці
80-х рр. ХХ ст. США витрачали на розвиток освіти 6,7 відсотка свого валового національного
продукту, Японія – 5,7 відсотка.
Частка витрат на освіту у відсотках до витрат державного бюджету СРСР установилася
до кінця 20-х рр. ХХ ст. на рівні 12,5 відсотка, у період 1965-1980 рр. збільшилася до
15-17 відсотків. Після 1980 р. ці витрати складали 12 відсотків, потім відбувся різкий
спад: у 1991 р. – до 5,8 відсотка, у 1993 р. – 4,4 відсотки.
Були допущені серйозні прорахунки в стратегії освіти. У 60-80 рр. ХХ ст. у нашій
країні різко збільшилася підготовка робітників у профтехучилищах – у 2,5 рази, а ріст
фахівців з вищою освітою тільки – у 1,3 рази. Однак весь світовий досвід свідчить:
найбільший внесок у приріст продуктивності праці, темпів економічного розвитку
вносять фахівці, що отримали вищу освіту.
При всій очевидності реформування освіти до нього треба підходити дуже обережно.
Результати освітньої політики, впровадження інновацій часто позначаються
тільки через 10-15 років. Цим і користуються деякі реформатори і «новатори» від осв
іти, відмінно розуміючи, що їм навряд чи доведеться відповідати за непродумані експерименти.
Система освіти повинна обережно включати у свої програми новації, нові форми
організації. Відомо, що будь-яка велика наукова ідея у своїй еволюції проходить
три етапи. Спочатку: «цього не може бути», потім: «у цьому щось є» і, нарешті, третій
етап: «як цього можна було не розуміти і не приймати?». Масова освіта повинна орі-
єнтуватися в основному на нього.
Це ж стосується й організаційних форм, нових типів навчальних закладів. Наприк
інці 50-х рр. ХХ ст. було прийняте рішення про те, що першокурсники вузів повинн
і були вдень працювати, а вечорами – учитися. На щастя, це починання проіснувало
всього один навчальний рік. До такого роду невдалих і непродуманих експериментів
можна віднести і рішення уряду про військову службу студентів, які навчаються на денній
формі.
Система освіти відрізняється позитивним консерватизмом набагато в більшому
ступені, ніж економіка чи політика. В Україні докорінно змінилися економічний уклад
і політична система, а навчальні заклади, вичистивши ідеологічну зашореність,
тільки починають реформуватися.
