Поняття про дидактику. Становлення та розвиток дидактики як науки

Пізнання й осмислення закономірностей освіти, навчання й виховання підростаючого покоління у процесі навчальної діяльності з часом завершилося виокремленням дидактики як галузі педагогіки, що досліджує та обґрунтовує зміст освіти, закономірності, принципи, методи й організаційні форми навчання. Напрацювання цієї науки сприяють постійному вдосконаленню навчальної діяльності школи, забезпеченню її відповідності потребам і викликам часу.

Виникнення і становлення дидактики як науки

Першим почав використовувати термін «дидактика» німецький педагог Вольфганг Ратке (1571 — 1635), який тлумачив її як наукову дисципліну, що досліджує теоретичні та методичні засади навчання. Статус науки дидактика отримала завдяки працям чеського педагога Яна-Амоса Ко-менського(1592—1672), який у книзі «Велика дидактика» (1632) виклав основні принципи навчання і форми його організації. Він був ініціатором запровадження існуючої класно-урочної системи, поділу учнів на класи, навчального часу — на навчальні роки, чверті з канікулами між ними, щоденних занять — на 45-хвилинні уроки і 10— 20-хвилинні перерви; започаткував предметну систему викладання за програмами і підручниками, екзамени наприкінці року.

У розвиток дидактики вагомий внесок зробили французькі просвітники-педагоги XVIII ст. Клод-Андріан Гельвецій (1715—1771), Дені Дідро (1713—1784), Жан-Антуан Кондорсе (1743—1794), Жан-Жак Руссо (1712— 1778) та ін. Вони закликали враховувати вікові особливості учнів у навчальному процесі, виступали за активізацію методів навчання, опиралися на досвід та спостереження за учнями, перебудову школи, демократизацію освіти в інтересах народу.

Швейцарський педагог Йоганн-Генріх Песталоцці (1746—1827) спробував поєднати дитячу працю з навчанням; розробив теорію елементарної освіти, згідно з якою процес виховання має бути спрямований від простого до складного, а навчальний процес — побудованим на основі чуттєвих сприймань. На його думку, глибокі знання можна отримати лише за умови послідовного та систематичного навчання.

Німецький філософ і педагог Йоганн-Фрідріх Гербарт (1776—1841) розробив теорію ступенів освіти; намагався вирішити проблему виховуючого навчання, в процесі якого виникають різнобічні інтереси; залишив багато цінних дидактичних порад щодо розвитку в учнів уваги, спостережливості, пам'яті, мови.

Значний внесок у дидактику в XIX ст. зробив німецький педагог Фрідріх-Адольф-ВільгельмДістервег (1790—1866), який очолював рух прогресивних учителів проти так званих регулятивів — освітніх законів прусського уряду, проголошував прогресивні принципи дидактики: природодоці-льності, культуродоцільності, самодіяльності; створив дидактичні засади розвивального навчання. Він вважав, що засвоєння учнями знань можливе лише за умови виявлення ними активності у процесі навчання.

Український і російський педагог Костянтин Ушинсь-кий (1823—1881) в основу свого бачення завдань педагогіки поклав ідею природодоцільності, народності початкового навчання. Він наполягав, щоб навчання будувалося з урахуванням психологічних особливостей учнів, від учителів вимагав глибоких знань, які виходили б за межі окремого предмета, дотримання таких дидактичних принципів як систематичність, послідовність, наочність, міцність засвоєння знань. Його дидактичні принципи і методи викладання підтримали багато теоретиків і практиків. світу; розряд, група предметів, явищ, які об'єднані спільністю певних ознак.

У дидактиці варто виділити такі категорії, які об'єднані ознакою освіти та навчання — це навчання, освіта, знання, вміння, навички, методи, прийоми, засоби навчання, форми навчання, принципи і правила навчання, функції навчання.

2.1.3. Зв'язок дидактики з іншими науками

Дидактика тісно пов'язана з іншими науками. По-перше з філософією, яка є методологічною основою дидактики, оскільки розробляє наукові засади пізнання оточуючої дійсності.

Дидактика теоретично і практично ґрунтується на дослідженнях загальної, дитячої і педагогічної психології. Ці науки шляхом пізнання досліджують особливості психічного розвитку дітей різних вікових груп, психологічні закономірності пізнання (відчуття, сприймання, пам'ять, мислення, волю, емоції), формування мотивів навчання і потреб особистості.

Дидактика є науковою основою розвитку конкретних методик. Матеріали і надбання конкретних методик, у свою чергу, становлять значний інтерес для дидактики.

Кібернетика допомагає розробляти теорію управління педагогічним процесом взагалі і особливостями організації навчального процесу зокрема. розробка змісту загальної і професійної освіти різних навчально-виховних закладів з урахуванням особливостей соціально-економічного розвитку України;

забезпечення наукових передумов організації навчального процесу в навчальних закладах нового типу: гімназіях, ліцеях, колегіумах;

дослідження особливостей навчання обдарованих дітей;

обґрунтування наукових засад подальшого розвитку і підвищення пізнавальної самостійності та активності учнів у навчальному процесі;

поглиблення досліджень, спрямованих на інтенсифікацію навчального процесу;

обґрунтування шляхів інтеграції навчальних дисциплін;

дослідження питань оптимізації навчального процесу на основі комп'ютеризації, використання технічних засобів навчання;

побудова змісту і процесу навчання на основі гуманізації;

побудова змісту освіти на основі національної культури (мови, історії, літератури та ін.);

пошуки нових ефективних форм організації навчання на засадах демократизму і гуманізму.