Методи стимулювання поведінки і діяльності школярів

У процесі виховання дітей необхідно зважати на те, що вони не володіють соціальним досвідом і мають низький рівень са­мооцінки. Тому не завжди можуть адекватно оцінити свої дії, певні вчинки. Це примушує вихователів вдаватися до методів заохочення і покарання.

Провідне місце тут має посідати заохочення як стимулюю­чий фактор. Заохочення — це спосіб педагогічного впливу на особистість, що виражає позитивну оцінку вихователем поведін­ки вихованця з метою закріплення позитивних якостей і сти­мулювання до діяльності.

Використовуючи заохочення, слід дбати про об'єктивність, справедливість, враховувати вікові й індивідуальні особливості вихованців; переважаючими мають бути моральні, а не матері­альні заохочення; будь-які заохочення мають знаходити підтрим­ку в громадській думці учнівського колективу.

У педагогічному арсеналі є чимало видів заохочень. Тради­ційно в загальноосвітніх навчально-виховних закладах вико­ристовуються такі види заохочень: похвала в усній формі; подя­ка у письмовій формі (у наказі директора закладу); нагороджен­ня похвальними грамотами, листами; нагородження туристськи­ми путівками; відзначення на дошці пошани; нагородження зо­лотою чи срібною медаллю; нагородження цінним подарунком. Специфічним методом виховання є покарання. Покарання — це метод виховання, що передбачає вплив педагога на особистість вихованця з метою осуду чи гальмування його негативних дій і вчинків. Ставлення до цього методу в педагогічній теорії та практиці неоднозначне. Авторитарна педагогіка особливо була схильна до широкого використання покарань у навчально-ви­ховній роботі з дітьми та й взагалі у суспільстві. Такий підхід був спрямований на пригнічення особистості, на формування "соціального раба".

У процесі використання покарань треба виявляти високу майстерність і, в першу чергу, тактовність, аби не ранити своїми діями ніжну душу вихованця. Тут доречний девіз лікаря "Не нашкодь!". І головне — покарання не повинні переважати над заохоченням. Потрібно виходити з об'єктивних реалій: дитина, не маючи достатнього соціального досвіду, вступає у відносини з іншими людьми і припускається помилок. Це природний ха­рактер дій. То чи варто стояти над дитиною з "педагогічною палицею" і весь час залякувати її? Адже насилля викликає зво­ротну адекватну реакцію і примножує зло.

У загальноосвітній школі традиційно використовується пев­ний арсенал покарань: зауваження в усній формі; заувал^ення, догана в наказі директора; зниження оцінки за поведінку; об­меження в правах; вплив через природні наслідки дій. Можуть бути використані й інші види стягнень.

Окреме місце у системі методів стимулювання поведінки і діяльності вихованців займає метод критики. Критика— це розгляд, аналіз і оці­нювання певного явища з метою надати оцінку, виявити пози­тивні та негативні аспекти, скерувати особистість на виправ­лення недоліків та закріплення позитивного. Критика має ґрун­туватися на принципах гуманізму, врахування індивідуальних особливостей вихованців, має бути доброзичливою.

Психолог Ю. Красовський виділяє такі види критики з ме­тою стимулювання діяльності вихованців:

Підбадьорююча критика ("Нічого, наступного разу зро­биш краще. А цього разу не вийшло").

Критика-дорікання ("Ну що ж ти? А я на тебе так розрахо­вував!).

Критика-аналогія ("Коли я був таким як ти, я припустив­ся такої ж помилки. Ой, і дісталося ж мені тоді від вчителя").

Критика-надія ("Маю надію, що наступного разу ти вико­наєш завдання краще").

Критика-похвала ("Робота виконана добре, але не для цього випадку").

Безособова критика ("У нашому класі ще є учні, які не справляються зі своїми обов'язками. Не будемо називати їхніх прізвищ").

Критика-співпереживання ("Я добре тебе розумію, входжу в твоє становище, але й ти увійди в моє. Адже робота не викона­на").

Критика-співчуття ("Я вельми співчуваю, але повинен
сказати, що робота виконана неякісно").

Критика-подив ("Як? Невже ти не підготувався до уроку? Не чекав...").

Критика-іронія ("Робили, робили і... зробили. Робота на славу! Але як тепер людям в очі будемо дивитися?").

Критика-дорікання ("Ех, ти! Я був про тебе більш висо­кої думки").

Критика-натяк ("Я знаю одну людину, яка вчинила так само, як і ти. Тому їй довелося в житті погано...").

Критика-пом'якшення ("Напевне, у тому, що трапилося, винен не лише ти...").

Критика-докір ("Чому ж зробив так недбайливо? І не своєчасно?!").

Критика-зау важення ("Не так зробив. Наступного разу намагайся зробити краще").