Довільні дії та їх особливості

У вольовій діяльності розрізняють дії довільні та мимовільні.

Мимовільними діями називаються неусвідомлювані дії та рухи. Це насамперед безумовно-рефлекторні рухи, які викликаються без­умовними подразниками і здійснюються підкорковими відділами центральної нервової системи. Вони пов'язані із захистом організму від ушкоджень або із задоволенням його органічних потреб. Ми­мовільні рухи можуть бути не тільки безумовно-, а й умовно-рефлек­торними. Мимовільні рухи не усвідомлюються, а отже, не контро­люються. Найчастіше це буває тоді, коли подразники діють раптово, несподівано.

Довільні дії та рухи завжди свідомі. Вони характеризуються ціле­спрямованістю та відповідною організованістю. У процесі свідомо­го виконання завдання рухи контролюються, стають довільними. Навіть мимовільні безумовно-рефлекторні рухи, наприклад кліпання

очима, кашель, дихання та інші, можна довільно регулювати. У житті людина користується переважно не окремими довшьними рухами, а довшьними діями, що складаються з рухів, об'єднаних у певну сис­тему. Навчаючись читати, писати, грати на музичному інструменті, лю­дина здійснює безліч довільних рухів і дій.

Довільні рухи складніші, ніж мимовільні. Проте, як показали І. Сєченов та І. Павлов, принципової відмінності в механізмі їх здій­снення немає. Довільні рухи, як і мимовільні, мають рефлекторний характер. Довільні дії людини виникають умовно-рефлекторним шля­хом з мимовільних рухів. У маленьких дітей усі рухи мимовільні. Але в результаті навчання та виховання діти поступово оволодівають ни­ми, навчаються свідомо спрямовувати свої рухи й керувати ними.

Кожний мимовільний рух, що усвідомлюється, здійснюється ціле­спрямовано, стає довільним. Такі рухи, як постукування пальцями по столу, можуть бути мимовільними, неусвідомленими, але вони мо­жуть стати й довшьними, якщо це робиться навмисно, з певною метою, наприклад щоб відбивати такт при співах або навчанні музики. Водночас кожний довільний рух у результаті багаторазового повто­рення стає настільки звичним, що людина виконує його автоматично, спеціально не зосереджуючи на ньому уваги. Наприклад, при навчанні письма чи музики кожний рух руки виконується свідомо, а навчив­шись писати чи грати на музичному інструменті, людина виконує ці ру­хи вже автоматично, мимовільно.

Рухи і дії зумовлюються зовнішніми подразниками. Унаслідок дій з предметами в корі великих півкуль головного мозку людини виникають уявлення не лише про предмети зовнішнього світу, а й про дії з цими предметами, про рухи власного тіла. Активізація слідів, які є засадовими стосовно цих рухових уявлень, неминуче ве­де до рухів тих чи інших органів тіла. Отже, рухи і дії цих органів спричинюються не тільки зовнішніми подразниками, що діють без­посередньо на нас, а й центрально, тобто збудженими в корі великих півкуль головного мозку слідами, утвореними попередніми зов­нішніми подразненнями, які є засадовими стосовно уявлень, думок, переконань тощо.

У процесі розвитку людина навчилася не тільки довільно діяти, а й довільно затримувати свої дії. Засадовою стосовно цього є виробле­на в людини у процесі навчання та виховання здатність до гальму­вання. Довільно діючи й довільно затримуючи свої дії, людина цим самим регулює власну діяльність і поведінку.

Важливу роль у здійсненні вольових актів відіграє мова. І. Павлов вказував, що слова нашої мови пов'язані з усіма зовнішніми подразнен­нями, які надходять до кори великих півкуль головного мозку. Через це мова може спричинювати всі ті дії організму, що їх викликають ці подразнення. Слово, замінюючи конкретні подразники, відіграє таку саму роль, як і перші сигнали, викликаючи потрібні рухи та дії. Отже, вольові рухи та дії грунтуються на взаємодії першої та другої сигналь­них систем.

Друга сигнальна система — мова — у складній вольовій діяльності відіграє провідну роль. Вона є засадовою стосовно свідомого керів­ництва людиною своєю діяльністю.

Але мовні сигнали стають засобом довільної діяльності не тоді, коли слово просто замінює собою зовнішній подразник, а тоді, коли воно стає засобом внутрішнього аналізу цього подразника. У цьому разі аналіз стає предметом внутрішньої мови. Унаслідок такого аналізу подразника внутрішня мова, або, за виразом І. Павлова, мова "на­одинці із самим собою", відіграє роль внутрішнього, центрального "пускового сигналу" для вольових дій, тобто дій, "що виходять з ко­ри великих півкуль головного мозку". Мова як сигнал викликає ціле­спрямовані дії: одні з них затримуються, гальмуються, а інші — спря­мовуються на досягнення поставленої мети.

Мова відіграє важливу роль у розвитку довільних рухів і дій.