Прогрес носить суперечливий характер. Розвиток техніки, що лежить в основі зростання продуктивності праці, веде в багатьох випадках до руйнування природи, до диктату масової культури, етичного нігілізму і емоційної бідності. Наука використовується для створення не тільки більш досконалих виробничих сил, але і усе зростаючих за своєю могутністю руйнівних сил. Хоча розвиток суспільства вів до утвердження ідеалів гуманізму, але саме у ХХ ст. відбулися дві самі кровопролитні війни в історії людства.
Зараз гостро стоїть питання про те, якою ціною слід добиватися переходу суспільства до більш високого стану і чи варто взагалі це робити, якщо жертви, принесені на вівтар прогресу, не йдуть ні в яке порівняння з очікуваними результатами. Прогрес в одному відношенні може вести до регресивних антигуманних явищ в іншому плані. Так, по-новому постає проблема ціни революції, того, у що можуть обійтися народам навіть благотворні в кінцевому підсумку перетворення. Наприклад, французькі революціонери зовсім не бажали насильства, вважаючи революція обійдеться без крові і сліз, але на практиці виявилося, що при населенні тогочасної Франції у 25 млн. чол. понад 1 млн. було принесено на вівтар революції.
Нині будь-яка соціальна система, наукова ідея, технічний проект, художній твір повинні пройти випробовування на гуманізм, тобто на те, наскільки вони сприяють збереженню і розвитку людської індивідуальності. Вже давно помічено, що наука і її дітище – техніка не містять в собі самих стримуючих начал. Зводячи з їх допомогою будівлю цивілізації, ми бачимо, як разом з благами матеріальними створюються страшні злочинні засоби, що слугують прямому чи опосередкованому знищенню людини і оточуючого середовища. Нинішню цивілізацію можна порівняти з тоненьким лаковим шаром, під яким криється прірва дикості і варварства. Для створення навіть цього тоненького шару знадобились століття колосальних зусиль усього людства. Але здирається він з надзвичайною легкістю, і це ми бачимо на кожному кроці історії: то тут, то там перед людством відкривається прірва дикості, в яку постійно загрожує впасти світ. З будь-якого рівня духовності можна зірватись у прірву. Кожним своїм кроком по шляху так званого прогресу людина ще сильніше приковує себе до того Молоха, котрого сама ж створила і котрий потребує від неї безперервних жертв.
Мало хто згодиться відмовитись від благ сучасної технічної цивілізації і взагалі безплідні будь-які спроби перервати політ наукової думки, що знаходиться у пошуку, вчинити свого роду науково-технічну контрреволюцію. Але важливо по-справжньому глибоко усвідомити небезпеку, що йде від некерованого технічного прогресу.
Зокрема, бурхливий розвиток сучасної біологічної медицини породжує низку морально-правових проблем, які стали предметом розгляду такого нового міждисциплінарного напрямку дослідження як біоетика. Масове застосування на практиці нових медичних технологій: штучного запліднення, сурогатного материнства, пренатальної діагностики, сучасної інтенсивної терапії і життєпідтримки, трансплантації органів і тканин тощо – усе це породжує багато нових моральних проблем, що виходять за межі традиційної медичної етики.
Біомедицина дала могутній імпульс розвитку етики. Під впливом біомедицини переосмислюються такі фундаментальні етико-правові і філософські питання: “Що таке людина?” “Як визначити людську особистість і людську істоту? Що являється вихідним для цих визначень - тілесна природа людини чи її свідомість?” “Де межа, що відокремлює живу людську істоту від неживого?” Розробка цих проблем може здійснюватись лише на основі взаємодії представників різних дисциплін: медицини, біології, філософії, права, психології, соціології. Також ці проблеми викликають пильну увагу з боку релігійних діячів.
До основних напрямків біоетичної проблематики відноситься, перш за все, комплекс складних етичних питань, пов’язаних із застосуванням нових медичних практик, що стосуються зародження людського життя, так званих нових репродуктивних технологій: штучного заплідненняя; запліднення поза організмом жінки (in vitro); “сурогатного материнства”. Наприклад, у випадку сурогатного материнства виникає складне питання: кого вважати матір’ю: жінку, що виносила і народила дитину, чи жінку-донора? Зазвичай, сурогатне материнство реалізується на основі контракту, але мали місце випадки, коли жінка, що народила дитину, відмовлялась повернути її подружжю донорів.
У зв’язку з успіхами біомедицини виникає також нагальна потреба етико-гуманістичного осмислення завершальної фази людського життя – помирання. Якщо в попередні тисячоліття людський вік відмірявся грою генів та різних факторів оточуючого середовища, то зараз збереження життя людини часто залежить від технічних і економічних можливостей суспільства. Успіхи реаніматології перетворили помирання в тривалий механізований процес, поставивши принципово нове для людини моральне питання: хто в даній ситуації повинен приймати рішення про смерть – сама людина, що помирає, чи лікарі або ж родичі? У зв’язку з цим дуже широко в суспільстві дискутується проблема евтаназії (від грець.: “eu” – хороший і “thanatos” – смерть) - навмисного припинення життя невиліковного хворого з метою позбавлення його від нестерпних страждань, що не піддаються лікуванню.
Так званому “праву людини на смерть”, що пов’язане з пограничними ситуаціями її життя, завжди присвячувалась велика кількість філософських, медицинських, юридичних робіт. Ставлення до смерті – одна з визначальних характеристик будь-якої культури. Як розглядати у світлі цього евтаназію: як нове одкровення медицини чи як симптом глибокої кризи суспільства? Прорив у майбутнє з його новими людськими відносинами чи повернення до жорстоких звичаїв древності?
Наша культура не дає однозначної відповіді на питання щодо допустимості евтаназії, немає і його однозначного правового вирішення. В ході дискусій щодо цього питання висуваються аргументи за і проти. Аргументи “за”: людина повинна мати право самовизначення, аж до можливості обирати: продовжувати їй життя чи перервати його; людина має право бути альтруїстом – не змушувати страждати близьких; лікування і підтримка приречених відбирає у суспільства багато коштів (“економічний аргумент”). Висловлюються також і аргументи “проти”: евтаназія заперечує вищу цінність, святість людського життя; можливість діагностичної і прогностичної помилки лікаря; можливість появи нових медикаментів і способів лікування; ризик зловживання з боку персоналу і родичів (наприклад, в силу майнових міркувань тощо); легалізація евтаназії приведе до остаточної втрати критерію припустимого і недопустимого в медицині, до дискредитації професії лікаря, порушення клятви Гіпократа.
Нові моральні і юридичні проблеми пов’язані також з прогресом сучасної генетики і, зокрема, генетики людини. Небажані і непередбачувані наслідкиможуть виникнути у зв’язку з розшифровкою генома людини, цілеспрямованою зміною генетичного матеріалу, можливостями генетичної терапії зародкових і соматичних клітин, а також з клонуванням - отриманням ідентичних генетичних копій даного організму. Все це потребує високого рівня відповідальності в користуванні генетичною інформацією.
Прогрес медичної генетики став підставою для відродження на новому рівні ідей євгеніки, яка була поширена серед біологів і політиків в кінці ХІХ – на початку ХХ століття. Євгеніка – вчення про покращення людського роду шляхом штучного добору. Теоретики євгеніки вважають, що медицина і соціальна підтримка усіх людей послабила дію природного добору, в результаті чого виникла загроза виродження. Отже, треба компенсувати послаблення дії природного добору – добором соціальним. Хоча успіхи генної інженерії відкривають великі можливості в лікуванні спадкових захворювань, в покращенні генофонду людських популяцій, однак проти євгенічних заходів з застосуванням сучасних біомолекулярних технологій виникають серйозні заперечення. По-перше, існує загроза, що штучне втручання в збалансовані сотнями мільйонів років еволюції генетичні структури може мати небажані побічні наслідки. По-друге, прагнення людей формувати у своїх нащадків певні соціально-бажані якості - музичний слух тощо - може дати небезпечний ефект на рівні популяції (як, наприклад, масове застосування технологій визначення статі дитини може привести до диспропорції жінок і чоловіків в суспільстві).
Великого резонансу в суспільстві набула тема клонування (від гр. klon – гілочка, пагін). Хоча технологія клонування людини ще дуже далека від реалізації, можливості і небезпеки, що тут відкриваються, все більше стають предметом суспільних дискусій, оскільки при цьому виникає багато проблем етичного характеру. Прибічники клонування бачать в ньому, перш за все, специфічну репродуктивну технологію, якою можуть скористатися люди, які в силу якихось причин не мають можливості інакшим способом відтворити свої гени, отримавши в результаті рідну їм дитину. Крім того, усе більше говорять про допустимість “ терапевтичного клонування ”, тобто клонування тканин і органів людини для того, щоб замінити ними хворі.
Незважаючи на це, здійснення клонування людини викликає значні побоювання, адже існує можливість її злочинного використання, наприклад, у вигляді створення полчищ біороботів для антигуманних цілей тощо. Інструменталізація людських істот шляхом цілеспрямованого створення генетично тотожніх істот несумісна з гідністю людини, являє собою зловживання біологічними і медичними знаннями. Адже ще Кант проголосив: до людини завжди слід ставитися як до мети і ніколи - як до засобу.
Однією з найперспективніших областей біомедицини є трансплантологія. Сотням тисяч людей з тяжкими захворюваннями сучасна трансплантологія подарувала можливість подовження життя. Але вона ж породила ряд нових непростих юридичних, моральних і соціальних проблем. При трансплантації від живих донорів, перш за все, виникає ризик для життя і здоров’я донора. Тому з етичних позицій найбільш прийнятним є добровільне донорство, альтруїстична жертва, що базується на співчутті, любові до ближнього; донорство повинно бути добровільною, усвідомленою, тобто здійснюваною на основі повноти інформації про міру ризику, безкорисливою жертвою. Тому зараз найпоширенішою практикою в світі нині є пересадка органів від живого донора лише його близьким родичам.
Неприпустимою є купівля-продаж органів, комерціалізація трансплантації. Допущення купівлі-продажу органів означало б, що тіло людини перетворюється в товар, породжується новий вимір соціальної несправедливості, коли багата людина може вижити за рахунок бідної. Правова заборона такого виду торгівлі, однак не виключає формування тіньового ринку органів.
Розширення науково-технічних можливостей суспільства в сучасну епоху приводить до того, що на людину лягає новий тягар відповідальності: те, що раніше було “в руках Бога”, визначалось природою, випадком, тепер може регулюватись людиною, тобто опиняється у сфері її морального вибору. Таким чином, науково-технічний прогрес потребує постійного розвитку моральної культури людської спільноти. Усі прогреси реакційні, якщо руйнується людина. Рівень гуманізації суспільства, рівень економічного, політичного і соціального визволення особистості, рівень задоволення її матеріальних і духовних потреб – ось основний інтегративний критерій соціокультурного прогресу.
План семінарського заняття
1.Філософії історії: її предмет та основні проблеми.
2.Схеми культурно-історичного процесу.
3.Поняття прогресу. Раціоналістичне трактування прогресу в епоху Нового часу.
4.Проблема суперечливості суспільного прогресу.
5.Морально-етичні аспекти сучасного науково-технічного поступу.
Тести
