Лекции.Орг


Поиск:




Філософія історії як напрям філософського знання




В системі світоглядної орієнтації людини важливе місце займає потреба в розумінні закономірностей і смислу людської історії. Історія – це реальність людського буття, розгорнута в часі. В її русі виявляється потенціал людини, різні її характеристики. Історія не є хаотичним накопиченням подій, а певним чином структурована. Осягнення особливостей історичного процесу в його єдності та невичерпному розмаїтті є основоположним завданням філософії історії. Якщо історія як наукова дисципліна вивчає розмаїття історичних подій і їх хронологію, то філософія історії прагне виявити глибинні основи історичного процесу і організації суспільного життя, можливості і способи пізнання історичної реальності, закономірності, смисл і напрямок історичного процесу, співвідношення в ньому свободи і необхідності, людського і природного, універсального і локального. Філософія історії як особливий напрям філософського пізнання покликана здійснювати загальну орієнтацію людини в історичному процесі.

Термін «філософія історії» сформулював і запровадив у науковий обіг французький філософ-просвітник Вольтер; пізніше ця категорія набула подальшого розвитку в праці Й.Г.Гердера «Ідеї до філософії історії людства», а згодом – в лекціях з філософії історії Г.Гегеля. Найбільший внесок в розробку філософії історії належить також К.Марксу, В.Дільтею, О.Шпенглеру, М.Бердяєву, А.Тойнбі, К.Ясперсу. Однак, слід зазначити, що реальне формування філософії історії як певної галузі людських знань почалося задовго до виникнення відповідного терміну, тому що історичне мислення є важливою складовою філософського освоєння світу. Історіографією займалися Геродот та Платон, Фукідід та Аристотель, Цицерон та Августин Блаженний. Тобто в розвитку філософської думки осмислення історії як особливої сфери дійсності було наявне на всіх її етапах. У цьому зв’язку можна говорити про філософію історії античну, середньовічну, ренесансну, про філософію історії Нового часу і, зрештою – XX сторіччя. В ході розвитку філософії історії поступово формувалась її проблематика.

Однією з найважливіших проблем філософії історії виступає проблема спрямованості історії, наявності в історичних змінах внутрішньої мети. Куди йде людська історія? Чи має вона якусь мету? Чи має людська історія початок, а також своє певне завершення? Частковим елементом цієї складної проблеми постає питання про наявність прогресу в історії. Питання про спрямованість людської історії завжди було предметом дискусій. Відповідь на нього покликана світоглядно зорієнтувати людей: до чого людина повинна готуватись, на що сподіватись. В усі часи роздуми про долі людства рухались в діапазоні питань: що несе майбутнє – чи несе воно щастя, чи, навпаки - біди, страждання, зло?

Вже в стародавньому суспільстві формуються найважливіші варіанти схем тлумачення історичного процесу: про лінійний рух в певному напрямку в різних варіантах про що докладніше йтиметься у зв’язку з розглядом проблеми прогресу; уявлення про циклічність – ця ідея набула особливого розповсюдження у XІX-XX ст. у зв’язку з концепціями замкнених локальних цивілізацій, про що вже йшла мова раніше в курсі “Культурології”. У XX столітті складається синергетична схема соціокультурного розвитку. Розуміння історії у відповідності до однієї з цих схем залежить від того, що мислиться в якості основи історичного процесу, наприклад, реалізація абсолютної ідеї, прогрес виробничих сил чи божественний промисел.

Зупинимося детальніше на схемі лінійного розвитку історії, згідно якої суспільство змінюється у певному напрямку. При цьому сформувались два варіанти вирішення питання про спрямованість історії: песимістичний і оптимістичний.

Вже в античному суспільстві (Гесіод, Сенека) виникла ідея про те, що суспільство розвивається, але в сторону погіршення. Такі думки висловлювались, як правило, в періоди глибоких криз і потрясінь. Уявлення про лінійну спрямованість історичного руху утвердилось в європейській свідомості завдяки іудео-християнській традиції, згідно якій після “гріхопадіння” Адама і Єви людство поступово деградує, що завершиться “кінцем світу”. Цей песимістичний варіант лінійного розвитку історії отримав конкретизацію і розвиток в понятті “ регрес ” (від лат. regressus – зворотній рух).

В епоху Відродження все більше заявляє про себе оптимістичний варіант ідеї лінійного історичного розвитку, тобто впевненість в тому, що в історії панує перехід від нижчого, до вищого – прогрес (від лат. progressus – поступ). Цей оптимізм був викликаний розвитком наук і ремесел. В епоху Нового часу розвиток промисловості і експериментальної науки призвели до утвердження раціоналістичного трактування прогресу. Вважалось, що історія суспільства є продукт розуму, котрий здатен до безкінечного удосконалення. Вперше цю точку зору чітко сформулював і обґрунтував французький філософ епохи Просвітництва (ХVІІІ ст.) Ж.А.Кондорсе у своїй праці “Ескіз історичної картини прогресу людського розуму”. Він писав: “Настане...час, коли Сонце буде освітлювати Землю, населену вільними людьми, що не визнають іншого господаря, окрім власного розуму”. Німецький просвітник І.Г.Гердер (ХVІІІ ст.) у своїй роботі “Ідеї до філософії історії людства” представив усю історію людства як закономірний поступ в напрямку гуманності і щастя. Епоха Просвітництва в цілому була епохою історичного оптимізму. Правда, вже у ХVІІІ ст. Ж.-Ж.Руссо висловив ідею суперечливості суспільного прогресу, згідно з якою розвиток наук і мистецтв призводить до зростання нерівності між людьми.

Оптимістична лінія знайшла своє продовження і в ХІХ ст. Так, глибокою вірою в поступальний розвиток людства проникнуті погляди Г. Гегеля. Він розглядає історію як прогрес духу (надіндивідуального – втіленого в праві і моралі) до стану свободи; його рушійною силою виступає світовий розум. В такому ж оптимістичному руслі, але вже на матеріалістичній основі розвивається і вчення К.Маркса, який вважав, що прогресивний перехід від однієї формації до іншої обумовлюється розвитком виробничих сил суспільства.

В ХХ ст. також значне місце продовжують займати оптимістичні трактування суспільних змін. В ряді теорій (А.Тоффлер, У.Ростоу) суспільний прогрес пов’язується з впровадженням нових технологій і зростанням ролі науково-технічної інтелігенції. Але, в той же час, історичний оптимізм Просвітництва вже, починаючи з ХІХ і особливо в ХХ ст., став зазнавати відчутних ударів. Виявилося, що земний рай не вдається вибудувати: розум наплодив смертоносної зброї, а побудоване на наукових принципах виробництво привело до екологічної біди. Виникнення і загострення усіх глобальних проблем змусило людство раптово усвідомити, що цивілізація стоїть перед реальною можливістю загибелі. Знову широко розповсюдженим стало песимістичне світовідчуття.

Не випадково в сучасну епоху все частіше мова йде не про послідовний поступ людської історії, а про те, що вона розвивається нелінійно. Це означає, що в історії немає ніякого гарантованого просування вперед, що майбутнє є «відкритим». Зміни можуть носити як передбачуваний і бажаний характер, так і розвиватись непередбачувано, в тому числі в небажаному напрямку. Історичні зміни розглядаються як такі, що підкоряються синергетичним закономірностям. Виявлено, що в ході розвитку відкритих динамічних систем, до яких належить також і суспільство, з’являється суттєвий компонент невизначеності. На своїй історичній траєкторії синергетичні системи проходять етапи стійкості, коли зміни протікають в певному єдиному руслі і піддаються в тій чи іншій мірі передбаченню і фази нестійкості, коли динаміка системи, доведена до певного стану критичності, і подіям відкриваються декілька рівнозначних можливостей подальшого розгортання. Такий стан називається станом біфуркації (від лат. bifurcus – роздвоєний). В ньому здійснюється «вибір» суспільством однієї з можливих історичних траєкторій. Те, який саме із шляхів буде обрано системою, доведеною до критичного стану, наперед передбачити принципово неможливо. Усе буде залежати від того, як складуться обставини, що переважить в останній момент, який фактор стане «останньою краплиною», що здатна повернути розвиток суспільства в той чи інший бік, спрямувати її по тому чи іншому руслу. В якості таких «останніх краплин» можуть виступати якісь випадкові події-каталізатори, активність певних видатних особистостей чи груп тощо. Трансформації суспільства набувають нелінійного характеру, тобто не можна сказати, якою буде його «реакція» на певні події, спостережувані тенденції не можна продовжити у майбутнє, в системі може з’явитися принципово нове. При цьому ніяке просування вперед, тобто в бажаному напрямку, не може бути гарантоване.





Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2015-11-05; Мы поможем в написании ваших работ!; просмотров: 924 | Нарушение авторских прав


Поиск на сайте:

Лучшие изречения:

Так просто быть добрым - нужно только представить себя на месте другого человека прежде, чем начать его судить. © Марлен Дитрих
==> читать все изречения...

1500 - | 1293 -


© 2015-2024 lektsii.org - Контакты - Последнее добавление

Ген: 0.008 с.