Зовнішня політика – загальний курс держави в міжнародних справах, який регулює взаємовідносини з іншими державами та інститутами відповідно до потреб, принципів і цілей її внутрішньої політики. Дипломатія є основним засобом здійснення зовнішньої політики як у двосторонніх, так і багатосторонніх відносинах. Загальновизнаними нормами і принципами зовнішньої політики, які закріплені в Статуті ООН та підтвердженні в її резолюціях, Гельсінському Заключному акті, інших міжнародних документах, є принципи рівноправності, поваги прав людини, невтручання у внутрішні справи іншої держави, незастосування сили чи погрози силою, розв’язання спорів мирними засобами та ін.
Історія виробила низку різних засобів, форм і методів впливу держави на інші країни, а також систему міжнародних відносин загалом. Дипломатичні засоби забезпечують безпосередній інформаційний вплив на уряд іншої держави. Вплив може здійснюватись також засобами зовнішньополітичної пропаганди, економічними засобами, каналами зовнішньоторговельного обміну, економічно-фінансової допомоги, науково-технічного співробітництва. В арсеналі економічних засобів тиску – ембарго на торгівлю та економічна блокада, які здатні примусити уряд держави, до якої вони застосовуються, змінити свою позицію з того чи іншого зовнішньополітичного питання. Практика сучасної зовнішньополітичної діяльності кожної держави потребує ґрунтовного опрацювання комплексу теоретичних і прикладних проблем, які пов’язані з розвитком усієї системи міжнародних відносин, з метою найбільш повного використання міжнародного становища для досягнення своїх зовнішньополітичних цілей згідно з національними інтересами держави.
Кожна держава, проводячи зовнішню політику, дбає лише про свої інтереси. Категорія “національний (державний) інтерес” - головна в теорії міжнародних відносин, що визначає зовнішню політику держав. Національний інтерес охоплює проблеми збереження нації незалежної держави, безпеки від зовнішньої погрози, зростання добробуту населення держави, захисту її економічних і політичних позицій у відносинах з іншими державами, збереження й розширення її впливу у світовій політиці. Він реалізується в зовнішньополітичному курсі держави, у політиці її уряду, що визначає конкретні цілі щодо інших держав і шляхи їх досягнення.
Формування зовнішньополітичного курсу держави - складний, суперечливий процес. У боротьбі за владу в країні різні політичні сили демонструють своє бачення національного інтересу й зовнішньополітичного курсу, що не завжди відповідає внутрішнім і зовнішнім умовам його реалізації, не завжди адекватний національним інтересам. У своєму зовнішньополітичному курсі держава повинна враховувати своє геополітичне положення, спиратися на свій економічний, демографічний, військовий, науково-технічний і культурний потенціал. Цей потенціал обумовлює зовнішньополітичні можливості держави, визначає пріоритети в рішенні конкретних зовнішньополітичних проблем. Отже, зовнішня політика держав формується під впливом багатьох обставин, але найбільш суттєві з них пов’язані з внутрішнім розвитком держав. На проблему співвідношення внутрішньої та зовнішньої політики існують три різні погляди. Перший – сутність міжнародної політики ідентична внутрішній політиці і полягає у боротьбі за владу (Г.Моргентау). Другий – зовнішня політика визначає внутрішню (Л.Гумплович), оскільки головним фактором соціального життя є боротьба за існування. Л.Гумплович сформулював три закони міжнародної політики: 1) закон постійної боротьби між державами-сусідами через лінію кордону; 2) будь-яка держава має перешкоджати посиленню могутності сусіда, турбуватись про політичну рівновагу та прагнути до вигідних надбань; 3) внутрішня політика повинна бути підпорядкована цілям нарощування військової сили, за допомогою якої забезпечується виживання держави. Третій – зовнішня політика визначається внутрішньою і є відображенням і продовженням внутрішніх суспільних відносин.
Для реалізації зовнішньої політики держави повинні виконувати певні функції. А саме: охоронну, представницьку, інформаційну, переговорно-організаційну та ін. При цьому умовою збереження суверенної держави і примноження її матеріальних та духовних цінностей є забезпечення національної та всезагальної безпеки. Національна безпека – це стан захищеності життєво важливих інтересів особистості, суспільства та держави від внутрішніх і зовнішніх загроз, здатність останньої зберігати свій суверенітет і територіальну цілісність, виступати суб’єктом міжнародного права. Укріплювати свою безпеку держава може як за допомогою внутрішньополітичних дій, так і міжнародних, таких як: створювати власні потужні збройні сили та не зв’язувати себе союзами з іншими державами; приймати участь у союзах проти спільного ворога та підтримувати систему рівноваги сил; приймати участь у створені системи колективної безпеки та ін. Досягни всезагальної безпеки можна лише на принципах непорушності безпеки всіх національних держав. Міжнародні угоди орієнтують національні держави дотримуватись у своїй зовнішньополітичній діяльності ідей та принципів мирного співіснування, колективної безпеки, територіальної недоторканості та політичної незалежності всіх держав, відповідальності агресора, рівноправ’я та самовизначення народів та націй, поваги їх прав, а також прав і свобод людини і громадянина.
Взагалі, у науці, розрізняють чотири типи зовнішньої політики держав: активна зовнішня політика – характеризується інтенсивним пошуком державою балансу між внутрішньою і зовнішньою політикою та її успішною діяльністю щодо забезпечення інтересів країни й виконання міжнародних зобов’язань; п асивна – властива невеликим та слабким у політичному, економічному та військовому відношенні державам, які прагнуть пристосуватись до міжнародного середовища шляхом переведення своєї зовнішньої політики на позиції інших країн, що фактично означає відмову від власного суверенітету; консервативна – характерна для колишніх “великих” держав, які здійснюють енергійні дії щодо збереження свого впливу на міжнародній арені; агресивна – властива державам імперського типу і супроводжується їх втручанням у внутрішні і зовнішні справи інших країн.
Аналіз міжнародних відносин дозволив дослідникам виявити дві закономірності: 1) національні зовнішньополітичні інтереси набувають більшої значущості та масштабного характеру мірою зростання потенційної сили держави; 2) об’єктивно певні національні інтереси стимулюють процес нарощування державою своєї сили. Реальними компонентами, які формують силу держави є наступні: географічне положення держави, демографічні ресурси, природні ресурси, промисловий потенціал, кількісний і якісний склад збройних сил, національний фактор (етнонаціональний склад населення), національна мораль (рівень загальної та політичної культури громадян, менталітет, домінуючі правові і моральні принципи тощо), якість дипломатії, рівень державного управління, воля народу щодо реалізації визначеної зовнішньої політики держави, міжнародний імідж держави.
Організація і контроль за здійсненням зовнішньої політики покладені на спеціальні органи держави, які складаються з двох рівнів – центральні органи влади і управління держави, до яких належать органи загального політичного керівництва (глава держави, парламентські комітети з питань зовнішньої політики, міністерство закордонних справ (зовнішніх зв'язків)); закордонні органи зовнішньої політики держави (посольства, представництва в інших державах, наукові й культурні центри за кордоном, офіційні й напівофіційні місії і т.п.).
Сутність концепції та самої зовнішньої політики України викладені в “Основних напрямах зовнішньої політики України”, затверджених ВРУ в липні 1993р. Це – рівноправність, добровільність спілок, взаємоповага, невтручання у внутрішні справи інших країн, невикористання сили або погрози силою, дотримання прав людини. Україна прагне співробітництва, але уникає залежності від інших держав, забезпечує власну безпеку через безпеку інших, проголошує пріоритет права у зовнішні ній політиці та безумовне виконання міжнародних зобов’язань, засуджує “подвійні стандарти” в міжнародних відносинах, виступає проти розміщення іноземних військ на території інших держав і готова використати власні військові сили у випадку агресії проти неї. Найважливішими завданнями МЗС України бачить необхідність активізації та прагматизації зовнішньої політики, пристосування її до сьогодення, деідеологізації, сприяння інтеграції та дотримання єдиного курсу. Цей курс полягає в тому, щоб допомогти національній економіці забезпечити територіальну цілісність, захистити народ від зовнішнього вторгнення та сприяти зміцненню взаємовигідних відносин з іншими країнами. Пріоритетними у зовнішній політиці України є: Росія, країни Центральної та Східної Європи, сусідні регіони, а також “сімка” найбагатших країн світу.
Таким чином, зовнішня політика держави відіграє значну роль у здійсненні її інтересів на міжнародній арені.
