Поняття “еліта”. Особливості політичних еліт як суб'єктів політики

Термін «еліта» походить від латинського eligere і фрацузького elite, що означає кращий, відбірний, він використовується в різних сферах життя, стосовно різних за своїм призначенням предметів, явищ. Починаючи з XVII століття елітою називали товари найвищої якості, а також "вибраних людей" серед вищої знаті, військовослужбовців. В XIX столітті так стали називати вищі групи у системі суспільної ієрархії.

В політології поняття "еліта" набуло поширення з початку XX ст. Воно стало базовою категорією окремого напрямку суспільних досліджень — елітології, яка вивчає діяльність тієї верстви, що безпосередньо здійснює функції соціального і політичного управління. Окремі філософії і публіцисти вживали замість терміна "еліта" інші аналогічні: правлячий клас (Моска); "каста ліпших людей", "провідна верства", "правляча верства" (Д. Донцов); "аристократія" (В. Липинський); "політичний авангард" (у колишньому СРСР) та інші. Звичайно, етимологія слова не розкриває усіх значень, у яких воно вживається в суспільній теорії і практиці. Тому політична теорія різних часів і народів намагалась вивчити і пояснити особливості становища та роль тієї соціальної верстви, яка безпосередньо здійснює політичне управління суспільством. Структура, джерела і способи формування еліт, їх суспільна роль змінюються з розвитком людської цивілізації. Вони є різними в країнах з різною політичною традицією. Тому і в поняття "еліти" та "політичної еліти" різні автори вкладають не зовсім однаковий зміст. Якщо М. Вебер відносить до еліти харизматичних особистостей, то інші вчені розглядають еліту як меншість, яка здійснює найважливіші функції в суспільстві, має найбільшу вагу і вплив (С. Келлер), як творчу меншість, що протистоїть нетворчій більшості (Л. Тойнбі) тощо.

Наведемо деякі визначення еліт, зокрема й політичних. Елітою називаються люди:

– що одержали найвищий індекс в галузі їх діяльності (В. Парето);

– найбільш активні в політичному відношенні, орієнтовані на владу (Г Моска);

– які користуються у суспільстві найбільшим престижем, статусом, багатством (Г. Лассуел);

– які володіють інтелектуальною чи моральною перевагою над масою, незалежно від свого статусу (Л. Боден), найвищим почуттям відповідальності (X. Ортега-і-Гассет).

Незважаючи на ці відмінності у визначеннях еліт, представники різних наукових напрямків сходяться в одному: еліта — це соціальна верства, меншість, представники якої мають такі соціальні та/або інтелектуальні якості, які дають їм можливість відігравати провідні ролі в усьому суспільстві або в межах його окремих сфер.

Залежно від сфери формування і діяльності елітних груп виділяють політичну, економічну, духовну, військову, наукову, технічну, дипломатичну та інші види еліт Не буде перебільшенням сказати, що кожен вид суспільної діяльності має свою еліту. Водночас є такі елітні групи, які забезпечують інтеграцію суспільства, стійкість держави, стабільне функціонування політичної системи. До них належить політична еліта — суспільна верства, що здійснює владу, забезпечує збереження та відтворення політичних цінностей і політичної системи загалом, діє з метою задоволення потреб та інтересів окремих соціальних груп або всього народу, користується певними перевагами свого суспільного становища. Політична еліта — це відносно замкнута спільнота з доволі по­стійним і чисельно обмеженим складом, яка має вирішальний вплив на обґрунтування загальнонаціональних (суспільних) цілей та на розроблення, прийняття і впровадження політичних рішень. Вона об'єднана міцними внутрішніми зв'язками та певними, більш або менш вираженими груповими інтересами.

В стародавні часи елітарні погляди найбільш докладно були сформульовані Платоном, який вважав, що державні функції можуть успішно здійснювати лише аристократи, що одержали спеціальне виховання. В утопії "ідеальної держави", яку створив Платон, володарюють найбільш достойні, здатні управляти державою завдяки своїм природним нахилам і багаторічним тренуванням. Суспільні стани філософів- правителів, воїнів-стражників та простолюдинів відокремлені тут жорсткими суспільними перегородками. Лише як виняток Платон допускає перевід бездарних потомків правителів-філософів і воїнів-стражників у нижчі касти, а здібних дітей з нижчих каст у вищі. Деяки сучасні теоретики політичних еліт вбачають у цьому положенні Платона перший крок до теорії циркуляції еліт.

Західні теорії еліт

Один з основоположників сучасної теорії політичних еліт В. Парето підкреслював, що кругообіг еліт є універсальним законом історії, який забезпечує рівновагу соціальної системи. Люди, що належать до нижчих верств суспільства, внаслідок боротьби за покращання свого становища, піднімаються у вищі верстви, здобувають панівні позиції, розквітають і кінець-кінцем вироджуються, знищуються і зникають. На їх місце тим же шляхом приходять інші. Парето вважав, що в процесі циркуляції відбувається послідовна заміна двох типів еліт: "левів", для яких властива агресивність, авторитарність, консерватизм, схильність до застосування насильства, і "лисиць" — майстрів політичного маневрування, комбінацій, спекуляцій, обману. Кожна з названих еліт застосовує властиві тільки їй методи правління: "леви" — методи глибокого придушення, тиску, сили, а "лисиці" — компроміси, угодовство. Кожен тип має свої переваги, але з часом вони перестають відповідати потребам керівництва суспільством. Тому збереження рівноваги суспільної системи вимагає постійного процесу заміни однієї еліти іншою, що й відбувається тоді, коли попередня еліта вже не може розв'язувати назрілі питання.

Інший класик елітарних теорій Г. Моска також вважав, що поділ суспільства на панівну меншість і політично залежну більшість є універсальною умовою існування людської цивілізації. В усіх суспільствах, починаючи з тих, що існували на зорі людської цивілізації, закінчуючи сучасними, передовими і могутніми державами, виникає два класи людей — клас, який править, і клас, яким правлять. Перший клас завжди є нечисленний, виконує в суспільстві політичні функції, монополізує владу і насолоджується перевагами, які дає ця влада, у той час як другий, більш численний, управляється і контролюється першим, і це забезпечує функціонування усього суспільного і політичного організму. Характер і структура правлячого класу історично міняється, але сам клас завжди існує. Він організований, компетентний і, хоч поповнюється різними способами, головним критерієм відбору завжди виступають здібності, що відповідають потребам політичного управління в дану епоху. Про зміни у структурі суспільства, на думку Г. Моски, завжди можна судити за змінами у складі еліти.

Р. Міхельс пояснював виникнення політичних еліт дією сформульованого ним "залізного закону олігархічних тенденцій", який властивий будь-якій організації, зокрема і демократичній. Олігархізація проявляється через виокремлення панівної меншості у рамках будь-яких організацій, об'єднань, політичних партій. Це зумовлено потребою професійного керівництва, яке з часом спирається на платний бюрократичний апарат. Отже, появляється еліта — активна керівна меншість, якій більшість (або маса) змушена підкорятись через неможливість її прямого контролю над великою організацією.

Одним із філософів, який вперше почав досліджувати проблему еліти, є Ф.Ніцше. Суспільство повинно апелювати не до рівності, а до різноманітності людей, ставити перед ними різні завдання, враховувати їх неоднаковість. Для Ф.Ніцше абсолютом стала різноманітність людей, їх індивідуальність, в жертву яким він приніс мир та злагоду в суспільстві. Під масою він розумів рабську залежність від влади, ідеології, моралі. Якщо маси починають превалювати над творчими особами, настає криза цивілізації. Негативну оцінку політичним діям мас дає Г.Лебон у своїй праці “Психологія народів і мас”(1985), а також в роботі “Французька революція і психологія революції”(1912). Натовп – ірраціональний, керується емоціями, догматичний і нетерпеливий. Правомірним, є використання філософського підходу Хосе Ортеги- і -Гассета, який розуміє еліту як якісну групу, здатну нести на плечах тягар вибору.

Походження еліти часто пояснюють політичною владою (В.Парето, Р.Міхельс), природною обдарованістю /С.Дарендорф, І.Шумпетер/. З другого боку, М.Вебер в політиці виділяє традиційну еліту /право на лідерство як приналежність до еліти /, віра в святість традиції і харизматичне лідерство/, як віра в здібності вождя, його винятковість культ особи. Згідно з плюралістичної теорії еліт Р.Арона, у будь-якому сучасному суспільстві існують такі типи еліт: військова, політична, духовна, адміністративна, еліта бізнесу. Саме ця модель найповніше відображає реальний стан суспільства соціальних контрастів, різноманітних громадських інтересів.