Соціальна природа суб'єктів права

Суспільні (громадські) відносини — це зв'язки між людьми, що виникають у процесі їх спільної діяльності. Структура суспільних відносин досить складна, в ній вирізняють — економічні зв'язки (виробничі відносини), соціальні, політичні, культурні (духовні), яравові зв'язки тощо.

Суб'єктами суспільних відносин можуть виступати соціальні спільноти (народ, нація, соціальна верства чи група), організації (державні, громадські, приватні), окремі особи (індивіди). Місце

кожного суб'єкта в системі соціальних зв'язків обумовлене об'єктив­ними закономірностями функціонування громадських стосунків та активністю їх учасників.

Як відомо, право регулює громадські відносини, внаслідок чого вони здобувають правову форму, тобто стають правовими відносина­ми. У межах правовідносин життєдіяльність суспільства набуває ци­вілізованого, стабільного й врегульованого характеру, тому що право є сильним організуючим чинником, додає особливої визначеності та стійкості будь-якій сфері суспільного і державницького буття.

Звертаючись до сутності правовідносин як суспільних зв'язків, виникають на основі норм права, учасники яких мають суб'єк­тивні права та юридичні обов'язки, забезпечені державою, ми іайближче підходимо до поняття «правосуб'єктності».

Феномен правосуб'єктності має дуалістичну природу — норматив-іу і соціальну водночас. Правосуб'єктність безпосередньо співвідно-їиться з нормами права, які визначають зміст цих прав і обов'язків (щодо державних органів — з нормами про компетенцію). Тобто шістом правосуб'єктності є комплекс прав і зобов'язань суб'єктів ірава, який витікає безпосередньо з закону, незалежно від участі у конкретних правовідносинах. Мова йде про правовий статус особи чи установи.

Водночас коло та види суб'єктів права також безпосередньо зале­жать від галузі соціальних відносин, що врегульовуються правом, від глибини і характеру активного й плідного правового впливу. Правосуб'єктність співвідноситься із суб'єктивними правами і зобо­в'язаннями не безпосередньо, а соціально опосередковано, через відповідні норми, які визначають сутність і зміст цих прав і обов'яз­ків та юридичних фактів. А правовий статус особи чи організації формулюється у законі не як абстрактна, а як соціально зумовлена потребами суспільства й держави даність.

Отже, правосуб'єктність являє собою передбачену нормами пра­ва можливість (здатність) бути учасником правовідносин. Право­суб'єктність це, безперечно, складна юридична властивість, але ЇЇ складові елементи — правоздатність і дієздатність — мають також чітко визначену соціальну спрямованість.

Розглянемо це. Правоздатність, як відомо, — це обумовлена нор­мами правоздатність особи мати суб'єктивні права та юридичні обо­в'язки, тобто це передумова існування суб'єктивного права, а не власне суб'єктивне право. Цивілізоване право розвинених держав,

Розділ З

Право як соціальне явище

 

наприклад, визнає в рівній мірі за всіма громадянами країни здат­ність мати громадянські права і нести обов'язки (це — громадянсь­ка правоздатність). Правоздатність містить широкі соціальні мож­ливості громадянина вимагати від держави конкретизації чи роз­витку своїх головних прав, тобто наявність правоздатності надає юридичну силу певним соціальним діям суб'єктів. Отже, у парадиг­мі соціологічного підходу можна стверджувати, що правоздатність не є конкретним правом, а соціально визначеною можливістю лю­дини бути носієм всіх тих прав і обов'язків, які обумовлені об'єк­тивним правом.

У свою чергу, дієздатність як складова правосуб'єктності є ви­значеною в законі здатністю особи своїми власними діями набувати і здійснювати права та обов'язки. Основні форми ЇЇ існування — угодоздатність (здатність особисто здійснювати цивільно-правові угоди) і деліктоздатність (обумовлена законом здатність нести юри­дичну відповідальність за правопорушення) виникають внаслідок певних соціальних обставин і умов. Так, якщо правоздатність гро­мадянина виникає з моменту його народження, то дієздатність — із досягненням певного віку (соціально-демографічна умова); для пси­хічно хворих та неповнолітніх осіб, які не є дієздатними через не­відповідність певним соціопсихологічним і віковим ознакам, ци­вільне право навіть вводить інститут уповноваженого представника, який своїми діями має представляти інтереси недієздатного учасни­ка правовідносин.

Отже, правоздатність і дієздатність — це, безумовно, соціоюри-дичні властивості, які відбивають закономірні процеси зростання ролі права і соціальної відповідальності особи перед суспільством. Масштаби, різновиди та межі правоздатності суб'єкта визначаються закономірностями розвитку суспільства, обумовлені характером еко­номічного та політичного ладу, рівнем цивілізованості та демокра­тизму громадського життя.

Слід враховувати, що правовідносини — це не тільки централь­ний механізм правового регулювання, а й різновид суспільних від­носин, тому їм притаманні не тільки формально-юридичні, але й со­ціальні ознаки. Розглянемо їх послідовно.

1. Сторони правових відносин завжди володіють суб'єктивними правами і несуть соціальні зобов'язання. Зміст правовідносин фор­мується внаслідок волевиявлення їх учасників (які є, водночас, со­ціальними суб'єктами), дії юридичних норм та у відповідності до

рішень правозастосовних органів. Слід зважати на те, що найчас­тіше правове регулювання здійснюється без втручання правозасто-совника, і навіть за умов відсутності нормативно-правового підґрун­тя правові відносини реалізуються при недоліках законодавства на основі загальноприйнятих соціальних чи диспозитивних норм.

2. Правові відносини є такими суспільними відносинами, за
яких здійснення суб'єктивного права і виконання обов'язків забез­
печені можливістю державного примусу, що за своєю природою є
соціально-політичною функцією держави. Хоча у більшості випадків
здійснення суб'єктивного права і виконання обов'язків суб'єктами
правовідносин відбувається без застосування заходів державного
примусу.

3. Правовідносини постають у вигляді певного суспільного зв'яз­
ку, міра конкретизації якого може бути різною. Так, правовідноси­
ни, що виникають безпосередньо із закону, конкретизуються мі­
німально, тому що всі адресати юридичної норми рівнозначно спря­
мовані на будь-яких суб'єктів права (типовим прикладом є конститу­
ційні права і свободи громадян). Вищий ступінь конкретизації пра­
вовідносин (середній чи максимальний) наявний за умов, коли інди­
відуалізується не тільки суб'єкт, але й об'єкт правовідносин і зміст
правового зв'язку між ними.

Всі зазначені елементи структурного складу правовідносин — су­б'єкт, об'єкти і зміст правового зв'язку — за сутністю своєю є соціа­льними феноменами чи обставинами. Вони реалізуються у будь-яких галузях суспільного буття — економіці, політиці, культурі, соціальній сфері тощо.

У будь-яких правовідносинах має бути не менше двох суб'єктів (звичайні правовідносини), оскільки окремий індивід не може вхо­дити в суспільні стосунки сам із собою. У правовідносинах можлива також участь декількох суб'єктів (складні правовідносини).

З погляду соціологічного підходу важливо з'ясувати соціальну цінність правоздатності. З одного боку, правоздатність сама собою ніякого реального блага не надає, це тільки «право на право», мож­ливість визнання індивіда рівноправним членом суспільства. Однак право таким чином веде до встановлення елементарної юридичної справедливості й усунення соціальної дискримінації. Так, напри­кінці XIX ст. Ф- Регельсбергер писав, що безжалісна нерівність, яка існує в реальному житті, отримує в праві деяке пом'якшення, коли,

Розділ З

Право як соціальне явище

 

наприклад, всі люди оголошуються правоздатними — хворі і здоро­ві, старі й малі, незаможні та багаті, вельможні та невельможні.

За сумою переважно соціальних ознак слід чітко відрізняти пра­воздатність від суб'єктивного права:

— правоздатність є невід'ємною від особи, не можна людину ли­
шити правоздатності або обмежити її з певних причин;

— правоздатність не залежить від віку, статі, професії, етнічної
належності, місця проживання, достатку й інших життєвих умов;

— правоздатність не передається, її не можна делегувати іншим;
отже, вона є первинною щодо суб'єктивного права, вихідною і
відіграє роль його передумови.

Водночас «правоздатність, — писав Н. М. Коркунов, — означає тільки те, що особа може мати певні права, але це ще не значить, що вона ними дійсно володіє. Кожна людина здатна мати право власно­сті на майно, але звідси зовсім не витікає, що вона вже його (майно) має»¹.

Отже, можна виявити опосередкований зв'язок окремих видів правоздатності з соціальними чинниками. Так, загальна правоздат­ність виступає як принципова здатність особи мати будь-які права та обов'язки, що передбачені чинним законодавством, хоча й фак­тичне опанування ними наступає за певних об'єктивних умов. Галу­зева правоздатність надає можливості набувати суб'єктивні права у певних галузях права з приводу конкретно-соціальних стосунків (це галузі трудової, виборчої, шлюбної правоздатності тощо). Врешті, спеціальна (професійна чи посадова) правоздатність є такою, що по­требує спеціальних знань, повноважень або таланту (наприклад, су­дді, лікаря, вченого, керівника установи, митця-артиста тощо). Крім того, правоздатність організацій, юридичних осіб також є спе­ціальною, тому що визначається метою і завданнями їх діяльності, зафіксованими у відповідних документах.