Класичні теорії в соціології права: М. Вебер, Е. Дюркгейм, К. Маркс, Т. Парсонс 4 страница

Проблематика соціології права і взагалі соціологічного підходу в правопізнанні особливо актуалізувалась наприкінці XIX — початку XX ст. у зв'язку з обговоренням вчення «вільного права», яке пред­ставляли такі дослідники, як Є- Ерліх, Г. Канторович (Австрія); Е. Юнг, Е. Фукс (Німеччина); Ф. Жені, Р. Салейль, Е. Ланбер (Франція) та ін. Головна проблема, що тут обговорювалася, була по­в'язана з ситуацією, що за умов стрімких економічних та соціаль­них змін ставала все більш типовою для правового життя європейсь­ких країн. Як має суддя вирішувати справу, коли закон «мовчить», або він неповний, має протиріччя тощо? Теоретики нової школи ви­ходили з того, що суддя не може відмовити в правосудді, але його рішення повинне спиратися на аналіз чинників, що мають позапра-вовий характер і складають так зване «вільне право». За таких умов судова процедура орієнтована на «вільний науковий пошук права». Є. Ерліх вказував, що прогалини в законі заповнюються правозасто-сувачем не з самої системи права за допомогою формально-логічних процедур (наприклад, аналогія), а за рахунок джерел (норм) поза-правового характеру — соціальних, релігійних, етичних тощо, які складали «живе право», що могло за допомогою соціологічних мето­дів виявлятись, описуватися, систематизуватися і використовува­тися в правозастосуванні. Тому правова наука розглядалася ним як частина соціології.

¹ Ро(і§огєскі А. іЬісі. — Р. 71.

Але існував і інший підхід. Наприклад, Ф. Жені вважав, що ін­формація про «чисті факти», отримана за допомогою соціологічних методів, ще не дає уявлення про норми, оскільки їх джерелом мо­жуть бути тільки певні апріорні моральні принципи, що складають «природу речей» і лише проявляються в емпіричних фактах соціа­льного буття. Фактично мова йшла про природно-правові принци­пи. Тобто соціологічний підхід був більш послідовним у Є. Ерліха, а його вчення про «живе право» є одним з перших типологічних різ­новидів парадигм у соціології права.

Важливо, що Є. Ерліх заперечував базовий принцип сучасної йо­му правової теорії про те, що держава є джерелом права, обґрунто­вуючи це гнучким історичним аналізом еволюції правових систем.

Його визначення права було настільки широким, щоб поглинути всі форми соціального контролю* оскільки він відрізняв його від мо­ралі, звичаїв тощо, але водночас ширше, ніж «державне» право. Він зазначав, що «живе право» домінує у всіх сферах життя і в цілому визначає правовий порядок, незалежно від того чи визначено воно офіційно державою, чи ні. Ніде чітко та однозначно не визначені «правові норми», які поглинають всі типи групових норм, включа­ючи навіть ті «норми рішень», якими керуються офіційні суди при розгляді справ. У пошуках «живого права» Є. Ерліх аналізував ос­новні соціальні інститути в їх реальному бутті. При цьому в методич­ному аспекті він підкреслював, що основними джерелами знань про «живе право» є: а) пряме спостереження життя; б) аналіз правових документів. Ці методи взаємодоповнюються оскільки «життя знач­ною мірою обминає суди, але правові документи його віддзеркалю­ють».

У Ф. Жені, що належав до школи «вільного права», саме з інте­ресу починається «науковий пошук права». Першим етапом проце­дури правотворення є відтворення інтересу в ідеях, коли визнача­ються потреби, що мають бути врегульовані правом, та відповідні їм юридичні механізми рівноваги інтересів. Відповідно законодавча техніка буде ефективною лише за умови урахування інтересів учас-мпків суспільних відносин'.

¹ Жени Ф. Законодательная техника в современньїх гражданско-правовьіх кодификациях // Журнал министерства юстиции. — 1906. — № 8—9. — С. 136, 138.

Розділ 2

Історія соціології права

 

Проте поява соціологічного підходу як прояву урізноманітнення методологічних орієнтацій в правопізнанні не викликало у сучасни­ків захвату. Більш поширеним був настрій занепокоєння. Активно обговорювалася тема кризи правопізнання.

Одне з найбільш ґрунтовних заперечень щодо не тільки методо­логічних претензій, але й самого існування соціології права в систе­мі юридичних наук було запропоноване Ґ. Кельзеном у його «чисто­му вченні» про право. Він виходив з необхідності чіткості «розпо­ділу праці» між «наукою права» (юриспруденцією), «філософією справедливості» та соціологією. В його інтерпретації соціологія — це наука, що досліджує людську поведінку в будь-яких проявах, в тому числі і у зв*язку з дією права. Проте соціологія не може до­сліджувати правові норми, оскільки це сфера «належного» і будь-які спроби пов'язати світ належного, нормативного (Зоііеп) і сущого (8еіп) виходять за межі її предмета і не дають об'єктивного знання. Тому соціологія права ставала неможливою. Слід зазначити, що й сам Кельзен, а особливо його послідовники, відзначали необхідність розгляду правових норм в їх соціальному контексті, але вже за ме­жами правової науки¹.

У російському правознавстві позицію домінуючої формально-до­гматичної юриспруденції відносно можливості існування соціології права («соціологічного правознавства») висловив Г. Ф. Шершене-вич, який заперечував як «заміну догми права — соціологією права, так синтетичну загальну теорію права, яка б поєднувала догматич­ний та соціологічний підходи». «Соціологічне дослідження право­вих явищ можливе лише для загальної соціології. Дослідження будь-якого аспекту (наприклад, права) в зв'язку з іншими сторона­ми суспільного буття не може становити предмет спеціальних наук, наприклад, правознавства, оскільки це є саме соціологія»².

Класичні теорії в соціології права: М. Вебер, Е. Дюркгейм, К. Маркс, Т. Парсонс

Виходячи з сучасних уявлень про предмет, проблематику та пізнавальні структури соціології права в розмаїтті теорій як мину­лого століття, так і більш сучасних, чітко вирізняються певні «ви­хідні моменти», теоретичні конструкції, що стали вирішальними

Е. ІЬкі. — Р. 32. ² Шершеневич Г. Ф, Общая теория права. — Вьіп. 1. — М., 1911. — С. 54.

для інституалізації соціології права та її розвитку. Такі теорії зви­чайно називають «класичними», відносячи до них найчастіше вчен­ня М. Вебера, Е. Дюркгейма, К. Маркса, Т. Парсонса. Неважко по­мітити, що «класичні теорії в соціології права» спиралися на певні загальносоціологічні і навіть соціально-філософські парадигми, що стали віхами розвитку гуманітарного знання в цілому. Тому спеціа­льною темою нашого огляду буде аналіз змісту цих теорій та визна­чення шляхів їх впливу на розвиток соціології права, особливо в контексті пошуків базової концептуальної моделі побудови цієї нау­кової дисципліни.

З ім'ям видатного французького соціолога Е. Дюркгейма пов'я­зана класичпа парадигма в соціології права, що залишається одним з теоретичних підвалин сучасної соціології права.

За свідченням Р. Томашича, ідеї Е. Дюркгейма мали значно біль­ший вплив на сучасну соціологію права, ніж теоретична спадщина М. Вебера. Це стосується, зокрема, дослідження ролі соціальних конфліктів у суспільних відносинах, вчення про покарання, про зв'язок права і форм соціальних відносин, концепції аномії тощо¹. Але значення вчення Е. Дюркгейма полягає не тільки в формулю­ванні основних положень власне соціології права, але і в тому, що він зробив для формування соціології як науки. «Соціологія Дюрк­гейма і соціологія як наука взагалі, — зазначав П. Лакомб, — май­же синоніми»².

Наприкінці XIX ст. в соціологічній науці стала очевидною безпер­спективність класичної позитивістської парадигми та необхідність виявлення альтернативних шляхів побудови соціологічної теорії, що була б здатна відтворити специфіку суспільства, його відмін­ність від об'єктів дослідження в природничих науках. Тому соціоло­гічна теорія Е. Дюркгейма базується на певній моделі «соціологіч­ного методу», що дає уявлення не тільки про специфіку пізнаваль­них засобів, але й про предмет соціологічної науки³.

Визначаючи основи «соціологічного методу», Дюркгейм відстою­вав необхідність його поширення на інші соціальні науки, які по­ступово, по мірі того, як основою синтезу їх висновків стає соціоло-

¹ Тотаніс Н. ІЬій. — Р. 10.

² ЬасотЬе Р. Ьа теіЬосіе зосіоіо^ие ііе БигкЬеІт. — Рагіз, 1916. — Р. 1.

^я У даному випадку ми уникаємо детального огляду загальної соціологічної теорії, відсилаючи читача до спеціальних праць, наприклад: Осипова Е. В. Социология 0. Дюркгейма. — М.: Наука, 1978.

 

Розділ 2

Історія соціології права

 

гічний метод, перетворюються на різновид соціологічної науки¹. Та­кий підхід був типовим у соціології кінця XIX — початку XX ст., отримавши назву «соціологічного імперіалізму». Він свідчив про поширеність уявлень про соціологію як «науку наук», тобто універ­сальну теоретичну дисципліну, що, вивчаючи суспільство як тота­льність, має бути базисом всіх соціальних та гуманітарних наук. Проте з цим пов'язана й відсутність спроб визначити статус соціоло­гії права, можливість існування якої Дюркгейм ніколи не обговорю­вав, виходячи з оцінки соціології як «тотальної соціології науки», що поглинає теоретичну проблематику правових наук.

Визначаючи специфіку соціального і, відповідно, сутність пред­мета соціології, він спирається на теорію «колективних уявлень», що стає для нього базовою для побудови як гносеології, так і онтоло­гії соціології².

Соціологія має досліджувати «соціальні факти», які є «продук­том колективних уявлень» і суттєво відрізняються від біологічних чи індивідуально-психологічних явищ, оскільки вони мають ознаку «примусовості колективних уявлень» щодо індивідуальної свідо­мості.

Важливе значення мав висновок Дюркгейма про необхідність до­слідження соціальних груп, що є «основним субстратом суспільного життя, а також функціональної взаємодії індивіда та груп, в яких ре­алізуються каузальні зв'язки соціальної реальності»³. «Основним со­ціальним фактом» Е. Дюркгейм визнає «солідарність», яка набуває різної природи в його еволюційній моделі. У примітивних суспільст­вах існує «механічна солідарність», як солідарність «спільності со­ціальних ознак», у розвинених суспільствах — солідарність органіч­на, що базується на суспільному поділі праці. Саме так соціальність («солідарність») визначає зміст інших соціальних фактів⁴.

У праці «Суспільний поділ праці» (1893 р.) Е. Дюркгейм розгля­дає відповідність між формами соціальності та типами права. «Зов-

¹ СоШиеі К. 8осіо1о£у ої Ьа\у. — Р. 249.

² Детальніше див.: Дюркгейм 3. Социология и теория познания // Новьіе
идеи в социологии. Вьіп. 2. — СПб., 1914. — С. 33—64; Дюркгейм 3. Ме­
тод социологии. — К.; Харьков, 1899; а також: Осипова Е. В. Социология
3. Дюркгейма. — М.: Наука, 1978.

^я Дюркгейм 3. Метод социологии. — С. 104—139.

¹ Дюркгейм З, О разделении общественного труда. — Одесса, 1900. — С. 60—89.

нішнім, видимим проявом соціальної солідарності (тобто форми со­ціальності) є право, що дозволяє виявляти варіативність соціальної солідарності в її відображенні в праві»¹. Відповідно витоки варіатив­ності права слід шукати у його зв'язках з формами солідарності. Перш за все, Е. Дюркгейм вирізняє право, що відноситься до «ме­ханічної солідарності», або солідарності через тотожність, відсут­ність різноманіття, та право, що відноситься до «органічної солідар­ності», або солідарності через розмаїття. Перший тип представляє «каральне право», другий — сімейне, процесуальне, договірне, кон­ституційне право. Фактично так виявляються два різних типи юри­дичної регуляції, що базуються на різних формах соціальності (со­лідарності) і мають якісно відмінні типи санкцій (хоча при цьому зберігається їх спільна риса — «організованість», що в цілому від­різняє право від моралі, як «правил з розмитими, дифузними санк­ціями»). Право, що відповідає «механічній солідарності», має реп­ресивний характер санкцій (тобто вони пов'язані з позбавленням во­лі, власності, є обтяжливими для особи тощо), а право «органічної солідарності» має реститутивні санкції (тобто вони забезпечують відновлення прав, майна, повернення відносин до їх «нормальної форми»)².

Розвиток суспільства відбувається як перехід від механічної со­лідарності до органічної, що супроводжується співіснуванням реп­ресивного та реститутивного права. їх боротьба обумовлює суттєві риси конкретно-історичного розвитку правових систем. Зокрема, Дюркгейм досліджує трансформацію функцій держави, яка із зрос­танням органічної солідарності «все менше править» і «все більше адмініструє», реститутивне право витісняє право каральне. Цей процес має важливе соціальне значення: члени суспільства переста­ють бути «об'єктом втручання» держави, перетворюючись на рів­них партнерів, наділених широкими правами щодо контролю дер­жави у здійсненні її обов'язків щодо громадян³.

Наступна класична парадигма соціології права пов'язана з ім'ям М. Вебера, для якого соціологічний аналіз права був не просто мож­ливістю застосування розробленої ним загальної теорії, а важливим елементом її конструювання.

¹ Дюркгейм 3. О разделении общественного труда. — С. 112—114.

^аТам само. — С. 121—129.

^л Луковская Д. И. Указ.соч. — С. 74.

Розділ 2

Історія соціології права

 

Т. Парсонс зазначав, що «серцевиною соціологічного вчення Ве­бера є його соціологія права»¹. Водночас А. Хант стверджував, що соціологія права Вебера є найбільш значним вкладом у становлення соціологічного руху в правопізнанні².

Найважливішими елементами веберівської соціології права є такі:

а) концепція панування через використання державного апара­
ту, раціональні правила або закони є важливою формою регітимно-
го панування;

б) вчення про взаємодію політичних структур та права;

в) вчення про взаємодію права та економічної системи;

г) концепція соціальної ролі професіональних юристів.

Власне принцип «розуміння» є для М. Вебера вирішальним кри­терієм для визначення сфери, релевантної для соціології, і відокре­млення тих сфер, що принципово недоступні соціологічному ана­лізу. «Для соціології об'єктом пізнання є саме смисловий зв'язок поведінки». Тому «дія існує як поведінка, орієнтована на певний понятійний сенс, і є дією однієї чи багатьох окремих осіб». Цим визначається предметна область соціологічного аналізу правового життя. «Оскільки» право стає об'єктом дослідження соціології, остання має справу не з логічно вивіреним «об'єктивним» змістом правових принципів, а з діями (поведінкою) індивідів, серед детер­мінант та результатів яких значне місце посідають уявлення людей про «смисл» та «значення» певних юридичних принципів». Прого­лошуючи необхідність вивчення права у такій формі, у якій воно стає «значним» для окремих людей, що реально орієнтовані на ньо­го в своїй діяльності, Вебер протиставляє свій підхід тим вченням про право, що за основу беруть саме його «позитивний зміст». Од­нак важливо пам'ятати, що принцип «розуміння» обумовлює шля­хи пізнання права, а не характеристики його як реальності. Реаль­ність гнучка, вона може вивчатись іншими пізнавальними засоба­ми, тобто Вебер не поділяв «пансоціологізм» деяких своїх сучасників і визнавав юриспруденцію наукою про право, що дає принципово інше значення правової дійсності.

Виділяючи «соціальну дію» як елементарний соціальний факт, вихідну клітину соціального буття, Вебер проводить суттєво важли­ву диферерепутацію типів соціальної дії. Він вказує на існування чотирьох таких типів; а) цілераціонального; б) ціннісно-раціональ-

¹ Цит.: Тотазіс Я. ІШ. — Р. 9.

Р. 130.

² Нипі А. 8осіо1о£іса1 Моуетепї,.

ного; в) афективного; г) традиційного¹. Ці типи розташовуються за­лежно від зростання міри раціональності, що відбиває роль раціона­лізації, як найбільш узагальненої ознаки суспільного прогресу в цілому (точніше кажучи — західного типу розвитку). Вищим про­явом раціоналізації він називає «формальну раціональність», яка є найсуттєвішою відміною сучасного суспільства від традиційного («архаїчного»).

Веберівська концепція панування фактично витікає з його тлу­мачення «орієнтації на іншого» як суттєвої ознаки соціальної дії. «Панування, — пише він, — це шанс зустріти підкорення певному наказу»². Тобто панування — взаємне чекання: того, хто наказує, що його наказ буде виконано, і того, хто має підкорятися, що наказ буде мати бажаний характер. Залежно від «мотивів» (суб'єктив­ного смислу) підкорення панування може мати різний характер: «а) обумовлюватись інтересами, тобто цілераціональними виснов­ками щодо діяльності; б) обумовлюватися звичкою; в) мати афек­тивну основу, тобто спиратися лише на особисті схильності підда­них»³.

Ця загальна методологічна, тобто абстрактна, модель типології панування дає змогу визначити зв'язок типів панування і права.

Вебер визначав існування кількох типів права, яке може бути ра­ціональним або ірраціональним, а за спрямованістю — формальним або субстанційним. Раціональним право стає за умов, що його дія керована загальними правилами, а не суб'єктивними реакціями на окремі випадки або ірраціональними формальними засобами на зра­зок «пророцтв» тощо. Інший різновид становить субстанційно ра­ціональне право, яке утворюється за загальними правилами, що обумовлені ідеологічними системами, які відрізняються від власне правових, наприклад, системами моралі, релігійних цінностей, по­літичної ідеології. Формально раціональне право визначається зага­льними правилами таким чином, що і в матеріальному і в процесуа­льному аспектах до уваги беруться лише загальні чітко встановлені

' Детальніше див.: История буржуазной социологии XIX — начала XX в. —

:!76—278; Давидов Ю. Я. Вебер Макс. — С. 42—121. ¹¹ УґеЬег М. Віааіззогіоіоеіе. — Вегііп, 1966. — з. 99.

¹ іііііі. Типи панування, що звідси витікають, звичайно визначають як лега-м.по, традиційне, харизматичне. Детальніше див.: Давидов Ю. Н. Вказ. Праця. — С 74—121.

Розділ 2

Історія соціології права

 

обставини справи. Найвищим різновидом формально раціонального права є логіко-формальне право.

Одним з вузлових моментів вчення М. Вебера була теза про «ра­ціональну природу» правових інститутів сучасного західного су­спільства. Він стверджував, що в розвитку права та відповідних по-літико-правових процедур слід виділяти кілька стадій, від «хариз-матичного правовиявлення при посередництві «правових профілів» до найбільш розвиненої стадії, де відбувається «систематична роз­робка права та професійне здійснення судочинства особами, що для цього проходять спеціальну підготовку і володіють методами фор­мально-логічного мислення»¹.

Основою панування на цій стадії є цілераціональна дія, тобто її мотивація інтересами робить панування «легальним». Загальною рисою розвитку суспільства (держави) на такій стадії є те, що суб'єкти підкоряються не особистостям, а встановленим «законам». Такий тип підкорення є універсальним, поширюючись не лише на керованих, але й на керуючих, які мають діяти за жорстко визначе­ними формальними та раціональними правилами. Саме принцип «формально-правової визначеності обумовлює сутність легального панування», як однієї з основ сучасного суспільства як системи фор­мальної раціональності.

Класичним або «найбільш чистим типом» легального панування Вебер визнає бюрократію, яка ніколи не існує як соціальна тоталь­ність, а завжди комбінується з іншими політико-правовими фено­менами: монархією, представницькою демократією тощо. Однак саме бюрократія адекватна тим формально-раціональним формам економічного життя, що визначають західний тип суспільства, по­чинаючи з кінця XIX ст. «Бюрократія — це панування за допо­могою знання, в цьому полягає його специфічний раціональний ха­рактер»². За своїм змістом бюрократія — це діяльність «машини управління», що складається з чиновників, які: *1) особисто вільні і підкоряються лише діловому службовому обов'язку; 2) мають стій­ку службову ієрархію; 3) мають чітко визначену службову компетен­цію; 4) працюють на конкретних засадах, тобто принципово на ос­нові вільного вибору у відповідності до спеціальної кваліфікації; 5) отримують систематичну грошову винагороду; 6) розглядають

// Атегісап іоигпаі о£

¹ Тітазке?/ N. ^Упаї із «зосіоіоцу оі 1937. — Уоі. 43. — Р. 225—235.

²ІЬМ. — Р. 165.

свою службу як єдину чи головну професію; 7) прогнозують свою кар'єру — «підвищення» або відповідно до старшинства по службі, або відповідно до здібностей, незалежно від позиції (оцінки) керів­ництва; 8) працюють в повному «відокремленні від засобів управ­ління» і без присвоєння службових місць; 9) підкоряються єдиним дисциплінарним нормам та є підконтрольними»¹.

Однак діяльність «машини управління» залежить не тільки від раціональних правил — «права», але й від політичних цінностей, які визначають загальну спрямованість функціонування та розвит­ку бюрократії. Привнесення політичних цінностей в процедури управління (панування) здійснюється політичними лідерами (ліде­ром)². Тобто він визнавав можливість (а в певному відношенні важ­ливість) доповнення легального панування — традиційним або навіть харизматичним. Його політичний ідеал утворювала така дер­жава, що органічно поєднувала «бюрократію» як раціональний механізм здійснення влади, політичного лідера, який має «хариз-му» та здатний виразити близькі та зрозумілі народу політичні цін­ності, та інститути представницької влади (парламент) «критично-контрольні» щодо бюрократії.

«Ренесанс» марксизму в 70-ті р. XX ст. спричинив дискусії щодо значення марксистської парадигми в розвитку соціології права.

Окремі висновки та оцінки правових явищ займали досить не­значне місце в роботах Маркса та Енгельса, що давало змогу окре­мим західним авторам взагалі заперечувати наявність марксист­ської парадигми. Так, П. Хьорст вважав, що «марксистська соціо­логія права не можлива»³.

Сучасні західні марксисти також відзначають відсутність у Марк­са завершеної концепції права і навіть більше того — «відсутність будь-якої політико-правової теорії», яка могла б бути використана для дослідження прямих проблем розвитку держави і права»¹.

На принципово інших оцінках базувалися дослідження теоретич­ної спадщини Маркса та Енгельса, що проводили в радянський час, особливо активно в 60—80-ті роки. Домінуючим було намагання:іиайти у «класиків» пряму відповідь на сучасні теоретичні запити, ¹ Цит.: ТітазкеПМ. — Р. 34—38.

"Детальніше див.: Давьідов Ю. Н. Вказ. праця. — С. 180—210. ¹ Ніпі Р. Оп іауг апгі 1<1ео1о£у. — Ьопсіоп, 1979, — Р. 32. ¹ Лпдерсон Перри. Размьішление о западном марксизме. На путях истори-ческого материализма. — М., 1991. — С. 125.

Розділ 2

Історія соціології права

 

що б цілому відповідало ідеологічним та методологічним орієнта­ціям офіційної суспільної науки на догматизацію та схематизацію марксизму.

У зв'язку з цим корисно пам'ятати ті теоретичні дискусії щодо застосування марксистської теорії для тлумачення правових пи­тань, що розгорнулися в перші роки Радянської влади і були іні­ційовані практичними потребами політико-правового розвитку но­вої держави. Так, Д. Могеровський вказував, що класики не створи­ли завершеної, цілісної соціологічної концепції права, але має бути використаний той «метод», який вони застосували для аналізу сус­пільного життя («діалектичний, соціально-класовий, прагматично-політичний, історико-матеріалістичний»)¹.

На це вказує й інший автор тих часів — І. Ільїнський: «Питання права цікавили основоположників марксизму лише як практичні питання, і взагалі — права і законність віддають старовиною в епо­ху диктатури пролетаріату»².

Тому, очевидно, варто прислухатися до оцінки сучасного дослід­ника, який ніколи не заявляв про свою належність до «марксис­тів». Ж. Карбон'є вважає, що «марксизм створив соціологію права, яку рішуче протипоставив буржуазній соціології права. Можли­вість розглядати марксистську соціологію права як реальний фено­мен він пов'язує з трьома фундаментальними положеннями: а) ме­тодологія історичного матеріалізму; б) вчення про класову бороть­бу; в) вчення про відмирання держави»³.

Сутність «історико-методологічного» розуміння права полягає в його інтерпретації як надбудови щодо економічної структури су­спільства, яка є «базисом» і визначає основну лінію причинно-на-слідкових зв'язків правової надбудови. Перетворення економічної структури у внутрішній момент політик о-правових інститутів є ста­новленням сутності права. Тому «кінцевою причиною всіх суспіль­них змін... є зміна способу виробництва та обміну»⁴. В марксових політекономічних дослідженнях право найчастіше фігурує як спо­сіб вираження та реалізації відносин виробництва та обміну това­рів. У марксистській моделі «базиса — надбудови» ідея детермініз-

¹ МогеровскийД. Советское право и методьі его изучения // Революция пра­
ва. — 1922. — № 1. — С. 85.

² Ильинский И. Право и бьіт. — Л.; М., 1925. — С. 16.

³ Карбопье Ж. Юридическая социология. — С. 98.

^і Маркс К., Знгельс Ф. Соч. — 2-е изд., — Т. 19. — С. 210.

му, як основа їх взаємодії, доповнюється ідеєю «зовнішньої само­стійності» надбудови, що пояснює можливість впливу на право інших соціальних факторів і зворотного впливу права на базис¹.

Наступним базовим положенням є теза про класовий характер права та роль класової боротьби у правовому розвитку. Поділ су­спільства на класи породжує ситуацію, коли «економічно пануючий клас» на службу своєму «інтересу» ставить всі елементи надбудови і, перш за все, — право та державу. Тобто правом стає система норм, нав'язаних суспільству панівним класом через примус держави, яка є нічим іншим, як апаратом насильства одного класу над ін­шим. Право є зведеною в закон «волею класу,... зміст якої визнача­ється матеріальними умовами» буття цього класу. Однак, робить висновок К. Маркс, «класова боротьба неминуче призводить до дик­татури пролетаріату»². Саме вчення про диктатуру пролетаріату стає, за словами В. І. Леніна, серцевиною політик о-правової теорії марксизму³. Це мала бути публічна влада пролетаріату, що спира­ється на насильство і не обмежується ні правом, ні законом, але в своєму розвитку втілює магістральну лінію політико-правового роз­витку — заміну держави «управлінням народу самим народом»⁴. «Суспільство, — писав Енгельс, —... яке організує виробництво на основі вільної та рівної асоціації виробників, відправить державну машину на її справжнє місце в музей, поряд з прялкою та бронзо­вою сокирою»⁵. Тим самим «відмирає» право як соціальний інсти­тут.

Таким є загальний контур марксистської концепції права, яка її творцями не була використана для створення власне соціології пра­ва, оскільки мета їх наукових пошуків була не академічною, а прак­тично-політичною — «обґрунтування всесвітиьо-історичної ролі про­летаріату». Проте ця концептуальна схема використовувалась вже Марксом та Енгельсом для аналізу окремих проблем, що в світлі су­часних уявлень перебувають у предметній сфері соціології права. Наприклад, це дослідження проблем правосвідомості, особливостей «юридичного світогляду», ролі права як чинника економічних про­цесів тощо. Згодом марксистська соціологічна концепція розвива-