Класичні теорії в соціології права: М. Вебер, Е. Дюркгейм, К. Маркс, Т. Парсонс 2 страница

Отже, соціологія права є певним чином структурованою систе­мою соціальних знань про право як особливий соціально-юридич­ний феномен в його генезисі, а також дії, тобто як соціальне діюче (соціально спрямоване) явище, процес. Соціологію права можна визначити як міждисциплінарну галузь наукового знання, що об'єд­нує в собі пізнавальні ресурси юриспруденції як системи наук про

право та державу і загальної соціології як науки про закономірності формування, розвитку й функціонування суспільства.

Саме така формула предмета соціології права є оптимальною і відбиває те загальне, що зближує позиції вчених як юристів, так і соціологів, незважаючи на нюанси, які є в їх міркуваннях.

Функції соціології права

З особливою увагою необхідно ставитися до питання: для чого потрібна соціологія права?

Найважливішими функціями соціології права, як і кожної нау­кової дисципліни, є теоретична (методологічна) та практична. Від­повідно до цих двох основних функцій можна було б виділити дві моделі, два види соціології права: суто соціологію права і приклад­ну соціологію права.

Однак і тут, як і в багатьох інших випадках, краще не роздвою­вати науку, а говорити про єдину науку.

Для юридичної науки, яка звернена насамперед до окремої нор­мативної форми відбиття соціального буття, тобто до права як сукуп­ності норм, використання соціологічних методів особливо важливе, бо воно допомагає виявити, якою мірою ці норми реалізуються у реальному житті, чи немає розриву між належним і сущим, як оцінює дані норми громадська думка тощо.

Внесок юридичної науки до комплексних досліджень проблем суспільного життя багато в чому залежить від того, якою мірою ви­вчена соціальна обумовленість і ефективність права, розкритий со­ціальний механізм правового регулювання.

Тільки за цієї умови є можливим обґрунтований вибір тих соціа­льних інтересів, фактів, норм і відносин, які можна санкціонувати юридичним законом, лише тоді і з'являється основа для визначення найбільш ефективних засобів впливу.

Однак галузеві юридичні науки все ще переживають труднощі при такій оцінці, а загальна теорія права може дати тільки принци­пові орієнтири, які необхідні, але не достатні для юридичного роз­в'язання конкретних соціальних проблем. Заповнити цей вакуум — завдання соціології права.

Наприклад, організація на науковій основі правотворчої діяль­ності держави, яка відповідала б інтересам широких мас. А для цьо­го слід мати у своєму розпорядженні теоретичні знання, які дозво­ляли б передбачити наслідки.

Розділ 1

Соціологія права як науковий напрям

 

Підстави для такого передбачення і дає соціологія права. Вивчаючи громадську думку про право, ставлення до нього різ­них верств населення, причини недостатньої ефективності деяких правових норм, соціологія права прагне насамперед скласти уявлен­ня про фактичні мотиви, які управляють поведінкою населення в цілому, а також про мотиви поведінки різних соціальних верств.

Знання цих мотивів надасть можливість виявити той внутрішній рушій, на який може розраховувати законодавець або особа, яка впливає на суспільство.

Для того, щоб скласти цілісне й об'єктивне уявлення про право­ву систему, що вивчається, досягти певної практичної мети, вико­ристовуються як загальні методи процесу мислення, так і соціоло­гічні методи: опитування, аналіз документів, спостереження, експе­римент.

Теоретична (методологічна) функція соціології права забезпечує приріст теоретичних знань, уявлень про право, його функціонуван­ня та розвиток, а також про методологічні засади соціологічного до­слідження.

Розкриваючи конкретні закономірності взаємодії суспільства та права, соціологічна теорія виконує функцію безпосередньої методо­логії емпіричних досліджень права. Методологічна функція соціо­логії права не тільки в тому, що вона теоретично орієнтує дослідни­ка при роботі з емпіричним матеріалом (постановка проблем, вису­нення гіпотез, пояснення фактів тощо). Не менш важливе й те, що вона формулює вимоги до емпіричного аналізу права.

Призначення соціології права — виявити ті властивості самого права, які заважають його пізнанню, показати надзвичайну різно­манітність практичних ситуацій, звертаючи особливу увагу на його повсякденну реалізацію, яка не призводить до судових спорів.

Інформаційна функція забезпечує одержання інформації про ре­альні юридичні явища, процеси, систематизацію такої інформації та формування уявлень про проблеми, що потребують вирішення.

Цю функцію збору відомостей, отримання даних соціологія пра­ва спонтанно виконувала з перших днів свого існування, що допо­могло по-новому глянути на багато інститутів.

Не слід переоцінювати можливості цієї функції збору відомостей з конкретних проблем. їй треба віддати належне в тому сенсі, що во­на спонукає до подальших досліджень, але було б помилково вважа-

ти, що з ЇЇ допомогою можна відразу ж вирішити усі проблеми. Було б надто небезпечно поспішно надавати такій інформації загальне значення, не враховуючи інші можливі та невивчені аспекти.

Виявити та пасивно запротоколювати юридичні явища — цього ще мало. Ми бажаємо знати, чому або принаймні як виникли ці явища. Ми бажаємо знати причини речей.

Людський розум буває повністю задоволений лише тоді, коли по­яснення здатне прийняти форму причинно-наслідкової закономір­ності, наукового закону, який не тільки розкриває, чому сталася дана подія, але й дозволяє передбачити її повторюваність у майбут­ньому. Соціологія права повинна займатися розробкою причинно-наслідкових законів.

Почнемо із законів розвитку, які називають також генетичними або історичними, оскільки вони визначають, як одне юридичне яви­ще за необхідності заміняє інше, один правовий інститут — інший; як змінюються форми та аспекти одного й того самого явища чи ін­ституту.

Структурні закони — це закони статичні, закони рівноваги. Во­ни відрізняються від законів розвитку тим, що беруть свій об'єкт у певний момент його існування, абстрагуючись від процесу його істо­ричного становлення.

Структурні закони визначають взаємозв'язок елементів у межах одного й того самого інституту. Деякі такі взаємозв'язки та пропор­ції залишаються постійними в усіх правових системах, де зустріча­ється даний інститут. Така постійність — основа для появи струк­турного закону. У зв'язку з цим можна назвати закон відповідності або схожості форм. Цей закон говорить, що будь-який юридичний зв'язок припиняється у формі, зворотній тій, за допомогою якої цей зв'язок виник.

Будь-яка наука ризикує опинитися в полоні того різновиду інте­лектуального самомилування, яке справедливо називають догматиз­мом. Правова наука надзвичайно наражається на ризик, бо, оперу­ючи обов'язковими для усіх правовими формулами і рішеннями, вона схильна ідентифікувати себе з владою.

Звичайно, право має свій внутрішній механізм критики, прикла­дом дії якого є оскарження судових ухвал і позов щодо перевищен­ня влади. Проте це обмежена критика, яка не виходить за межі при­йнятих правил гри. І коли названі вище засоби та шляхи виявля-

2 5-403

Розділ 1

Соціологія права як науковий напрям

 

ються вичерпаними, - ■ вступає в дію правило — зафіксоване визнається істинним і безперечним.

Аби перервати цю спокійну течію речей — смертельну, якщо во­на триває досить довго, для усякої науки (на недовгий час такий спокій необхідний), потрібна критика, яка не пов'язана ніякими упередженими настановами; критика, яка не інтегрована у межах даної системи. Юридична соціологія може з успіхом для права ви­конувати це завдання саме тому, що вона незалежна від нього. Це і є критична функція соціології права¹.

Критична функція соціології права повинна відповідати ряду ви­мог. Насамперед, критика повинна бути вільною від зневаги до сво­го об'єкта. Щодо права в цілому та його найважливіших інститутів діє презумпція ЇЇ значущості та важливості для життєдіяльності су­спільства.

Далі, потрібно суворо розпізнавати критику, яка заснована на вже отриманих результатах, і критику в стадії дослідження проблеми.

І нарешті, потрібно суворо додержуватися права, яке критику­ють, доки воно не буде офіційно змінене під впливом критики.

Соціологія права йде поруч з традиційною юридичною наукою, яка повністю спрямована на практичну діяльність. Найбільш явні сфери практичного застосування соціології права — мистецтво су­дити та законодавче мистецтво, юрисдикція та законотворчість.

Однак існує ще одна сфера, а власне — мистецтво договору (част­ково охоплене і тим, що цивілісти називають позасудовою практи­кою, наприклад, нотаріальною). Соціологія права і тут може висту­пати як практично-прикладна наука.

Втручання соціології права до сфери судової діяльності може від­буватися у двох основних формах. У першому випадку вона висту­пає лише як допоміжний засіб, який використовує суд; мова йде про соціологічну експертизу. У другому випадку мова йде про соціо­логічне тлумачення. Зазначимо, що суддя — не єдиний інтерпрета­тор закону: в цій ролі можуть виступати і юрисконсульти, але лише суддя може надати тлумаченню обов'язкової сили.

Можна виокремити два види прикладної соціології законодавст­ва. Перший вид — це прикладні дослідження, які вивчають лише механізм законодавчої діяльності, взятий сам по собі, незалежно від змісту цієї діяльності (зовнішня соціологія законодавства).

¹ Карбонье Ж. Юридическая социология. — М., 1986. — С. 299. 18

Другий вид — прикладні дослідження, об'єктом яких є сам зміст законів. Це внутрішня соціологія законодавства, власне, вона і є за­конодавчою соціологією у власному розумінні.

Так, соціологія права утворює систему знань, які відбивають правові явища як моменти життя суспільства. Вона виходить з того, що не тільки про право слід судити по суспільству, яке його створи­ло, але й про суспільство можна судити по праву, яке ним створене. Отже, соціологія права розглядає генезис, функціонування і роз­виток права як соціально обумовленого феномена.

Питання про соціальну обумовленість права, про соціальні функ­ції права, про соціальну природу права, про умови його суспільної дії і є змістом соціології права як наукового напряму.

Досліджуючи зазначене коло проблем, соціологія права не тіль­ки виконує важливі загальнонаукові функції у межах юриспруден­ції, але і робить свій внесок у вирішення кардинальних завдань сучасної соціально-правової практики, які пов'язані з науковим забезпеченням реформ, що проводяться у країні, досягненням гро­мадської згоди, попередженням і своєчасним розв'язанням соціаль­них конфліктів, створенням умов для стійкого правопорядку, реа­лізацією прав і свобод особистості, затвердженням у країні грома­дянського суспільства і правової держави.

Запитання для самоконтролю

1. Як співвідносяться загальна соціологія та соціологія права?

2. Що розуміється під предметом соціології права?

3. У чому полягає соціологічний підхід до дослідження права?

4. Визначте структуру соціології права.

5. Назвіть функції соціології права.

Рекомендована література

М., 1978. отрасль социологии // Социс.

1. Боботов С. В. Буржуазная социология права.

2. Варчук В. В. Социология права
І'І<)6. — № 10.

3. Карбонье Ж. Юридическая социология. — М.,1986.

4. Козлов В. А., Суслов Ю. А. Конкретно-социологические исследова-
к в области права. — Л., 1981.

Г>. Кудрявцев В. Н., Казимирчук В. II. Современная социология права. — І.. 1995.

'Чім

 

 

 

Розділ 1

6. Кульчар К. Основи социологии права. — М., 1981.

7. Лапаева В. В. Социология права в системе обществоведения // Го-
сударство и право. — 2000. — № 4.

8. Марітчак Т, Причини помилок у класифікації злочинів: резуль­
тати соціологічного дослідження // Право України. — 2001. — № 7;
судова реформа в Україні: проблеми і перспективи: Матеріали науко­
во-практичної конференції, 18—19 квітня, 2002, м. Харків. — К.,

2002.

9. Суслов Ю. А. Конкретньїе исследования и развитие социологии

права. — Л., 1983.

10. Тадевосян 9. В. Социология права и ее место в системе наук о
праве // Государство и право. — 1998. — № 1.

Розділ 2

ІСТОРІЯ СОЦІОЛОГІЇ ПРАВА

2.1. Становлення соціології права: «відкриття соціології юристами, права — соціологами»

Навіть наприкінці XX ст. соціологія права досить часто сприйма­лась як «сором'язливий новачок» (Еванс) у системі соціальних та гуманітарних наук. Понад столітня історія соціології права (а дехто її лічить тисячоліттями, починаючи з античності) обтяжена гостри­ми дискусіями щодо її наукового статусу — можливостей у право-пізнанні.

Процес подолання гносеологічних та соціальних перешкод на шляху становлення соціології права проходив досить складно, до­сить часто виникали сумніви щодо її доцільності.

Констатація відсутності соціології права та заклики до її ство­рення виявляються в юридичній та соціологічній літературі почи­наючи з кінця XIX ст. і майже до 80-х років XX ст. Наприкінці

XIX ст. програмні заяви про створення соціології права («юридич­
ної соціології») були проголошені Л. Дюгі, С. Муромцевим та інши­
ми європейськими науковцями. У 1907 р. Р. Паунд наголошує на
• необхідності соціологічної юриспруденції»¹. Трохи згодом, в 1937 р.,
М. Тімашев констатує наявність не лише потреби, але й «місця для
соціології права в системі наук»². У 1947 р. Ж. Гурвіч зазначає, що
«соціологія права перебуває на етапі дисциплінарного виражен­
ня»³. Проте тональність оцінок мало змінюється в другій половині

XX ст. У 1965 р. Е. Шварц веде мову про «народження нової субдис-
ципліни в американській соціології», а Д. Девіс називає свою спіль­
ну працю «першою американською спробою дати виклад соціології

 

20

¹ І'оишІ В. ТЬе пеей ої а зосіо!о£іса1 іигіаргигіепсе // ТНе £гееп

Уоі. 19. — 1907. — Р, 607—608. ¹ ТІпіазНе// N. 3. УЇЬяї із «зосіоіо^у оі 1а\¥» // Ашегісап іоигпаі оі Зосіоіо^У- —

1937. — N. 43. — Р. 234—235. ¹ ОипіісН О. Зосіоіоеу о£ 1а\*. — Ь., 1998. — Р. 9—10.

Розділ 2

Історія соціології права

 

права»¹. Такі ж заяви знаходимо і в європейській літературі тих ча­сів (Р. Тревез, А. Подгурецький та інші).

У зв'язку з цим виникає питання про можливість говорити про соціологію права як сталу наукову дисципліну (чи субдисципліну), що дійсно має свою історію, а не тільки численні спроби становлен­ня («проголошення»). Згідно з поширеним у сучасному наукознавс­тві підходом до класифікації наук основними критеріями існування нової наукової дисципліни чи субдисципліни є такі характеристи­ки: а) визначеність об'єкта та предмета досліджень, наявність базо­вих теоретичних концепцій, підходів, дослідницьких процедур; б) існування сукупності дослідників, що чітко визначають свою на­лежність до цієї наукової дисципліни; в) функціонування інститу-ційної бази (наукові установи, професійні асоціації, учбові курси у вузах, захист дисертацій, наукові публікації тощо); г) академічна спільнота визначає нову наукову дисципліну як нову галузь науки.

Ведучії розмову про історію соціології права, важливо визначити певні її змістовні ознаки, що мають бути вихідними точками ана­лізу. Серед них найважливішими, на наш погляд, є такі. По-перше, соціологія права — це галузь наукових знань, що з погляду об'єкта досліджень має міждисциплінарний характер, тобто вона сформува­лась І розвивається на межі соціології та правових наук.

По-друге, з погляду традиційної класифікації наук (по суті пози­тивістської, але загальновизнаної і такої, що визначає як соціальну організацію науки, так і предметну структуру освіти) вона дає при­клад «подвійної дисциплінарної інституціалізації». Тобто її можна розглядати і як спеціальну соціологічну науку («Теорія середнього рівня» за Мертоном), і як спеціальну юридичну науку, що існує по­руч з теорією права, філософією права тощо, а не складає «аспект», «зріз» «теорії держави і права»².

По-третє, предметом соціології права є закономірності взаємодії соціального і правового в суспільстві, що становлять ядро механіз­му правоформування. Вивчаючи за допомогою специфічних теоре­тик о-методичних засобів специфічний зріз соціальної реальності, соціологія права тісно взаємодіє з іншими соціальними та гуманітар­ними науками, і, що особливо важливо в контексті нашої теми, її

Р. 3;

¹ Зосіеіу агкі ЬЬе Ьау/. №ш теапііі£ їог оій ргоГеззіоп. — М.¥., 1962.
Сігапе С, УУіікіпзоп Р. 8осіо1о£іса1 іііфіігу аікі Іе^аі Рііепотепе.
1976. — Р. 4—5.

² Саме такий підхід був домінуючи-м у радянській літературі.

методологія є «відкритою» для включення до різних контекстів правопізнання (нормативістський, природноправовий тощо).

З урахуванням цих формальних та змістовних критеріїв (ознак) початковим станом розвитку соціології права як наукової дисцип­ліни визначають кінець XIX ст. І тут варто погодитися з Ж. Карбо-ньє, що «соціологія права надто сучасна за своїми теоретичними на­становами, щоб від ідей минулого отримати таку саму користь, як це має місце, наприклад, у філософії права»¹.

Хоча, починаючи з часів античності, виникали теоретичні уза­гальнення та гіпотези, що «майже з соціологічних позицій» пояс­нювали взаємодію суспільства та права³.

Для відтворення внутрішньої логіки розвитку соціології права західні дослідники досить часто намагаються виділити певні пе­ріоди (фази) цього процесу.

Р. Томашич виділяє три етапи в розвитку соціології права. Пер­ший, «європейський етап», відзначений діяльністю «батьків-за-сновників»: М. Вебера, Е. Дюркгейма, Є. Ерліха, Л. Петражицько-го, Є. Пашуканіса, О. Жені, Г. Гурвіча, М. Тімашева. їхні дослід­ження були сфокусовані на аналізі взаємозв'язку між правом та соціальним розвитком, і, маючи мак росо ціологічний характер по­винні були визначити загальнотеоретичні рамки соціології права. Цей період закінчився в 20—30-х роках.

Другий, «американський етап», відзначається звуженням про­блематики до переважно емпіричних досліджень, що розглядають­ся як підґрунтя «соціальної інженерії за допомогою права». Хоча ознаки такої орієнтації з'являються ще на початку XX ст. в працях не тільки американських, але й європейських дослідників, у повній мірі вона проявилася в «правовому реалізмі» та «соціологічній юриспруденції» Р. Паунда. Цей підхід досяг свого піку на початку 60-х років.

Третій, «інтернаціональний етап», починається як реакція на об­меженість емпіричних підходів та проблемність, що загострюється у західному праві. Його найсуттєвішими ознаками були:

а) «ренесанс» класичних соціологічних чи соціально-філософсь­
ких теорій права (Вебера, Маркса, Дюркгейма);

б) спроби створення нових узагальнюючих теорій;

¹ Карбонье Ж. Юридическая социология. — С. 75. "Детальніше див.: СигиіісН С. 8осіок>£у ої і&у/. — Р. 71—186.

Розділ 2

Історія соціології права

 

в) поєднання теоретичних досліджень з емпіричними соціальни­ми та історичними дослідженнями¹.

Логіка (та структура) нашого історичного огляду буде враховува­ти наведені вище періодизації, але за основу ми візьмемо дещо ін­ший підхід. На наш погляд, для розуміння логіки історичного роз­витку соціології права і, особливо, сучасного стану необхідно ви­діляти три ключові фази, що в певному відношенні можуть не зовсім чітко розмежовуватися у часі, але які фіксують зміну якіс­них станів цієї галузі знань. Такими фазами є:

а) становлення соціологічного підходу в правопізнанні та ви­
ділення його теоретичного ядра — соціології права («відкриття со­
ціології — юристами, відкриття права — соціологами» за визначен­
ням М. Тімашева);

б) оформлення основних великих («класичних») теорій в соціо­
логії права (М. Вебер, К. Маркс, Е. Дюркгейм, Т. Парсонс);

в) методологічні трансформації 60—90-х рр. XX ст., завершення
інституалізації соціології права як наукової дисципліни (субдисци-
пліни).

Становлення соціології права починалося в межах більш широ­кої трансформації теоретико-методологічних засад правознавства, який досить часто визначається як «соціологічний рух у праві» і по­в'язується з кризовими явищами в розвитку правових наук і взагалі правового життя в другій половині XIX століття. Будучи реакцією на неадекватність правового формалізму, «правового традиціоналіз­му» цей рух характеризувався внутрішньою орієнтацією на соціоло­гію, як основу методологічних змін в правових науках. Ця нова орієнтація обумовлювалась, за свідченням А. Ханта, необхідністю ♦ знайти адекватні правові механізми «артикуляції» нового ідеоло­гічного базису існування суспільного ладу за умов масової парламен­тарної демократії, оскільки традиційна методологія правопізнання все більше виявляла свою невідповідність новим потребам².

Як зазначав Д. Блек, «правовий формалізм, тобто методологія та практика, засновані на нормативістській інтерпретації права, стає домінуючим за певних соціальних умов, коли суспільство характе­ризується соціальною нерівністю, і соціальні дистанції між основ­ними групами стають соціальною прірвою». Проте він втрачає своє значення в міру «демократизації та диверсифікації суспільства».

¹ Тотааіа Я. 8осіо1о£у о£ Іату. Тгепгі Керогі. — Ь., 1985. — Р. 6-

² Нипі А. Восіо1о£іса1 МоуетеіП іп Ьаш. — І.., 1972. — Р. 3—7.

Варто звернути увагу ще на одну важливу передумову появи со­ціологічного підходу в правопізнанні, яку зазначає Д. Блек: «На по­чатку XX ст. певні зрушення відбулися в соціальній структурі юри­дичної професії». Формування юристів як соціально-професійної групи відбувалось на більш широкій соціальній основі, вихідці з ін­ших класів привносили нові ідеї, погляди, цінності, слабшав тради­ційний формалізм та консерватизм¹.

Важливим чинником формування соціологічної парадигми у правопізнанні стали теоретичні зрушення в суспільствознавстві, що стосувалися не лише оформлення дисциплінарного статусу соціоло­гії.

Суттєвою ознакою «соціологічного руху в иравопізнанні» була тісна взаємодія між суто юридичним та соціологічним підходами. Відповідно, процес становлення соціології права М. Тімашев визна­чає як два взаємодіючі процеси: «відкриття права — соціологами «і» відкриття соціології — юристами»².

Поява соціологічного підходу в правових науках значною мірою була ініційована методологічними інтенціями, які мала історич­на школа в правознавстві. На це вказував ще наприкінці XIX ст. С. О. Муромцев³, а на початку XX ст. Р. Паунд, аналізуючи теоре­тичні витоки вчення Є. Ерліха, зазначав, що «Ерліх будує своє вчення на вершині історичної школи».

Досить неоднозначним був вплив початкової (позитивістської) версії соціологічної парадигми, запропонованої її номінальними за­сновниками — О. Контом, Г. Спенсером. Для О. Конта соціологія — це тотальна наука, наука наук, яка виключає будь-яку можливість існування внутрішньої диференціації самої соціології і більше то­го — іншого способу (методу) пізнання соціальної реальності. Так, при своєму виникненні соціологія мала ознаки універсального, то­тального методу пізнання, який пізніше був визначений як соціоло­гічний «імперіалізм». Ця риса була характерною і для Е. Дюркгей-ма, який у своїх поглядах також виходив з тотальності соціологіч­ного методу і вбачав завдання соціального пізнання в тому, щоб поширити цей метод на інші галузі знань (політику, право, історію, релігію тощо).

¹ Віаск В. Воипсіагіез оГ Ье?а1 Єосіоіоеу// В.Ь.К., 1972. — V. 16. — Р. 95.

²Тіта$Нео N. ЇЬїй. — Р. 7.

^я Муромцев С. А. Рецепция римского права на Западе. — С. 101.

Історія соціології права

Таким само було ставлення до права і правової науки і у Г. Спен-сера, який був основоположником органічної школи в соціології. Він включав правові науки до етики, яка будувалася ним на суто біологічних засадах¹. Однак його еволюційне вчення мало значний вплив на становлення соціологічного підходу в правопізнанні. Осно­вою будь-якого розвитку в суспільстві, стверджував Спенсер, є закон органічної еволюції. Поступовий перехід від однорідного до неодно­рідного, від простого до складного становить зміст тих процесів, у яких відбувається розвиток суспільства і всіх його інститутів. При цьому суспільство (і його підсистеми) він розглядав за аналогією з біологічними організмами, що дозволяло врахувати такі його озна­ки, як цілісність, диференціація, функціональний розподіл тощо.

Саме під впливом ідей органіцизму в 80—90 рр. XIX ст. почина­ються спроби визначити співвідношення соціології та правових на­ук. Очевидно, вперше це питання було розглянуто російським пра­вознавцем С. А. Муромцевим, який спираючись на позитивістську соціологію, стверджував, що закони, які досліджує правознавство, є аналогом законів, досліджуваних соціологами, саме тому юридич­ні науки у певному відношенні входять до складу соціології².

За чотири роки, у 1889 р., французький юрист Л. Дюгі у праці ♦ Конституційне право та соціологія» робить висновок, що консти­туційне право — це розділ соціології, що вивчає закони формуван­ня, розвитку та функціонування держави, яка виконує в суспільстві функції, що є аналогічними функціям центральної нервової систе­ми в живому організмі³.

За свідченням М. Тімашева, в ці роки з'являється і сам термін «юридична соціологія». Вперше його в 1892 р. використав італійсь­кий юрист Д. Анціллотті у праці «Філософія права і соціологія», а в 1894 р- Л. Дюгі видав статтю під назвою «Нарис юридичної соціоло­гії»⁴.

Проте в цілому в другій половині XIX ст. орієнтація правознав­ців на соціологічний підхід була вираженою досить слабо, не ство­рюючи значних теоретичних засад нової галузі знань. Переважали спроби доповнити та розширити домінуючий методологічний підхід

¹ Спенсер Г. Основание зтики. — Т. 2. — СПб., 1896. — С. 36—39.

² Муромцев С.А. Что такое догма права? // Ж.М.Ю., 1884.— № 4. — С. 38.

³ Луковская Д. И. Социологическое направление во француяской иравовой
мьгсли. — Л., 1972. — С. 32.

⁴ ТітазсЬео N. ІЬМ. — Р. 102.

за рахунок включення нових аспектів бачення правової реальності. Тому в європейській науці найбільш суттєві кроки в становленні те­оретичних засад соціології права були здійснені соціологами. Ство­рення «класичних соціологічних парадигм» М. Вебера, Е. Дюркгей-ма, В. Парето та інших ініціювали відповідні зрушення в соціоло­гічних пошуках юристів¹. Цим на десятиліття було визначено переважаючий теоретичний характер європейської соціології права, що відрізняло її від американської традиції.

У другій половині XIX ст. динамічні політико-правові процеси в США, де службова роль держави та права щодо громадянського су­спільства ставала все більш відчутною, посилили відчуття обмеже­ності правового формалізму. Перші кроки до становлення соціології права були зроблені юристами.