Класичні теорії в соціології права: М. Вебер, Е. Дюркгейм, К. Маркс, Т. Парсонс 3 страница

Як зазначає Г. Гурвіч, «підготовча фаза» цього процесу пов'язана з іменем О. В. Холмса, який, перебуваючи під впливом свого близького друга, видатного філософа У. Джеймса, вже у своїй праці «Загальне право» (Соттоп Ьалу) у 1881 р. закликав до «соціологічного перевороту в юриспруденції»².

О. Холмс, який за свідченням Ф. Д, Девіса, уособлює американ-

ську юриспруденцію двадцятого століття, своїми теоретичними працями ініціював появу двох нових параметрів у розвитку правової гумки. Його досить відоме визначення — «дійсне життя права це не югіка, а досвід» знаменувало «соціологічний переворот» в методо-іогії юриспруденції. Зосереджуючи увагу на процесуальних характеристиках правового буття, він стверджував, що, будучи логічним т формою, право соціальне за суттю, а судові рішення, базуючись іа певних соціальних уявленнях про те, що є за даних умов суспіль-іим благом, стають основою нормативних приписів. Саме соціальні іриписи норм (а не правовий прецедент сам по собі) формують «неар-гикульовані настанови» у свідомості судців, які виявляються та-сим чином, що вони не можуть залишитись осторонь актуальних суспільних проблем. Холмс наполягав на залученні юристів до дослідження соціальної реальності на базі методів соціальних наук³. Ідеї Холмса не тільки ініціювали появу «соціологічної юриспруденції» (Р. Паунд, Б. Кардозо та ін.), а й вплинули на погляди за-зновників «правового реалізму».

Про «класичні теорії» в соціології права див. наступний підрозділ. ^]Оигшііск О. іЬісі.— Р. 136. ^]Соііеггеіі Я. 8осіо1о£у оГ їіт. — І,.,1997. — Р. 41.

Розділ 2

Історія соціології права

Р. Паунд — одна з ключових фігур американської соціологічної юриспруденції. Його прийняття соціологічної парадигми було обумовлене розчаруванням у традиційних методах правових досліджень. Він розпочинав свої теоретичні пошуки на основі методології аналітичної юриспруденції, яку згодом поєднав з історико-порів-няльним методом, все частіше намагаючись досягти соціально-філософських узагальнень. Під впливом Е. Росса та А. Смолла він прийняв соціологічний підхід, що став основою його методології. Як і його попередники (насамперед Е. Росе), він розглядав право як фазу (елемент) соціального контролю, що має досліджуватись у взаємодії з загальним соціальним контекстом його буття. Р. Паунд поділяв погляди Л. Уорда на взаємозалежність соціальних наук і стверджував, що кризові явища в теоретичному правознавстві, що визначилися напередодні Першої світової війни, значною мірою були обумовлені методологічними бар'єрами, що відокремили юриспруденцію від інших соціальних наук. Він неодноразово заявляв, що юристи зробили у соціологів так багато концептуальних запозичень, як ні у кого іншого. При всій широті поглядів та глибині теоретичних узагальнень Паунд надихався, перш за все, практичними потребами. Він вважав, що саме поєднання юриспруденції як «соціальної інженерії» з соціологією буде сприяти досягненню соціальних цілей права¹.

Одним з вузлових елементів його теоретичних досліджень був аналіз ролі «правил, принципів, концепцій та стандартів у бутті права». Правила — це визначення, що зводять певні визначені наслідки до фактів, що їх спричиняють. Паунд правила пов'язував з примітивним правом, вважаючи їх найбільш раннім типом правових понять. Принципи — це вихідні моменти юридичного доказування, що присутні як в судочинстві, так і в законотворчості. Саме завдяки принципам юристи мають змогу диференційовано розглядати справи. Концепції утворюються певними юридичними категоріями (наприклад, власність, шкода тощо) і являють собою «авторитетні категорії, згідно з якими до окремих типів справ застосовуються певні правила та принципи. Паунд зазначав, що повсякденне соціальне буття стає об'єктом правового регулювання саме завдяки тому, що норми (правила) базуються на принципах та концепціях.

Ключовим у його аналізі права, як основи соціального контролю, було поняття «стандарти», яким він визначав «міру визначеної пра-

¹ Роипсі Я СоиНз апгі V. 7. — Р. 361.

іоп // Атегісап РоїНісаі Кєуіє». — 1913. —

вом поведінки». Саме стандарт дозволяє застосувати право і як внутрішній механізм оцінки та мотивації особистості, і як інструмент соціального контролю. Паунд зазначав, що на формування правового стандарту не мають впливу такі критерії, як справедливість та розумність, оскільки вони є «джерелом труднощів». Стандарти спрямовані на те, щоб підтримувати вже існуючі «пануючі ідеали», що уособлюють «ідеальні відносини людей» і тому — справедливі¹.

Аналіз юридичних понять, норм, принципів базується на принципі соціологічного релятивізму, тобто вони виводяться з типологічних особливостей суспільства та культури².

Генетичні аспекти в аналізі права доповнюються дослідженням структурних характеристик соціального буття права.

Найважливішими зрізами соціальної реальності права Паунд вважає: а) юридичний процес, що будується як адміністративна діяльність; б) право; в) правова система; г) ідеальні (ціннісні) основи правового буття. Власне право як основу соціальної реальності права Паунд поділяє на: а) норми («жорстке, застигле право»); б) принципи, поняття, стандарти («гнучке право»); в) дискретне право на основі правової інтуїції³.

Така концепція права має суто соціологічний характер, оскільки за основу береться соціальне буття права і його реальність не «редукується» до абстрактних моделей поведінки (як в традиційній юриспруденції), утверджується необхідність вивчати право як цінність, не обмежуючись «символами», а знаходити те, що вони символізують⁴.

Разом з тим Паунд ототожнює соціологію права з юриспруденцією, юридичним мистецтвом чи технікою, створюючи соціологічно орієнтовану юриспруденцію, або «соціологічну юриспруденцію»⁵.

Б. Кардозо, подібно до Р. Паунда, намагався на основі соціологічного підходу осмислити все більш очевидну та разючу відмінність між «абстрактною юридичною технікою» та «живою реальністю» сучасного права⁶.

¹ Роипа П. БосіаІ Сопігої ТЬгоиеЬ Ьа*. — Ие^ Накеп, 1942. — Р. 49—52. ³ Роипсі Н. Іпїгогіисііоп іо іЬе РМІозорНу о£ Ьа\у. — Р. 68—69, 16—49, 283. ^:і Роипа Я. Іпігосіисїіоп... — Р. 114—141. * Роипа Я Іпігогіисїіоп... — Р. 169. ^п (іигшісН С. ІЬіа.— Р. 163. "Сигшііск в. ІЬісі. — Р. 171.

Розділ 2

Історія соціології права

В центрі його досліджень була діяльність суду. Вже в першій значній праці «Природа юридичного процесу» (1921 р.) Кардозо намагається показати, що «зростаюча невизначеність юридичних рішень» є проявом специфічної природи юридичного процесу, який є «не стільки відкриття, скільки творення», що обумовлене реальною ситуацією реального права («життя права»). У своїй реальності юридичний (судовий) процес пронизують антиномії, викликані не стільки власне юридичними чинниками (наприклад, конфлікт норм, прогалини в законі чи праві тощо), скільки ♦спонтанним конфліктом регуляції в самому суспільстві». Зворотний бік прецеденту створюють правові поняття та концепції як основа юридичної аргументації. Але, в свою чергу, вони є похідними від «життєвого ладу, інститутів суспільства», народжуючись у процесі соціальної взаємодії. Тому саме соціологія права, робить висновок Кардозо, досліджуючи дійсні витоки та форми прояву «живого права», надає суддям можливість знайти пояснення тим «труднощам та протиріччям, якими насичений судовий процес»¹.

Слід погодитися з Г. Гурвічем, який зазначив, що Кардозо долав існуюче в рамках «соціологічної юриспруденції» уявлення про соціологію права як додатковий метод в діяльності суду, що дозволяє давати більш точну (в порівнянні з традиційними методами) інтерпретацію соціальних цілей в оціночних судженнях. Однак Кардозо ніколи чітко не відділяв соціологію права від «соціологічної юриспруденції», уникаючи при цьому включення «суспільного ладу (звичаїв суспільства)», який він вважав фундаментальним рівнем соціального буття права, до самого права, що було характерно для Дюгі, Ерліха. Він стверджував, що «звичаї, лад суспільства» стають правом лише тоді, коли вони санкціоновані чи можуть бути санкціоновані судом².

Соціальну реальність права він визначав як мінливу, нестабільну, в якій «все тече, все змінюється». Пізнання такої реальності має бути вільним від «тиранії понять», які намагаються підкорити своїй внутрішній логіці все різноманіття соціальних проявів права³.

Інституалізація соціології права відбувалась і під впливом розвитку та поширення традиційної соціологічної теорії та проблематики на правову реальність. Перш за все, це стосується концепції соціа-

¹ Сагаого В. ТЬе КаЬиге о? іііе іисіісаі Ргосезз. — Р. 73, 112, 115, 130.

²вигшНсН С. ІШ. — Р. 167.

³ Сапіого В. Рагагіохез о£ Ье^аі Зсіепсе. — И/У., 1928.

льного контролю, що значною мірою ініціювала появу соціологічної юриспруденції в США.

Проблематика соціального контролю була досить поширеною в першій половині XX ст., але піонером дослідження права в контексті дії механізмів соціального контролю вважають Е. А. Росса, який не тільки визначив місце права в проблематиці соціологічної науки, але й надихнув Р. Паунда та інших юристів на дослідження права як «найбільш спеціалізованого та завершеного типу контролю, що використовується суспільством». На початку XX ст. ставлення соціологів до права було досить обережним, не завжди адекватно оцінювались його соціальні функції. Так, Л. Уорд вважав, що право — лише механізм волюнтаристського втручання в соціальні відносини.

Проте поступово ця проблематика стала мало не центральною в дослідженні соціального контролю. Формувалися передумови для інституційного оформлення соціології права як спеціальної соціологічної теорії, що почалося наприкінці 30 — на початку 40-х рр. значною мірою під впливом європейської соціології права. Бурхливі події цього періоду сприяли поновленню інтелектуального обміну між Європою та Америкою. Багато видатних юристів та соціологів знайшли в США порятунок від «нового порядку», що встановлювався в Європі фашистськими диктаторами.

У 1936 році вперше в США була видана монографія під назвою «Соціологія права». Нею став переклад класичної праці Є. Ерліха. У своїй передмові Р. Паунд зазначав, що «Ерліх будує свій функціональний аналіз на вершині історичної школи в юриспруденції і що ця праця є виключно корисною для американських дослідників права». Теорія Ерліха була співзвучна найбільш суттєвим методологічним інтенціям американської правової думки. Зокрема, представники соціологічної юриспруденції та «правового реалізму»час-то повторювали тезу Ерліха про «вільне виявлення» права суддями, які скоріше його створюють, ніж просто декларують¹.

У ці ж роки були перекладені фундаментальні праці М. Вебера, К. Дюркгейма та інших європейських авторів. Однак найважливішим стала поява перших систематизованих викладів соціології права М. Тімашева та Г. Гурвіча.

У загальних рисах бачення соціологія права сформувалась у М. Тімашева ще у 1916—1920 рр,, коли він у Петрограді займався викла-

¹ Цит. за ТітасНео N. ІЬігі. — Р. 179.

Розділ 2

Історія соціології права

данням та проводив дослідницьку роботу. На формування його поглядів не могло не вплинути те середовище, в якому він працював у ці роки і яке дало не одного дослідника зі світовим ім'ям (досить згадати П. Сорокіна чи Г. Гурвіча). Проте коли в 1921 р. під тиском більшовиків, що в запалі класової боротьби звільнялися від «безнадійно» буржуазної професури, він був змушений покинути Росію, рукопис його програмної праці був втрачений. Потрібні були роки напруженої праці спочатку в Берліні, а потім у Гарварді, щоб відновити втрачене та подати систематизований виклад соціології права, що підсумовував дослідження попередників, спираючись на оригінальну авторську концепцію.

Вихідним положенням його аналізу права є визначення права як однієї з форм «соціальної координації», що в більшій мірі виражає правові процедури та структури, ніж зміст правових приписів. Координація може ґрунтуватись на засадах моралі, або навіть на таких речах, як страх, зручність, користь тощо. Координація набуває різновидів залежно від того, чим керуються малі групи (як основні актори — дійові особи). Якщо їх поведінка визначається зовнішніми владними інститутами, то це імперативна координація, а коли вона спирається на звичаї, ввічливість, релігійні стандарти — неім-перативна. Правові корені мають моральний характер, оскільки вони завжди можуть бути визначені як твердженнл про «належне». Тому Тімашев називає право «етико-імперативною координацією поведінки».

Методологію свого дослідження правової реальності сам Тімашев визначає як метод «причинно-функціонального аналізу», що базується на використанні таких соціологічних методів як спостереження, експеримент. Окільки в центрі уваги соціології права перебувають каузальні зв'язки, вона є номографічною наукою, на відміну від юриспруденції, що є дескриптивною та ідеографічною наукою, що описує правові норми в конкретних умовах.

Г. Гурвіч був професором права перед тим, як він, подібно до Тімашева, в 1921 р. був змушений покинути Росію, щоб через кілька років стати видатним французьким соціологом.

Друга світова війна спричинила його переїзд до США, де в 1942 р. він видав «Соціологію права». Спираючись на веберівський метод типологічного аналізу, Г. Гурвіч аналізує різноманітний історичний матеріал. Проблематику соціології права він зводить до трьох основних проблем: а) відносини права до інших форм та рівнів соціально-

сті; б) типи правових систем в окремих соціальних групах та типах суспільств; в) обумовленість розвитку та змін права в окремих типах суспільств.

Гурвіч не визнає державу джерелом права, використовуючи визначення права, що є досить широким, за змістом наближаючись до соціальних норм у цілому. Він розділяє «право суспільства» та «право держави», що дозволяє створювати обмеження держави суспільством. Первинними матеріальними джерелами «суспільного права» він вважав нормативні факти, тобто «спільноти, що створюють себе, породжуючи право, яке є основою їх існування» (як соціального інституту). Поняття «юридична регуляція охоплює всі основні форми соціального контролю, хоча особливим предметом аналізу стає так зване «організоване право», що відповідає офіційному «державному» праву.

Аналізуючи відношення права до соціальної солідарності, він пропонує таксономічну схему, що суттєво відрізняється від позиції Дюркгейма. Він стверджував, що організоване право — це лише оболонка, за якою знаходиться «спонтанне право».

Ж. Гурвіч дає таке визначення: «Соціологія права — це та частина соціології людської духовності, яка вивчає цілісну соціальну реальність права, починаючи з його видимих зовнішніх проявів в ефективній колективній поведінці (що кристалізується в організаціях, звичаєвій практиці, традиціях), у матеріальних основах (структури юридичних Інститутів)»¹.

Соціологія права, як зазначає Ж. Гурвіч, не може мати на меті визначення сутності права чи опрацювання системи юридичних категорій чи принципів, цінностей, тобто заміщення теорії права.

У другій половині XIX ст. одним з епіцентрів «соціологічного руху» в правознавстві була Росія. Теоретичні здобутки таких юристів, як С. А. Муромцев, М. М. Ковалевський, Л. І. Петражицький, М. М. Коркунов та інших не тільки відповідали загальноєвропейському рівню «соціологізації юридичної науки», але й багато в чому його випереджали.

М. М. Коркунов вважав, що правова наука має звернутися до «вивчення права в його житті, в його русі»². А змістом суспільного життя є постійна взаємодія різнонаправлених інтересів. Стабільність та цілісність суспільства за таких умов підтримується правом.

¹ Сипіііск О. Зосіоіоеу ої Ьа». — Ь., 1998. — Р. 61.

² Коркунов Н. М. Сборник статей 1877—1897. — М., 1901. — С. 15.

І \-т

Розділ 2

Що є механізмом «розмежування протидіючих інтересів», завдяки чому встановлюється «належний порядок суспільних відносин*?¹. «Перетворення інтересу в право здійснюється саме через обмеження іншого, протилежного інтересу, встановлення відповідного обов'язку. Право... не є охорона інтересу взагалі..., а тільки охорона одного інтересу у відношенні до іншого»². Право має дуалістичну природу: його складають як юридичні норми (об'єктивний елемент), так і юридичні відносини (суб'єктивний елемент). «Юридичні відносини — життєві, побутові відносини, але врегульовані юридичною нормою»³.

Витоки права Коркунов пов'язує не з державою чи політичною системою, а з «громадянським суспільством». «Державна влада є силою, що заснована на усвідомленні людьми своєї залежності від держави», а остання є «суспільним союзом, наділеним самостійною силою примусу», який виникає і функціонує як засіб втілення права в життя⁴. Оскільки носіями державної влади стають не лише органи держави, а й громадянське суспільство, воно отримує можливість обмеження держави, а право постає не як «право держави», а «право суспільства».

Отже, у працях М. М. Коркунова були запропоновані принципово нові підходи в аналізі права та держави, що були соціологічними за своїми методологічними основами, хоча проблема можливості виділення спеціалізованої дисципліни (соціології права) ним не ставилася⁵.

М. М. Ковалевський розглядає проблеми використання соціологічного підходу в зв'язку з розглядом генетичних та історико-порів-няльних аспектів права та держави. Російська компоративістика була насичена «соціологізмом» і «значно більшою мірою заслуговувала назви соціологічної, ніж численні течії, що афішували свій соціологізм»⁶. Він не зводить право до держави, вважаючи його відносно самостійним утворенням, що має плюралістичний характер,

¹ Коркунов Н. М. Лекции по общей теории права. — СПб., 1907. — С. 39,
57, 227.

²Коркунов Н. М. Указ и закон. — СПб., 1894. — С. 237.

³ Коркунов Н. М. Лекции по общей теории права. — С. 120.
^л Там само. — С. 246.

⁵ ОигиіісН О. ІЬМ. — Р. 45.

⁶ Туманов В. А. Буржуазная правовая идеология: К критике учений о праве. —
М., 1971. — С. 248.

Історія соціології права

оскільки визначається не тільки волею держави, але й створюється як продукт взаємодії соціальних спільнот. Держава не створює право, а визнає його як факти соціального життя. Ковалевський відзначає обмеженість тогочасної юридичної науки, «яка втратила усвідомлення того зв'язку, в якому право поєднується з ростом культури та громадянства»¹. В правознавстві мають існувати як взаємодоповнюючі три підходи до аналізу правових явищ; догматичний, історичний, соціальний (соціологічний).

С. А. Муромцев створив найбільш завершену та послідовну соціологічну концепцію права в російській юридичній науці, яка не просто базувалася на використанні соціологічних підходів, а мала замінити традиційний («юридичний») підхід². «Правознавство має стати розділом соціології», зосереджуючись на дослідженні не правил формально-логічної обробки діючого права, а на відкритті соціологічних законів розвитку... права як певної сукупності соціальних явищ»³. «Догматику права»(власне юриспруденцію) він вважав не «наукою, а мистецтвом», тобто прикладною, технічно-допоміжною дисципліною, що дає практичні орієнтири для професійно зайнятих у сфері правозастосування⁴.

Фундаментом «дійсно наукового пізнання права», стверджував Муромцев, має бути функціональний підхід, тобто необхідно отримати «точне уявлення про функцію, для виконання якої створена норма». Але «пізнання цієї функції вимагає історико-культурного дослідження норми»⁵. Звідси процес правотворення розгортається як механізм соціальної обумовленості, де «на виході» — норми діючого права, а «на вході» — взаємодіючі суспільні чинники: економіка, політика, культура, соціальна структура тощо. Тому визначення права слід починати не з норми, а з тих соціальних відносин, що її обумовлюють. «Замість сукупності правових норм під правом слід розуміти сукупність юридичних відносин (правовий порядок).

¹ Кпвалевский М. М. Социология. — Т. 1. — С. 82. ' ОигиіісН С. — Р. 60.

* Муромцев С. А. Что такое догма права? — М., 1885. — С. 6—10. При цьому слід враховувати, що в його розумінні соціологія — це наука про суспільство взагалі, яке включає в себе не лише власне соціологію, але й деякі інші гуманітарні науки, наприклад, психологію, етику. ' Муромцев С.А. Определение и основное разделение права. — М., 1879. — 88—40. ч само. — С. 41.

НІ.І

Розділ 2

Історія соціології права

А норми є лише новим атрибутом порядку»¹. У зв'язку з цим він аналізує зміст, структуру та форму суспільних відносин та робить висновок про існування двох рівнів цих відносин: а) «фактичні» (або «правові»); б) відносини захисту (або «юридичні»). У своїй єдності вони складають «право в реальності». Однак при цьому «юридичний захист складає основну відмінність права, обумовлюючи всі інші його ознаки», що дозволяє дещо розширити визначення права: право — порядок відносин, що захищені юридичними засобами². Юридичні норми є одним з факторів цього порядку, що діють поряд з такими факторами як «юридичні настрої юридичного апарату», середовище реалізації норм, «доступність» об'єктів правового регулювання та ін. Наявність цих факторів активно впливає на зміст та структуру діючих нормативних систем, створюючи певні міри відповідності юридичних норм реальним потребам суспільства. Тому необхідно розрізняти норми «мертві» та «живі»³.

Визнаючи вторинність юридичних норм щодо фактичних суспільних відносин, С. А. Муромцев обґрунтовує необхідність судової правотворчості за умови прискорення суспільних змін, «відставання» та «інфляційності» законодавства. Суд має виконувати функцію «постійного та поступового проведення в життя справедливості» по мірі виникнення невідповідності закону та життя»⁴.

У цілому теоретична позиція Муромцева була надто радикальною та передчасною для російських умов кінця XIX — початку XX ст., щоб стати визначальною в офіційній юридичній науці та освіті, але її вплив на новаторські теоретичні підходи початку XX ст. був безсумнівним.

Характеризуючи процеси поширення соціологічного підходу в російській правовій науці, слід зазначити, що в них були включені і українські університетські центри (Київ, Харків, Одеса). Зокрема, значний вплив на початку XX ст. мали праці М. А. Гредескула, який намагався досліджувати право на базі «соціологічного методу», «не як мертвий текст певного логічного змісту», що існує, а потім змінюється іншим, а як живе суспільне явище». Природу права

¹ Муромцев С. А. Определение и основное разделение права. — С. 47—48.

²Там само.—С. 164.
³Там само.—С. 153.

⁴ Муромцев С. А. Право и справедливость // Северньїй вестник. — 1892. — № 2.—С. 251.

як суспільного явища він намагався розкрити як «порядок відносин між людьми»¹.

Особливе місце в процесах «соціологізації» російської юридичної науки займають праці Л. Петражицького. У вітчизняній літературі його традиційно відносять до представників так званого «психологічного напряму» в теорії права. Проте така оцінка в світлі сучасних уявлень виявляється не зовсім точною. Хоча він не використовував термін «соціологія права», його концепція знаходиться в проблемному колі цієї галузі знань, а методологія співзвучна мікросоціоло-гічним теоріям другої половини XX ст.² За свідченням А. Подгуре-цького, саме створення «соціології права» мало вінчати теоретичні пошуки Л. Петражицького. Західні дослідники називають Л. Петражицького одним із засновників сучасної соціології права³.

Л. Петражицький відкидає тлумачення права як «команди, наказу» «волі верховної політичної влади», визначаючи його через аналіз правовідносин. «Правовідносини не є чимось відмінним від правових обов'язків», оскільки «наші права закріплені за нами, належать нам, як наш актив, борги інших людей...». «Те, що з погляду обтяження, пасиву однієї сторони є її правовим обов'язком, з точки зору нейтральної точки зору називається правовідносинами»⁴. Проте це лише перший крок до розкриття сутності права, яке стає реальністю лише через відтворення в правових емоціях — особливих соціально-психологічних настроях, що виникають в результаті усвідомлення певних фактів буття. Реальний зв'язок людей відбувається через правові емоції. При цьому з правовим обов'язком пов'язані правові емоції імперативного типу, а з домаганням — атрибутивного типу. «Право, як особливий тип реальних феноменів утворюють етичні переживання, емоції яких мають атрибутивний характер»⁵. Л. Петражицький доводив, що офіційне право має відповідати економічним потребам суспільства та рівню його мора-

¹ Гредескул Н.А. Современньїе вопросьі права. — Харьков, 1906. — С. 10 —

16. Он же. К ученню об осуществлении права. — Харьков, 1900. —

С. 234—235. ¹ Ко'ійегА., Кшазпешзкі ^. ТЬе (іеуеіортепі оі ЬЬе Восіоіо^у оі Ьа^ іп Роіапсі

// ІпіегпаіІопаІ.Іоигпаі ої іЬе 8осіо1о£у оі Ьа*. — 1985. — Уоі. 13. —

І'. 262. ¹ Тотавіс В. ІЬШ. — Р. 3.

Истражицкий Л. И. Теория права в государстве в связи с теорией

■ Фіївственности. — Т. 1.— СПб., 1909. — С. 51. І Нічпражицкий Л. И. Там само. — С. 85.

Розділ 2

Історія соціології права

льного розвитку, а позитивне право складає лише частину права, що реально функціонує. Він заперечував позитивістський підхід, згідно з яким лише держава творить право, встановлюючи його принципи, норми. В центрі його праць — дослідження впливу різних форм соціального буття на право, а також вплив права на реальні феномени людської поведінки, суспільні інститути. Його висновки щодо обумовленості генезису права та його стадій розвитку, мотиваційних та освітніх функцій права, концепція правової політики мали значний вплив на становлення та розвиток соціології права. Не випадково, що серед тих, хто слухав його лекції на юридичному факультеті Петербурзького університету були П. Сорокін, М. Тіма-шев, Г. Гурвіч, М. Лазарсон; троє останніх внесли значний вклад у становлення соціології права. За оцінкою А. Подгурецького, польська школа соціології права сформувалася під безпосереднім впливом Л. Петражицького¹.