Соціалізація особистості й соціальна взаємодія

1. Поняття й сутність соціалізації особистості.

2. Сучасні теорії й етапи соціалізації.

3. Соціальна взаємодія й перспективи її вдосконалення.

 

При розгляді першого питання «Поняття й сутність соціалізації особистості» необхідно виходити з того, що особистість – одне із центральних понять соціології, яке не тільки пояснює, чому людський світ відрізняється від природного світу, але й чому залишається людським.

Соціалізація - тривалий процес прилучення індивіда до соціуму, що передбачає його безперервний соціальний розвиток і поступове включення в громадське життя, навчання поведінці в колективі, прагнення до самоствердження й готовність до виконання соціальних ролей. Розкрити сутність процесу соціалізації особистості неможливо без глибокого осмислення фундаментальних понять соціології - «людина», «індивід», «індивідуальність», «особистість».

Кожному відомо про наявність істотних розходжень між життям дитини, підлітка й дорослої людини; корінної відмінності між людьми, що жили в первісному суспільстві й в більш пізні історичні епохи, тим більше – в наш час. Тому для аналізу персоніфікованих особливостей розвитку людини в рамках конкретного періоду її життєдіяльності, поряд з поняттям «індивід» і «індивідуальність», використовується поняття «особистість». Категорія «індивід» у цьому випадку виступає як базис, відправний момент для формування особистості. При цьому апріорі вважається, що особистість є підсумком поступового розвитку індивіда, найбільш повним втіленням людських якостей в окремій людині в ту або іншу історичну епоху. Людина народжується індивідом, потім, протягом певної частини свого життя під безперервним впливом суспільства, поступово навчаючись, пристосовуючись і змінюючись, стає особистістю.

Студенту варто мати на увазі, що соціологія досліджує в особистості соціально-типове, у першу чергу, процеси її формування й розвитку, виникнення різноманітних потреб, установлення закономірного зв'язку особистості й суспільства, особистості й групи, шляхів її ідентифікації, регуляції й саморегуляції соціальної поведінки й діяльності.

Особистість, що сформувалася як суб'єкт соціальних відносин, характеризується автономністю, певним ступенем незалежності від суспільства, вона має здатність розчинитися в суспільстві або протиставити себе суспільству. Особиста незалежність поєднується з умінням володіти собою, панувати над собою (своїми емоціями, поведінкою). Це передбачає наявність досить чіткого самоусвідомлення, мислення й волі, здатності до самоаналізу, самооцінки, самоконтролю. Ці й багато інших якостей індивід набуває в процесі соціалізації, результатом якої і є становлення особистості. Отже, соціалізація означає процес засвоєння індивідом протягом його життя соціальних норм, культурних цінностей і зразків поведінки того суспільства, до якого він належить. У перманентному процесі соціалізації в індивіда формуються соціально значимі якості, необхідні особистості для виконання соціальних ролей.

Формування особистості стає можливим винятково в людському суспільстві. Люди, на відміну від тварин, не мають вроджених зразків поведінки, в їхньому генетичному коді не запрограмовані складні соціальні й інші відносини. Наприклад, дитинчата мавп уже через три - шість місяців після народження самі добувають собі їжу; багато пташенят з'являються опереними, здатними літати й самостійно шукати їжу; мальки деяких видів живородних акул споконвічно народжуються хижаками. Людина ж без тривалого періоду соціалізації, свого роду «вростання» у суспільство не може стати повноцінною особистістю. Коли дитина тільки з'являється на світ, вона має лише певні задатки людської поведінки, які потребують розвитку. Основною турботою людської дитини в перші місяці існування є власний фізичний комфорт. Поступово, під впливом оточення, маля стає людською істотою з цілим комплексом установок і цінностей, із симпатіями, антипатіями, цілями, намірами, шаблонами поведінки й відповідальністю, тобто, з неповторно індивідуальним баченням навколишнього світу. Людський індивід у процесі фізичного розвитку під впливом сім’ї, а згодом інших соціальних інститутів поступово досягає стану включеності в людське суспільство саме завдяки процесу соціалізації. Соціалізація (лат. socialis - суспільний) - процес включення індивіда в суспільство, засвоєння індивідом знань, колективного досвіду, норм і цінностей, включених у систему соціальних зв'язків і відносин, необхідних для його становлення й життєдіяльності в даному суспільстві. У процесі соціалізації під впливом соціального оточення індивід повільно, але неухильно формує в собі особистість.

Соціалізація є тим загальнолюдським процесом, за допомогою якого індивід різними способами засвоює норми групи, в якій він живе, завдяки яким згодом через формування власного “Я” проявляється унікальність даного індивіда як особистості. Одночасно відбувається процес засвоєння індивідом пануючих зразків поведінки, культурно-моральних норм і цінностей, необхідних для його успішного функціонування в даному суспільстві. Соціалізація охоплює будь-які процеси прилучення до загальнолюдської культури, але, насамперед, навчання й виховання, за допомогою яких індивід здобуває соціальну природу, виробляє вміння активно або пасивно брати участь у соціальному житті. Усе без винятку оточення індивіда: сім’я, сусіди, однолітки в дитячому садку, школі, вузі, книги, засоби масової інформації тощо певним чином беруть участь у процесі соціалізації. Крім того, соціалізація, поряд з вихованням і навчанням, включає не навмисні, спонтанні зовнішні впливи, завдяки яким індивід прилучається до сучасного йому життя й стає повноправним і повноцінним членом суспільства.

Соціалізація в широкому розумінні означає таку взаємодію людей на кожному конкретно-історичному етапі, у результаті якої створена людством культура як сукупність досягнень і цінностей, передається наступним поколінням для вирішення життєво важливих проблем свого існування. Соціалізація виступає обов'язковою умовою перетворення індивіда в гідного члена людського суспільства.

Безперервні зміни в духовній і матеріальній сферах суспільства обумовлюють глибокий інтерес і соціальну значимість проблеми соціалізації особистості. Глобальні економічні й соціальні перетворення актуалізують проблему вивчення механізму соціалізації індивіда на різних вікових етапах і вимагають глибокого аналізу впливу мінливих соціальних умов на соціалізацію особистості.

Приступаючи до вивчення другого питання «Сучасні теорії й етапи соціалізації», студентові варто звернути увагу на те, що соціалізація - це двоєдиний процес своєрідного «вростання» індивіда в суспільство, становлення його як особистості. З одного боку, суспільство цілеспрямовано прагне до виховання особистості з необхідними якостями, вироблення в неї певного уявлення про навколишній світ. З іншого боку, індивід, маючи вроджені задатки: характер, темперамент, здібності – вчиться жити у відповідності до свого власного бачення світу, «пристосовуючи» його до себе.

Яка ж із сторін даного двостороннього взаємовпливу є провідною? Французький філософ Огюст Конт думав, що суспільство має пріоритетний вплив на розвиток особистості. О.Конт вказував на необхідність підпорядкування індивідуального начала в людині суспільному, як на вирішальну умову становлення особистості. Провідну роль у процесі соціалізації О. Конт відводив сім’ї, яка, на його думку, виконує функцію збереження й передачі культурної спадщини, забезпечує узгодження устремлінь поколінь, які змінюють одне одного. Дещо інакше розглядав процес соціалізації Герберт Спенсер, виходячи з тези, що індивід у природному стані антисоціальний, а соціальним він стає поступово, після освоєння ряду соціальних інститутів: сімейних, обрядових, політичних, церковних, трудових, які філософ називав природними механізмами самоорганізації спільної діяльності людей.

Сучасні теорії соціалізації беруть свій початок у роботах дослідників кінця ХІХ століття Г. Тарда, У. Джемса, З. Фрейда, які розвили нові підходи до пізнання взаємин суспільства й особистості. У. Джемс і Г. Тард підкреслювали, що формування в будь-якого індивіда соціальних якостей проходить на тлі динамічного соціального життя. Завдяки цьому, безупинно міняються індивідуальні рівні процесу соціалізації, тобто відбувається прискорення соціальної взаємодії. З. Фрейд заклав основи підходу до соціалізації як до навмисного насильницького залучення людини в соціальну взаємодію й підпорядкування її соціальним законам.

Інтенсивність розвитку людства в ХХ – на ХХІ ст. інтенсифікувала дослідження в області соціалізації особистості. Цілий ряд теоретиків і соціологів-практиків, серед яких Т. Парсонс, Ч.Кулі, Д. Мід, Д. Дьюі, Ю. Хабермас та інші визначили нові підходи до сутності соціалізації як багатостороннього процесу інтеграції індивіда в соціальну систему за допомогою інтеріоризації загальноприйнятих норм.

Представники вітчизняних шкіл Л. Виготський, А. Леонтьєв, С. Рубінштейн, А. Лурія, І. Кон, М. Андрєєва, А. Петровський, А. Бандура, А. Мудрик та ін., аналізуючи співвідношення біологічного й соціального в людині, на перше місце висувають соціокультурний фактор. Соціалізація особистості визначається ними як шлях перетворення індивіда з його природними якостями й потенційними задатками соціального розвитку в соціально орієнтовану особистість.

У ході історії змінювалися й розвивалися не тільки зовнішні відносини людей один до одного, відносини між людиною й природою, змінювалася й розвивалася сама людина, мінялася її власна природа. Фундаментальною, генетично висхідною основою повноцінного розвитку людини стала її трудова діяльність. Проте, початковим етапом соціалізації для дитини є сім’я, і тільки потім, на більш пізніх стадіях життя в цей процес включаються інші групи й соціальні контексти (однолітки, школа, вуз, засоби масової інформації, трудовий колектив), у рамках яких відбувається подальший процес соціалізації.

У наш час поширення друкованих видань, доповнене електронними комунікаціями, засоби масової інформації впливають на установки й світогляд не тільки дітей і підлітків, але всього дорослого населення. Різноманітність одержуваної інформації дозволяє особистості прилучитися до досвіду вже не окремої групи, а планети в цілому.

Виходячи з визнання, що праця - основа всієї життєдіяльності людини, у соціології, як правило, виділяються наступні основні етапи соціалізації: дотрудова, трудова й післятрудова.

Дотрудова соціалізація – це період дитинства, отроцтва й, до деякої міри, юності. Вона розділяється на два основних етапи: етап дитячих ігор у дорослість, які характеризується різною варіативністю наслідування дорослих, етап шкільного й післяшкільного навчання.

Трудова стадія соціалізації пов'язана із залученням уже в значній мірі особистості, що сформувалася, у соціально значиму активну трудову діяльність, завдяки якій особистість перевіряє, реалізує й поглиблює власний соціальний досвід.

Післятрудова соціалізація – спрямована на забезпечення комфортного існування людей, що досягли пенсійного віку, і використання їхнього потенціалу в якісно інших сферах соціальної діяльності. Період післятрудової соціалізації правомірно назвати ресоціалізацією особистості, оскільки пенсіонерові, щоб уникнути маргіналізації, потрібне засвоєння інших цінностей, соціальних ролей і навичок, замість деяких колишніх, що втратили для нього свою соціальну значимість.

Соціалізація як закономірний процес становлення особистості виконує цілий ряд суспільно значимих функцій, кожна з яких відіграє власну роль у розвитку індивіда. Основними функціями соціалізації є:

· включення індивіда в суспільство в цілому й у різні типи соціальних спільнот через засвоєння ним традиційних елементів культури, пануючих норм і цінностей;

· забезпечення широкої взаємодії людей завдяки виконанню ними конкретних соціальних ролей;

· збереження безперервної цілісності суспільства, подальше відтворення й передача культурно-моральної спадщини наступним поколінням за допомогою навчання, переконань і демонстрації відповідних зразків поведінки й діяльності.

Одним з головних механізмів соціалізації є ідентифікація. Вона включає особисту й соціальну ідентичність, тобто здатність індивіда визначити свою приналежність до певної спільності.

Таким чином, соціалізація - це триваючий у часі процес і, одночасно, якісний стрибок, що забезпечує перетворення індивіда в соціально значиму особистість. Соціалізація є не що інше, як творчий процес постійного пізнання, закріплення й творчого освоєння людиною законів, правил і норм поведінки, які диктуються йому суспільством.

При вивченні третього питання «Соціальна взаємодія й перспективи її вдосконалювання» варто враховувати те, що соціальна взаємодія є одним із ключових понять у соціології. Будь-які соціальні явища: соціальні відносини, процеси, зміни, статуси, ролі виникають у результаті соціальної взаємодії, яка складається з окремих, спрямованих одна на одну соціальних дій.

Взаємодія - це система дій однієї сторони стосовно іншої, з метою вплинути на поведінку іншої сторони, яка відповідає тим же. Взаємодія становить реальний зміст життя групи, виступає фундаментом всіх групових явищ і процесів. Соціальна взаємодія означає взаємні дії як мінімум двох соціальних агентів. При цьому дія може бути ініційована індивідом або групою й розглядатися як «виклик» або бути відповідною реакцією на дії інших, тобто «відповідь на виклик».

Сутність соціальної взаємодії полягає в тому, що тільки в контакті з іншими людина може задовольнити більшість особистих потреб, інтересів, цінностей. У процесі взаємодії відбувається безперервний обмін інформацією, знаннями, досвідом, матеріальними й духовними цінностями. Соціальна взаємодія - це будь-яке поведінка особистості або групи осіб, що має значення для інших людей. Вона визначається соціальним статусом, ролями особистості й соціальних груп.

Для аналізу ступеня включення особистості в різні групи, а також для оцінки того положення, що вона посідає в них, її функціональних можливостей стосовно кожної групи, використовуються поняття «соціальний статус» (коло прав і обов'язків) і «соціальна роль». Раніше, при розгляді соціальної структури суспільства ці поняття вже розглядалися. Тут лише зазначимо, що кожна особистість визначається її соціальною якістю, а саме, соціально певною діяльністю, соціальним статусом і соціальними ролями.

Головним джерелом соціальної взаємодії є потреби, інтереси й цінності різних груп і окремих особистостей. Як відзначав Пітірім Сорокін, соціальна взаємодія - це взаємний обмін колективним досвідом, знаннями, поняттями, вищим результатом якого є виникнення культури. Соціальна взаємодія здійснюється в ситуаціях, під якими розуміються будь-які контакти індивідів або груп незалежно від того, являються вони суспільно значимими чи носять особистісний характер, оскільки цими контактами визначається стан суспільства. Ціль будь-якого соціального контакту - вплив на поведінку іншої сторони, яка відповідає тим же, інакше це не було б взаємодією.

Взаємодія - це свого роду соціальне поле, фундамент всіх групових явищ і процесів, один із способів прояву функціонування суспільства, у результаті якого учасники соціальної взаємодії забезпечують собі виграш або програш у досягненні бажаних матеріальних цілей або бажаного статусу. Соціальна взаємодія значною мірою залежить від рівня соціального інтелекту й соціальної компетентності її учасників.

Соціальний інтелект – це здатність розуміти наміри, почуття й емоційні стани іншої людини, уміння прогнозувати найбільш імовірні реакції людини, тобто прояв далекоглядності в міжособистісних відносинах. Соціальний інтелект забезпечує розуміння вчинків і дій людей, розуміння вербальної продукції людини, її невербальних реакцій, а також уміння й готовність застосовувати їх при розв’язанні невідомих раніше проблем. Соціальна реальність актуалізує професії, які вимагають заповзятливості, ініціативності й соціальної компетентності. У зв'язку із цим усе більш актуальним стає професійний підхід до підбору, навчання й розміщення кадрів. Це дозволяє розглядати соціальний інтелект не тільки як основу соціалізації й адаптації в сучасному суспільстві, але і як необхідну умову успішного оволодіння найважливішими навичками фахівця й адаптації до професійного середовища.

Під соціальною компетентністю мають на увазі наявність системи знань про соціум, про себе й свої можливості, а також наявність комплексу соціальних умінь і навичок взаємодії, сценаріїв поведінки в типових соціальних ситуаціях, що дозволяє адекватно адаптуватися, приймати необхідні рішення, враховувати можливу кон’юнктуру, видобувати із соціальної взаємодії максимум можливого.

Найважливішою складовою соціальної компетентності є комунікативна компетентність. Володіння комунікативними навичками, формування адекватних форм реагування, знання культурно-моральних норм і обмежень у процесі спілкування, використання при цьому звичаїв, традицій, етичних норм, етикету, дотримання пристойностей, вихованість, орієнтація в комунікативних засобах, властивих національним і іншим формам менталітету - все це і є комунікативна компетентність особистості. Як показує практика, соціально компетентні люди не тільки самі мають організаторські здібності, умінням переконувати людей, об’єднувати їх для досягнення конкретної мети, вони здатні впливати на поведінку інших людей, змінюючи її відповідно до своїх інтересів.

Соціологія представляє соціальну взаємодію у вигляді соціокультурної дії, у ході якої колективний досвід передається від покоління до покоління, коли кожне наступне покоління до отриманої суми знань і досвіду додає власні досягнення, від чого сума колективного досвіду постійно зростає.

Будь-яка соціальна взаємодія розгортається в певному просторі, так званому полі соціальних взаємодій. До основних полів соціальних взаємодій відносяться сім’я, школа, економіка, політика, культура, релігія тощо. Залежно від поля соціалізація поділяється на первинну й вторинну. Агентами первинної соціалізації виступає найближче оточення людини: батьки, брати, сестри, бабусі, дідусі, близькі й далекі родичі, няньки, друзі сім’ї, однолітки й т.п., завдяки яким розвивається й удосконалюється сфера міжособистісних відносин. За ступенем значимості вони посідають провідне місце в процесі соціалізації. Представники навчальних закладів, підприємств, партій, армії, міліції, церкви, держави, засоби масової інформації тощо є агентами вторинної соціалізації й сприяють зміцненню й розвитку сфери соціальних відносин. У цьому випадку говорять про економічну, політичну, правову, релігійну соціалізацію.

Кінцевим результатом соціалізації й, відповідно, різнорівневої соціальної взаємодії є соціалізірованість індивіда, перетворення його в повноцінну активно-творчу особистість.

Головним критерієм соціалізованості особистості виступає ступінь незалежності, незакомплексованості, самостійності, розкутості, ініціативності, які проявляються в активній життєвій позиції, спрямованій на реалізацію її власного соціального й індивідуального начала й блага суспільства.

У ХХІ столітті динаміка розвитку світу стрімко змінюється. Одним із основних завдань суспільства в цих умовах є пошук і впровадження інноваційних технологій у сфери соціальної взаємодії. Тільки ті країни, які сьогодні займаються проблемами взаємодії людей у суспільстві, інвестують кадри, фінанси й інтелект у нові форми соціальної взаємодії, зможуть претендувати на економічне, соціально-політичне й національно-культурне лідерство завтра.

 

Тема 16.

СОЦІОЛОГІЯ ПРАЦІ

1. Об'єкт, предмет і основні функції соціології праці.

2. Найважливіші категорії соціології праці.

3. Сутність і структура соціально-трудових відносин.

 

При вивченні першого питання «Об'єкт, предмет і основні функції соціології праці» варто пам'ятати, що виробництво матеріальних благ, без якого неможливе існування суспільства, - результат поєднання в трудовому процесі предметів праці, способів праці й живої праці людини.

Праця - це не тільки економічна, але й соціальна категорія, оскільки в процесі праці працівники вступають у певні соціальні відносини, взаємодіючи один з одним. У процесі такої взаємодії відбувається зміна станів соціальних груп і окремих працівників. Тому процес праці це не просто механічне з'єднання трьох його основних компонентів, а органічна єдність, вирішальними факторами якої є сама людина і її трудова діяльність. Соціальні відносини - це відносини між членами соціальних спільнот і самими спільнотами з приводу їх суспільного становища, образу й укладу життя, і, в остаточному підсумку, з приводу умов формування й розвитку особистості.

Соціальні відносини обумовлені трудовими відносинами, оскільки працівники з необхідністю включаються в трудову діяльність незалежно від того, з ким будуть працювати поруч. Однак пізніше працівник по-своєму проявляє себе у взаєминах з іншими членами трудового колективу, і, таким чином, формуються соціальні відносини в трудовому середовищі.

У процесі праці реалізуються цілі суб'єктів трудових відносин. Найманий робітник включається в процес праці з метою одержати дохід у вигляді заробітної плати за виконання конкретних видів робіт. Для багатьох працівників праця є засобом самовираження й самореалізації свого трудового й людського потенціалу, засобом досягнення певного соціального статусу в трудовому колективі й у суспільстві.

Власники засобів виробництва (роботодавці), організуючі й здійснюючи трудовий процес, реалізують свій підприємницький потенціал з метою одержання доходу у вигляді прибутку. Тому каменем спотикання є дохід від трудової діяльності, доля цього доходу, яка припадає кожному суб'єктові соціально-трудових відносин. Цим визначається суперечливий характер суспільної праці.

Вивченням соціальних факторів, які визначають ефективність праці в суспільному виробництві, вплив техніко-технологічних і соціальних умов на відношення людей до праці займається соціологія праці. Соціологія праці - це спеціальна галузь соціології, предметом якої є праця як основна сфера формування, розвитку й задоволення різних матеріальних і соціальних потреб, інтересів працюючих і соціальних груп, як основа соціально-економічної поведінки в суспільстві, важливий критерій соціальної диференціації. Соціологія праці вивчає індивідів і групи, які входять у процес праці, а також їх професійні, соціальні ролі й статуси, умови й форми їхньої трудової діяльності.

Об'єктом дослідження соціології праці виступає сфера реальності, соціальні явища в процесі праці, а предметом - соціальні закони й закономірності процесу праці, механізм їх дії й форми їх прояву. Соціологія праці досліджує спеціальні закономірності взаємодії людей із засобами й предметами праці, механізми дії й форми прояву цих закономірностей у діяльності трудових колективів і особистості. У рамках соціології праці здійснюється дослідження відносин між працівниками й соціальними групами працівників відносно володіння й розпорядження власністю на засоби виробництва, місця праці в житті особистості, відношення до праці, мотивів і цінностей трудової діяльності, соціального самопочуття працівників, зайнятих трудовою діяльністю.

Як бачимо, соціологія праці досліджує людську працю. Однак працю вивчають і інші науки, як гуманітарні (філософські, економічні, правові й психофізіологічні), так і технічні (ергономіка - наука про пристосування праці і її умов до потреб людини; ергологія - наука, що розглядає працю з позиції підвищення її продуктивності; праксеологія - теорія про найбільш ефективні дії керівників трудової діяльності). Кожна з цих наук вивчає спільний об'єкт - працю, але предмет їхнього дослідження різний.

Предметом соціології праці як спеціальної соціологічної теорії є структура й механізм соціально-трудових відносин, а також соціальних процесів і явищ у сфері праці. Соціологія праці націлена на використання соціальних факторів в інтересах вирішення, насамперед, найважливіших соціально-економічних проблем суспільства й особистості, до числа яких відноситься створення системи соціальних гарантій, підтримки й закріплення соціальної захищеності громадян з метою прискорення соціальної переорієнтації економіки. Для збору й аналізу інформації в соціології праці широко використовуються соціологічні методи, такі як спостереження, опитування й аналіз різної виробничої документації, соціальний експеримент і інші. Для обробки зібраної інформації й виявлення соціальних закономірностей застосовуються статистичні методи математичної статистики, графічні зображення і економіко-математичні методи.

Соціологія праці в життєдіяльності суспільства виконує наступні функції:

- інформаційну, яка полягає в забезпеченні управлінських структур соціологічною інформацією, покликаною дати об'єктивну й повну картину соціальної ситуації на підприємстві, в галузі й виробничій сфері в цілому;

- пізнавальну, спрямовану на вивчення закономірностей соціально-трудових відносин, створення теоретичного обґрунтування практичного менеджменту. На рівні конкретного підприємства виявляється сукупність соціальних резервів трудового колективу, його невикористаних потенційних можливостей розвитку;

- описову, пов'язану з викладом і публікацією результатів соціологічних досліджень. Тим самим створюється цілісний опис соціального життя трудових колективів, різних груп і окремих працівників;

- освітню, яка реалізується шляхом поширення серед великої кількості фахівців, менеджерів і інших працівників наукових знань, теоретичних і методологічних основ розуміння соціальних механізмів і процесів у сфері праці;

- прогностичну, покликану стежити за тенденціями в зміні сукупності соціальних показників, які характеризують відхилення від нормального стану соціально-трудових відносин, вчасно передбачати розвиток негативних тенденцій у соціальному житті колективу;

- перетворюючу, яка полягає в розробці на основі даних соціальної діагностики стану соціально-трудових відносин ефективних соціальних технологій, у створенні на основі цих технологій систем соціального управління трудовими колективами в напрямку використання всієї сукупності соціальних резервів для їхнього розвитку.

Таким чином, соціологія праці - це галузь соціології, предметом якої є праця як основна сфера формування, розвитку й задоволення різних матеріальних і соціальних потреб, інтересів працівників і груп, як основа соціально-економічного статусу людини в суспільстві, важливий критерій соціальної диференціації.

При розгляді другого питання «Найважливіші категорії соціології праці» варто виходити з того, що основними категоріями соціології праці виступають: умови праці, характер праці, зміст праці, види праці, трудові ресурси, відношення до праці.

Категорія умови праці включає, з одного боку, соціально-економічні умови (тривалість робочого дня й робочого тижня, оплату праці, вимоги до загальноосвітньої й спеціальної підготовки працівника). З іншого боку - умови праці характеризуються її технічними умовами: освітленістю робочого місця, загазованістю приміщення, його забрудненням, а також організаційними аспектами - режимом праці, ритмічністю, змінністю, встановленням норм праці.

Поняття характер праці відображає соціально-економічну специфіку закріплення працівників за різними видами трудової діяльності, які мають неоднакову оцінку з огляду на їх соціальну значимість. Проявляючи себе на рівні суспільної організації в цілому, характер праці відтворює соціально-рольові функції конкретної праці. Міністр, директор або інженер мають більш високий статус, ніж робітник. Відповідно, відмінності в їхніх функціях - це конкретні рольові форми, в яких проявляється суспільна характеристика людей, які належать до різних соціальних груп. Індивід здійснює трудові дії в тій конкретній формі, яка корисна не тільки йому, але й іншим. У той же час він має можливість задовольняти свої потреби тому, що бере участь у задоволенні потреб інших. Закріплення працівників за певним видом діяльності приймає інституалізовану форму соціальної ролі, яка втілена в посадових інструкціях і тарифно-кваліфікаційних нормах. Якісні відмінності в професіях, таким чином, фіксують місце індивіда в суспільному виробництві.

Поняття зміст праці відображає конкретну трудову діяльність працівника і її ознаки. Зміст праці - це соціально-технологічна характеристика трудової діяльності, яка враховує види, функцію й організацію трудових дій на робочому місці, фізичну й інтелектуальну напругу, міру самостійності в плануванні послідовності трудових операцій, монотонність або розмаїтість праці. Зміст праці містить у собі розподіл функцій на робочому місці (виконавчих, реєстрації й контролю, спостереження, налагодження), що проявляється в сукупності операцій, проведених працівником.

Речовинною стороною змісту праці є предмет, засоби й продукти праці. Взаємодіючи один з одним, вони створюють сукупність трудових операцій, які характеризують зміст праці у вузькому значенні цього слова. Речовинний (техніко-організаційний) зміст праці доцільно розглядати на різних рівнях суспільного виробництва. На рівні робочого місця сукупність операцій виступає як зміст індивідуальної праці. На рівні суспільства вона перетворюється у взаємозалежну систему галузей і видів праці, тобто характеризує зміст суспільної праці. Методи вдосконалення суспільної й індивідуальної праці різні. Якщо перші залежать від розвитку засобів виробництва, впровадження прогресивних технологій, то другі визначаються новими формами організації праці на робочому місці. У результаті цього в суспільному виробництві, як правило, існує непогодженість, протиріччя між рівнем кваліфікації працівників (показник індивідуального змісту праці) і об'єктивними вимогами складності виконуваної роботи (показник суспільного змісту праці).

Безпосередньо з характером і змістом праці зв'язані його види. Існують різні види праці. Їх різноманітність класифікують як за змістом і характером праці, так і за результатами праці, за методами залучення людей до праці. Залежно від змісту праці розрізняють наступні види: розумова й фізична праця; проста й складна праця. Проста праця - це праця працівника, який не має професійної підготовки й кваліфікації. Складна праця - це праця кваліфікованого працівника, який володіє певною професією. Функціональна й професійна праця. Функціональна праця характеризується певним набором трудових функцій, характерних для конкретного виду трудової діяльності. Професійна праця є конкретизацією функціональної праці, яка має широку професійну структуру. Репродуктивна й творча праця. Репродуктивна праця відрізняється стандартністю відтворюваних трудових функцій, її результат заздалегідь відомий і не несе в собі нічого нового. Творча праця властива не кожному працівникові, вона обумовлена як рівнем освіти й кваліфікації працівника, так і здатністю до новацій.

Залежно від характеру праці розрізняють: конкретну й абстрактну працю. Конкретна праця - це праця конкретної людини, яка перетворює предмет природи з метою надання йому певної корисності і яка створює споживчу вартість. Абстрактна праця - це сумірна конкретна праця, яка абстрагується від якісної різнорідності функціональних видів праці й створює вартість товару. Індивідуальна й колективна праця. Індивідуальна праця - це праця окремо взятого працівника, або самостійного виробника. Колективна праця - це праця колективу, підрозділу підприємства, яка характеризує форму кооперації праці робітників.

Приватна й суспільна праця. Приватна праця завжди є частиною суспільної праці, оскільки носить суспільний характер і їх результати прирівнюються один до одного за вартістю. Наймана праця й самонаймання. Наймана праця має місце тоді, коли людина наймається за трудовим договором до власника засобів виробництва виконувати трудові функції в обмін на заробітну плату. Самонаймання передбачає ситуацію, коли сам власник засобів виробництва створює для себе робоче місце.

За методами залучення людей до праці розрізняють: працю за позаекономічним примусом, працю за економічним примусом і добровільну працю, що є потребою людини в реалізації власного трудового потенціалу на благо суспільства не залежно від винагороди.

Засоби праці обумовлюють розподіл праці на різні види: ручна, механізована, автоматизована, машинна. Нова техніка й технологія дають можливість зберігати працю людей, сприяючи більш раціональному розміщенню наявних кадрів, зменшенню обслуговуючого персоналу й у цілому скороченню загальної кількості зайнятих у виробничій сфері.

Категорія трудові ресурси відображає зміст головної продуктивної сили суспільства, яка складається з працездатного населення (жінки від 19 до 55, чоловіки від 16 до 60), а також економічно активного населення за межами зазначених вікових параметрів. Трудові ресурси є об'єктом вивчення багатьох наук: економіки, статистики, демографії. Соціологія праці вивчає трудові ресурси з огляду на їх інтенсивність, мобільність, поділ за регіонами, галузями, підприємствами. Увага концентрується також на таких факторах як зміна індивідом професії й місця роботи, професійні орієнтації молоді на види праці, зростання або зниження кваліфікаційного потенціалу трудових ресурсів, заміна фізичної праці інтелектуальною або навпаки тощо.

Існуюча в Україні система господарювання має достатньо можливостей для ефективного розподілу трудових ресурсів за галузями і регіонами. Однак для їхньої реалізації необхідна система практичних заходів: економічних, правових, ідеологічних, які дозволили б ефективно регулювати мобільність кадрів. Одним із шляхів розв’язання даної проблеми є переорієнтація молоді, яка вступає в доросле життя, на оволодіння тими професіями, потреба в яких гостро відчувається в конкретному регіоні й країні в цілому. Сьогодні стали дуже популярними професії юриста, економіста, знавця іноземних мов. Внаслідок не контрольованого підходу до визначення доцільності підготовки названих спеціалістів у такій кількості, складається ситуація, коли в торговельних рядах на міських ринках з'являються юристи, економісти, менеджери. Іншим перспективним рішенням проблеми дефіциту кадрів і стабілізації колективів є поліпшення соціальних умов праці й побуту на виробництві.

Всі названі категорії в конкретних дослідженнях наповнюються реальним змістом і тільки в сукупності можуть дати всебічну характеристику складного трудового процесу. В той же час в окремих випадках, залежно від завдань, які стоять перед дослідником, на перший план можуть виступати ті або інші категорії, а також елементи їхнього змісту - технічні, організаційні, соціальні.

Розглядаючи третє питання теми «Сутність і структура соціально-трудових відносин», варто виходити з того, що соціально-трудові відносини - це об'єктивно існуючі взаємозалежності й взаємодії суб'єктів цих відносин у процесі праці. Соціально-трудові відносини характеризують економічні, правові й психологічні аспекти взаємозв'язків людей у трудових процесах. Вони націлені на регулювання якості трудового життя.

Соціологія розглядає соціально-трудові відносини як соціальне життя в трудових колективах, а саме: місце людини в трудовому колективі і її відношення до праці; мотиви праці й задоволеність нею; престиж і привабливість трудового процесу; відносини між працівниками з приводу власності; динаміка трудової поведінки. Соціально-трудові відносини завжди суб'єктивовані і відображають ступінь сполучення інтересів суб’єктів цих відносин.

Система соціально-трудових відносин має складну структуру, яка включає наступні елементи: суб'єкти соціально-трудових відносин, рівні й предмети соціально-трудових відносин, принципи й типи соціально-трудових відносин.

Суб'єктами соціально-трудових відносин є індивіди й соціальні групи, тобто наймані робітники, спілки найманих робітників (профспілки), роботодавці, спілки роботодавців, держава. При цьому держава виступає в ролі законодавця, захисника прав громадян і організацій роботодавців.

Предметом соціально-трудових відносин виступають різні сторони трудового життя людей: трудове самовизначення, професійна орієнтація, найм-звільнення, професійний розвиток, соціально-психологічний розвиток. Предмет соціально-трудових відносин визначається цілями людей на різних стадіях їхнього життєвого циклу - від народження до закінчення навчання; трудова діяльність; післятрудова діяльність.

На першій стадії соціально-трудові відносини зв'язані в основному із проблемами професійного навчання. На другій - це відношення найму й звільнення, умови й оплата праці. На третій стадії центральною є проблема пенсійного забезпечення. Значною мірою предмети соціально-трудових відносин обумовлені зайнятістю, організацією та ефективністю праці, винагородою за працю. Основними принципами організації й регулювання соціально-трудових відносин є законодавче забезпечення прав суб'єктів, принцип солідарності, принцип партнерства, принцип «панування - підпорядкування».

Відповідно до організаційних особливостей виділяються наступні типи соціально-трудових відносин, які характеризують різні форми взаємин суб'єктів у процесі трудової діяльності.

Патерналізм як тип соціально-трудових відносин характеризується жорсткою регламентацією з боку держави або керівництва підприємства способів поведінки суб'єктів соціально-трудових відносин, умов і порядку їхньої взаємодії. Регламентація здійснюється під виглядом «батьківської турботи» держави про своїх громадян або адміністрації підприємства про його співробітників.

Соціальне партнерство характеризується захистом інтересів суб'єктів соціально-трудових відносин і їхньою самореалізацією в політиці узгодження взаємних пріоритетів з соціально-трудових питань для забезпечення конструктивної взаємодії.

Конкуренція являє собою суперництво суб'єктів соціально-трудових відносин за можливість і кращі умови реалізації власних інтересів у соціально-трудовій сфері.

Солідарність визначається взаємною відповідальністю людей, яка ґрунтується на єдності й спільності їхніх інтересів, за зміни в системі соціально-трудових відносин і досягнення згоди в прийнятті суспільно важливих рішень у соціально-трудовій сфері.

Субсідіарність виражає прагнення людини до особистої відповідальності за досягнення своїх усвідомлених цілей і за свої дії при вирішенні соціально-трудових проблем.

Дискримінація являє собою довільне, незаконне обмеження прав суб'єктів соціально-трудових відносин, засноване на свавіллі, в результаті якого порушуються принципи рівності можливостей на ринку праці. Дискримінація може бути статевою, віковою, расовою, національною, релігійною та іншою, яка проявляється при виборі професії, оплаті праці, просуванні по службі. Рівність можливостей у соціально-трудових відносинах забезпечується в першу чергу системою законодавства.

Конфлікт - це крайній ступінь вираження суперечності інтересів і цілей суб'єктів соціально-трудових відносин, що проявляється у формі трудових суперечок, страйків, масових звільнень.

Розглянуті типи соціально-трудових відносин у чистому вигляді не існують, а виступають у формі моделей, які втілюють якісну розмаїтість соціально-трудових відносин. Це пов'язано з впливом безлічі факторів: соціальної політики держави, глобалізації економіки, розвитку суспільної праці й виробництва.

Отже, соціологія праці розглядає соціально-трудові відносини як соціальні, виникаючі в процесі праці, як соціальне життя в трудових колективах. Сьогодні актуальними стають дослідження ринку праці, зайнятості й безробіття, нових соціально-трудових відносин в умовах виникнення підприємств приватної власності.

Тема 17.

СОЦІОЛОГІЯ КУЛЬТУРИ

1. Культура як об'єкт соціологічного пізнання.

2. Структура й принципи культури.

3. Соціальні функції культури.

 

Розглядаючи перше питання «Культура як об'єкт соціологічного пізнання» варто знати, що етимологічно термін «культура» походить від латинського слова cultura, щоозначає обробіток, оброблення. Вперше цей термін використав римський оратор і філософ-стоїк Марк Туллій Цицерон (І ст. до н.е.). На відміну від поняття «природа» культура означає: «творення», «творчість», «надприродне буття». Говорячи про «обробіток», Цицерон мав на увазі не землю, а духовність, культуру людської душі. В римській античності даний термін вказував на вихованість, освіченість людини, а термін «cultor» означав – учитель, вихователь.

Німецький учений Самуель Пуфендорф (1632-1694) вважав, що культура являє собою сукупність того, що створено діяльністю суспільної людини й існує завдяки людині й громадському життю.

Аж до XVII ст. термін "культура" означав протилежність природному стану, тобто природі. В його змісті відбувався поступовий перехід від "оброблення чогось" до "оброблення" взагалі, від "виховання розуму" до "виховання" у більш широкому значенні.

Ідеолог німецького Просвітництва XVIII ст. І.Г. Гердер звертав увагу на "гуманний дух" культури. Вона, на думку Гердера, означає шляхетність і мудрість, справедливість і повагу гідності кожного народу, згуртовує людей, використовуючи для цього закони й виховання, традиції й символи.

Видатний німецький філософ І. Кант культурою називав тільки те, що служить благу людини. Тому все створене людиною можна віднести до культури. Ціль культури, за Кантом, полягає в розвитку природних задатків і особливостей людини, у передачі від покоління до покоління знань і досвіду, у завоюванні свободи від природних сил, у моральному вдосконалюванні людини, у подоланні в ній "брутальності й тваринності".

У наш час існує близько 300 варіантів визначення культури. Значного поширення набули наступні інтерпретації культури: як «другої природи», створюваної людиною; як способу цілеспрямованої діяльності людини; як цінностей і ідеалів, як універсальних символічних форм людського буття й ін.

У загальному плані культуру можна визначити як світ людського буття, який створюється й розвивається людьми в процесі їхньої творчої взаємодії з природою та між собою.

Культура виступає як якісна сторона будь-якої діяльності, як спосіб мислення й поведінки. При цьому вона являє собою певні цінності, як матеріальні, так і духовні. У реальному житті вони злиті, але є й відмінності. Матеріальна культура, як правило, предметна, відчутна. Духовні цінності можуть виступати не тільки в предметно-речовій оболонці, але й в акті творчої діяльності.

Компоненти матеріальної культури мають чітке вартісне вираження. Цього не можна сказати про духовну культуру: багато її предметів безцінні, унікальні. Одні дослідники ототожнюють культуру з усією соціальною сферою, другі - з духовним життям, треті представляють її як сукупність матеріальних і духовних цінностей.

Однак зміст зазначеної категорії не може бути обмежений якою-небудь однією сферою життя (матеріальною або духовної), однією ціннісною характеристикою (естетичною, моральною або політичною), однією формою діяльності (пізнавальною, просвітньою, організаційною).

Специфіка культури полягає в тому, що вона, являючи собою певні цінності, у той же час характеризує різні явища суспільного життя.

Кожний етап існування суспільства відрізняється певною культурно-історичною специфікою. Цих відмінностей безліч: кількість накопичених предметів культури й способів їх виготовлення, засвоєння й розуміння досвіду попередніх поколінь, зв'язок між різними видами культурної діяльності, предметами культури й культурою людини, дух культури, що впливає на систему принципів, норм і правил соціального життя.

Сучасна культура - це складна система матеріально-виробничих, наукових, духовних, суспільних компонентів.

Культура є соціальний феномен, і в цьому сенсі вона протиставляється натурі (природі). Можна сказати, що культура - це специфічна сукупність засобів, способів, форм, зразків і орієнтирів взаємодії людей із середовищем існування, яка генетично не успадковується, а виробляється у спільному житті для підтримки певних структур діяльності й спілкування.

У культурі фіксуються:

- загальна відмінність людської життєдіяльності від біологічних форм життя;

- якісна своєрідність форм життєдіяльності в рамках окремих епох, країн, класових, національних, демографічних спільностей людей;

- особливості поведінки, свідомості, діяльності людей у конкретних сферах життя.

Така розмаїтість свідчить про те, що культура в житті людства займає особливе місце. Вона є показником матеріальної й духовної зрілості суспільства. У ній втілена здатність суспільства в кожний конкретний історичний період забезпечувати функціонування суспільного життя. Ця здатність характеризується рівнем досягнутих знань, якістю й розмаїтістю створених знарядь праці й засобів життя, умінням практично їх застосовувати й використати у творчих цілях, ступенем оволодіння стихійними силами природи, удосконаленням соціального життя в інтересах суспільства.

Людина й культура є взаємодоповнюючими системами. Людина творить культуру, і одночасно є повністю зануреною в неї (поза сферою культури людське буття у світі неможливе). Тому варто вказати на людську – антропологічну сутність культури. Вона робить людину людиною. Даремні пошуки людини як Homo sapiens до культури і саму появу її на арені історії варто розглядати як феномен культури, яка найглибшим чином сполучена із сутністю людини, будучи «людським у людині», виступаючи головним визначенням людини як такої. Культурне визначає особистісне начало людини, зміст її свідомості, її вміння, її спосіб життя. Це загальфілософський підхід до культури як універсалії людського буття.

Культура в соціології розглядається як складне динамічне людське утворення, що має суспільну природу й виражається в соціальних відносинах, спрямованих на створення, відтворення, засвоєння й поширення матеріальної й духовної предметності, яка забезпечує реалізацію потреб і соціальних інтересів людей, їхнє взаєморозуміння й організовану взаємодію. Тобто під культурою завжди маються на увазі феномени, процеси, відносини, які якісно відрізняють суспільство, людину від природи, є продуктивним результатом соціальних зв'язків і взаємодій.

Об'єктом соціологічного дослідження є весь комплекс культурних факторів людських взаємодій, а також розподіл існуючих у суспільстві форм і способів освоєння феноменів (благ) культури, відносини, процеси й тенденції в культурному житті суспільства. Соціологія вивчає стійкі й повторювані, різноманітні форми відносин членів соціальних спільнот, груп і суспільства в цілому із природним і соціальним оточенням. Сутність соціологічного підходу до дослідження культури полягає в розкритті закономірностей функціонування й розвитку культурних феноменів у суспільстві, у виявленні потенціалу соціальних можливостей культури.

Соціологічний підхід акцентує увагу на тому, що культура історично формується й розвивається як найважливіший механізм міжособистісної взаємодії. Залежно від рівня, масштабів, форм цієї соціальної взаємодії розрізняють типи, види й форми культури. Так, кожне конкретне суспільство створює протягом своєї історії власну суперкультуру, яка передається від покоління до покоління через механізми культурного успадкування (виховання, освіта). Соціальні спільності (народності, нації) також виробляють свою культуру. Кожний вид конструктивної людської діяльності теж пов'язаний з формуванням відповідного виду культури.

Тому поряд із загальнолюдськими нормами/стандартами культури й домінуючою в суспільстві суперкультурою виділяються й субкультури – моделі цінностей, ідеалів, ментальних стереотипів світосприйняття, вірувань, переконань, нормативних регуляторів поведінки, зразків трудової діяльності, характерних для кожної конкретної соціальної спільності. Наприклад, можна говорити про національну, професійну, конфесійну (іудаїстську, буддистську, мусульманську, християнську - православну, католицьку та протестантську) субкультури. Моделі поведінки й стилі життя, які сприймаються в суспільстві як нетипові, дивні, зухвалі, і які перебувають у стані конфронтації з домінуючою культурою, субкультурами, визначаються як контркультура. До неї відносять, наприклад, молодіжну контркультуру, яка сформувалася на основі рухів «панків», «хіпі» і «нових лівих» у Західній Європі й США в 50-60-х роках XX сторіччя, різні радикальні екологічні рухи, що пропагують альтернативний стосовно урбаністичної цивілізації «спосіб життя», елітні богемні угрупування й авангардистські художні рухи

Історично склалися дві форми культури: висока (елітарна) і народна (фольклорна). Елітарна культура включала, насамперед, класичні літературу, музику, живопис, філософію, які створювали професіонали високого рівня. Народна культура включає фольклор, пісні, танці, міфи, казки, які створюються людьми в процесі повсякденного життя. Як правило, елітарна культура створювалася й споживалася деякими, тобто елітарними групами, а народна культура завжди пов'язана з життям і діяльністю широких народних мас.

У сучасному технократичному суспільстві у зв'язку з розвитком засобів масової інформації (мас-медіа) виникає ще одна форма – масова культура, що розрахована на масове споживання (у культуру вторглись закони ринку: щоб збільшити доходи, вироблена цією «культурною індустрією» продукція - книги, фільми, пісні, форми дозвілля, газети, телепрограми, стандарти життя й відповідні їм цінності, нормативи поведінки тощо - повинні одержати масовий збут).

Масова культура не вимагає від людини ні особливих знань, ні «гамлетівських міркувань». Вона багато в чому будується на емоційних сприйняттях і реакціях. Тому в її сфері відбувається повернення до древніх міфів з їх іраціонально-емоційним настроєм і створення нових міфів, які сприймаються «не розумом, а серцем» (магія, мантика, чаклунство, віра в чудеса, націоналістичні міфологеми).

Вивчаючи друге питання «Структура й принципи культури» треба пам'ятати, що культура має свою внутрішню структуру, дуже складну, яка охоплює всі сторони соціального буття людини. Структура культури являє собою систему, яка складається з величезної кількості елементів.

Практично у всіх культурах відтворюється приблизно однакова структура культуротворчої діяльності. Всі існуючі культури мають міфологію, релігійні вірування, нормативні правила поведінки, моральні й етикетні стандарти, соціально-статусну ієрархію, мистецтво, певні знання, систему цінностей і ідеалів, традиції трудової діяльності, побуту. І хоча в різних культурах ці культурні ознаки проявляються по-різному, все-таки можна говорити про певну універсальну структуру культури.

Сьогодні існує безліч теорій структурної організації культури, серед яких можна відзначити наступні:

- російський філософ і культуролог М. Каган вважає, що культура включає матеріальну, духовну та художню складові;

- британський соціолог Е. Гідденс у структурі культури виділив цінності, норми й матеріальні блага;

- Д. Мердок розглядає культуру як певний набір універсальних структурних компонентів – універсалій, властивих всім культурам;

- американський антрополог, основоположник культурології Л. Уайт розглядав культуру як систему, що самоорганізується і включає в себе підсистеми у формі трьох горизонтальних прошарків – технологічного, соціального (соціо-нормативного) і філософського (символічного);

- американський антрополог, етнолог і культуролог К. Уісслер розробив універсальну модель культури, яка включає в себе дев'ять елементів: мову, знання, матеріальну культуру, мистецтво, релігію, суспільство, інститут власності, уряд, військову організацію.

Культура й культуроутворююча діяльність людей може бути розглянута в широкому значенні як така, що складається із трьох підсистем – духовної, матеріальної й соціальної. Взаємно впливаючи одна на одну, вони становлять єдине ціле культури. У загальному плані характеристику трьох основних підсистем культури можна представити так:

1. Духовна культура – це культурний зміст людської свідомості у вигляді цінностей, ідеалів, норм, ідей, світоглядних уявлень, фантастичних образів тощо, які знаходить своє втілення в міфах, релігії, моралі, філософії, мистецтві і його естетичних канонах, науці, ідеології, праві, писемності, різних формах і видах творчої діяльності. Через смислову специфіку свого змісту духовна культура має виражений символічний характер.

2. Матеріальна культура – це світ матеріальних речей культури, її матеріально-предметний стан. Вона охоплює: предмети й знаряддя праці, матеріальні умови людського побуту й господарсько-економічної діяльності, її техніку й технологію, власність, тобто все те, що спрямоване на оптимізацію фізичного існування людини й відтворення матеріальних умов її життя. Можна говорити про культуру праці й виробництва, про технологічну культуру, про культуру побуту й т.п. До матеріальної культури відноситься також комплекс матеріально-предметних відносин людини в сфері технології виробництва або в сфері обміну.

3. Соціальна культура фокусує інтерсуб'єктивну сферу людських взаємин/взаємодій, до історичних формацій якої належать: рід, плем'я, родина, клас, група, соціальні спільності: народності, народ, нації, а також державні, формально-бюрократичні й неформальної організації, суспільні об'єднання. Серед стабільних сегментів соціальної культури суспільства можна відзначити: фольклорну (етнічну), національну, елітарну, масову, молодіжну субкультури. Сюди можна віднести також культуру спілкування, сімейних відносин, правову культуру, обряди, звичаї, традиції.

Всі три підсистеми культури замикаються на культурі особистості як персоніфікованого носія культурної свідомості. Культура особистості як рафінованого суб'єкта культурної свідомості й культуроутворюючої діяльності є осередок духовної, матеріальної й соціальної культур, які в особистості знаходять свій адекватний зміст і граничне втілення. Проявами культури особистості виступають самовиховання й самоосвіта, індивідуальна трудова й творча діяльність, активна життєва позиція. У кожної особистості утворюється свій особливий комплекс освоєних нею культурних досягнень людства – її культурний діапазон. Протягом життя він змінюється, і чим він ширший, тим вище рівень культурного розвитку особистості.

У структурі культури не всі елементи рівнозначні, хоча практично всі самодостатні. Наприклад, найважливішим елементом культури є мова. Без неї культура б не існувала, оскільки мова формує її загальне значеннєве (семантичне) поле, у сфері якого розгортаються людські взаємодії, які передбачають взаємне розуміння їх учасників, обмін інформацією між ними.

Структура культури не статична. Зміни, які відбуваються з окремими елементами, можуть визначати важливі зміни не тільки в субкультурній підсистемі, але й у всій сукупній системі культури.

При характеристиці культури як соціальної системи варто звернути увагу на принципи культури - її основні вихідні положення.

Одним з найважливіших серед них - принцип наступності, що виступає як необхідний зв'язок між новим і старим у процесі розвитку. На основі принципу наступності існує так званий культурний консерватизм, який затверджує цінність і своєрідність національної культури, який ставить своїм завданням збереження "високої культури", яка не тільки сама по собі цінна, але й є однією з головних умов соціальної та політичної стабільності.

Другий принцип - цілісність, єдність матеріальної й духовної культури, гуманітарного й технічного знання. Все матеріальне - свого роду "сховище" духовного, все духовне, так чи інакше, реалізується через матеріальне.

Третій принцип - проникнення культури в усі сфери соціального життя. У цьому проявляється її творчий характер. Вона об'єктивується у всіляких продуктах діяльності - як у матеріально-предметних, так і символічно-знакових.

Четвертий принцип - здатність до саморозвитку, що проявляється в таких формах як: спорадична, стихійна, неусвідомлена; метод проб і помилок; інновації, науковий розрахунок.

П'ятий принцип - взаємодія культур. Вона може відбуватися як усередині певної культури (зв'язки між поколіннями, людьми фізичної й розумової праці, між класами й націями однієї держави), так і між культурами різних країн і народів. Подібна взаємодія породжує різноманітність культур: у надрах окремого суспільства або народу (субкультури), у масштабах усього людства (соціокультурні суперсистеми, наприклад, Схід і Захід).

Отже, культура – це не свідомість взагалі, не просто ряд духовних елементів (смисли, уявлення, цінності, норми знання й ін.), а спосіб ціннісного освоєння дійсності, який виражає смисложиттєві детермінанти буття людини, її потреби й інтереси. Культура - це те, що втілюється в практичній діяльності людей, у стійких повторюваних зразках їх поведінки та діяльності.

При розгляді третього питання теми «Соціальні функції культури» варто знати, щофункція будь-якого феномену означає сферу його впливу, його призначення. Функції культури – це її роль у житті індивіда й суспільства, основні напрямки її застосування.

Основними функціями культури є наступні:

• задоволення людських потреб, включаючи також потребу творчого самовираження людини, що служить її утвердженню у світі). З розвитком культурно-історичного процесу ця функціональна роль культури розширюється;

• смислоутворююча - вироблення актуальних для індивіда й спільності культурних смислів, які інтегровано втілюються в певній картині світу й мотивують життєдіяльність, духовну творчість людини. Цю функцію можна назвати також світоглядною;

• пізнавально-інформативна - культура виступає найважливішим способом задоволення пізнавальних інтересів людей. Вона містить у собі величезний запас знань і інформації практичного й теоретичного характеру, як про навколишній світ, так і про саму людину, які передаються від покоління до покоління за допомогою системи освіти;

• комунікативна (соціального спілкування) - дозволяє закріпити зв'язок особистості й суспільства, побачити зв'язок часу, встановити зв'язок прогресивних традицій, налагодити взаємовплив (взаємообмін), провести відбір найбільш необхідного й доцільного для тиражування. Спілкування за допомогою мови є висхідне тло взаємодії людини з людиною, організації суспільної свідомості й буття людей;

• регулятивно-нормативна - культура на основі цінностей і ідеалів санкціонує норми як соціальні стандарти поведінки людей. Цю функцію можна назвати також поведінською, оскільки нормативність моральна або правова охоплює всі сторони соціокультурного буття людини, задаючи усвідомлення того, що прийнятне для суспільства, а що – неприйнятне;

• інтегративна - культура не тільки формує й регламентує умови спілкування й взаємодії індивідів, але й конституює систему стабільних соціальних зв'язків, поєднуючи людей у сім’ї, соціальні групи й спільності, сприяє формуванню й розвитку суспільства;

• господарсько-економічна - культура служить не тільки духовним, але й господарсько-економічним задачам людського буття, пов'язаним з первинними потребами людей; так у сфері культури людина пізнає, що і як ефективно робити, розподіляти, обмінювати, кому й чим займатися, що, де і як зберігати;

• соціалізації (інкультурації) особистості - за допомогою культури виробляються всі соціально-прийнятні якості людини - здатність до спілкування, до трудової й творчої діяльності, до соціальних взаємодій. Особистість - це вироблювана культурою соціально-історична, а не біологічна характеристика людини, і щоб нею стати, вона повинна засвоїти культурну спадщину суспільства, іншими словами саме культура робить людину - людиною;

• спадкоємності досвіду людського буття - культура є «пам'яттю суспільства». Кожне нове покоління людей починає свою життєдіяльність не з «чистого аркуша», а з огляду на позитивні й негативні сторони досвіду життя минулих поколінь людей;

• ціннісна (аксиологічна) - представляє культуру у вигляді сукупності цінностей, в яких виражаються найбільш соціально-значимі смисли. Виділяють духовні й матеріальні цінності – блага, при цьому будь-який феномен матеріальної або духовної культури можна розглядати як цінність;

• творча - культура є способом творчо-діяльного перетворення й упорядкування природного й соціального середовища, в результаті чого створюється й удосконалюється середовище людського буття;

• емоційно-психологічна - характеризує вироблення «культури почуттів». Культура містить величезні ресурси збагачення емоційної сфери людського життя, без чого її повноцінність неможлива.

Всі функції культури тією чи іншою мірою реалізують її головне призначення, історичну місію, що може бути визначена як людинотворчість. З одного боку, людина створює культуру, виступаючи її творцем, суб'єктом, але, з іншого боку, культура, будучи створеною й функціонуючи вже як сформована система, у свою чергу формує людину відповідно до норм і уявлень, які домінують у суспільстві, впливає на людину як у плані її соціальної участі в житті суспільства, так і в плані її особистісного становлення й розвитку. Тим самим людина виступає одночасно і суб'єктом і об'єктом культури.

Ставши сукупною свідомо-творчою силою людства, культура виступає фактором забезпечення його існування. Саме світ культури із властивими йому людинотворчими функціями є споконвічною сферою вироблення «людського в людині». Культура, яка актуалізує творчий потенціал сутнісних сил людини, утворює вищий план її буття, взятого як на індивідуальному, так і на соціальному рівнях. Цілеспрямована творча діяльність формує людину як суб'єкта історичної творчості. Його людські якості є результатом засвоєння ним мови, прилучення до створених в суспільстві цінностей, накопичених традицій, оволодіння досвідом, навичками й прийомами діяльності, властивими даній культурі. Культура дає людині почуття приналежності до співтовариства, виховує контроль за своєю поведінкою, визначає стиль практичного життя. Разом з тим, культура є вирішальний спосіб соціальних взаємодій, інтеграції індивідів у суспільство.

 

ПРАКТИЧНА ЧАСТИНА.

Модуль II. Соціальні сфери й процеси