Організація як суб'єкт управління.
Основні структурні елементи організації.
При розгляді першого питання «Логіка розвитку соціології організацій» варто виходити з того, щосучасне соціальне середовище в значній мірі визначається характером існуючих у ній організацій. Особливості поведінки людей усередині організації, а також поведінки самої організації в зовнішньому оточенні здатні визначити її важливі конкурентні переваги, створити неповторний імідж, прискорити її розвиток.
Термін «організація» вживається в трьох значеннях. У першому випадку організацією може називатися штучне об'єднання інституціонального характеру, що займає певне місце в суспільстві й виконує певні функції. У цьому сенсі організація виступає як соціальний інститут. У такому значенні «організацією» можна назвати підприємство, орган влади, добровільний союз і т.д.
У другому випадку термін «організація» може означати певну діяльність по організації (розподіл функцій, налагодження стійких зв'язків, координація й т.д.). Тут організація виступає як процес, пов'язаний із цілеспрямованим впливом на об'єкт, із присутністю організатора і організуючих. У цьому змісті поняття «організація» збігається з поняттям «управління», хоча й не вичерпує його.
У третьому випадку під «організацією» може розумітися характеристика ступеня впорядкованості певного соціального об'єкту. Тоді цим терміном позначають певну структуру, будову й тип зв'язків, що виступають як спосіб з'єднання частин у ціле. В такому значенні термін «організація» вживається, коли мова йде про організовані або неорганізовані системи. Саме це значення мається на увазі в поняттях «формальна» і «неформальна» організація.
Організація як процес упорядкування й узгодження поведінки індивідів властива всім суспільним утворенням. Соціальна організація – це соціальна група, орієнтована на досягнення взаємозалежних специфічних цілей і формування високоформалізованих структур.
До організацій можуть бути віднесені лише соціальні утворення, які позначають як «формальні організації». Основні риси (ознаки) соціальної організації:
1. Чітко визначена й декларована мета, яка об’єднує індивідів на основі спільного інтересу.
2. Чіткий загальнообов'язковий порядок, система статусів і ролей - ієрархічна структура (поділ праці по вертикалі). Високий рівень формалізації відносин. Розпорядок охоплює всю сферу поведінки її учасників, соціальні ролі яких чітко визначені, а відносини передбачають владу й підпорядкування.
3. Є координуючий орган або система управління. Побудова по вертикальному принципу з виділенням управляючої і управляємої підсистем;
4. Наявність специфічних засобів регулювання й контролю;
5. Системна цілісність;
6. Взаємозв'язок із зовнішнім середовищем. Виконання стійких функцій стосовно соціуму.
Простежити розвиток соціології організацій – це означає простежити динаміку розвитку розуміння організації і її проблем на різних етапах розвитку суспільства. Це дає можливість усвідомлено, підійти до розгляду такого складного соціального організму яким є соціальна організація.
Ще із середини XVIII століття почали створюватися численні підприємства, орієнтовані на виробництво великої кількості конкурентоспроможної продукції. Конкуренція й бажання зробити більш прибутковим виробництво породили прагнення створювати найбільш досконалі організаційні структури. Як самостійний напрямок соціологія організацій сформувалася наприкінці 50-х років ХХ сторіччя в США. У Західній Європі й в Україні соціологія організацій почала розвиватися з 70-х років ХХ сторіччя.
Студенти повинні чітко розуміти, що сьогодні соціологія організацій – це спеціальна соціологічна теорія, що вивчає соціальні закономірності й механізми побудови, функціонування й розвитку організацій як об'єднань людей, які спільно реалізують відповідну програму або ціль і діють на підставі певних процедур і правил.
Об'єктом соціології організацій як науки є будь-яка організаційна система, тобто організоване співтовариство людей, створене заради досягнення загальної мети. Предметом спеціальної соціологічної теорії є закони, закономірності й принципи процесу побудови, функціонування й розвитку соціальних організацій, а також різноманітні організаційні відносини, які виникають між членами організаційних систем при реалізації ними колективних цілей.
В зв'язку із цим основними завданнями соціології організацій є дослідження законів, закономірностей, принципів і методів побудови, функціонування й розвитку організаційних систем, визначення критеріїв їхньої ефективності й обґрунтування методів їх вдосконалення, а також виявлення співвідношення між індивідуальними й загальними, формальними й неформальними факторами спільної діяльності людей.
Розглядаючи друге питання теми «Організація як складова суспільства й суб'єкт управління», варто враховувати те, що протягом багатьох десятиліть організації, як об'єкт дослідження, постійно привертали до себе увагу вчених і практиків – представників самих різних областей знання.
В теперішній час знання про будову й проектування сучасних організацій, способи управління організаційними процесами потрібні державним діячам, політикам, юристам, керівникам, ученим, інженерам. Цей інтерес цілком зрозумілий – кожний член суспільства все своє життя проводить в організаціях, стикається з організаціями, залежить від організацій. Цілком справедливе твердження про те, що людина народжується в організації, виховується в організації, задовольняє свої потреби в організації й саме організація проводжає її в останню путь. Можна сказати, що організація - наше суспільство в мініатюрі, оскільки вона має чіткі межі, соціальне розшарування і ієрархію статусів, централізовану владу, цілеспрямовану діяльність й всію сукупність відносин між членами організації. Організація являє собою складний соціальний організм, функціонально включений у діяльність суспільства.
Щораз, коли ми користуємося телефоном, відкриваємо водяний кран, вмикаємо телевізор або сідаємо за кермо автомобіля, ми входимо в контакт із організаціями й попадаємо в певну від них залежність. А це, як правило, означає, що багато організацій взаємодіють між собою. Так, Ви відкриваєте вдома кран, однак вода, можливо, буде надходити до вашого житла за багато миль звідси. Служба водопостачання - або, скоріше, ціла група служб водопостачання, повинна забезпечити водою не тільки вас, але й тисячі або мільйони інших осіб. Можете помножити роботу служби водопостачання в сотні разів, оскільки надія на регулярне водопостачання є лише одним із прикладів нашої залежності від організацій. Однак той величезний вплив, який організації мають тепер на наше життя, не можна розцінювати як однозначно позитивний. Часто організації фактично забирають у нас те, що нам належить, і віддають під контроль службовців або фахівців, на яких ми мало можемо вплинути. Наприклад, від нас вимагають виконувати встановлені державою обов'язки - сплачувати податки, дотримуватися законів, іти на війну - інакше ви будете покарані.
Організація, по при всю свою неповторність, є складовою частиною суспільства. Найменші зміни, які відбуваються в ньому, тут же відбиваються на житті організації. Вплив суспільства на організацію відбувається як безпосередньо, так і опосередковано - через своїх же членів, які одночасно є членами інших співтовариств, зв'язків співробітників організацій по горизонталі й вертикалі, впливу радіо, телебачення, преси, а іноді й силових структур.
Організація теж впливає на суспільство, однак рівень цього впливу визначається співвідношенням частини до цілого, її значимості в політичному, економічному, культурному, науковому житті цього суспільства. Організація - це співтовариство людей, що базується на єдності цілей, змісту й умов праці. Поняття “організація” означає, що дане співтовариство певним чином упорядковане, “побудоване” і структуроване.
Організація являє собою соціальне утворення, свідомо координоване в певних межах, яке функціонує на відносно постійній основі для загальної мети. Члени організації, на яких покладені певні обов'язки, роблять свій внесок у досягнення мети.
У науковій літературі “організація” розглядається як характеристика системи й означає внутрішню впорядкованість, погодженість її частин (організація як структура); як одна з основних функцій управління (організація); як процес створення, формування діяльності; як ототожнення із соціальною системою (організація як фірма, асоціація, тощо).
Ознаки, які характеризують організацію. Кожна організація – фірма, асоціація, лікарня, навчальний заклад тощо створюється для досягнення якоїсь мети. Слово “організація” (гр. органон – інструмент, знаряддя) означає, що мова йде про своєрідний інструмент, необхідний для реалізації групою людей певних цілей. Коли говоримо про організацію, відзначав американський соціолог К. Морган, вона часто нам представляється як живий організм, що має свої, тільки йому властиві риси. І значною мірою ці риси сформовані в результаті соціального (а іноді й природного) оточення. Організація мислить, почуває й діє зовсім по-іншому, чим це робили б її члени кожний окремо.
Особливостями організації є: соціальна відокремленість; формування власних цінностей і специфічного почуття співтовариства; наявність внутрішнього організаційного клімату. Їй властиві також комплексність, формалізація, централізація й децентралізація.
Організація може існувати тільки в умовах певного соціального середовища. Внутрішнє середовище складається з багатьох компонентів, серед яких провідне місце займає її структура, технології, розмір, стратегія, тип персоналу. Зовнішнє середовище організації характеризує всю сукупність зовнішніх факторів.
Істотною властивістю соціальних організацій, яка є основою для їх успішного функціонування, являється ефект синергії. Синергія – це прирість додаткової енергії людей у ході їхньої спільної діяльності, яка перевищує суму індивідуальних зусиль. Ефективність діяльності організації буде високою тільки в тому випадку, коли вдасться скоординувати дії всіх її підрозділів і окремих членів. Другим важливим моментом ефекту сінергії є концентрація зусиль окремих частин системи й синхронність їхніх дій по досягненню єдиної мети.
Основними функціями соціальної організації є наступні: соціально-економічна (людина забезпечує себе діяльністю не тільки в сфері реалізації своєї професії, але й у сфері розподілу матеріальних благ), соціально-статусна (усяка організація визначає статус кожного свого члена, який організація автоматично “впроваджує” у суспільство; у різних організаціях та сама посада може мати різний статус), соціального захисту (кожна організація може допомогти людині в різних її життєвих ситуаціях, що залежить від соціального статусу даної організації, її економічних можливостей), ідентифікаційна (кожна людина певним чином хоче бути членом певного співтовариства, почувати себе не тільки як “Я”, але й як “Ми”, що породжує в людині впевненість у своїх силах).
Відповідно до певних критеріїв можна провести таку типологію організацій:
- за функціонально-цільовою природою виділяють організації адміністративні (підприємства, установи) і союзні (політичні, професійні, аматорські). У свою чергу підприємства й установи можуть бути економічні, соціальні, духовні;
- за формами власності - державні, приватні, муніципальні й змішані;
- відносно прибутку - прибуткові й неприбуткові; комерційні й некомерційні;
- за потенціалом, можливостями і необхідністю для суспільства - перспективні й безперспективні;
- за тривалістю існування - традиційні й нові;
- за розміром - малі, середні, великі;
- за характером соціальності - просоціальні й асоціальні (або позитивні, або негативні);
- за ступенем формалізації - формальні й неформальні.
Організації поділяють також на соцієтальні й локальні; скалярні (жорстко структуровані) і латентні (менш жорстко структуровані); державні й суспільні; ділові й благодійні; приватні, акціонерні, кооперативні й т.д.
Зверніть увагу на те, що також можна виділити типи за такими критеріями як організаційний досвід, рівень культури, інтегрованість у суспільство або в ринок, за іміджем, за партнерськими відносинами, за конфліктною взаємодією тощо.
Незважаючи на істотні відмінності між організаціями, всі вони мають ряд загальних рис і можуть бути розглянуті як об'єкт дослідження.
В побудові організації і її функціонуванні діють певні організаційні принципи. Перелічимо основні: цілісність організації - досягається при наявності єдиної мети, чіткої програми дій, спільних інтересів її членів; оптимальне співвідношення функцій і організаційних структур забезпечує іманентність сталості; пристосування організації до умов громадського життя; відповідальність організації перед суспільством і суспільства перед організацією; взаємодія підсистем, які управляють і якими управляють.
Таким чином, вище акцент був зроблений на організації як суб'єкті управління. На підставі перерахованих основних специфічних рис можна дати наступне визначення організації: організація – це соціальна група, орієнтована на досягнення взаємозалежних специфічних цілей і формування високоформалізованих структур на основі спеціалізації або поділу праці. Сучасна організація – це складний організм, побудований на чіткій координації зусиль всіх структурних одиниць, яка здійснюється управлінським органом. Функціонування організації засноване на системі особливих, організаційних відносин, на чіткому визначенні й виконанні рольових вимог кожним членом організації.
Розглядаючи третє питання «Структурні компоненти організації», потрібно знати, що сучасна організація є складним організмом, який має цілий ряд структурних компонентів. Для підтримки організаційної системи в робочому стані необхідна взаємодія ряду внутрішніх компонентів організації, або її структурних складових. Системну взаємодію усередині організації варто розглядати як взаємозалежність чотирьох внутрішніх підсистем (компонентів): цілей організації, соціальної структури організації, технології і персоналу, або членів організації.
Соціальна структура містить у собі сукупність взаємозалежних ролей, упорядкованих взаємин між членами організації, у першу чергу відносин влади й підпорядкування. Ці відносини можуть змінюватися внаслідок зміни цілей, у ході обміну ресурсами й зміни характеру їх використання. Саме останній вид змін є найважливішим резервом розвитку організації, оскільки це, насамперед, нововведення в області поділу праці, мотивації членів організації, нові форми соціального контролю й обґрунтоване прийняття управлінських рішень.
Поняття “ технологія ” має три значення. По-перше, технологія - це система фізичних об'єктів (верстати, матеріали, засоби тиражування, апаратура), які утворюють організацію й з'єднані між собою певним чином для виконання поставлених перед організацією цілей. По-друге, технологія часто розуміється у вузькому, “механічному” змісті. По-третє, термін “технологія” використовується для позначення сукупності знань про процеси, що протікають у даній сфері функціонування організації. Технологію в такому розумінні (це називається “ноу-хау”) можна трактувати як систематизоване знання про найбільш корисні практичні дії.
При розгляді структури організації, варто виділяти такі основні види технологій, як управлінські, інформаційні, соціально-психологічні, техніко-технічні, маркетингові, по зв'язках із громадськістю, рекламні.
Докладніше зупинимося на розгляді одного з основних структурних компонентів організації - цілі. Ціль в умовах організації являє собою єдність мотивів, засобів і результатів. Іншими словами, ціль - це певний мотив (або потреби); ціль утворюється при з'єднанні мотиву із засобами (ресурсами, умовами, можливостями); ціль у діяльності організації не тотожна результату.
Ціль є орієнтиром, планованим результатом діяльності організації, яка являє собою складну систему, що складається з великої кількості системних одиниць. Завдання керівника - перетворити мету організації в цілі окремих служб і підрозділів, змусити різнорідні системні одиниці працювати на один результат найбільш ефективним образом. При цьому загальна ціль повинна бути розкладена на окремі складові, які будуть орієнтирами в діяльності окремих підсистем організації. Вибір мети суб'єктом істотно обумовлений і обмежений індивідуальними перевагами, впливами навколишнього середовища, побічними цілями.
Цілі організації різноманітні за видом і змістом. Спільна діяльність індивідів в організації передбачає наявність наступних видів організаційних цілей. Цілі-завдання – оформлені як програми загальних дій, доручення, які задаються організацією більше високого рівня або диктуються ринком. Ці завдання визначають цільове існування організацій. Цілі-орієнтації – сукупність цілей учасників, реалізованих через організацію. До них відносяться узагальнені цілі колективу, включаючи й особисті цілі кожного члена організації. Важливим моментом спільної діяльності є суміщення цілей-завдань і цілей-орієнтацій. Цілі системи обумовлені прагненням зберегти організацію як самостійне ціле, тобто зберегти рівновагу, стабільність і цілісність. Цілі системи повинні органічно вписуватися в цілі-завдання й цілі-орієнтації.
Наведений поділ цілей є основним. Однак в організації існує велика кількість різних стратегічних, тактичних, проміжних і вторинних цілей.
Персонал (учасники організації) формують всі її структурні одиниці; саме їхніми зусиллями реалізуються ціль організації, створюються її продукти. Робота з персоналом - наступний етап створення організації після розробки цілей і формування організаційної структури. Структура як система норм і статусів стає робочим компонентом організації тільки після насичення її співробітниками організації. У той же час структура висуває певні вимоги до персоналу відповідно до цілей організації: визнання й прийняття культурних норм організації, насамперед норм влади й підпорядкування, норм діяльності, відношення до цілей організації; заповнення персоналом усіх без винятку статусів в організаційній структурі; функціональна включеність кожного члена організації в загальний процес досягнення цілей, що означає не тільки виконання ним вимог своєї ролі, але й сполученість її з іншими ролями, без чого неможливий ефект синергії й успіх діяльності організації в цілому; підпорядкованість всіх членів організації заздалегідь розробленим і поставленим цілям.
При формуванні персоналу організації основна увага приділяється ролям, виконуваним індивідами, а не самим статусам, що дозволяє вирішувати проблеми високого ступеня професіоналізму й спеціалізації. Очевидно, що при цьому важливо враховувати не тільки цільові вимоги й місце працівника в структурі, але й технологічні вимоги.
При підборі персоналу організації враховуються ті характеристики, які впливають на виконання працівниками своїх ролей. Це, насамперед ступінь професіоналізму. Зміст статусів і ролей в організації може бути різним. Так, одні ролі значною мірою збіднені за своїм змістом, наприклад, через застосування рутинних технологій і неважливість виконуваних функцій. Інші ролі зв'язані зі складними технологічними операціями й прийняттям рішень, що вимагають високої кваліфікації й професійних знань. Вимоги до персоналу в цьому випадку значно підвищуються. Успішна робота персоналу організації неможлива без мотивації членів організації, їхнього прагнення до виконання завдань і відповідності рольовим вимогам.
Культура організації -це сукупність ідей, корпоративних цінностей і норм поведінки, властивих тільки даній організації, які формуються в ході спільної діяльності для досягнення спільних цілей. Корпоративну культуру варто розглядати як особливу субкультуру, тобто культуру, що залежить від домінуючої культури й не суперечить їй.
Організаційна культура (або, як її часто називають, корпоративна культура) являє собою важливий компонент і умову існування організації. Культурні зразки, прийняті й засвоєні в даній організації, значно впливають на різні сторони діяльності членів організації й, зокрема, на владні відносини й відносини контролю; відношення до трудової діяльності; міжособистісні відносини усередині груп; міжгрупові відносини; відносини із зовнішнім оточенням, а також на технології й мотивацію. Крім того, культура визначає процеси інтеграції й специфіку рольових вимог.
Аналіз діяльності численних організацій показує, що кожний член організації повинен приймати ті культурні зразки, які характерні для даної організації; у противному випадку він просто не зможе ефективно працювати й взаємодіяти з іншими учасниками організаційних процесів.
Корпоративні цінності являють собою всі навколишні об'єкти (як усередині організації, так і поза нею), по відношенню до яких члени організації займають позицію оцінки у відповідності до своїх потреб і цілей організації.При цьому цінності можуть розділятися на ті, котрими організація володіє, і ті, на які вона орієнтується, але і ті, і інші визначають поведінку членів організації відповідно до пріоритетів, що обираються ними.
Організаційні норми – це загальноприйняті в даній організації шаблони поведінки. Залежно від типу соціального контролю соціальні норми в організаціях являють собою звичні культурні зразки діяльності або відносин з начальством і підлеглими; звичаї, прийняті в організації й не діючі за її межами; моральні норми, найбільш характерні для даної організації; інституціональні норми, характерні для організацій, що входять у даний соціальний інститут (наприклад, існують явні відмінності між організаціями, що входять до інституту виробництва або бізнесу, і політичними організаціями). Нарешті, до соціальних норм можна віднести закони, вірніше, їх інтерпретацію в рамках даної організації.
І, нарешті, студенти чітко повинні усвідомлювати, що організація не може існувати в ізоляції від зовнішнього середовища, і розглядати організацію як відкриту систему без врахування впливу факторів зовнішнього середовища не просто безглуздо, але й згубно для розуміння організації, оскільки адаптація організації до зовнішніх умов – один з головних факторів виживання організації, від якого, в остаточному підсумку, залежать і досягнення цілей, і інтеграція, і латентність.
У діяльності будь-якої сучасної організації задіяні її численні зв'язки й взаємозалежності: з вищестоящими організаціями, з постачальниками, правоохоронними органами, з політичними й іншими організаціями й інститутами, що існують у даному конкретному суспільстві. Як правило, члени організації одночасно входять до складу інших організацій, інтереси яких справляють значний, іноді навіть вирішальний вплив на поведінку членів організації. Ресурси, що надходять ззовні, адаптуються в організації.
Соціальна структура також сприймає свої найважливіші компоненти із зовнішнього середовища, тому структурні форми не менше, ніж технологія, залежать від зовнішнього середовища. Основне завдання організації – використати зв'язки із зовнішнім середовищем для прямої й непрямої підтримки балансу організації із зовнішнім середовищем на вході й виході. Для рішення цього завдання важливо на основі зв'язків між окремими сферами й об'єктами зовнішнього середовища сформувати стратегію взаємодії із зовнішнім середовищем.
Основний критерій структурування соціальних організацій - ступінь формалізації існуючих в них відносин. З огляду на це розрізняють формальні й неформальні організації.
Формальна організація – це базова підсистема організації. Формальна організація орієнтована на досягнення загальорганізаційних цілей. Вона штучно й жорстко структурована й виступає як безособова система регуляції ділових взаємодій, закріплених у нормативних документах.
Формальні організації будують соціальні відносини на основі регламентації зв'язків, статусів, норм. До них відносяться, наприклад, промислові підприємства, фірми, університети, муніципальні органи (мерія). В основі формальної організації лежить поділ праці, його спеціалізація за функціональними ознаками. Формальна організація раціональна, для неї характерні винятково службові зв'язки між індивідами.
Неформальна організація – це альтернативна, але не менш дієва підсистема соціальної регуляції поведінки, яка стихійно виникає й діє в організації на рівні малих груп. Цей тип регуляції поведінки орієнтований на реалізацію спільних цілей і інтересів малої групи (які часто не збігаються із загальними цілями організації) і підтримку соціального порядку в групі.
Неформальні організації з'являються не за наказом або рішенням адміністрації, а стихійно або свідомо для вирішення соціальних проблем. У них діють свої, відмінні від формальних структур норми міжособистісного й міжгрупового спілкування. Як правило, це самоорганізовані системи, створювані для реалізації спільних інтересів суб'єктів організації. Член неформальної організації більш самостійний у досягненні індивідуальних і групових цілей, має у своєму розпорядженні більшу свободу у виборі форм поведінки, взаємодії з іншими індивідами організації.
Таким чином, сучасне суспільство не може існувати без складних соціальних зв'язків і взаємодій. Історично вони розширюються й поглиблюються. Особливу роль грають взаємодії й зв'язки, що забезпечують найважливіші потреби індивіда, соціальних груп, суспільства в цілому. Існування людини в організації має культурні, економічні, маркетингові, соціальні й психологічні складові. Кожна з них по-своєму важлива, і тільки представляючи організацію в сполученні даних різноманітних елементів, можна виявити її специфіку, розкрити закономірності її функціонування, особливості її місця в суспільстві.
Тема 10.
ВЛАДА ЯК СОЦІАЛЬНЕ ЯВИЩЕ
1. Соціальний зміст і призначення влади.
2. Основні концепції влади.
3. Найважливіші напрямки й механізм здійснення влади.
Розгляд першого питання «Соціальний зміст і призначення влади» варто почати із з'ясування того, що поняття «влада» у повсякденному житті й у науковій літературі вживається в різних значеннях. Філософи говорять про владу об'єктивних законів суспільства, соціологи - про владу соціальну, економісти - про владу господарську, юристи - про державну владу, політологи - про політичну владу, натуралісти - про владу над природою, психологи - про владу людини над самим собою, батьки - про сімейну владу, богослови - про владу від Бога. Використовуються поняття законодавчої, виконавчої й судової влади.
Одні дослідники вважають, що влада означає реальну здатність одного з елементів існуючої системи реалізувати власні інтереси в її рамках, і в цьому змісті влада є здійснення впливу на процеси, що відбуваються усередині системи. Інші вважають владою результати, продукт деякого цілеспрямованого впливу. Треті думають, що влада являє собою такі взаємні відносини між людьми або групами людей, сутність яких полягає у впливі, що це прагнення до досягнення рівноваги.
Влада – це властиве суспільству вольове відношення між людьми. Влада необхідна, підкреслював Аристотель, насамперед, для організації суспільства, що немислиме без підпорядкування всіх учасників єдиній волі, для підтримки його цілісності і єдності.
Історичний досвід показує, що там, де з'являється необхідність у погоджених діях людей (будь то окрема родина, група, соціальна страта, нація або суспільство в цілому), там відбувається підпорядкування їхньої діяльності досягненню певних цілей. У цьому випадку визначаються ведучі й ведені, владарюючі й підвладні, пануючі й підлеглі. Мотиви підпорядкування досить різноманітні. Вони можуть бути засновані на зацікавленості в досягненні поставленої мети, на переконаності в необхідності виконання розпоряджень, на авторитеті пануючих і, нарешті, просто на почутті страху перед небажаними наслідками у випадку непокори. Саме мотиви мають велике значення для ефективності влади і її довговічності. Тут важливо підкреслити, що владні відносини об'єктивно властиві громадському життю. Це своєрідна плата за життя в суспільстві, тому що жити в суспільстві й бути вільним від його правил неможливо. Інакше кажучи, без відносин влади людська цивілізація неможлива. Як відзначав В. Соловйов: «Вимога особистої свободи, щоб вона могла здійснитися, уже передбачає стиснення цієї свободи в тій мірі, в якій вона в даному становищі людства несумісна з існуванням суспільства або загальним благом».
Влада не є результатом тільки насильства, придушення однієї особистості іншою. У складній натурі людини є безсумнівне шукання над собою влади, якій вона могла би підкоритися. Це свого роду потреба впливу однієї людини на іншу, сила, що з'єднує людей у суспільство.
Як підкреслює В.Соловйов, влада неминуче виявляється наслідком самої соціальної природи людини. Однак, як тільки прояв влади набуває суспільного характеру, головною її метою стає створення й підтримка порядку, найважливішим засобом чого й виступає влада. У зв'язку із цим людям зовсім не потрібно створювати владу. Їм досить її прийняти й підкоритися їй, тим самим установлюється певний порядок. Шукання порядку, як правило, супроводжується шуканням влади. Влада вимагає підпорядкування. Але люди, підкоряючись їй, не повинні жертвувати своєю свободою.
Виходячи з вищесказаного, можна дати наступне визначення влади. Влада - це здатність і можливість впливати на діяльність, поведінку людей за допомогою певних засобів — волі, авторитету, права, насильства. Влада - це один з найважливіших видів соціальної взаємодії, специфічне відношення, принаймні, між двома суб'єктами, один із яких підкоряється розпорядженням іншого, і в результаті цього підпорядкування пануючий суб'єкт реалізує свою волю й інтереси.
Владу іноді ототожнюють із її знаряддям - державою, з її засобами - управлінням, наприклад, з її методами: примусом, переконанням, насильством. Деякі автори ставлять знак рівняння між владою й авторитетом, який має багато спільного з нею, але й відрізняється від влади принципово.
Сама влада виступає у вигляді управління, управління - у вигляді влади. Але управління не є функціонуванням влади. Управління ширше за владу. Влада - елемент управління, джерело сили управління. Процес управління являє собою процес реалізації владної волі. Управління ж є засобом, за допомогою якого цілеспрямований вплив влади з можливості перетворюється на дійсність.
Одне з найпоширеніших уявлень про владу - розуміння її як примусу. Влада незалежно від форм свого зовнішнього прояву, по суті, завжди примусова, тому що, так чи інакше, спрямована на підпорядкування волі членів даного колективу єдиній волі, що панує або керує в ньому. Разом з тим зводити сутність владних відносин тільки до насильства й примусу було б неправильно. Справа в тому, що влада виявляється неповною, коли суб'єкт не досяг поставлених цілей. Якщо бажані результати не досягнуті, то труднощі, пов'язані з подоланням опору інших людей, свідчать не про тріумф, а про ущербність влади. Крім того, мобілізація людей на досягнення суспільно значимих цілей може здійснюватися не тільки на основі примусу й насильства. Існує безліч інших способів впливу.
Поняття «влада» означає право й можливість одних веліти, розпоряджатися й управляти іншими; здатність і можливість одних здійснювати свою волю стосовно інших, впливати на їх поведінку й діяльність, використовуючи при цьому авторитет, право, насильство й інші засоби.
За своєю природою влада – це явище соціальне, оскільки виникає в суспільстві. Суспільство без влади рівносильне хаосу, дезорганізації, саморуйнуванню соціальних відносин. Потреба у владних механізмах обумовлена рядом причин, і насамперед необхідністю надати взаємодіям між людьми доцільності, розумності, організованості, створивши загальні для всіх правила поведінки. Крім того, наявність влади викликана об'єктивною потребою в упорядкуванні, регулюванні соціальних відносин, узгодженні й інтеграції різноманіття не співпадаючих інтересів і потреб людей за допомогою примусу.
Це залежить від того, що суспільство являє собою сукупність індивідів, чиї потреби, інтереси й можливості помітно розрізняються. Люди займають неоднакове соціальне положення у суспільстві, мають різний рівень життя, матеріального багатства, одержують різну освіту, займаються працею, суспільна оцінка якої також різна. Крім цього, одні люди талановиті, інші - не дуже. Всі ці прояви природної й соціальної нерівності людей у суспільстві породжують несумісність, а часом протилежність інтересів і потреб різних груп. Якби не було влади, то суспільство загинуло б під вантажем внутрішніх протиріч і боротьби. Влада ж узгоджує ці не співпадаючі інтереси, регулює взаємини між їх носіями, забезпечує взаємодію соціальних суб'єктів і тим самим охороняє суспільство від анархії й розпаду.
Вивчення другого питання «Основні концепції влади» варто почати з того положення, що за своєю природою влада являє собою соціальне явище. Влада виступає головним об'єктом боротьби й взаємодії груп, партій, рухів, держави, індивідів. Соціальна функція влади по забезпеченню цілісності й упорядкуванню різноманітних інтересів і відносин між людьми може досягатися різними способами, що визначає соціальний зміст влади. Дослідники дотримуються різних підходів у визначенні соціального змісту влади:
• сутнісний підхід розглядає владу як особливу субстанцію, носієм якої виступає окрема особистість. Ця сутність виражається в локалізованій і концентрованій у людині енергії, що змушує інших людей коритися. У такому розумінні влада виводиться із природи людини, її природних властивостей. Прагнення до влади, підпорядкування своїй волі інших індивідів лежить в основі вчинків і дій людини. При цьому політика розглядається як зіткнення стремлінь до влади;
• соціологічний підхід характеризує владу як відношення, взаємодію двох сторін. В основі владних взаємодій лежать відносини панування й підпорядкування, що складаються між суб'єктом і об'єктом влади. Суб'єкт влади - той, хто має здатність впливати на іншого й домагатися поставлених цілей. Об'єкт влади - той, хто вибудовує свою поведінку відповідно до змісту владного впливу, тобто до характеру вимог, пропонованих суб'єктом. Ці підходи породили безліч визначень влади.
Якщо підсумувати всю різноманітність підходів до аналізу проблеми, то можна виділити кілька основних концепцій влади, що відбивають складність і багатоаспектність цього феномену.
Телеологічна концепція (з точки зору цілі) характеризує владу як здатність досягнення поставлених цілей, одержання намічених результатів (Т. Парсонс). Відповідно до такого тлумачення влада існує для того, щоб реалізувати важливу суспільну ціль, вона є засобом обміну, тобто її віддають тим політикам, які найбільш ефективно можуть задовольнити основні потреби громадськості.
Біхевіористська концепція розглядає владу як особливий тип поведінки, який заснований на можливості зміни поведінки інших людей, при якому одні люди командують, а інші підкоряються. Г. Лассуелл вважає, що первісні імпульси для виникнення влади дає властиве індивідам прагнення до влади й володіння «енергією». Людина бачить у владі засіб поліпшення життя: придбання багатства, престижу, свободи, безпеки й т.п. У той же час влада - це й самоціль, що дозволяє насолоджуватися володінням нею.
Психологічна концепція влади намагається розкрити суб'єктивну мотивацію владної поведінки, джерела влади, що кореняться у свідомості й підсвідомості людей. Психоаналіз трактує прагнення до влади як прояв, сублімацію подавленого лібідо, яке представляє собою потяг переважно сексуального й агресивного характеру (З. Фрейд) або ж психічну енергію взагалі (К.Юнг). Прагнення до влади й володіння нею виконують функцію суб'єктивної компенсації фізичної або духовної неповноцінності. Влада виникає як панування одних і готовність до підпорядкування інших.
Системна теорія влади розглядає останню як похідну від соціальної системи, як здатність системи забезпечувати виконання її елементами прийнятих на себе зобов'язань, спрямованих на реалізацію її колективних цілей. К. Дойч, Н. Луман трактують владу як засіб соціального спілкування (комунікації), який дозволяє регулювати групові конфлікти й забезпечувати інтеграцію суспільства.
Структурно - функціоналістська концепція (Т. Парсонс) розглядає владу як властивість соціальної організації, заснованої на доцільності поділу функцій управління й використання. Без влади неможливе колективне існування людини й спільна життєдіяльність людей. Влада - це властивість соціальних статусів, ролей, яка дозволяє контролювати ресурси, засоби впливу.
Реляціоністська теоряї (фр. «relation» - відношення) розглядає владу як відносини між двома партнерами, агентами, при яких один з них впливає на іншого. Таке розуміння влади дозволяє розкрити її структуру, ув’язати в єдине ціле різні її характеристики: суб'єкт і об'єкт влади, засоби (ресурси) і процес, що приводить у рух всі її елементи.
Марксистська концепція трактує владу як результат суспільних відносин, як інститут, характерний для класових суспільств, як явище історичне, пов'язане з антагоністичністю класових відносин. Політична влада, у марксистському розумінні, це організоване насильство одного класу для придушення іншого, безпосередній об'єкт класового протиборства, в основі якого лежать економічні інтереси.
Широко розповсюдженим у політології є визначення, дане Максом Вебером. Він вважав, що влада – це здатність одного індивіда в певних соціальних умовах проводити власну волю всупереч опору інших.
Таким чином, влада - складний соціальний феномен, що проявляється на всіх рівнях суспільної ієрархії (міжособистісної взаємодії в групах, організаціях і інститутах), включає психологічні й інституціалізовані форми впливу на людей.
Основною й вищою владою в будь-якому суспільстві є політична влада, а її головною, провідною ознакою є наявність держави. Політична влада – є реальна здатність класу, соціальної групи, індивіда проводити свою волю в суспільному житті, опираючись на систему установ, політичних відносин і ідей; це здатність у сфері політики контролювати або змінювати поведінку людини в напрямку, бажаному для суб'єкта, який володіє владою.
Виділивши загальне, що властиве всім визначенням влади, можна сказати: влада - це вольові відносини. Витоки суспільної влади знаходяться у природній (відмінності в талантах, здібностях, рисах характеру, психіці) та соціальній нерівності. Вона пронизує різні сторони життєдіяльності людини.
За сферами впливу суспільна влада поділяється на економічну, інформаційну, духовну тощо. Особливим різновидом суспільної влади є політична влада. Вона містить у собі всі владні відносини, що складаються між державою, партіями, рухами, групами тиску й т.д. За допомогою цих інститутів виражається пануюча воля певного класу, страти або більшості людей.
Переходячи до третього питання «Найважливіші напрямки й механізм здійснення влади» варто звернути увагу на діяльнісний аспект влади. Він може бути розглянутий як з точки зору змісту, так і механізму здійснення влади. Насамперед, влада зобов'язана реалізовувати суспільно значимі функції: підтримка громадського порядку й стабільності; виявлення, обмеження й розв’язання конфліктів; досягнення громадської згоди; врахування взаємозалежності владних і інших відносин у суспільстві; насильство або примус в ім'я збереження стабільності суспільства й соціально значимих цілей.
Пріоритет діяльності багато в чому визначається владною мотивацією: соціоцентричною або егоцентричною і відношенням до влади. Оптимальна спрямованість дій влади - у служінні суспільству, створенні умов для його розвитку. Така влада не боїться реформ і здатна відповідати на виклик часу. Гірший варіант, коли влада головним завданням бачить збереження й зміцнення свого панування над суспільством. У цьому випадку влада прагне законсервувати існуючі відносини. Своїй стратегічній цілі влада підкоряє реалізацію суспільних функцій. Це деструктивно впливає на суспільство й, в остаточному підсумку, заводить його в глухий кут.
Діяльність влади може бути проаналізована й з боку її технології. Процес здійснення влади включає кілька етапів. Перший етап - представництво інтересів. На цьому етапі влада накопичує й узагальнює вимоги й запити громадян. Другий етап - прийняття рішень. Влада виділяє найбільш значимі проблеми, розглядає можливі альтернативи рішень, обирає порядок дій. Третій етап - реалізація волі. У цьому випадку влада домагається реалізації ухваленого рішення, перетворюючи цей процес у ряд конкретних управлінських рішень.
Реалізація цих рішень вимагає певного механізму, основними елементами якого є суб'єкт і об'єкт влади, ресурси, методи й форми. Сама влада нічого робити не може, діють люди, що володіють владою або підкоряються. Відносини влади припускають наявність суб'єкта й об'єкта (або другого пасивного суб'єкта). Суб'єкт (актор) втілює активне, спрямовуюче начало влади. Ним може бути окрема людина, організація, спільність людей, наприклад, народ, або навіть світове співтовариство, об'єднане в ООН.
Влада завжди двостороння, асиметрична, з домінуванням волі володаря взаємодія її суб'єкта й об'єкта. Вона неможлива без підпорядкування об'єкта. Методи нав'язування волі й забезпечення підпорядкування багато в чому визначають характер політичної влади. До основних відносять наступні методи: примуса (насильство - нав'язування певної поведінки за допомогою сили; психологічні - страх, який викликаний загрозою санкцій у випадку ухилення); загравання (обіцянка легко й швидко вирішити злободенні проблеми); заохочення (заснований на інтересі матеріальному, вигоді від покори); переконання (заснований на внутрішній згоді); використання авторитету, тобто якостей, які високо ціняться і якими підлеглі наділяють керівника; ідентифікації (суб'єкт сприймається об'єктом як власний представник і захисник). Методи, засновані на згоді, і особливо два останніх (авторитет та ідентифікація) забезпечують найбільшу силу влади, тобто здатність її суб'єкта впливати на об'єкт.
Можливості влади залежать від її ресурсів. Ресурси влади - це сукупність засобів, використання яких забезпечує вплив на об'єкт влади відповідно до цілей суб'єкта влади. У соціології розповсюджена класифікація ресурсів влади відповідно до найважливіших сфер життєдіяльності. Це економічні, соціальні, культурно-інформаційні, примусові (силові) ресурси.
Економічні ресурси - це матеріальні цінності, необхідні для суспільного або особистого виробництва й споживання, гроші як їхній загальний еквівалент, техніка, родючі землі, корисні копалини.
Соціальні ресурси - здатність підвищення або зниження соціального статусу або рангу, місце в соціальній стратифікації. Вони частково збігаються з економічними ресурсами. Наприклад, дохід і багатство є економічним ресурсом, разом з тим характеризують і соціальний статус. Однак соціальні ресурси включають і такі показники, як посада, престиж, освіта, медичне обслуговування.
Культурно-інформаційні ресурси - знання й інформація, а також засоби їх одержання й поширення: інститути науки й освіти, засоби масової інформації та ін.
Примусові (силові) ресурси - це зброя, інститути фізичного примусу й спеціально підготовлені для цього люди. У державі їхнє ядро становлять армія, поліція, служба безпеки, суд і прокуратура.
Демографічні ресурси. Специфічним ресурсом влади є сама людина. Люди - це універсальний, багатофункціональний ресурс, який виробляє інші ресурси. Людина - творець матеріальних благ (економічні ресурси), власник і розповсюджувач знань і інформації (культурно-інформаційні ресурси) тощо. Особистість виступає ресурсом влади лише в одному із своїх вимірів - будучи використаною як засіб реалізації чужої волі. У цілому ж людина - не тільки ресурс влади, але і її суб'єкт і об'єкт. Різні ресурси влади зазвичай застосовуються її суб'єктами в комплексі, особливо державою, яка у більшому або меншому ступені володіє всіма видами ресурсів.
Використання ресурсів влади надає руху всім її компонентам, робить реальністю її процес, який проявляється в наступних формах: панування, керівництво, управління, організація й контроль.
Панування - механізм здійснення влади, який полягає в контролі за використанням державної влади і ідеологічно проявляється в монопольному положенні в суспільстві тієї системи ідей і поглядів, що обґрунтовують справедливість існуючих економічних, соціальних і політичних порядків.
Керівництво полягає у виробленні й прийнятті принципово важливих для суспільства в цілому рішень, у визначенні його цілей, планів і стратегічних перспектив.
Управління здійснюється через безпосередню практичну діяльність по реалізації прийнятих керівництвом рішень. Конкретною управлінською діяльністю зайнятий звичайно адміністративний (бюрократичний) апарат, чиновництво.
Організація передбачає узгодження, упорядкування, забезпечення взаємозв'язку окремих людей, груп, класів, інших спільностей людей.
Контроль забезпечує дотримання соціальних норм, правил діяльності людей і соціальних груп у суспільстві. Контроль також виконує роль зворотнього зв'язку, за допомогою якого влада стежить за тим, які наслідки мають її управлінські впливи.
Дієздатність і ефективність влади багато в чому залежать від її легітимності. Поняття «легітимність», введене в науку М. Вебером, трактується як правочинність влади, її підтримка з боку суспільства, прояв лояльності до влади з боку громадян. Ознаки легітимності влади: добровільне визнання, що виключає будь-яке нав'язування як самої влади, так і існуючого порядку, високий ступінь довіри населення до влади, підтримка влади основною частиною населення.
Поняття " легальність " влади позначає юридичне обґрунтування влади, її законність, відповідність правовим нормам. Легальність і легітимність влади можуть не збігатися. Легальна влада може не підтримуватися народом. У суспільстві може існувати й нелегальна влада. М. Вебер визначив три основні принципи легітимності: традиція, харизма, легальність. Традиційна влада заснована на вірі у священний характер звичаїв, традицій. Вони виступають основою управління й слухняності в суспільстві, тому що так було завжди. Подібні суспільства статичні й можуть століттями існувати без змін. Харизматична влада поширена в суспільствах, що переживають докорінні зміни. Харизма означає особливий дар, яким володіє лідер. Для виникнення харизматичної легітимності важливе не стільки саме володіння харизмою, скільки віра в особливі якості лідера (вождя) з боку послідовників. Зі своєї сторони лідер думає, що виконує "історичну місію" і тому вимагає підтримки. Харизматична влада являється відносно нестабільною, тому що лідерові необхідно постійно демонструвати свою винятковість. Легальна або раціонально-правова легітимність заснована на визнанні юридичних норм, конституції, які регулюють відносини управління й підпорядкування. Вона характерна для демократичних держав і передбачає суворе дотримання законів всіма структурами суспільства, у тому числі й державними установами, довіру громадян до державних інститутів, а не окремих лідерів, підпорядкування законам, а не особистості керівника.
Ефективність функціонування влади багато в чому залежить і від створення системи попередження концентрації влади в одних руках і зловживання нею. Демократичний лад передбачає поділ панування шляхом формування безлічі центрів економічного впливу й здійснення між ними конкуренції, недопущення монополізації засобів масової інформації, поділ державної влади на законодавчу, судову й виконавчу. Головною гарантією демократичності влади є розвинене громадянське суспільство й правова політична культура населення.
ПРАКТИЧНА ЧАСТИНА.
Модуль I*.
