1. Назвіть соціальні передумови виникнення соціології. Як ви вважаєте, чи могла соціологія з'явитися не в XIX ст., а, наприклад, в XV? Обґрунтуйте свою думку.
2. У чому полягає внесок О.Конта в розвиток соціології? Чи вдалося йому, на ваш погляд, створити науку про суспільство за аналогією із природничими науками? Обґрунтуйте свою відповідь.
3. Зпівставте закон трьох стадій інтелектуальної й соціальної еволюції О.Конта й теорію соціокультурної динаміки П.Сорокіна. У чому полягає схожість і відмінності їхніх концепцій розвитку суспільства?
4. За якими ознаками можна визначити, чи є сукупність людей суспільством?
5. У чому сутність системного розуміння суспільства? Порівняйте системний підхід до суспільства К.Маркса й Т.Парсонса. У чому їх відмінність?
6. У чому, на ваш погляд, основна відмінність аграрного суспільства від сучасного? Індустріального від постіндустріального? До якого типу ви віднесли б сучасне українське суспільство? Чому?
7. Дайте характеристику історичних систем стратифікації: рабства, каст, станів і класів. Чим відрізняються класові системи від рабства, каст і станів?
8. Як ви думаєте, чи може існувати суспільство без соціальної нерівності? Обґрунтуйте свою відповідь.
9. З погляду деяких соціологів спорт є частиною системи нерівності, що по-своєму відображає класову структуру. Яким чином ймовірність вибору індивідами певного виду спорту пов'язана з їх приналежністю до того або іншого соціального класу?
10. За Г.Спенсером, характер влади, в остаточному підсумку, детермінується «усередненим рівнем розвитку членів суспільства в даний час». Чи вірне це положення по відношенню до політичних реалій українського суспільства?
11. Ви вчитеся в університеті. Його явна функція – давати студентам знання. Що ви думаєте із приводу твердження про те, що одна з його латентних функцій – скорочення народжуваності? Які ще латентні функції є у вищих навчальних закладів?
ДОКАЗОВА ЧАСТИНА:
Відповіді на тести Модуля 1.
| 1.1. в; | 1.2. б; | 1.3. д; | 1.4. б; | 1.5. г; | 1.6. а; | 1.7. в; |
| 1.8. б; | 1.9. б; | 1.10. в; | 1.11. г; | 1.12. в; | 1.13. а; | 1.14. в; |
| 1.15. б; | 1.16. д; | 1.17. г; | 1.18. а; | 1.19. в; | 1.20. а; | 1.21. в; |
| 1.22. в; | 1.23. б; | 1.24. а; | 1.25. а; | 1.26. в; | 1.27. а; | 1.28. в; |
| 1.29. б; | 1.30. в; | 1.31. б; | 1.32. а; | 1.33. в; | 1.34. б; | 1.35. а; |
| 1.36. б; | 1.37. в; | 1.38. в; | 1.39. г; | 1.40. б; | 1.41. а; | 1.42. а; |
| 1.43. д; | 1.44. б; | 1.45. в; | 1.46. а; | 1.47. б; | 1.48. в; | 1.49. а; |
| 1.50. а; | 1.51. а; | 1.52. а; | 1.53. б; | 1.54. в; | 1.55. в; | 1.56. а; |
| 1.57. а; | 1.58. в; | 1.59. б; | 1.60. в; | 1.61. а; | 1.62. а; | 1.63. в; |
| 1.64. б; | 1.65. в; | 1.66. б; | 1.67. в; | 1.68. б; | 1.69. а; | 1.70. б; |
| 1.71. а; | 1.72. г; | 1.73. а; | 1.74. б; | 1.75. в; | 1.76. б; | 1.77. в; |
| 1.78. г; | 1.79. б. |
ТЕОРЕТИЧНА ЧАСТИНА:
Модуль II. Соціальні сфери та процеси
Тема 11.
СОЦІОЛОГІЯ УПРАВЛІННЯ
1. Об'єкт, предмет і завдання соціології управління.
2. Структура й функції соціології управління.
3. Основні концепції соціології управління.
При розгляді першого питання «Об'єкт, предмет і завдання соціології управління» необхідно виходити з того, що суспільство являє собою складну, багаторівневу, цілісну систему, що динамічно розвивається. Невіддільним атрибутом будь-якої системи є управління, що забезпечує її збереження й розвиток, упорядкування структури, взаємодію з навколишнім середовищем і досягнення цілей системи.
В нашому суспільстві відбуваються глибинні трансформації: у соціально-політичному житті - перехід від тоталітаризму до демократії; в економіці - від централізовано-плануємого розвитку народного господарства до ринку, у духовному житті - від ідеологічного монополізму й диктату до плюралізму, в особистому житті окремої людини - від однаковості ціннісних орієнтацій до вільного вибору життєвої позиції, ідеалів, стандартів поведінки. У цих умовах існуюча в суспільстві система управління не може залишатися незмінною.
Соціологія управління з'явилася на стику двох самостійних наук: соціології й управління.
Соціологія – це емпірична й теоретична наука про закономірності соціального життя сучасного суспільства як цілісної системи, які проявляються у взаємодії, свідомості, поведінці людей і їх спільностей.
У структурі будь-якої організації, орієнтованої на виконання певних функцій, виникає специфічний соціальний феномен - управління.
Під управлінням розуміють систематичний вплив суб'єкта управління на соціальний об'єкт, яким може виступати суспільство в цілому та його окремі сфери з метою забезпечення їх цілісності, функціонування, розвитку і досягнення заданих цілей.
Теорія управління – наука про принципи й методи управління різними системами, процесами й об'єктами. Основами теорії управління є кібернетика й теорія інформації. Суть теорії управління полягає в тому, що на основі системного аналізу складається математична модель об'єкту управління, після чого синтезується алгоритм управління для одержання бажаних характеристик протікання процесу або цілей управління.
Об'єктом управління є управлінські процеси й відносини, що відбуваються в територіальних, професійних і інших групах людей.
Предмет управління включає: механізм управління різними системами соціально-економічного організму; механізм самоорганізації й саморегулювання систем різного рівня (індивіда, колективу, міста, району, області, країни); прийоми, техніку й методику процесу управління; структурні елементи й системи управління; загальну закономірність виникнення, функціонування й розвитку управлінських явищ.
Об'єктом соціології управління є управлінські процеси, що протікають у суспільстві, його окремих підсистемах або організаціях, які розглядають й інтерпретують з погляду взаємодії людей, що беруть участь у них, об'єднаних у сімейні, професійні, територіальні й інші групи й включених у різноманітні процеси співробітництва, взаємодопомоги, суперництва.
Предметом соціології управління виступають закономірності, форми й методи цілеспрямованого управління соціальними процесами й соціальними групами для досягнення певних цілей, вивчення управління через призму соціальних інтересів і взаємодій різних соціальних груп.
Основні завдання соціології управління:
- вивчення реальних фактів, які становлять соціальну тканину управлінської діяльності (соціальну основу), що постійно змінюється й розвивається, а також фактів, у яких проявляються особливості взаємодії тих людей, які управляють різними соціальними спільностями й організаціями, з тими людьми, які не займають керівних постів і змушені підкорятися їм, виконувати накази й вказівки;
- з величезного й різноманітного скупчення реальних фактів управлінської діяльності необхідно виділити найважливіші та типові й на їх основі визначити тенденції розвитку процесів управління, зміни в цих процесах;
- необхідність пояснення, чому в системі й структурі управлінської діяльності з'являються інновації (нововведення), а також пояснення того, завдяки яким обставинам виникають нові практичні способи реалізації цих нововведень в управлінських процесах. У рамках цього завдання визначаються тенденції розвитку управлінської діяльності, оцінюється важливість і значимість цих тенденцій, практична значимість нових управлінських теорій, особливо мотиваційних, а також конструктивність цих теорій, їх ефективність і перспективи практичного застосування;
- розробка найбільш імовірних сценаріїв і напрямків розвитку управлінської діяльності в майбутньому, прораховування максимально можливих наслідків реалізації різних сценаріїв, як для керуючої, так і для керованої підсистем процесу управління. У рамках цього завдання створюються прогнози вдосконалювання систем управління й процесу управління.
- сформулювати науково обґрунтовані рекомендації з удосконалення системи управління, а тим самим і підвищення ефективності управлінської діяльності в цілому.
Таким чином, соціологія управління – спеціальна соціологічна теорія, що вивчає процеси управління в різних типах спільнот, організацій, інститутів і суспільства в цілому, здійснюваних для збереження й забезпечення стійкості розвитку відповідної системи, упорядкування й вдосконалювання її структури, досягнення її цілей. Соціологія управління вивчає різноманітну діяльність органів управління, як державних, так і суспільних, розглядаючи ті й інші як соціальні системи.
В соціології управління розглядаються історія розвитку концепцій управління, понятійний апарат соціології управління, аналіз сучасних концепцій соціології управління, теоретичні й емпіричні дослідницькі методи й процедури в соціології управління, мотиви й орієнтації особистості в системі управління, неформальні відносини в ситуаціях управлінської взаємодії, кризове управління й управлінські конфлікти, соціологічне інформаційно-аналітичне забезпечення управлінського процесу, методи збору, аналізу й оцінки соціальної інформації в системі управління тощо.
Студенту необхідно звернути увагу на різноманіття визначень соціології управління, що формує цілісне розуміння сутності цього окремого наукового знання.
Основна проблема соціології управління може бути розглянута з точок зору різних методологічних традицій, що тлумачать, як варто пояснювати, розуміти й змінювати суспільство й організації.
При вивченні другого питання «Структура соціології управління» варто звернути особливу увагу на специфічну особливість соціології управління, яка полягає в тому, що вона відноситься до активної соціології. Соціологія управління, використовуючи понятійний і методологічний апарат соціології, дозволяє здійснювати реальні зміни на різних рівнях спільності людей. Соціологія управління як частина загальної соціології розглядає процес становлення, функціонування й розвитку певної сфери життєдіяльності й культури узгоджено діючої спільності людей; досліджує механізм соціальних змін і соціальних відносин, закономірності соціальних дій і поведінки в системах і процесах управління.
Соціологічний підхід до управління полягає у виділенні й вивченні наступних взаємозалежних компонентів:
1. Вивчення органів управління з точки зору функціонування їх як соціальних систем, вивчення комплексу методів підбору, розміщення, виховання управлінських кадрів, відносин, що складаються між людьми при виконанні ними управлінських функцій.
2. Постановка й реалізація соціальних цілей управління з точки зору соціальних критеріїв; аналіз соціальних наслідків прийнятих управлінських рішень, дослідження й розробка системи врахування інтересів, думок і пропозицій людей.
3. Дослідження цілеспрямованого впливу на керовані підсистеми й пов'язані із цим питання дисципліни, відповідальності, ретельності, розглянуті не як соціальні якості особистості, а як вираження певних відносин, які виникають у процесі управління.
4. Проблема внутрішньо групового регулювання й соціальна самоорганізація в окремих групах і на підприємстві в цілому.
Сутність будь-якої діяльності може бути охарактеризована конкретним переліком робіт, з яких вона складається або її елементів. Соціологія управління розглядає такі актуальні проблеми, як: організаційна культура; система влади й відносини керівництва-підпорядкування; соціальна структура організації; взаємозв'язок формальної й неформальної структур; соціальні групи, статуси й ролі; поєднання особистих, групових, загальноорганізаційних цілей; участь виконавців у виробленні спільних рішень; організаційні конфлікти; соціальне планування; соціальна відповідальність і ін.
Соціологія управління вивчає різноманітну діяльність органів управління як державних, так і суспільних, і розглядає ті й інші як соціальні системи, а в рамках цих систем вивчаються й аналізуються:
- підбір, розміщення, формування, навчання й перепідготовка управлінських кадрів;
- відносини й взаємини, які складаються між працівниками апарату управління й підлеглими;
- проводяться дослідження з формування цілей управління з точки зору соціально-економічних і соціально-психологічних критеріїв і відповідності цих критеріїв як очікуванням, так і реальним інтересам керованих;
- проводиться аналіз, дається оцінка соціальних наслідків прийнятих управлінських рішень, аналізуються етапи підготовки управлінських рішень, розробляються критерії визначення ефективності управлінських дій;
- вивчаються й удосконалюються соціальні механізми систематичного впливу суб'єкту управління, яким є керуюча підсистема, на об’єкт управління, тобто, керовану підсистему.
Соціологія управління розглядає управління як постійно здійснюваний соціальний процес доцільного впливу на керовану систему. Для досягнення організаційних цілей розробляється стратегія управління. Ефективна діяльність організації можлива лише при врахуванні соціального фактору.
При дослідженні управлінської діяльності соціологія управління приділяє пріоритетну увагу визначенню структури й функцій цієї діяльності. Структура управління не залишається незмінною й характеризується рухливістю й мінливістю. Двома висхідними, первинними компонентами управлінської структури є суб'єкт і об'єкт управління.
Суб'єкт управління – це особа, група або спеціально створений орган, який є носієм управлінського впливу на соціальний об'єкт (керовану систему) і здійснює діяльність, спрямовану на збереження якісної специфіки, забезпечення його нормального функціонування й успішного руху до заданої мети.
Об'єкт управління – це, як зазначалося вище, управлінські процеси й відносини, а також сама соціальна система (країна, регіон, галузь, підприємство, колектив), на яку спрямовані всі види управлінського впливу з метою її вдосконалювання, підвищення якості функцій і завдань, успішного руху до запланованої мети.
Об'єкти управління характеризуються більшою розмаїтістю. Їх можна типологізувати за декількома критеріями.
За масштабом і рівнем управлінського впливу об'єкти управління поділяються в такий спосіб: країна, галузь, регіони, підприємства й т.п.
За видами регульованої діяльності об'єкти управління диференціюються на виробничу, соціальну, політичну, соціокультурну діяльність.
За адресатом управлінського впливу об'єкти управління поділяються на: населення й всі організаційні структури країни, які виступають як єдина цілісна соціально-територіальна спільність; населення обласних, районних, міських соціально-територіальних спільностей; персонал міністерств і відомств; персонал підприємств, установ, науково-дослідних інститутів і навчальних закладів, персонал органів охорони здоров'я, соціального забезпечення, правоохоронних органів, військових частин і підрозділів.
Основними функціями соціології управління є:
- пізнавальна – її основна мета полягає у вивченні особливостей управління як специфічної сфери трудової діяльності. А також у визначенні ролі й значення цієї сфери в розвитку суспільства і його підсистем, організацій, груп;
- оцінювальна – визначає, якою мірою відповідає або не відповідає існуюча в даному суспільстві (організації) система управління основними тенденціями суспільства соціальним очікуванням, інтересам і потребам більшості населення. На основі науково обґрунтованих соціально-етичних, соціально-політичних, соціально-економічних критеріїв з’ясовується, чи є система демократичною, тоталітарною або авторитарною, чи розвиває вона ініціативу окремих індивідів;
- прогностична – спрямована на виявлення найбільш імовірних перспектив в управлінській діяльності в межах короткострокових, середньострокових і довгострокових періодів;
- освітня – базується на визначенні й оцінці значимості різних управлінських концепцій, тенденціях розвитку управлінської діяльності, поширенні знань про основні завдання, функції управлінських систем і механізмів управління. Вона поширюється через систему навчальних закладів, перенавчання, перепідготовку з метою набуття навичок, знань, умінь здійснення управлінської діяльності. Її значимість полягає в тому, щоб озброювати управлінські кадри новими прийомами, технологіями управління, створювати засоби вдосконалювання системи управління.
Методи соціології управління поділяються на наступні групи:
1) Організаційно-адміністративні:
• система законодавчих актів країни;
• система нормативних документів стосовно вище розташованих структур управління;
• система планів, програм і завдань, які розробляються в конкретній організації;
• система оперативного управління: делегування повноважень, перерозподіл повноважень, заохочення, санкції. Оперативне управління може бути трьох видів: вимушене й нав’язане ззовні, тобто підпорядкування зверху вниз; пасивне – полегшення тягаря працівника шляхом звільнення його від прийняття рішень; усвідомлене – обґрунтоване підпорядкування.
2) Економічні – базуються на дії економічних механізмів мотивації. Сюди відносять податкову політику, кредитно-грошову, інвестиційну, соціальну політику, систему відповідальності за якість роботи, систему стимулювання інноваційної діяльності.
3) Соціально-психологічні – сукупність специфічних способів впливу на особистість, соціальну групу, соціальну спільність, а також на відносини й взаємодії між ними з метою підвищення ефективності діяльності керованого об'єкту.
Переходячи до третього питання «Основні концепції соціології управління» варто звернути увагу на те, що основні знакові поняття управлінської теорії - самореалізація, творчий потенціал, гармонія міжособистісних відносин - знаходять своє відбиття в теоретичних конструкціях. Найбільшого розвитку набули наступні чотири теорії управлінської думки: наукового управління, адміністративного управління, людських відносин і наук про поведінку. Охарактеризуємо кожну з них.
Теорія наукового управління. Творці даної теорії прагнули до пошуку найбільш продуктивного використання людських і матеріальних ресурсів. Основу цієї теорії становлять:
- ідея раціоналізації всіх компонентів організації;
- орієнтація всіх структурних одиниць організації на її мету;
- загальна доцільність.
Досягненню загальної доцільності, раціональності служить, насамперед, сувора ієрархія управління всіх органів і посад організації, що сприяє здійсненню по можливості найбільш жорсткого всеосяжного контролю.
Становлення й розвиток теорії наукового управління було пов'язане з публікацією в 1911 році книги Фредеріка У. Тейлора (1856—1915) «Принципи наукового управління». В ній автор обґрунтував необхідність наукового підходу до управління з метою найбільш продуктивного використання людських і матеріальних ресурсів.
Тейлор зацікавився ефективністю не людини, а організації. У його підході по вдосконалювання управління організацією пріоритет надано інженерним рішенням. У рамках цієї теорії всі відхилення від «раціональності» розглядаються як небажані наслідки, помилки, неточності, які можуть бути усунені на основі розрахунків і чисто інженерних рішень. Теорія Тейлора передбачала однобічний вплив управляючої системи на працівника і його підпорядкування керівникові. Спонукальними мотивами й рушійними силами трудової діяльності він вважав одержання матеріальної винагороди за працю й зацікавленість в особистій економічній вигоді.
Чотири наукових принципи управління Тейлора: запровадження ощадливих методів роботи; професійний відбір і навчання кадрів; раціональне розміщення кадрів; співробітництво адміністрації й працівників.
Ключовим моментом цього підходу до управління став контроль. Робітник розглядався як продовження машини й не враховувався окремо від процесу виробництва. Шляхом розподілу виробництва на найпростіші компоненти й деталізації кожного завдання робота ставала високостандартизованою. Робітники жорстко контролювалися й часто могли бути звільненими без можливості відновлення. Управлінню було потрібне ефективне виробництво, нікого не цікавили добробут і самопочуття робітників, хоча виплачувалися заробітна плата й премії.
Ідеї Тейлора були розвинені його послідовниками, такими як Г. Гантт, Ф. Гілбретт, Л. Гілбретт, Г. Емерсон та ін. Найближчий його учень і послідовник Генрі Гантт (1861- 1919) зробив значний внесок у розробку теорії лідерства. Френк Гілбретт (1868-1925) і його дружина Ліліан Гілбретт (1878-1972) займалися питаннями раціоналізації праці робітників і дослідженням можливостей збільшення випуску продукції за рахунок збільшення продуктивності праці. Розвиваючи ідеї Тейлора, вони разом з тим більше уваги стали приділяти людському фактору в управлінні.
Значний внесок у розвиток системи Тейлора здійснив Г. Емерсон, який досліджував принципи трудової діяльності стосовно будь-якого виробництва незалежно від роду діяльності.
Концепція наукового управління стала переломним етапом, завдяки якому управління було визнано самостійною галуззю наукових досліджень. Теорія наукового управління обґрунтувала необхідність управління працею з метою підвищення її продуктивності, висунула принципи наукової організації праці й впритул підійшла до необхідності вирішення завдання ефективної мотивації праці.
Однак, теорія наукового управління не вирішила всіх проблем управління організацією. Людський фактор практично залишався поза сферою уваги цієї школи.
Адміністративна теорія управління. Становлення концепції адміністративного управління пов'язане з ім'ям француза Анрі Файоля (1841—1925). Метою цієї школи було створення універсальних принципів управління. Якщо теорія наукового управління була переважно націлена на осмислення ефективного виробництва, то адміністративна - на підвищення ефективності діяльності великих груп людей. Два основних аспекти даної теорії - це розробка раціональної структури організації й побудова на її основі раціональної системи управління персоналом, що являє собою бюрократичну модель.
На відміну від наукового управління, яке займалося в основному питаннями раціональної організації праці окремого робітника й підвищенням ефективності виробництва, представники адміністративної школи звернули увагу на розробку підходів до вдосконалення управління організацією в цілому. Файоль говорив: «Управляти - означає вести організацію до певної мети, добуваючи максимум з наявних у її розпорядженні ресурсів». Заслуга Файоля полягала в тому, що він розділив всі функції управління на загальні, які стосуються будь-якої сфери діяльності, і специфічні, які безпосередньо стосуються управління підприємством.
Чотири принципи адміністративної (класичної) моделі організації управління: чіткий функціональний поділ праці; передача команд і розпоряджень зверху вниз; єдність розпоряджування («ніхто не працює більш ніж на одного боса»); дотримання «діапазону контролю» (здійснення керівництва обмеженою кількістю підлеглих).
Відомий німецький соціолог Макс Вебер (1864-1920) провів аналіз діяльності бюрократичних систем, побудував модель ідеальної бюрократії, засновану на жорстко регламентованих принципах ієрархічної структури й сформулював багато концепцій раціонального управління.
Ідеальна, найбільш ефективна система управління, за Вебером, - бюрократична. Бюрократія в організації характеризується швидкістю прийняття рішень, оперативністю розв’язання виробничих питань. Жорсткість зв'язків у бюрократичних структурах сприяє їх стійкості й чіткій спрямованості на досягнення цілей організації.
М. Вебер розробив бюрократичну концепцію організаційної структури й запропонував наступні її принципи:
1. Ієрархічна система побудови організації. Ієрархія наказу заснована на легальній владі, запропонованій позиції особистості в системі супідрядності. Кожний нижчестоящий службовець підкоряється вищестоящому й відповідає не тільки за свої дії, але й за всіх підлеглих йому осіб.
2. Спеціалізація й поділ праці за функціями.
3. Чітка система процедур і правил, що забезпечує однаковість виконання виробничих процесів.
4. Система просування й перебування на посаді ґрунтується на вміннях та досвіді й вимірюється стандартами.
5. Система комунікацій як в організації, так і поза нею характеризується орієнтацією на написані правила.
У цілому для адміністративної (класичної) школи управління характерне ігнорування людини та її потреб. Її прихильники намагалися підняти ефективність організації оминаючи людський фактор, за допомогою виконання адміністративних процедур з управління формальною стороною організації.
У підсумку адміністративна школа, хоча й не відкидала значення людського фактору, все-таки не змогла усвідомити значимість ефективності мотивації праці.
Теорія «людських відносин». Ця концепція бере свій початок в 30-і роки XX століття. Рух за людські відносини зародився у відповідь на нездатність класичних теорій (наукового управління й адміністративної) усвідомити людський фактор як основний елемент ефективної організації й управління. Тому дану теорію, що спробувала усунути недоліки класичної школи, зазвичай називають неокласичною.
Ще Ф. Тейлор у своїх роботах писав про необхідність вивчення людського фактору в організації. Він вважав, що організація тільки тоді буде працювати ефективно, коли враховуються всі найважливіші потреби працівників, коли організація є не тільки механізмом для виробництва прибутку, але й колективом, члени якого доброзичливо ставляться один до одного. Однак представники школи наукового управління практично не розглядали відносини між членами організації. Неуважність до людського фактору негативно позначилася на роботі «раціональних організацій», котрим не вдавалося підвищити ефективність діяльності працівників, незважаючи на наявність ресурсів.
Особливе місце в створенні теорії людських відносин належить американському соціологу й психологу Елтону Мейо (1880—1948). Вивчаючи вплив різних факторів (умов і організації праці, заробітної плати, міжособистісних стосунків і стилю керівництва) на підвищення продуктивності праці, Мейо зробив висновок про особливу роль у виробництві людського фактору. Узагальнення емпіричних даних дозволило йому створити соціальну філософію менеджменту (систему «людських відносин»). Його експерименти поклали початок численним дослідженням взаємовідносин в організаціях, вивченню психологічних явищ у групах, виявленню мотивації до праці в міжособистісних стосунках. Було виявлено роль окремої людини й невеликої групи в організації, покладено початок використанню соціології й соціологічних досліджень в управлінні персоналом, член організації став розглядатися з позицій соціально-психологічного підходу.
Е. Мейо і його послідовники були переконані, що конфлікт між людиною та організацією можна повністю вирішити, якщо задовольнити соціальні й психологічні потреби. Вони вважали, що запропоновані дослідниками рекомендації викликають у робітників «ефект причетності» до управління, допоможуть вселити думку про те, що вони - партнери власника.
Е. Мейо виявив, що чітко розроблені виробничі операції й гарна зарплата не завжди вели до підвищення продуктивності праці, як вважали представники школи наукового управління. В окремих випадках вирішальний вплив на зростання продуктивності праці робітника мають головним чином психологічні й соціальні фактори. Наприклад, іноді працівники реагували набагато сильніше на тиск з боку колег по групі, ніж на бажання керівництва й матеріальні стимули. Більш пізні дослідження, проведені А. Маслоу й іншими дослідниками, допомогли зрозуміти причину цього явища. Мотивами вчинків людей є в основному не економічні сили, як вважали прихильники школи наукового управління, а різноманітні потреби, які можуть бути лише частково задоволені за допомогою грошей.
Інший прихильник теорії «людських відносин» англійський учений Олівер Шелдон (1886—1961) у книзі «Філософія управління» наполягав на тому, що крім ефективного виробництва товарів і послуг бізнес повинен нести етичну відповідальність перед суспільством. На його думку, керівники повинні ставитись до робітників чесно й доброзичливо. Більше того, вони повинні докладати зусилля до використання нових технічних досягнень не тільки для збільшення продуктивності праці й одержання прибутку, але й для поліпшення спільного добробуту.
Основні положення доктрини людських відносин наступні:
1) людина являє собою соціальну тварину, що підкоряється законам «стада», і потрібно створити такі методи управління, які регулювали б поведінку людей у групі, організації;
2) з «природою людини» несумісна тверда ієрархія підпорядкованості й формалізації організаційних процесів, тому необхідно розробити такі методи управління, які могли б повніше використати психологічні й емоційні особливості працівника, його інтелектуальний потенціал;
3) вирішення «проблеми людини» - справа бізнесменів, тому їхнім завданням є врегулювання соціальних проблем праці, її гуманізація, навчання й виховання працівників, авторитетне управління.
Школа людських відносин зосередила свою увагу на людському факторі досягнення ефективності організації. Але повною мірою проблема не була вирішена. Починається розвиток школи поведінкових наук.
Школа поведінкових наук зосередилася на методах налагодження людських відносин. Основною метою школи було підвищення ефективності організації за рахунок підвищення ефективності її людських ресурсів. Головний постулат полягав у тому, що правильне застосування науки про поведінку завжди буде сприяти підвищенню ефективності і працівника, і організації.
Серед найбільш відомих представників поведінкового (біхевіористського) напрямку були такі вчені, як А. Арджирс, Р. Лайкерт, Д. МакГрегор, Ф. Герцберг. Вони вивчали різні аспекти соціальної взаємодії, мотивації, характеру влади й авторитету, лідерства, організаційної структури, комунікації в організаціях, зміни змісту роботи і якості трудового життя.
Соціальний психолог Д. МакГрегор припустив, що уявлення менеджера про людську мотивацію впливають на його стиль управління, і назвав протилежні стилі як теорію «X» і теорію «У». Послідовники теорії «X» вважають, що більшість людей пасивні й працюють так мало, наскільки це можливо; люди не люблять відповідальності й воліють бути веденими; люди самоорієнтовні й тому індиферентні до потреб організації й відповідно до своєї природи противляться змінам. Послідовники теорії «У» вважають, що люди за своєю природою активні; вони прагнуть відповідальності; здатні самостійно планувати й здійснювати самоконтроль.
Д. МакГрегор вважав, що менеджери, які працюють відповідно до теорії «X», схильні нагороджувати, карати й контролювати своїх підлеглих, а менеджери, які працюють відповідно до теорії «У», організують роботу так, що працівники досягають своїх особистих цілей шляхом досягнення цілей організації.
Основні досягнення теорії людських відносин і школи поведінкових наук:
- застосування прийомів управління міжособистісними відносинами для підвищення ступеня задоволеності роботою та її продуктивності;
- застосування наук про людську поведінку до управління й формування організації таким чином, щоб кожний працівник міг бути повністю використаний відповідно до його потенціалу.
У цілому школа людських відносин і школа поведінкових наук істотно вплинули на розвиток управлінської думки, наголошуючи на значимості людського фактору в підвищенні ефективності діяльності організацій і управління. Було зроблено висновок про те, що для досягнення ефективності управління соціальною організацією необхідно навчитися управляти поведінкою людей як членів цієї організації. Однак завдання ефективної мотивації й стимулювання праці залишилося невирішеним.
Таким чином, студентові варто звернути увагу на те, що управлінські концепції пройшли шлях від управління працею, через управління організацією, до управління поведінкою і міжособистісними відносинами в організації, що збігається з тенденцією росту значимості в соціальному управлінні ролі людини як суб'єкту й об'єкту управління.
Тема 12.
