1. Менталітет і духовність.
2. Соціологія духовного життя.
3. Ідеологія й масова свідомість.
При розгляді першого питання теми «Менталітет і духовність» варто звернути увагу на те, що людям властива здатність своїми діями перетворювати в реальність те, що міститься в їхній свідомості. Інакше кажучи, уявлення, які реально існують у свідомості людей, обов'язково приведуть згодом до реальних соціальних, тобто значимих для багатьох людей, наслідків.
Термін «духовність» означає орієнтацію людини на вищі (смисложиттєві) цінності або спосіб, напрямок і міру прояву творчих можливостей людини. Вона виступає як єдність таких елементів духовного зв'язку взаємодіючих груп, як вірування, переконання й моральні почуття або як духовні орієнтири, такі як істина, добро й краса, або як моральне підґрунтя групової соціальної солідарності.
Серйозним суспільним змінам обов'язково передує радикальне зрушення в суспільній думці. Це відбувається при фундаментальних ціннісних зрушеннях, що передують реальним соціальним зрушенням, які викликані до життя радикальними змінами корінних інтересів різних верств, класів і соціальних груп.
В умовах сучасних західних плюралістичних суспільств стан духовності людини (народу) втрачає свою конкретність. Науковий аналіз духовного життя обмежується при цьому описом знакових форм або поведінкових паттернів (різновидів стилів поведінки).
У теоретичному плані духовність можна визначити як систему значеннєвих цінностей буття, самоідентифіковану, тобто освоєну й прийняту людиною (групою, народом). Однак таке визначення говорить тільки про формально-логічне осягнення й вирішення питання про духовність. У світській державі основним показником духовності виступає позиція людини стосовно сенсу буття. Свобода совісті, яка гарантується Конституцією, дає громадянинові право на вільний, тобто свідомий вибір своєї позиції в цій сфері. Релігійна культура, яка пропонує цей вибір на основі віри, тобто беззастережної довіри до доктринальних цінностей тих або інших конфесій, позбавляє людини свободи вибору своєї духовної позиції.
В соціології духовного життя, культури розрізняють поняття менталітет і духовність суб'єкта життя.
Поняття «ментальність» прийшло із Заходу й адаптувалося в теорії через суспільний попит на практичні знання в області внутрішнього світу людини, її свідомості й душі. Ментальне, тобто напрям думок, настроїв і смаків конкретної групи. Воно відіграє роль своєрідної призми, через яку людина сприймає зовнішні інформаційні впливи і соціальний досвід. Якщо точніше — це мисленно-почуттєва модель інтерпретації суб'єктом зовнішніх обставин і фактів. Ця модель формується в кожної людини в процесі соціалізації й опирається на невидиму на перший погляд духовну організацію у вигляді суб'єктивної реальності (масового менталітету), що забезпечує стійкість, відносну самостійність (автономність) і повторюваність духовних явищ.
Орієнтацію людей на смислові цінності й викликані нею соціальні наслідки можна виявити й оцінити лише вивчаючи історичну й культурну поведінку великих мас людей. Така поведінка спостерігається й оцінюється тільки в періоди потрясінь, в «доленосні» епохи, у поворотні моменти історії, тобто війни, революції і т.п. Саме під час історичного вибору реалізується духовність людей у формі прилучення їх до чогось більш спільного, ніж індивідуальне або групове життя. Відбувається вихід свідомості за межі індивідуальної повсякденності. Багато значить у ці періоди й досвід релігійної практики з її включенням індивіда до чогось більш загального й більш високого (Бог, Космос і т.п.). Національно-визвольні й вітчизняні війни, революції - всі вони ставлять людину перед вибором, життєво важливим не тільки для індивіда або групи, але й для класу, нації, суспільства, країни в цілому. У такі моменти повною мірою проявляється духовність людей, їхня орієнтація на смисложиттєві, вищі цінності, такі як Свобода, Рівність, Істина, Добро, Справедливість, Краса, Безпека.
Радикальні соціально-економічні нововведення ведуть до реальних змін і до їх закріплення в життєдіяльності людей за умови відповідності їх ідейного обґрунтування, їх «духу» тим позиціям, які сформувалися у великої кількості людей в інтелектуально-духовній сфері. Велика Вітчизняна війна з усією очевидністю показала, що перемагають у смертельній сутичці, в остаточному підсумку, ті народи, які духовно стійкі, міцно орієнтовані на такі вищі «цілі - цінності» як свобода й незалежність Батьківщини, добро й людяність (гуманність).
Все це дозволяє ввести зміст духовності в структуру менталітету, з'єднати їх у єдиному полі. Це можливо й необхідно, тому що функції їх збігаються: обидва поняття обслуговують процес тлумачення суб'єктом життєвих реальностей, забезпечують процес наростаючої самоідентифікації людини (внутрішнього, духовного єднання із цінністю) в умовах сучасних комунікативних процесів і життєвого досвіду особистості, який постійно розширюється.
Метод структурно-функціонального аналізу дає нам можливість встановити, що «духовність» характеризує якісний стан «ментального» як оціночний еталон. Для оцінювання ментальності суб'єкта життя правомірно застосовувати «бали», тобто вона може бути «духовною», «малодуховною», «бездуховною» тощо. Еталони таких оцінок перебувають у культурі. смислові цінності «приступають до справи» лише в особливих випадках, підкоряючи собі всю поведінку маси. Духовність «очолює» всю структуру менталітету: виникаючи в духовному житті суб'єкта в останню чергу (процес моральної соціалізації як частини духовної, починається з віку приблизно 3 - 4 років); маючи більшу зрілість, вона зафарбовує у свій колір всі «нижні поверхи» - всі структурні елементи менталітету суб'єкта виявляються так чи інакше зорієнтованими на систему смислових цінностей. Тим самим, сумління людини, що формується в процесі соціалізації особистості, виявляється здатним регулювати повсякденну поведінку.
Який інститут суспільства сприяє формуванню менталітету народу й, особливо, такої її важливої основи як духовність?
Донедавна вважалося, що духовність - область релігії, світогляд - сфера філолофсько-соціологічного пізнання життя. Однак актуалізація нині точок їхнього взаємопроникнення вимагає впорядкування в цій області.
Релігійна духовність заснована на ідеї індивідуального спасіння. Нема сумніву в тому, що вона формує досить ефективний механізм регуляції й саморегуляції повсякденної поведінки мільйонів людей. Чи може релігійна культура ефективно сприяти адаптації цінністно-нормативної системи людини до динамічного соціального й матеріального середовища? Відповідь - негативна. Справа в тому, що релігії всього світу звернені до минулого й всі їхні цінності й норми набули канонічного характеру. Спроби модернізації церкви поки не приносять очікуваних результатів. Але люди розвиваються у своїй основі під впливом обставин, які носять динамічний характер. Більше того, люди розвиваються (змінюються) саме в процесі утворення ними ж цих самих обставин. А це логічно відкриває шлях до домінування в духовному житті людей світської культури, зверненої не тільки до минулого (історична пам'ять), але й до сучасності (актуальні ціннісно-нормативні орієнтації й обумовлені ними дії, спрямовані на вдосконалювання існування) і до майбутнього (мрії, проекти, утопії про «світле майбутнє», соціальні очікування). Світська культура більш динамічна, ніж релігійна, і тому в усіх державах світу саме вона буде успішно розвиватися, оскільки її мінлива природа відповідає не тільки динамічності світу, але й забезпечує природність історичного процесу розширення внутрішньої розмаїтості людей. Релігія «обслуговує» ту частину природи людини, яка є незмінною, а світська культура орієнтує її на зміни.
Світогляд людини проявляється, в основному, в ідейно-політичному житті, стосується устрою світобудови й громадського життя, так чи інакше пов'язаний із соціально-політичним ладом суспільства й політичним режимом. Очевидно, що світогляд і такі його складові, як світосприйняття й світовідчуття, є похідними від духовності суб'єкта соціуму, а «ідейність» виступає «представником» (індикатором) духовності людини в сфері ідеології.
Зміни у світогляді людини пов'язані з нагромадженням знань, що відбивають мінливий реальний світ. Поява нових реальностей веде до переосмислення поглядів, виникнення іншого світосприйняття, формування елементів нового для індивіда світогляду. При цьому міра зв'язаності, почуттєвого «злиття» ідейності людини з її духовністю визначає ступінь напруженості боротьби її інтелекту з «серцем», із засвоєними цінностями, які породили у свій час відповідне світовідчуття. Людині при цьому здається, що відбувається щось трагічно-незворотне, що приводить до розпачу, до відчуття безглуздості свого подальшого існування.
Отже, ментальність людини, розвиваючись у потоках об'єктивної й суб'єктивної реальностей, набуває якісного стану завдяки впливу на неї системи смислових цінностей. Цим досягається стійкість внутрішнього світу людини при її житті в мінливих реаліях. Духовність людини при цьому - «серцевина» душі людини, всі інші ідейно-духовні її рухи є так чи інакше похідними від неї. Тому глибина й характер духовності визначає вибір людиною своєї стійкої і вірної (на її погляд) позиції в динамічному світі.
При розгляді другого питання теми «Соціологія духовного життя» варто пам'ятати, що духовне життя - найбагатша за своїми проявами сфера свідомості, за формами і методами його реалізації в життєдіяльності суспільства, класів, соціальних груп і шарів, спільностей, кожної людини. Це дозволяло на певному етапі розвитку наукової думки ототожнювати поняття «духовне життя» і «суспільна свідомість».
У роботах філософів і соціологів було переконливо показано, що, по-перше, духовне життя не може бути зведене до відносин із приводу ідей і поглядів, теоретичного осмислення дійсності. Воно функціонує як на рівні свідомості, так і на рівні практично доцільної діяльності людини, охоплює все різноманіття культури. Духовне життя характеризується тим, як, на яких підставах і за допомогою чого воно змінюється, удосконалюється, збагачується. Духовна діяльність, будучи способом існування особливого роду суспільних відносин, виражається в конкретних формах в області науки, освіти, масової комунікації, літератури й мистецтва, тобто всього того, що утворює специфічний феномен духовного життя суспільства.
Такий підхід до духовного життя має велике теоретичне й практичне значення. Він не дає можливості суб’єктивувати його, зводити тільки до взаємодії теорій, поглядів і ідей. Об'єктивний характер свідомості й поведінки людей проявляється у всій різноманітності духовних відносин, дозволяє й у духовному житті виділити як матеріальний, так і ідеологічний аспект і в той же час виявити ту сторону в розвитку людини, що не змінюється й не зникає навіть при зміні суспільно-політичного ладу.
Із соціологічної точки зору підхід до духовного життя як єдності матеріального і ідеального дає більш точне уявлення про те, що можна зробити шляхом впливу на суспільну свідомість, що варто врахувати, коли мова йде про об'єктивність процесів, які відбуваються в сфері духовного життя суспільства.
Таким чином, духовне життя - особливий тип виробництва, споживання й розподілу культурних цінностей, які характеризують ступінь піднесення людини, її інтелектуальне багатство, що використовується в інтересах гуманізму.
Соціологія духовного життя — поняття узагальнююче, системне. Вона складається з таких відносно самостійних соціологічних теорій, як соціологія освіти, науки, культури, засобів масової інформації. Міцні традиції має й соціологія релігії. Накопичено матеріали стосовно соціологічного вивчення особистості, художньої творчості.
Підставою для виділення цих напрямків у соціології є структурні елементи, або підсистеми духовної сфери, кожна з яких має досить чіткі критерії свого відокремлення: ціль, засоби її досягнення, об'єкт і суб'єкт впливу, ресурсне забезпечення, а також певні кінцеві результати. Навіть у тому випадку, коли деякі підсистеми близькі між собою або частково виконують схожі функції (наприклад, освіта й виховання), їх не можна ідентифікувати.
Для соціології духовного життя завжди великий інтерес представляє аналіз діяльності суб'єктів. Його творцем і безпосереднім учасником є, насамперед, саме суспільство, покликане забезпечити людині широкий доступ до культури, допомогти розкрити її творчу обдарованість. Реалізуючи функції освіти й виховання, воно звертається до економічних, соціальних і правових важелів, які, з одного боку, стимулюють необхідний для суспільства духовний прогрес, з іншого боку - обмежують прояви анти- і ерзацкультури, аморальної та асоціальної поведінки, яка принижує честь і гідність людини.
Активною силою є різні громадські організації й добровільні об'єднання, кожне з яких властивими йому формами й методами бере участь у виробництві, споживанні й розподілі духовних цінностей. Разом з тим, якщо вони не знаходять свого специфічного місця у функціонуванні духовного життя, то ефект їхньої роботи стає незначним, вплив різко падає, що, у свою чергу, веде до збідніння інтелектуального потенціалу країни.
І, нарешті, суб'єктом духовного життя (і суб'єктом найважливішим) виступає сама людина.
Структурні елементи духовного життя можна, природно, значно розширити за рахунок більш докладного аналізу проблем естетики, етики, літератури й мистецтва, засобів масової інформації. Предметом самостійного розгляду може стати процес функціонування інститутів духовного життя - шкіл, клубів, бібліотек, вузів, музеїв, преси, радіо, телебачення.
Сфери менталітетного (духовного) життя суспільства характеризуються з погляду соціології в такий спосіб:
Соціологія культури (К. Гіртц, Е. Тайлор, А. Кребер, К. Клакхон і ін.). Предметом соціологічного дослідження культури може бути вся система культури як єдине ціле або кожний з її видів, взяті у взаємодії з іншими суспільними системами або кожний з елементів культури, культурної комунікації, взятий у співвідношенні з іншими елементами культури або в співвідношенні з іншими системами суспільства.
У цьому зв'язку можна виділити кілька висхідних принципових положень.
По-перше, заслуговує дуже пильної уваги позиція А.К.Улєдова, який оцінює культуру як найважливішу системну якість духовного життя суспільства. У цьому випадку співвідношення понять «суспільство» і «культура» виступає не як співвідношення цілого й частини, а як співвідношення цілого і його якості. Визначення культури як якісного інтегративного явища має великий сенс, тому що воно підкреслює її вплив, її «присутність» в усіх без винятку сферах суспільного життя.
По-друге, культура завжди пов'язана із творчою діяльністю як у своєму матеріальному, так і духовному втіленні, виявляється невід'ємною характеристикою людського розуму й свідчить про ступінь його перетворюючої сили при розв’язанні насущних проблем (Л.Н.Коган, Н.С.Злобін).
По-третє, культуру, на думку російського філософа С.Л.Франка, важливо розглядати як «сукупність здійснюваних в суспільно-історичному житті об'єктивних цінностей». При такому підході не відбувається заміни цінності річчю або потребою, а також виключена можливість переходу до повсякденного розуміння цінностей замість системного, упорядкованого їх трактування. Не менш важливо визначитися й з тим, чи буде у зв'язку із цим культура зводитися лише до позитивних явищ. А якщо так, то куди тоді віднести негативні ціннісні орієнтації, або, як їх іноді називають, вигадані?
По-четверте, при визначенні культури варто мати на увазі етичний і естетичний компонент як специфічний прояв ціннісного відношення людини до світу й до діяльності людей.
По-п'яте, соціологія культури виходить із того, що культура «являє собою сферу самореалізації суспільного індивіда як суб'єкта культурно-історичного процесу» (В. М. Межуєв).
Досліджуючи культуру, соціологія виходить із того, що призначення її різноманітне. Тому в соціології культури розглядаються також і канали, за допомогою якихзадовольняються потреби людей у прилученні до етичних та естетичних цінностей, досліджується, як формуються смаки, переваги, як здійснюється естетичне сприйняття навколишньої дійсності.
Культура — це простір виховання, який властивими йому методами сприяє формуванню не тільки естетичного, але й політичного, правового й етичного ідеалу. Через екран, книгу, сцену, естраду, зали музеїв людиною усвідомлюється творча діяльність народу, його самобутність, його майбутнє. Однак порушення міри в подачі цього матеріалу серйозно спотворює роботу установ культури, підриває віру й девальвує цінності гуманістичного способу життя.
Соціологія культури безпосередньо розглядає такі проблеми як: культурні універсалії (спорт, натільні прикраси, календар, дотримання чистоти тощо), знаки й символи, представлені в мові (значення й зміст слів), цінності (ціннісні орієнтації, базові цінності й ін.), правила (негативні й позитивні санкції, моральні норми, звички), манери (звичаї, традиції), ритуал. Також розглядаються такі форми культури, залежно від соціальної поширеності: елітарна й народна культури, масова культура, субкультура.
Соціологія релігії (О.Конт, К.Маркс, М.Вебер, Е.Дюркгейм, Б. Маліновський, А.Р.Редкліффмен, Т.Парсонс, Н.Луман, Р.Мертон, Р.Белл та ін.). Взаємозв'язок релігії й суспільства вивчає соціологія релігії. Дві основні точки зору на взаємодію релігії й суспільства: марксистська, відповідно до якої релігія служить надбудовою суспільства й визначається його економічним базисом; і веберівська, відповідно до якої релігія - визначальний фактор економічної поведінки.
Основним предметом вивчення є релігія як соціальний і психологічний феномен, різні прояви релігії (функції релігії) і релігійного в суспільстві. Особливий предмет соціології релігії становлять питання соціальних функцій релігійних конфесій у світській державі (питання секуляризації, взаємодії зі світською культурою, політичних протиріч між священнослужителями різних церков). Предметом соціологічного аналізу є релігійна свідомість і поведінка, релігійні відносини, релігійні організації й рухи в їхньому взаємозв'язку, як між собою, так і з іншими компонентами суспільства в контексті конкретних соціально-економічних реалій. Тобто, основними проблемами дослідження в соціології релігії є співвідношення «сакрального» й «профанного», релігійність людини й суспільства в цілому, релігійний досвід. Релігійна свідомість, що становить стрижень релігії (як релігійна ідеологія, віровчення, теологія, так і масова релігійна свідомість), визначаючи поведінку людей, впливаючи на неї, стає соціальним фактом і в цій своїй якості є предметом соціологічного дослідження. Соціологія релігії досліджує не тільки поширеність релігійної свідомості в суспільстві (релігійність групи, соціального шару, населення й т.п.) і відповідно ступінь впливу релігії на суспільні процеси, її конфесійні варіанти, але також і її внутрішній зміст у таких аспектах, які дозволяють судити про тенденції й динаміку її розвитку під впливом змін, що відбуваються в суспільстві.
Вплив релігії на суспільство й процеси, що відбуваються в ньому, реалізується через її інститути (культові установи, релігійні організації, об'єднання віруючих), організації релігійного культу, релігійну ідеологію й масову релігійну свідомість. Всі ці компоненти структури релігії і їхні взаємозв'язки з іншими елементами життя суспільства мають соціальні вимірі і доступні як теоретичному аналізу, так і емпіричному спостереженню, і, як такі, стають предметом соціологічного дослідження.
Відношення людей до релігії в суспільстві неоднакове, воно може мінятися протягом життя, часом навіть на досить короткому його відрізку, під впливом навколишнього середовища, суспільної атмосфери, життєвих обставин, які змінюються, ідеологічного впливу. Тому соціологія релігії досліджує весь діапазон відношення людей до релігії: від релігійності (різних форм і інтенсивності) - через коливання у вірі (невизначеність відношення до релігії, індиферентність) - до нерелігійності, атеїзму.
Особливий інтерес представляє аналіз об'єднань віруючих — релігійних громад, а також таких специфічних соціальних груп, як служителі культу, слухачі духовних навчальних закладів, а також діяльність релігійних організацій і установ. Соціологію в цьому випадку цікавлять, насамперед, їхні функції, процес їх зміни й узгодження реальністю.
Предметом вивчення в таких дослідженнях є стан, організація й динаміка релігійного життя: соціальні, політичні й духовно-моральні орієнтації віруючих і духівництва, характер зв'язку громад із зовнішнім світом, зі світськими владними, соціальними й культурними структурами, з світом бізнесу.
Соціологія науки (Дж. Бернал, У.Ф. Огборн, Т. Парсонс, Р. Мертон).Соціологія науки охоплює питання, які відносяться до компетенції соціології знання, яка ставить своїм завданням виявлення соціального компоненту свідомості й діяльності людей у сфері науки й освіти.
Ідеї соціології науки розвивали У. Хегстер (структура наукового співтовариства), Н. Маллінс (соціальні зв'язки й комунікації науки), С. Коул і Дж. Коул (соціальна стратифікація в науці), Н. Сторер (наука як соціальна система). Особливе місце належить концепції наукових революцій Т. Куна. Цілий спектр різноманітних схем соціального дослідження науки розглядали У. Коллінс, К. Кнор-Цетіна й ін.
Наука пройшла кілька етапів взаємодії із суспільством – від розуміння її як основи розвитку суспільства, поліпшення життя людей, підвищення престижу науки й наукової праці – до ідеї ущербності науки й науково-технічного прогресу, теорії антисайєнтизму, які пояснюють згубну роль науки в розвитку сучасного суспільства.
Увага соціології науки зосереджена, по-перше, на тому, як будуються взаємини суспільства й науки, по-друге, які соціальні проблеми організації науки і її функцій мають значення для ефективного функціонування суспільства й, нарешті, на тому, що являють собою люди науки, як вони усвідомлюють своє положення, свою роль і відповідальність у сучасному суспільстві. Наука представлена не тільки вченими, але й приладо-експериментальним парком, доступом до інформації, системою управління й підтримки науки, а також інфраструктурою, що забезпечує її розвиток.
Мистецтво. Воно впливало на суспільство з найперших днів свого становлення як галузі культури. Мистецтво - галузь культури, що виражає не практичне, а естетичне відношення до дійсності, відношення до неї з позицій прекрасного. Мистецтво створює емоційні зв'язки в умовах, коли логічні зв'язки ще відсутні. У цьому сенсі мистецтво називають «мисленням в образах».
Мистецтво розглядалося Л.Н. Толстим як спосіб єднання людей на почуттєвому рівні. «Мистецтво є діяльність людська, яка полягає в тому, що одна людина свідомо відомими зовнішніми знаками передає іншим почуття, які вона відчуває, а інші люди заражаються цими почуттями й переживають їх». Мистецтво поєднує людей на рівні уяви.
Мистецтво прокладає нові шляхи для людства, забезпечуючи за допомогою уяви пошук альтернатив майбутнього; творить прекрасне й відкриває гармонію у світі; «примиряє з життям» (Н.В. Гоголь); доповнює й завершує буття, «спокушаючи на подальше життя» (Ф. Ніцше). Л.Н. Толстой у трактаті «Що таке мистецтво?» писав про взаємовплив мистецтва й соціуму й у полеміці із прихильниками «мистецтва для мистецтва» поставив вищі цілі мистецтва в залежність від запитів суспільства.
В умовах глобалізації всіх сфер життєдіяльності, яка веде не тільки до подальшого розвитку людини і її світу, але й до розмивання локально-територіальних значеннєвих цінностей, відбувається втрата ряду важливих рис самобутності культури. Формування й закріплення духовності як вітчизняної якості менталітету народу, особливо молоді, є людським змістом діяльності інститутів «високої» (спеціалізованої) культури: науки, мистецтва, освіти й релігії.
При вивченні третього питання «Ідеологія й масова свідомість» варто враховувати, що залучення народних мас до політичного й культурного життя робить необхідним створення особливого способу їх організації, який отримав назву ідеології. Ідеологія виступає культурою мас і культурою для мас. Вона стимулює розвиток масової культури, яка не може не бути ідеологізованою. Ідеологія ближче всіх галузей культури до матеріальних потреб, а маси живуть в основному ними. Управляти масами легше за допомогою впливу розрахованої на них ідеології, ніж елітарної по своїй суті науки. Ідеологія має справу з масами, враховує їх інтереси й запити. Вона знаменує собою перехід від розуму й релігійної віри до матеріальних інтересів юрби.
Ідеології не міфи, хоча в них багато від міфології, а містичне начало ховається під раціональною оболонкою. Ідеології не релігії, хоча в них є приземлена віра, у якій на місце Бога ставлять ідеолога, правителя або матеріального ідола. В ідеології є філософське коріння. Її попередником вважають Платона. Ідеологія взяла саму назву у філософії (термін «ідея» бере початок у роботах Демокрита й Платона). Вона прагне підкорити собі мистецтво, заявляє про свою науковість. Вона намагається з'єднати науку з вищими ідеалами людини - її прагненням до благополуччя й щастя. Вона поєднує людей, але ціною їхнього перетворення, за визначенням Г. Маркузе, в «одномірних».
Ідеологія повинна мати одночасно протилежні властивості: бути логічною та абстрактною й у той же час простою і зрозумілою масам, відповідати їхнім надіям і насущним потребам. Вона з'єднала матеріальний інтерес із наукоподібним прогнозуванням майбутнього, що є предметом віри. Ідеологія як система поглядів, які виражають інтереси великих суспільних груп - класів, націй, прагне поставити все попереднє знання на службу матеріальним інтересам. Ідеологи - пророки матеріального. Вони прийшли, коли люди захотіли щастя тут і негайно. Маса - зручний об'єкт ідеологічних маніпуляцій, тому ідеологи зацікавлені в тому, щоб народ перетворився в масу, у яку легко запроваджувати ідеологію.
Три етапи розвитку ідеології: діалектичний (філософський, при формуванні ідеології), демагогічний (при поширенні серед мас), догматичний (при домінуванні ідеології в суспільстві).
Три джерела ідеології втілені в три слова гасла Великої французької революції (ХVIII ст.): свобода, рівність, братерство (привели до появи трьох світових ідеологій, відповідно - лібералізм, соціалізм, націоналізм).
Ідеологія виникає тоді, коли певні шари суспільства готові жертвувати собою в ім'я народу, і вона починає переживати кризу, коли носії її, прийшовши до влади, починають знищувати незгодних. Зрештою, самі провідники ідеології перестають вірити в ідеали (якщо вони в них були) і їхні запевнення стають неправдою, яку бачать усі. Матеріальні засоби спотворюють духовні цілі й роблять їх нездійсненними.
Масова свідомість. Масова свідомість не існує сама по собі, а пов'язана з реальними процесами, які супроводжують життя людей у суспільстві (часто формується під впливом ідеології). Масова свідомість - це свідомість мас конкретного суспільства або один з видів суспільної свідомості - це сукупність духовних утворень, які поділяються класами, соціальними групами суспільства, але не зводяться до них.
При виділенні структури масової свідомості необхідно розрізняти види мас (юрба, публіка, народ, аудиторія, суспільство). Західні соціологи під «масою» розуміють гетерогенну аудиторію, що протистоїть класу. За Д. Беллом «маса» це: «недиференційована множина»; «синонім невігластва»; «механізоване суспільство»; «бюрократичне суспільство»; «натовп».
Різновиди маси: за способом утворення — штучна й природна; за ступенем згуртованості — текуча й постійна; за ступенем організації — примітивна й організована, очолювана лідером; за метою — агресивна й індиферентна, революційна; за видом — юрба, аудиторія, публіка, церква, армія тощо.
Масова свідомість у широкому сенсі є свідомістю великих мас людей, народу. У більш вузькому сенсі масова свідомість є та особлива форма повсякденної свідомості, яка з'являється під впливом певних засобів, насамперед засобів масової інформації. Масова свідомість, безпосередньо відбиваючи дійсність на повсякденному, звичному, реально-практичному рівні, концентровано виражаючи народний здоровий глузд, у той же час містить у собі й елементи теоретичного, наукового знання. Специфічними особливостями масової свідомості є норми, звичаї, оціночні уявлення й потреби, які відображають реально існуючі в суспільстві цінності й норми.
У масовій свідомості людей завжди присутні принаймні два основних шари: свідомість повсякденна (містить все те, що пов'язане з відображенням мінімального набору повсякденних потреб) і, у вузькому значенні цього слова, свідомість практична (містить у собі весь життєвий досвід людини, в ній синтезуються повсякденно-побутові уявлення з усією сукупністю професійних знань, умінь, загальних уявлень про світ і т.п.).
Рухливість і мінливість характерні для деяких елементів свідомості - думок, чуток, які безпосередньо й швидко відображають зміни в житті. У цілому ж масова свідомість завдяки традиційним формам закріплення відрізняється інерційністю, консерватизмом, стереотипністю.
Стереотипи — це стандартизовані, стійкі, емоційно забарвлені образи, уявлення, поняття, стійкі форми поведінки. Стереотипи масової свідомості відрізняються великою стійкістю, ригідністю, консерватизмом. Це свідчить про здатність стереотипів чинити спротив інформації, спрямованій на їх зміну. Особливості масової свідомості: складність і суперечливість — у масовій свідомості присутні несумісні погляди, прогресивні й негативні реакції; синкретизм; розмитість, фрагментарність, аморфність, розірваність тощо; емоційність; редукціонізм - «спрощене» відбиття соціальної дійсності.
Масову свідомість можна порівняти з «підсвідомістю» суспільства. Вона є: сховищем сукупного соціально-культурного досвіду, фактором соціальної стабільності; у періоди криз і перебудов суспільства вона може «зриватися» і приводити до «непередбачених наслідків».
Існує дві точки зору щодо питання про співвідношення масової свідомості та ідеології: 1) масова свідомість здатна сприймати будь-яку ідеологію, яка відповідає потребам соціально-економічного розвитку; 2) нижчі шари суспільного устрою повністю інертні до ідеологічних впливів.
Соціальне маніпулювання. Засоби масової інформації в сучасному суспільстві можуть контролювати основну частину інформаційного поля особистості. Швидка мінливість інформації, яка міститься в каналах засобів масової інформації (ЗМІ), приводить до швидкого стирання традиційних форм мислення й може приводити до маніпулювання масовою свідомістю людей.
Термін «маніпулювання» спочатку означав «управляти зі знанням справи», а зараз трактується як «спритний і підступний вплив на людей з метою досягнення особистої вигоди непорядними засобами», як психічний вплив, що здійснюється таємно, а, отже, на шкоду тим, на кого він спрямований.
Економічні, політичні й духовні види маніпуляцій здатні досить сильно змінювати масову свідомість людей.
Таким чином, менталітетна (духовна й ідеологічна) сфера являє собою основу для обробки й стандартизації свідомості людей. Створює свого роду «духовні» координати для орієнтації людей у складному оточенні й потоці подій. Створює систему обмежників і критеріїв оцінки поведінки людей і маніпулювання ними шляхом впливу на їхню свідомість.
Реалізація функцій менталітетної (духовної, ідеологічної) сфери в соціальному просторі й часі формує світогляд людей як основу культури. Вона не тільки узгоджує соціальне і індивідуальне, а надає їм сенсу і змісту.
Тема 13.
СОЦІОЛОГІЯ СІМ’Ї
1. Соціальна сутність сім’ї та шлюбу.
2. Класифікація сімейно-шлюбних відносин.
3. Проблеми, тенденції, перспективи сімейно-шлюбних відносин.
При вивченні першого питання «Соціальна сутність сім’ї та шлюбу» необхідно звернути увагу на те, що інститут сім’ї завжди перебував у центрі уваги соціології. Сім’я має подвійний характер: з одного боку – це соціальний інститут, а з іншого - мала група, що розвивається й функціонує за своїми законами. Вона залежить від суспільства, від існуючого політичного ладу, економічних, соціальних, релігійних і інших відносин. Сім’я - соціально санкціоноване й відносно стійке об'єднання людей, зв'язаних спорідненням, шлюбом або всиновленням, які живуть разом і економічно залежать один від одного. Інститут сім’ї в історії людства відіграє провідну роль. Відповідно, наукові праці, які так чи інакше описують і пояснюють форми громадського життя, не могли не зафіксувати неминуще значення сімейно-родової організації буття. Сім’я ніби вплетена в корінні основи життєдіяльності й створює базові передумови функціонування соціуму шляхом фізичного й соціокультурного заміщення поколінь завдяки народженню дітей і підтримці існування всіх членів родини. Без цього відтворення населення й соціалізації потомства неможливе заповнення всіх соціальних утворень, забезпечення соціального життя.
Поняття «сім’я» і «шлюб» тісно зв'язані між собою, але не тотожні. Шлюб розглядається як соціальний інститут, що регулює відносини подружжя, а сім’я - як первинна соціальна група, що може бути заснована як на шлюбі, так і на кровній спорідненості одночасно. Шлюб завжди залишається тільки соціальним інститутом, а сім’я поєднує у собі риси соціального інституту й соціальної групи.
Шлюб – це історично змінювана форма відносин між чоловіком і жінкою, за допомогою якої суспільство впорядковує та санкціонує їхнє статеве життя, встановлює їхні подружні й батьківські права та обов'язки. Характер шлюбних відносин значною мірою впливає на кількісні і якісні показники відтворення населення, фізичний і духовний стан нових поколінь. У шлюбі реалізується природна потреба людей у продовженні роду, перетворена соціальними відносинами й культурою. Студенту необхідно пам'ятати: санкціонуючи шлюб, суспільство бере на себе певні зобов'язання по його охороні й накладає на людей, що вступили до шлюбу, відповідальність за матеріальне забезпечення й виховання дітей, а, отже, за майбутнє сім’ї. Морально виправданим є шлюб, укладений на основі взаємної любові, а рішення про вступ до шлюбу повинне прийматися тільки тими, хто одружується.
Шлюб - це соціальна форма відносин між шлюбними партерами. За процедурою шлюбної церемонії шлюби поділяються на громадянські та церковні. Шлюб є способом формування сім’ї. При вступі до шлюбу практикується підписання шлюбного контракту, покликаного захистити сторони від взаємних претензій, забезпечити спільне проживання й побут, відповідно до бажань партнерів. Люди, які укладають шлюб, повинні бути психологічно й соціально готовими до цьому, тому що одружитися - означає наполовину зменшити свої права й удвічі збільшити свої обов'язки.
Сім’я – це один із найдавніших соціальних інститутів. Вона виникла набагато раніше за інститути релігії, держави, армії, освіти, ринку. Сім’я – це соціальний інститут (з погляду суспільного санкціонування шлюбно-сімейних відносин) і мала соціальна група з властивою їй історично визначеною організацією, члени якої зв'язані шлюбом та/або кровною спорідненістю чи всиновленням, спільністю побуту й взаємною відповідальністю.
Споріднення – це сукупність людей, зв'язаних спільними предками..
Сім’я проходить ряд етапів або фаз, послідовність яких складається в її життєвий цикл. Основними фазами такого циклу є:
· Створення сім’ї - вступ до першого шлюбу;
· Початок дітородіння - народження першої дитини;
· Завершення дітородіння - народження останньої дитини;
· «Порожнє гніздо» - вступ до шлюбу (або відділення від сім’ї) останньої дитини;
· Припинення існування сім’ї - смерть одного з подружжя.
Студентові необхідно звернути увагу на той факт, що нормальна послідовність сімейних циклів може змінюватися внаслідок смерті одного із шлюбних партнерів або у випадку розірвання шлюбу.
Відомий польський соціолог Я.Щепаньський підкреслює, що особливе значення сім’ї випливає з двох її основних функцій, які вона виконує в рамках суспільства. Вона покликана, перш за все, забезпечити фізичне відтворення населення, біологічну безперервність суспільства. А друга основна функція сім’ї полягає в передачі культурного спадку суспільства від одного покоління до іншого.
Функції сім’ї носять історичний характер, тісно пов’язані з соціально-економічними умовами життєдіяльності суспільства, тому з розвитком суспільства змінюється як характер функцій сім’ї, так і їх ієрархія. Функції сім’ї можна розглядати як соціальні (по відношенню до суспільства) і як індивідуальні (по відношенню до особистості). До соціальних функцій відносяться: репродуктивна, виховна, господарсько-побутова, виробничо-економічна, соціально-статусна, рекреативна, первинного соціального контрою, сексуальна та феліцитарна. Розглянемо деякі з них.
Так, репродуктивна функція спрямована на біологічне відтворення суспільства та задоволення індивідуальної потреби в дітях. При цьому слід враховувати, що відтворення населення визначається як природними факторами, так і – значною мірою – соціально-економічними умовами життя суспільства. Тому в різних країнах і регіонах цей процес іде неоднозначно.
Репродуктивна функція тісно пов’язана з виховною, яка спрямована на соціалізацію молодого покоління, забезпечення культурного відтворення суспільства. В історії людства були спроби, як теоретичні, так і практичні, зробити дітей «суспільними», «власністю держави». Але людство стихійно «дотримувалося» сім’ї. А сучасна наука накопичує все більше доказів величезної ролі сімейного спілкування в стимулюванні інтелектуальних здібностей дітей, у вихованні психічно і емоційно стійкої особистості.
У соціально-статусній функції сім’ї також відбулися певні зміни. Протягом усієї історії людства сім’я була інструментом розподілу індивідів всередині суспільства, інститутом успадкування дітьми соціального статусу батьків. Але в сучасному суспільстві, де сім’я не стабільна, де звичними є шлюби між представниками різних верств, а освіта дітей з самого раннього віку відбувається поза сім’єю – успадкування дітьми соціального статусу батьків вже не так необхідне, а тому і менш типове.
Виробничо-економічна функція спочатку була основною функцією сім’ї, яка виступала економічним осередком суспільства. Навіть податки тривалий час збирались не з окремої людини, а з сім’ї. Поступово виробництво відокремлювалося від сім’ї і роль цієї функції зменшувалася, але вона не зникла зовсім. Розвиток фермерства, сімейного бізнесу в наш час веде до відновлення ролі сім’ї як виробничо-економічного осередку суспільства.
Господарсько-побутова функція сім’ї полягає в тому, що, не дивлячись на всі зусилля суспільства, головний тягар організації лікування, харчування, санітарно-гігієнічного та інших видів побутового обслуговування завжди лежав на сім’ї.
Рекреативна, відновлювальна функція спрямована на відновлення й зміцнення фізичних, психологічних, емоційних і духовних сил людини після трудового дня. Ця функція недостатньо вивчена, але вчені мають у своєму розпорядженні достовірні факти, що доводять позитивний вплив сім’ї на здоров'я подружжя. Варто навести деякі приклади на підтвердження цього: холостяцьке життя сприяє (прямо або опосередковано) виникненню таких серйозних захворювань, як гіпертонія, неврастенія, виразка шлунку тощо. Шлюб сприятливо впливає на здоров'я подружжя, причому на організм чоловіка більше, ніж жінки. А втрату одного з подружжя важче переносять чоловіки, ніж жінки.
Сексуальна функція сім’ї полягає в здійсненні сексуального контролю і спрямована на задоволення сексуальних потреб подружжя.
Феліцитарна функція (від лат. felicite – щастя) характеризується створенням умов для щастя, гармонії та взаєморозуміння в сім’ї, вона представляє в цьому переліку особливий інтерес. Безумовно, поняття гедонізму, заснованого на любові в сім’ї, властиве не тільки сучасній сім’ї. Феліцитологічна функція існувала й раніше. Але саме зараз любов і щастя стали основною причиною вступу до шлюбу й створення сім’ї, а не репродуктивні й економічні міркування. Тому посилення ролі феліцитологічної функції сім’ї робить сучасні сімейно-шлюбні відносини специфічними порівняно з сім’єю та шлюбом інших історичних періодів.
Будучи частиною суспільства, сім’я реагує на всі соціальні зміни, які в ньому відбуваються. Тому дезорганізація в суспільстві приводить до аналогічних процесів у структурно-функціональній діяльності сім’ї. Це проявляється в збільшенні числа розлучень, конфліктів, послабленні виховної ролі сім’ї, зниженні рівня народжуваності тощо.
В Україні налічується понад 17 млн. сімей, з них 11,2 млн. - у міських населених пунктах і 6,8 млн. - у сільській місцевості. Результати дослідження свідчать, що сім’я з однією дитиною в Україні стає найпоширенішим явищем (62,4%), у кожній третій сім’ї батьки зважилися на народження другої дитини, сім’ї з трьома дітьми не перевищують 6,3% від загальної кількості сімей, 20% сімей взагалі не мають дітей.
Переходячи до розгляду другого питання «Класифікація сімейно-шлюбних відносин», необхідно зазначити, що однією з найбільш характерних і найбільш дивовижних властивостей сім’ї є гнучкість і динамічність форм її структурної організації. Завдяки універсальній здатності адаптуватися до особливостей «всіх часів і народів», сім’я створила величезне різноманіття типів сімейних структур, часом видозмінюючи своє обличчя до невпізнанності, але зберігаючи при цьому незмінною свою сутність як соціального інституту, соціальної спільності й малої групи.
Сім’ї залежно від форми шлюбу поділяються на полігамні та моногамні.
Полігамний шлюб, який укладається між партнером однієї статі та декількома партнерами протилежної статі, — найпоширеніша у світі форма шлюбу, зустрічається в 5 разів частіше, ніж моногамний шлюб (шлюб одного чоловіка з однією жінкою). Полігамія буває двох видів: поліандрія та полігінія.
Поліандрія - це сімейна структура, яка утворилася на основі шлюбу однієї жінки з кількома чоловіками. Вона мала місце в багатьох частинах світу: південно-східній Індії, Тибеті, Цейлоні, Новій Зеландії, на Гавайських островах.
Полігінія - шлюб одного чоловіка із двома або більше жінками. Кількість жінок залежить від спроможності чоловіка утримувати велику сім’ю, тому полігінія є більш характерною для заможних класів. Вона має місце переважно в мусульманських країнах. Різновидом полігамії є груповий шлюб – шлюбний союз декількох чоловіків і декількох жінок, які живуть разом, ведуть спільне господарство і разом виховують дітей.
Залежно від типу структури розрізняють сім’ї нуклеарні (прості) та розширені. Нуклеарна (від лат. nucleus – ядро) – це проста сім’я, яка складається з подружньої пари без дітей або з дітьми, які ще не вступили до шлюбу і живуть разом з батьками. При наявності обох членів подружньої пари, яка утворює ядро нуклеарної сім’ї, остання називається повною, а при відсутності одного з них – неповною. Неповна сім’я утворюється в разі смерті одного з подружжя або розлучення, а також в результаті народження позашлюбної дитини. Розширена сім’я включає три і більше поколінь або дві і більше нуклеарні сім’ї, які живуть разом і зв’язані спільним господарством
Родини розрізняються:
- за кількістю наявних у них дітей: бездітні, однодітні, малодітні, багатодітні (від 3-х і більше дітей);
- за стажем сімейного життя: молодожони, молода сім’я, сім’я середнього подружнього віку, літня подружня пара;
- за географічною ознакою: сільська й міська сім’я;
- за типом верховенства в сім’ї: авторитарна й егалітарна.
Розподіл сімей за іншими критеріями: дітоцентристські сім’ї та подружні сім’ї. У перших центром всіх турбот, основою сімейного життя є дитина. Підвищення матеріальної та духовної турботи про дітей - явище позитивне. Однак гіпертрофія обов’язку стосовно них може привести до несприятливих соціальних і моральних наслідків. У подружній сім’ї основна вісь відносин визначається не батьківством і спорідненням, а шлюбом, тобто особистісними взаєминами шлюбних партнерів.
Родини розрізняються також за особливими умовами сімейного життя:
Дістантна сім’я. Життя в ній досить специфічне через часту відсутність одного з подружжя, пов'язану з особливістю професії. Це в основному родини військових, моряків тощо. Останнім часом до таких сімей стали відносити ті, де один з подружжя (частіше чоловік) з різних мотивів проживає окремо від сім’ї.
Студентська сім’я. Значна кількість шлюбів у наш час укладається серед студентів. Висока мотивація на шлюб у студентської молоді існує вже на першому курсі. 70% опитаних першокурсників вважають за можливе вступ до шлюбу в студентські роки; 27% - воліють спочатку одержати освіту, а потім створювати сім’ю; 3% - уже одружені. Погляд студентів на функціональне навантаження сучасної сім’ї відображає орієнтацію на психологізацію сім’ї: психологічна функція займає в ній домінуюче місце (близько 80%).
За типом цивілізаційної еволюції сім’ї розділяються на матріархальні, патріархальні й біархатні (егалітарні).
Патріархальний тип сім’ї — надзвичайно стійкий тип сімейних відносин, його окремі риси зберігалися в нашій країні до середини 60-х років ХХ сторіччя. Патріархальною являється сім’я, в якій влада належить чоловіку. Такий тип розподілу влади і досі вважається загальноприйнятим і навіть узаконеним у багатьох країнах. Це, як правило, авторитарні сім’ї, що представляють собою маленьку абсолютистську державу з авторитарним стилем правління. Авторитет глави сім’ї незаперечний: вирішення всіх питань життя сім’ї (господарсько-економічних, правових, політичних, виховних) перебуває тільки в його руках. Значно рідше зустрічається матріархальна сім’я, в якій влада належить жінці, дружині й матері. В сучасних умовах переважають біархатні, або егалітарні сім’ї.
Егалітарна сім’я — це сім’я, заснована на демократичних відносинах, рівності чоловіка й жінки, відносинах партнерства, скасуванні всякої дискримінації. У такій родині визнаються особисті права дитини, її права на свободу, автономію та ініціативу. Тут панують гуманні методи виховання, засновані на довірі до особистості дитини, її індивідуальності, вихованні почуття власної гідності, самостійного мислення, ініціативи, заповзятливості. Економічною основою егалітарної сім’ї стала нова система формування сімейних доходів: висока зайнятість жінки, стипендія або заробітки дітей служать економічною базою їх незалежності й самостійності. Змінилися соціальні функції сім’ї. Якщо в патріархальній сім’ї основною функцією була господарсько-економічна, то в егалітарній - задоволення потреби в спілкуванні, виховання творчої індивідуальності.
Не можна стверджувати, що егалітарний тип сім’ї в нашому суспільстві став переважаючим. У його становленні багато труднощів і протиріч. Разом з тим можна відзначити, що демократичний тип сім’ї стає основою, передумовою й умовою демократичних перетворень у суспільстві, виховання й розвитку особистості нового типу, якій властиве розвинене почуття власної гідності, самостійне критичне мислення, здатність до прояву ініціативи й творчості.
При вивченні третього питання «Проблеми, тенденції, перспективи сімейно-шлюбних відносин», варто звернути увагу на досить складну ситуацію, що склалася в інституті сім’ї. Випробування сім’ї на міцність відбувається під впливом тотальної кризи, яку переживає суспільство, глибинна природа якої носить цивілізаційний характер.
При розгляді питання про прогнозування сімейно-шлюбних відносин варто мати на увазі, що сім’я опинилася під прицілом не однієї, а відразу декількох глобальних тенденцій, що торкнулися і нашого суспільства. Це перехід до цивілізованого ринку, демократизація та інформатизація суспільства, зростання особистісного потенціалу, підвищення ролі жінок у суспільному житті.
При відсутності державної програми адаптації сім’ї до перехідного стану суспільства вона сама методом проб і помилок, ціною значних втрат «намацує» механізми виживання. У сучасних умовах значно змінюються соціальні функції сім’ї. Наприклад, значним перетворенням піддається економічна функція сім’ї. Ринкові відносини значно прискорили відмову від патерналістської, утриманської свідомості сім’ї й розуміння того, що виживання сім’ї - справа рук самої сім’ї (за принципом «Порятунок потопаючих - справа рук самих потопаючих»). На основі зміни відносин власності сім’я все частіше починає виступати господарсько-економічною одиницею різних альтернативних видів власності: сімейної, орендної, фермерської, індивідуальної, кооперативної, особистої присадибної. Вона шукає внутрішні резерви виживання, по-своєму освоюючи нові, ринкові види діяльності: приватно-підприємницьку, «човниково»-комерційну, спекулятивно-посередницьку. В умовах здійснення структурної перебудови економіки й існування безробіття гарантованою підтримкою сімейного бюджету виступає особисте підсобне, дачне й присадибне господарство. Його частка в сімейному бюджеті за останні 5 років різко зросла.
Розвиток сучасної сім’ї багато в чому пов'язаний із зростанням ролі й значення особистісного потенціалу в сімейних відносинах. Це обумовлено дією таких факторів, як перехід до ринкових відносин, правової держави, інформаційних технологій, що, у свою чергу, вимагає найбільшого розкриття творчого потенціалу особистості, можливостей її соціальної адаптації. Формується нове відношення до кожного члена сім’ї як до персони, що породжує по суті нову функцію сім’ї — персоналітарну ( від лат. persona — особа, особистість). Це означає формування такого типу сім’ї, де вищою цінністю стануть індивідуальність особистості, її права й свободи, де будуть створені умови для творчого розвитку й самовираження кожного члена сім’ї, включаючи батьків і дітей, на основі поваги гідності особистості, любові й згоди. Персоналітарна функція сім’ї в перспективі повинна стати провідною, такою, що визначає сутність сім’ї в інформаційному суспільстві.
Серйозним змінам піддасться й репродуктивна функція сім’ї. Соціологи помітили, що в містах дітей народжується менше, ніж у сільській місцевості. На кількість дітей у сім’ї впливає не тільки урбанізація й пов'язана з нею екологія, але й рівень освіти жінки. Однак найбільший вплив на перетворення репродуктивної функції сім’ї чинить зміна основи обміну речовин між людиною й природою у зв'язку з інформатизацією суспільства. Розвиток інформаційного виробництва вимагатиме певної відповідності між новітніми предметами й засобами праці, новітніми технологіями й здатністю працівника до праці: його загальною культурою, інформованістю, інтелектуальними здібностями, професіоналізмом, станом здоров'я, інтересом до роботи, працездатністю, здатністю до швидкої адаптації, умінням самостійно приймати рішення. Різко зростає цінність кожного життя. Людина в інформаційному суспільстві буде активно займатися підвищенням інформованості, збереженням здоров'я, гарної форми.
Для забезпечення якісного зростання працівника й підростаючого покоління повинні бути створені відповідні життєві умови й матеріальні засоби, що включають рівень освіти й культури, житлові умови, якість харчування, охорони здоров'я, сфери послуг, можливості відпочинку, зняття нервової напруги. Одним словом, зростає потреба в якості життя.
Алгоритм «якість інформаційного виробництва - якість інформаційного працівника - якість життя» неминуче ставить сім’ю в умови обмеження кількості дітей у родині.
Таким чином, в умовах інформаційного суспільства репродуктивна функція сім’ї буде спрямована на свідоме обмеження народжуваності й забезпечення високої якості підготовки дитини до життя й праці. Акцент буде робитися на розкритті індивідуальних здібностей особистості. Сімейні конфлікти в інформаційному суспільстві будуть відбуватися в основному через невміння й небажання зважати на індивідуальні особистісні особливості членів сім’ї. Неповага до гідності кожного окремого члена сім’ї - серйозна причина для конфронтації й відчуження.
Сучасна сім’я активно реагує на зростання автономності своїх членів. Простежується утворення нових форм сімейних структур.
Соціологи відзначають виникнення різноманітних форм як моногамної (парної) сім’ї, так і полігамної (групової) сім’ї. Серед парних родин поширені позашлюбні сім’ї (сім’я без батька): материнська сім’я, неповна сім’я й конкубінат (різновид материнської сім’ї, коли батько приймає деяку участь у вихованні дитини, надає допомогу матері).
З'явилися нові форми полігамного шлюбу: шлюб-комуна, груповий шлюб (двоєженство або двомужність, обмін партнерами).
Характерною ознакою постсучасної сім’ї є автономія подружжя. Чим вищій рівень цивілізаційно-культурного розвитку суспільства, чим яскравіше член такого соціуму усвідомлює себе як індивідуальність, тим, у принципі, більш насущною стає його потреба у відокремленні. Автономність виражається в тому, що інтереси кожного з подружжя ширші за сімейні і коло значимого спілкування для кожного з них виходить за рамки шлюбу. Їхні емоційні устремління регулюються не стільки звичаями, традиціями й зовнішніми приписами, скільки індивідуальними уявленнями, естетичним ідеалом і моральними цінностями.
Дитина в постсучасній сім’ї усвідомлює, що її обов'язок (і відповідальність) стосовно батьків полягає не стільки в регулярній допомозі по господарству або в успішному навчанні, скільки в тому, щоб повніше використати можливості, які надаються їй для розвитку й реалізації своїх здібностей і талантів. У свою чергу, батьки, відходячи від скрупульозної регламентації, підтримують етику самореалізації як соціально-моральну цінність.
В сучасному типі сім’ї опікування підлітком, як правило, триває довго - аж до шлюбу. Для постсучасної ж, навпаки, характерне заохочення юнацької самостійності. Подружня сім’я - історично найменш стереотипізироване утворення. Якщо мати на увазі зрілу її стадію, то тут відкриваються унікальні можливості для різноманітних і багатих відносин між статями й між поколіннями, з'являються широкі можливості індивідуальної самореалізації для всіх. У той же час зростають вимоги до якості міжособистісних стосунків, взаємної терпимості, поваги прав і гідності особистості кожного члена сім’ї.
Одним із важливих завдань становлення нових сімейно-шлюбних відносин є випереджувальне виховання сімейної культури підростаючого покоління. Знання молоді про сім’ю обмежуються, головним чином, досвідом сімейного життя батьків або доповнюються далеко не кращими зразками масового мистецтва, що заполонило екрани телебачення й кіно.
Якщо наступність у передачі сімейних традицій і являє певну цінність, то «ідеали» сексу, насильства й страху, насаджувані західною поп-культурою, заподіюють непоправну шкоду молодому поколінню. Небезпека такого впливу є тим більшою, що сьогодні закладаються основи сім’ї майбутнього, формуються висхідні принципи й норми взаємин нової персоналітарної сім’ї. Необхідно переломити негативну тенденцію й створити систему підготовки молодого покоління до нового типу сімейного життя, використовуючи освіту, мистецтво, засоби масової інформації, суспільну думку, громадські організації. Система сімейного виховання повинна містити в собі: виховання моральної цінності сім’ї як оптимального середовища соціалізації й самовираження особистості; формування особистої психологічної готовності до шлюбу; виховання культури міжособистісних стосунків; формування культури статевих відносин; правильне розуміння й виконання подружніх обов'язків, готовність до компромісів, терпляче й шанобливе відношення один до одного; відповідальність і готовність будувати шлюбно-сімейні відносини нової персоналітарної сім’ї.
Підбиваючи підсумок вище сказаному, необхідно підкреслити, що проблеми сім’ї та шлюбу, народжуваності й смертності були актуальні завжди. Шляхи їх вирішення можуть бути різними. Однак найбільш вдалими дослідники вважають різні державні програми, спрямовані на подолання проблем сім’ї.
Тема 14.
СОЦІОЛОГІЯ ОСОБИСТОСТІ
1. Поняття особистості та її основні структурні компоненти.
2. Соціологічні теорії особистості.
3. Сутність девіації та основні точки зору на її причини.
Розглядаючи перше питання «Поняття особистості та її основні структурні компоненти» необхідно пам'ятати, що в системі сучасного соціологічного знання проблеми людини й особистості займають одне з провідних місць.
З позицій соціологічного підходу особистість розглядається як об'єкт і суб'єкт суспільних відносин. Е. Дюркгейм стверджував, що суспільство перебуває не тільки «поза нами», але й «усередині нас». Саме це відбиття суспільства усередині нас і є особистість, що формується під впливом інтерналізації соціальних фактів у процесі соціалізації індивіда.
Поняття «людина» і «особистість» відносяться до одного об'єкта й у повсякденній мові вживаються як синоніми. Однак між ними є істотні значеннєві розходження.
Людина - поняття родове, що вказує на приналежність до людського роду – вищого щабля розвитку живої природи. Людина - це представник роду homo sapiens у єдності біологічних і соціальних сторін його існування. Це біосоціальна істота, генетично пов'язана з іншими формами життя, яка виділилася з них завдяки здатності виготовляти знаряддя праці й користуватися ними, яка володіє членороздільною мовою та свідомістю.
Поняття «індивід» характеризує окремого представника людського роду, конкретного носія всіх соціальних, психологічних і біологічних якостей людства. Кожна людина, будучи носієм загальних соціально-типових якостей, у той же час виступає як неповторна індивідуальність. Індивідуальність означає відособленість, неповторність, автономність особистості, її здатність до самостійного життя, до саморегулювання, до збереження своєї стійкості.
Виникнення поняття «особистість» зв'язують із античним театром, де слово «персона» (лат. persona – особа, особистість) означало маску, яку надягав актор, граючи роль воїна, раба, ревнивця або заздрісника. При цьому людина, з одного боку, маскувала своє «Я», а з іншого - співвідносила себе з певною соціальною групою.
Людина в її соціальній якості, в єдності її соціально-загальних рис і індивідуальної неповторності, і є особистість. Поняття «особистість» дозволяє охарактеризувати в людині соціальне начало її життєдіяльності, ті властивості і якості, які людина реалізує в соціальних зв'язках, соціальних інститутах, тобто в суспільному житті, у процесі взаємодії з іншими людьми. Особистістю є будь-яка людина, включена у соціальні зв'язки, оскільки вона індивідуально відображає значимі риси даного суспільства. Особистість – продукт суспільного розвитку й включення індивіда в систему соціальних відносин за допомогою активної предметної діяльності й спілкування. Це цілісність соціальних властивостей людини. Відповідно до цього погляду особистість розвивається з біологічного організму винятково завдяки різним видам соціального й культурного досвіду. При цьому не заперечується наявність у людини вроджених здібностей, темпераменту й нахилів, що суттєво впливають на процес формування особистісних рис.
Індивід стає особистістю в процесі освоєння соціальних функцій і розвитку самосвідомості. Самосвідомість – це усвідомлення своєї самототожності й неповторності як суб'єкта діяльності в якості члена соціуму. Особистість характеризують ціннісні орієнтації й соціальні відносини, відносна самостійність (стосовно суспільства) і відповідальність за свої вчинки. Особистість - це не тільки міра присвоєння (інтеріоризації) суспільних відносин, але й міра активності, участі, віддачі (екстеріоризації) у життєдіяльності суспільства. Тому найважливішою якістю особистості є соціальна активність.
Соціальну активність можна розглядати у двох аспектах: а) як властивість особистості, обумовлену її природними даними й підсилену у процесі виховання, освіти, спілкування й практичної діяльності; б) як деяку конкретну міру діяльності, виражену в конкретних показниках (наприклад, продуктивність праці). Критерієм соціальної активності виступають результати діяльності. З поняттям «соціальна активність» тісно зв'язане поняття «соціальний суб'єкт». Соціальний суб'єкт – це людина, здатна до активної соціальної діяльності.
Уявлення про особистість конкретизується аналізом її соціальної структури. Здатність до праці, пізнання й спілкування - це три найбільш важливих структурних компоненти особистості. Еволюція одного з них у тому або іншому напрямку й темпі веде до зміни системи в цілому. Особистість як суб'єкта соціальних відносин характеризує її автономність, певна незалежність від суспільства, обумовлена наявністю внутрішнього світу особистості. Його основними компонентами виступають потреби, інтереси, мотиви, соціальні установки, ціннісні орієнтації, які визначають поведінку особистості в суспільстві.
Головним елементом внутрішнього світу особистості, який обумовлює її активність в суспільстві, є потреби. Потреба – це нужда в тому, що потрібне для життєдіяльності організму й для розвитку особистості. Потреби також розглядають як глибинні неусвідомлені установки людини щодо самозбереження й забезпечення власної цілісності, біологічної й соціальної. Класифікація потреб носить різноманітний характер. Так, їх поділяють на матеріальні, або первинні, та духовні, або вторинні. Первинні - це потреби в їжі, одязі, житлі, теплі, безпеці. Вторинні пов'язані із суспільним існуванням людини, це потреби в спілкуванні, творчості, самореалізації, одержанні знань. Чим різноманітніші потреби особистості, тим більше в неї спонукань до діяльності й тим різноманітніша діяльність.
З потребами особистості органічно зв'язані її інтереси. Інтерес – це відносно постійна, стійка особливість, що тісно пов'язана зі світоглядом особистості, життєвим і трудовим самовизначенням і проявляється в її націленості на певні об'єкти, прагненні більше довідатися про них, опанувати ними. Потреби спрямовані переважно на предмет їхнього задоволення, інтерес же націлений на соціальні інститути, організації, норми взаємин у суспільстві, від яких залежить розподіл благ, що забезпечують задоволення потреб. Інтерес спонукає до діяльності в певному напрямку, активізує цю діяльність.
Поряд з потребами й інтересами важливу роль грають життєві цілі, усвідомлення яких впливає на формування інтересів і потреб особистості. Життєва ціль – це ідеальний образ майбутнього результату діяльності відповідно до усвідомлених потреб. Життєві цілі відображають корінні, головні інтереси особистості, спрямовують її на вирішення насущних завдань і реалізуються протягом людського життя.
З життєвими цілями особистості тісно зв'язані її ідеали й переконання. Ідеал – це те, до чого прагне певна особистість, ким вона хоче стати в майбутньому, якими рисами володіти. Переконання – це знання, у правильності й життєвій важливості яких людина глибоко переконана, і які керують її діями. Серед різноманітних переконань особистості особливе значення мають моральні переконання, які обумовлюють соціальну поведінку людини.
Вивчаючи друге питання теми «Соціологічні теорії особистості», варто знати, що багатовимірна, складно-організована природа людини, широта й різноманітність її соціальних зв'язків і відносин обумовлюють велику кількість теоретичних підходів і позицій у розумінні цього феномену, багато різних моделей, образів людини в сучасній соціології.
Будь-яка соціологічна теорія завжди пропонує свій варіант відповіді на питання про те, як будуються відносини між особистістю й суспі
