У XVI ст. в Європі були поширені ідеї суспільного договору й природного права. В Україні їх активно розробляв Станіслав Оріховський (1513 - 1566). У своїх роботах він обґрунтував ідею про те, що королівська влада не є богоданною, а виникла в результаті колективного договору між членами суспільства, які підкоряються їй добровільно. Гарантією успішного розвитку суспільства є закон, перед яким усі рівні, включаючи короля. Оскільки людські закони були створені штучно і їх можна змінювати, то вище них стоїть природне право. Людська природа не досконала, тому вимагає зовнішнього управління. Крім того, люди схильні до об’єднання в різні співтовариства. Держава повинна гарантувати кожній людині право на існування, а також піклуватися про освіту своїх громадян. Громадяни ж, у свою чергу, повинні враховувати у своїх діях інтереси держави.
Соціальна концепція С. Оріховського зіграла важливу роль у переході від середньовічних поглядів на суспільство до соціальних теорій XVII - XVIII ст. Його погляди пізніше розвивали діячі Києво-Могилянської академії, зокрема, Феофан Прокопович.
Києво-Могилянська академія являє собою окремий етап розвитку української соціології. У роботах таких її представників як Петро Могила, Стефан Яворський, Павло Величковський та інші, активно розроблялися проблеми взаємин церкви й держави, церковної й світської влади. Організована як вищий навчальний заклад (1632), Києво-Могилянська академія, стала оплотом православ'я й української національної культури. В академію приймалися представники всіх станів, строк навчання становив 12 років, розділених на 8 класів. Структура академії була утворена за аналогією до західноєвропейських університетів. Для розвитку соціології особливе значення мав курс філософії, який в академії включав вивчення діалектики, логіки, етики й натурфілософії (вона ж, у свою чергу, розділялася на фізику, математику й метафізику).
Незаперечний внесок у розвиток соціологічної думки в Україні вніс філософ і письменник Григорій Сковорода (1722 - 1794) - «український Сократ», який вважав науку про людину найвищою з усіх наук. Філософ вважав, що у світі є дві натури - видима та невидима, витвір і Творець. Це вчення тісно пов'язане з концепцією трьох світів - трьох видів буття - мікрокосму (світу людської особистості), макрокосму (світу природи) і символічного світу (Біблії). Пізнати Бога людина може через пізнання самої себе, через постійне моральне самовдосконалення. Бог, згідно зі Сковородою, є присутнім скрізь і всюди. Світ вічний і складається з безлічі світів. Філософ навіть говорив про можливе існування інших цивілізацій, що відрізняються від людської. Ціль життя людини полягає в досягненні щастя, що неможливо без спорідненої праці, реалізація якої веде також до гармонізації відносин у суспільстві. Таким чином, через щастя кожної окремої людини стає можливим спасіння всього суспільства. Фактично, Сковорода прагнув створити нову релігію - релігію доброчинності й любові. Вчення Сковороди вплинуло на формування напрямку, відомого як «Філософія серця», засновником якого є Памфіл Юркевич.
Отже, період зародження соціології в Україні охоплює часовий інтервал від епохи Київської Русі до першої половини ХІХ ст. включно. До основних досягнень цього періоду варто віднести постановку широкого кола соціальних проблем (соціальної єдності, особистості й суспільства, духовної й світської влади, проблем суспільного договору, природного права тощо) і формування різних підходів до їх вирішення. Особливості початкового етапу розвитку української соціології тісно пов'язані з низкою історичних подій (появою на історичній арені Галицько-Волинського князівства, Великого князівства Литовського, татаро-монгольською навалою, виникненням козацтва), а також з боротьбою українського етносу за соціальну й політичну незалежність, громадянські права й національні суспільні інститути.
При розгляді другого питання «Академічна соціологія ХІХ – початку ΧΧ ст.» варто звернути увагу на те, що в цей період активно розвиваються концепції національних і демократичних змін, ідеї яких чітко простежуються у вченнях українських гуманістів, демократів і науковців Тараса Шевченка, Лесі Українки, Михайла Драгоманова, Миколи Костомарова, Олександра Потебні та ін. Необхідно також зазначити, що раніше, наприкінці XVIII ст. такі вчені як Д. Бантиш-Каменський, Я. Маркович, Г. Калиновський і інші активно досліджували український фольклор, історію та етнічні особливості українського народу, що свідчить про новий етап розвитку національної самосвідомості, а також про зростання соціального знання.
Другий етап розвитку соціології в Україні знаменується її остаточним формуванням як самостійної науки. Для українських дослідників соціологія була, насамперед, інструментом побудови держави, а самі вони в більшості випадків виступали як суспільні й політичні діячі. Для цього періоду характерною є відсутність оригінальних соціологічних концепцій українських дослідників, які переважно займалися трансформацією ідей західних авторів (насамперед, О. Конта, Г. Спенсера, К. Маркса) відповідно до українських реалій.
Ще однією характерною рисою української соціології цього часу є її тісний зв'язок із соціально-політичним, економічним і культурним життям суспільства, боротьбою за незалежність і утвердження національної державності.
Початком самостійних соціологічних досліджень прийнято вважати праці женевського гуртка українських учених в 80-х р. XIX ст., опубліковані у періодичному виданні «Громада» і окремих виданнях. На чолі цього гуртка стояв М.П. Драгоманов, якого називають піонером української соціології.
М.П.Драгоманов (1841-1895) розглядав соціологію як науку про суспільство, прагнув підняти українські соціологічні студії до рівня світових, закликаючи вчених-суспільствознавців використовувати в своїх дослідженнях ті ідеї, принципи і методи, які напрацювала західна соціологічна думка. Сам він, зокрема, широко застосовував порівняльний метод, активно відстоював ідею прогресу, який, на думку вченого, проявляє себе не тільки в суспільних відносинах у вигляді ліквідації кріпосництва, зрівнянні конституційних прав тощо, але й у розвитку самої людини, як прогрес людського в людині. Не заперечуючи певної ролі соціальної революції в історичному розвитку суспільства, Драгоманов приділяв велику увагу ідеї еволюційного розвитку, стверджуючи, що здійснення соціалістичного ідеалу «можливе тільки в певній послідовності й при високому розвитку свідомості мас».
Серед досліджуваних ним проблем одне з центральних місць посідала проблема національного відродження України, яку він розглядав у європейському контексті. Вчений обгрунтував необхідність демократизації російського суспільства, утвердження політичних свобод особи. Драгоманов активно виступав за повну децентралізацію економічного й культурного життя і розвиток місцевого самоуправління, висунув ідею федеративного співіснування народів Росії. Він постійно звертався до досвіду розвитку європейських суспільств і вважав, що представники всіх національностей повинні мати рівні права. М.Драгоманов зробив вагомий внесок у дослідження проблем нації як одного з важливих видів соціальної спільності людей. Його по праву можна віднести до засновників вітчизняної етнології.
Вплив соціологічного позитивізму відчули на собі й такі українські вчені, як І.Лучинський, М.Грот, О.Стронін, С.Подолинський та ін. Так, відомий український публіцист С. Подолинський (1850-1891) у своїх соціологічних студіях намагався поєднати марксистські й соціал-дарвіністські погляди з політичною програмою «громадовства». Він вважав, що громадське життя будується за законами боротьби за існування, і присвоєння додаткової вартості - це одна з форм такої боротьби. Але одночасно із законом боротьби за існування діє й закон зростаючої солідарності людей. Людські спільноти (громади) можуть припинити боротьбу між собою, оскільки неодмінно переможе почуття прихильності, солідарності, бо воно корисніше за боротьбу людей між собою, воно полегшує боротьбу з навколишнім середовищем і сприяє підвищенню середнього рівня розвитку більшості людей, просуванню більш талановитих, а не найсильніших.
Плюралістичний підхід до дослідження суспільства відстоював М. Ковалевський (1851 - 1916). Він був членом міжнародного соціологічного товариства, якийсь час навіть очолював його, був учасником його конгресів, членом багатьох соціологічних інститутів і автором їхніх видань. Відомий росіянин і американський соціолог П. Сорокін, що замолоду був секретарем у М. Ковалевського, підкреслював, що той до останніх днів своїх перебував під сильним впливом О.Конта. Його систему поглядів він вважав всеохоплюючою, бачив у ній у зародку всі сучасні напрямки соціології. Як прихильник «теорії факторів» з її визнанням обумовленості будь-якого соціального факту багатьма причинами, принципової їх рівнозначності, Ковалевський виходив з думки про єдність усіх сторін соціального організму, функціонального зв'язку всіх соціальних явищ. Вчений виступав проти однобічності лише психологічного, біологічного, географічного чи будь-якого іншого пояснень історичного процесу. Недоліком марксизму він вважав однобічний економічний детермінізм.
В основі соціологічної системи М.Ковалевського лежить ідея прогресу як історичної неминучості, без якої, на думку вченого, не може бути соціології як науки. Сутність прогресу М. Ковалевський зводив до зростання солідарності, збільшення її питомої ваги, розширення сфери, галузей її використання й прояву. Революцію він розглядав як патологічне явище, але неминуче в тому випадку, якщо правителі не проводять реформи, які назріли. М.Ковалевському належить значний внесок у розвиток історико-порівняльного методу в соціології. Він визначав його як «паралельне вивчення» фактів і явищ суспільної еволюції різних народів, на основі якого можна виявити «загальну формулу поступального руху громадського життя». При вирішенні соціологічних проблем вчений прагнув враховувати всю систему факторів і соціальних елементів, вважаючи при цьому неможливим виділення якого-небудь головного фактора. У своїй роботі «Соціологія», що вийшла в 1910 р. він підкреслював, що, на відміну від історії, соціологія відволікається від маси конкретних факторів і прагне розкрити загальні причини й тенденції розвитку суспільства в ту або іншу епоху. Завданням соціології він вважав вивчення не тільки прогресу, а й періодів занепаду, регресу, дисгармонії між окремими сторонами суспільства.
М. Ковалевський вказував на зв'язок соціології з іншими науками. Так, етнографія, статистика, політична економія забезпечують соціологію конкретними даними. Але в той же час соціологія не повинна постійно звертатися до інших наук, а, навпаки, повинна прагнути самостійно виробляти необхідні для свого розвитку підстави.
Вагомий внесок у розвиток української соціології вніс відомий історик, соціолог, громадський і політичний діяч М.Грушевський (1866-1934). З одного боку він, як і багато інших українських учених того періоду, розвивав ідеї західних соціологів - О. Конта, Е. Дюркгейма, Л. Леві-Брюля, М. Вебера. А з іншого – висловлювані ним соціологічні погляди тісно перепліталися з національною специфікою. Крім того, в 1919 р. Грушевський заснував у Відні Український соціологічний інститут, який функціонував до 1924 р. Зусиллями його співробітників були опубліковані роботи самого М. Грушевського, а також В. Липинського, М. Лозинського, П. Христюка, М. Шрага та ін.
М.Грушевський першим в українській історіографії став застосовувати історико-соціологічний метод, розроблений на рубежі XIX-XX ст. європейським позитивізмом. Особливо плідно він використовував цей метод у дослідженні давньої історії. На його думку, здійснивши історико-соціологічний аналіз минулого, ми знайдемо шлях до розуміння сучасних процесів, а також майбутнього. Він відстоював тезу про те, що Київська Русь була створена українсько-російськими народностями, а потім перейшла в галицько-волинську й литовсько-польську форми. Московська ж державність виросла із власного кореня. Він вважав, що етнографічна й історична близькість великоросійської і малоросійської народностей не є підставою для їх змішування.
Сфера соціологічних інтересів М.Грушевського - фактори соціальної еволюції, закони суспільного розвитку. В своїй праці «Початки громадянства (Генетична соціологія)» вчений зазначає, що в час глибокого соціального перелому більше ніж будь-коли потрібні ґрунтовні дослідження соціальної еволюції від самих її початків. Грушевський обґрунтовує некоректність застосування законів у природничому їх розумінні до пізнання складної соціальної реальності. У суспільстві можуть діяти лише емпіричні закони, які виключають автоматичність і механістичність соціального процесу, оскільки слід рахуватися з психологією, елементами доцільності і моральної регуляції людської спільноти.
Соціальний процес у цілому, на думку вченого, характеризується певним ритмом, тенденціями, формами. Завдання соціології в тому і полягає, щоб, відкидаючи мінливе, випадкове, виявляти типове, постійне, що становить основу соціального ритму. Головна ідея Грушевського полягає в тому, що соціальний прогрес обумовлюється, насамперед, протистоянням і змаганням протилежних потягів до колективізму (солідарності, альтруїзму), з одного боку, і індивідуальної самодостатності (автаркії) – з іншого. Звідси характерною тенденцією соціального розвитку є чергування процесів диференціації й інтеграції під впливом цілої комбінації факторів. М.С. Грушевський обґрунтовує думку про існування «коливальної динаміки» у суспільній еволюції на відміну від позитивістського уявлення про суспільний прогрес як висхідний рух по прямій лінії.
Особливу роль у становленні, теоретичному й організаційному оформленні української соціологічної науки за рубежем відіграв член Української Центральної Ради, генеральний секретар і міністр урядів УНР, доктор соціології М.Ю.Шаповал (1882-1932). Він створив у Празі Український соціологічний інститут, який, згідно із задумом ученого, повинен був охопити у своїй програмі всю соціологію: загальнотеоретичне дослідження суспільства, конкретно-описове вивчення окремих національних суспільств (соціографія) і вивчення практичних суспільних проблем (соціотехніка або політика). Цей інститут протягом восьми років свого існування (з 1924 по 1932р.) здійснював велику роботу в сфері українських соціологічних досліджень. Був заснований перший і єдиний на той час український соціологічний журнал «Суспільство», здійснений ряд публікацій, у тому числі й підручника - «Загальна соціологія», автором якого був М.Шаповал. До роботи в цьому інституті були залучені такі відомі соціологи як П.Сорокін, Р.Міхельс, С.Богардус, українські вчені Л.Білецький, О. Ейхельман, С. Русова, С. Шелухін, О. Бочковський та інші.
Головну увагу в своїх працях Шаповал приділяє проблемі суспільства, під яким розуміє таке гуртування людей, коли вони живуть у взаємному зв’язку між собою і коли поведінка однієї чи кількох осіб є причиною поведінки інших. Індивіди єднаються в групи, які в сукупності і утворюють суспільство. Соціолог запропонував класифікацію соціальних груп, виділивши такі їх види: організовані (в яких є поділ на керуючих і підлеглих) і неорганізовані (в яких відсутня стала організація); елементарні або прості (індивіди поєднані за однією ознакою) і кумулятивні або складні (індивіди поєднані за кількома ознаками). Досліджуючи український рух, М.Шаповал розробляє положення про національне суспільство, яке є мікрокосмосом світового суспільства і самостійно виконує свої функції в економічній, політичній і культурній сферах.
Історик, політолог і соціолог В. Липинський (1882 – 1931) займався вивченням проблем держави й права. У цьому контексті він висловив думку про те, що життєдіяльність держави залежить від взаємодії еліти й простого народу. Реалізація цієї взаємодії може відбуватися в трьох напрямках - як класократія, демократія, або охлократія. Клас, за визначенням В. Липинського, являє собою сукупність осіб, що виконують одну соціальну функцію, а класократію він вважав найбільш раціональною формою суспільного устрою. До одного класу (промислового) він відносив і робітників, і технічний персонал, і лідерів індустрії. Всі вони мають можливість взаємної критики, але при цьому повинні діяти в рамках правопорядку, в результаті чого зберігається баланс влади й свободи. Зразком класократії, на його думку, є Англія. Демократію вчений критикував за те, що вона легко стає інструментом реалізації приватних інтересів, а охлократію вважав найбільш непродуктивною формою соціального устрою у зв'язку з тим, що вона не дає ніяких можливостей для прояву індивідуальної свободи й перетворює суспільство у військово-бюрократичний механізм. Джерелами влади В. Липинський вважав економічну, військову й інтелектуальну сили. Їхнім втіленням відповідно являються військові («бойовики»), заможні громадяни («продуценти») і інтелігенти. Останні виконують функцію раціонального усвідомлення соціальних процесів і настроїв, але вони не здатні до ефективного управління чарез неможливість контролювати матеріальні ресурси.
В. Липинський багато писав про проблеми нації. Нація для нього - це сукупність усіх громадян держави. Необхідною запорукою розвитку нації він вважав існування національної держави та стабільної, консервативної еліти, а ідеальним державним устроєм для України – трудову монархію у формі гетьманату.
Однією із стрижневих суспільних наук вважав соціологію вчений-економіст, патріот і суспільний діяч, автор численних наукових праць М. Туган-Барановський (1865 – 1919). У своїх дослідженнях він особливий акцент робив на ролі господарської діяльності в житті суспільства. Господарство він визначав як сукупність людських дій, спрямованих у зовнішній світ для створення благ і матеріальних обставин, що задовольняють людські потреби. У той же час виробництво засобів для життя, що становить основу господарської діяльності, є нижчим щаблем активності. На більш високих щаблях господарська діяльність стає менш значимою. Учений вивів наступну закономірність: чим вищі потреби, тим меншу роль для їхнього задоволення відіграє господарювання. Якщо найбідніші верстви суспільства ведуть боротьбу за існування, то більшість його матеріально забезпечених членів розглядають багатство як шлях до одержання влади, а не навпаки.
В цілому, характеризуючи академічний етап української соціології (друга половина ΧІΧ – початок ΧΧ ст.), можно зробити наступні висновки: 1) хоча в Україні було достатньо відомих вчених, які в своїх дослідженнях торкалися багатьох проблем соціології, але жоден з них не розробив повної теорії суспільства і не дотримувався послідовно наукових принципів та методології новітньої соціологічної теорії, оскільки вони не ставили перед собою завдання побудови чисто соціологічної системи поглядів; 2) основну увагу українські науковці приділяли освоєнню суспільною думкою України західних соціологічних теорій і поширенню соціологічних поглядів серед широких верств населення; 3) в цей період були закладені підвалини української соціологічної традиції.
Розглядаючи третє питання «Сучасний етап розвитку української соціології», необхідно знати, що подальший розвиток вітчизняної соціології йшов неоднозначно. На інституціалізацію соціологічної науки в Україні, з одного боку, впливала світова соціологія, особливо європейська й американська, а з іншого боку - вона відчувала на собі тиск ідеології марксизму-ленінізму, що обмежувало свободу наукової критики, свободу досліджень і висновків. А з середини 30-х рр., з посиленням репресій соціологічні дослідження майже припиняються більш ніж на 30 років. Повний контроль партії над плануванням, тематикою й проведенням соціологічних досліджень, відсутність самостійного статусу соціології та майже повне ототожнення з історичним матеріалізмом, постійний політичний ризик інноваційної соціології й ін. фактори обумовили стан стагнації й навіть регресу соціології в радянський період.
Інтенсивна інституалізація соціологічної думки виражалася, зокрема, у створенні наукових і навчальних закладів, проведенні теоретичних і прикладних досліджень. Центром даного процесу в 20–х рр. ХХ ст. була кафедра соціології, сформована в соціально-економічному відділі Всеукраїнської академії наук. В 1918–1920 р. її очолював Б. Кистяківський (1868 – 1920).
На початку своєї дослідницької кар'єри Б. Кістяківський захоплювався марксизмом, але потім зупинився на гуманістичній позиції. Особливу увагу вчений приділяв суб'єктивному праву, особистісним оцінкам і мотиваціям соціальної діяльності. Важливу роль у розвитку української соціології ХХ ст. зіграли роботи академіка А. Гілярова, що досліджував психологію юрби, співвідношення культури й цивілізації, а також С. Дністрянського.
Соціальну проблематику розробляли Географічне, Етнографічне й Антропологічне товариства. Ряд досліджень, у тому числі дотичних до соціальної інженерії - діяльність по вдосконаленню виробництва через соціальний фактор, були проведені Всеукраїнським інститутом праці (Харків).
Пожвавлення соціології в Україні почалося з 60-х рр. ХХ ст., коли було створено три соціологічних відділи в рамках Інституту філософії АН УРСР. Прикладні соціологічні дослідження стали проводитися в Харкові, Дніпропетровську, Одесі. У Соціологічному відділі Львівського відділення Інституту економіки АН УРСР були створені відомі на весь Союз методики соціального планування на промислових підприємствах. Прикладними соціологічними розробками промислової соціології й соціології праці займалися й співробітники Донецького відділення Інституту економіки АН УРСР.
Вплив ліберальних реформ, проведених наприкінці 50-х - початку 60-х років сприяли поповненню термінологічного апарату вітчизняної соціології західними запозиченнями. З 1957 по 1961 р. тільки Інститут філософії відвідали 217 закордонних філософів і соціологів.
Процес формування соціологічної науки в Україні ще більш активізувався наприкінці 80-х років ХХ ст. Нині вітчизняна соціологія перебуває в пошуках власної автентичності, виробляє свою методологічну базу, концептуальну схему й відповідний їм поняттєво-категоріальний апарат.
Основні досягнення українських соціологів сучасного періоду можна розділити на наступні напрямки: історія соціології (А. Ручка, В. Танчер); етносоціологія (Т. Рудницька, М. Шульга); вивчення соціальної стратифікації й професійної орієнтації молоді (В. Черноволенко, С. Макєєв); вплив ЗМІ на самовизначення молоді (В. Оссовський, Е. Головаха); застосування математичних методів у соціологічних дослідженнях (В. Паніотто, В. Волович, В. Максименко); ціннісна свідомість (І. Попова, А. Ручка); соціологія освіти (Е. Якуба).
Соціальні проблеми шлюбу й сім’ї були докладно вивчені й типологізовані в роботі Л. Харчева «Шлюб і сім’я в СРСР» (1965 р.) В 1966 р. був виданий двотомник «Соціологія в СРСР», що узагальнював емпіричні дослідження різних сфер суспільства. Знаковою подією для української соціології став вихід у світ у Великобританії двотомника вибраних робіт українських учених під назвами «Індустрія й праця в СРСР» та «Місто, регіон і народонаселення». У деяких університетах стали читатися спецкурси з основ прикладної соціології. Для студентів і аспірантів були видані перші навчальні посібники («Робоча книга соціолога» в 1976 р. і «Теорія й практика соціологічних досліджень у СРСР» в 1979 р.) Почали проводитися численні дослідження, присвячені вивченню динаміки суспільної думки в Україні й інших союзних республіках.
Після здобуття Україною статусу незалежної держави формується Інститут соціології АН України. З 1990 р. починають свою роботу перші соціологічні факультети в університетах Києва й Харкова. Дещо пізніше виникло соціологічне відділення новоутвореної Києво-Могилянської академії.
Серйозна робота проводитися Соціологічною Асоціацією України (САУ), що з 1993 р. є колективним членом Міжнародної соціологічної асоціації.
Наприкінці ХХ - початку ХХІ ст., у зв'язку зі складними соціально-економічними й політичними процесами демократизації, в Україні сформувалися нові соціальні групи, верстви й відносини. Це дало поштовх розвитку таких напрямків як соціологія релігії, соціологія конфлікту, соціологія управління тощо.
Для подальшого розвитку української соціології необхідно подолати такі проблеми як дегуманізація освіти, недостатнє фінансування дослідницьких програм при одночасній профанації соціології як способу маніпулювати суспільною свідомістю напередодні виборів за допомогою численних псевдосоціологічних досліджень. Турботою про розвиток соціології став Указ Президента України від 25 квітня 2001 р. «Про розвиток соціологічної думки в Україні». Відповідно до цього документу в країні повинна здійснюватися розробка державних соціологічних програм, створення банку соціологічних даних, підтримка й розвиток соціальних і соціально-психологічних служб на підприємствах і в навчальних закладах, поширення соціологічних знань серед населення. На сьогодні ці завдання реалізовані лише частково.
Тема 5.
МЕТОДИКА СОЦІОЛОГІЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ
1. Сутність, типологія й етапи соціологічного дослідження.
2. Програма соціологічного дослідження.
3. Основні методи збору й обробки соціологічної інформації.
Вивчаючи перше питання теми «Сутність, типологія й етапи соціологічного дослідження» студентові потрібно знати, що історія виникнення й розвитку соціології нерозривно пов'язана з емпіричними (прикладними) дослідженнями. Вони - джерело нових знань, необхідних як для розвитку теорій, так і для регулювання соціальних процесів.
Безпосереднє визнання соціологічні дослідження (так спрощено називають емпіричну соціологію) одержали наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. Вони прийшли на зміну індивідуальним способам нагромадження соціологічного знання й опиралися на практику соціально-статистичних спостережень і соціальних обстежень. Ідея дослідження була запозичена соціологією із природознавства, економіки, етнографії, правознавства, де форми емпіричних і експериментальних досліджень затвердилися раніше. ХХ століття стало часом бурхливого розвитку емпіричної соціології, а центром її формування був Чиказький університет (Чиказька «школа життя»). Тут в 20-30 р. розгорнулися багатоцільові прикладні дослідження, що ознаменували яскравий розквіт емпіричної соціології. Цей напрямок орієнтувався на детальні дослідження приватних локальних областей: осмислення живого процесу життєдіяльності людей у конкретних ситуаціях.
Адаптація найбільш загальних принципів, положень і методів, що становлять основу соціологічного знання, до конкретних особливостей досліджуваного явища або процесу, до специфіки розв'язуваних завдань, знаходить вираження в методиці соціологічного дослідження. Методика соціологічного дослідження – сукупність операцій, прийомів, процедур встановлення соціальних фактів, їхньої обробки й аналізу. Сукупність навичок, умінь, прийомів діяльності по організації й проведенню соціологічного дослідження (наприклад, мистецтво складання анкет, побудови шкал і т.п.) називається його технікою.
Соціологічне дослідження – це система логічно послідовних методологічних, методичних і організаційно-технічних процедур, зв'язаних між собою єдиною метою: одержати достовірну інформацію про ті явища й процеси, які вивчаються, про тенденції й протиріччя їхнього розвитку, щоб ці дані могли бути використані в соціальній практиці.
Соціологічне дослідження обумовлюється суспільною потребою в соціальному знанні, у соціальній орієнтації. Воно відбиває інтереси тих або інших класів, соціальних груп, інших соціальних сил, і спрямоване на утвердження або зміну взаємин особистості, соціальних груп і суспільства.
Залежно від рівня наукового знання соціологічні дослідження поділяються на теоретичні й емпіричні. Дослідження, орієнтоване на збір і аналіз даних з використанням методів, методик і техніки соціологічного дослідження, називається емпіричним. Емпіричне дослідження може проводитися в рамках як фундаментальної, так і прикладної соціології. Якщо його метою є побудова теорії, то таке дослідження відноситься до фундаментального (теоретичного), якщо ж воно спрямоване на розробку практичних рекомендацій – то це прикладне дослідження. У соціології існують не тільки теоретичні чи прикладні дослідження, але й змішані або комплексні, що одночасно вирішують і наукові, і практичні завдання.
Залежно від складності й масштабу розв'язуваних завдань виділяють три основних види соціологічних досліджень: розвідувальне (пілотажне, зондажне), описове й аналітичне.
Розвідувальне дослідження – попереднє дослідження, проведене з метою перевірки, уточнення всіх елементів і інструментарію основного дослідження, внесення в них необхідних корективів. Воно охоплює невеликі сукупності людей і, як правило, передує більш глибокому й масштабному дослідженню.
Описове дослідження має на меті визначення структури, форми й характеру досліджуваного явища або процесу, що дозволяє сформувати відносно цілісне уявлення про нього. Воно охоплює великі сукупності людей, неоднорідні за своїми характеристиками, допомагає краще розібратися в обставинах, більш глибоко обґрунтувати й раціонально визначити способи, форми й методи управління соціальними процесами.
