З самого початку виникнення філософія прагнула оволодіти не лише таємницями буття, але й секретами пізнання цих таємниць. Вона так чи інакше ставила й вирішувала питання про можливість адекватного відображення буття у свідомості людини, досліджувала шляхи й методи пізнання.
У спробах відповісти на питання про принципову можливість пізнання світу намітилося три основні лінії: оптимізм, скептицизм і агностицизм.
— 167 —
ФІЛОСОФІЯ. КРЕДИТНО-МОДУЛЬНИЙ КУРС
Оптимізм — це філософське вчення, послідовники якого визна-ють принципову можливість пізнання світу. Ця філософія ґрунту-ється на визнанні принципу матеріальної єдності світу, врахуванні всього досвіду історії людського пізнання і суспільно-історичної практики. Сучасна філософія оптимізму доводить можливість до-сягнення істинного знання, керуючись діалектико-матеріалістичним методом і вдаючись до найновіших результатів науки.
Скептицизм, не заперечуючи загалом ідеї пізнаваності світу, ви-ражає сумнів у достовірності наших знань. Помічено, що скептицизм особливо поширюється у переломні періоди розвитку суспільства, коли теорії і погляди, які раніше здавалися безумовно істинними, виявляються хибними. Наслідком цього є зміна парадигм, перегляд життєвих цінностей, ідеалів тощо.
Скептики схильні заперечувати й відкидати не лише справді від-жиле, але й те, що зберігає цінність.
Філософський скептицизм виник в епоху розкладу античного суспільства. У подальшій історії людства він якісно змінювався, мо-дернізувався. Новітньою формою скептицизму є, зокрема, «критич-ний раціоналізм». Його засновник англійський вчений К. Поппер відстоював думку про те, що наука не є системою достовірних або переконливо аргументованих ідей.
Загалом скептицизм відіграє негативну роль, оскільки свідомо обмежує пізнавальні можливості людини. Проте певною мірою він є корисним і навіть необхідним у складному і суперечному процесі досягнення істини. Людина, яка не піддає все сумніву, критичному аналізу, не може бути творчою особистістю і, як правило, опиняється на позиціях догматизму.
Агностицизм відверто заперечує принципову можливість піз-нання світу нарівні суперечності речей і процесів, закономірностей розвитку об’єктивної дійсності.
Термін «агностицизм» уперше застосував англійський природо-дослідник Г. Гекслі, хоч ідеї цього філософського напряму сягають ще часів античної філософії.
На думку агностиків, людина ніколи не зможе знати, якими на-справді є речі, оскільки інформація, яку вона одержує про них, залом-люється її свідомістю і набуває суб’єктивного змісту. Звідси робиться висновок, що ми маємо справу не з речами об’єктивної дійсності, а з нашими відчуттями. Розмірковуючи таким чином, Юм дійшов вис-
— 168 —
МОДУЛЬ ІІ. ФІЛОСОФСЬКЕ РОЗУМІННЯ СВІТУ, ЛЮДИНИ ТА СУСПІЛЬСТВА
новку, що людина не знає не тільки того, яким є світ насправді, а й того, чи існує він взагалі поза нашими відчуттями.
І. Кант визнавав об’єктивне буття речей, проте категорично за-перечував можливість пізнання їх сутності («речей в собі»). На його думку, людина здатна пізнавати речі лише на рівні явищ, тобто «речі для нас».
Агностицизм має свої гносеологічні і соціальні корені. Гносео-логічним його підґрунтям є складність і суперечливість процесу піз-нання, обмеженість пізнавальних можливостей людей на будь-якому етапі історії. Наслідком цього є абсолютизація відносності пізнання, відрив теорії від практики з відомими агностичними висновками.
Аргументованій критиці агностицизм був підданий спочатку Гегелем, а потім Марксом.
За словами Гегеля, кантівська філософія «... ставила собі завдан-ня досліджувати, в якій мірі форми мислення здатні взагалі достав-ляти нам пізнання істини. Точніше кажучи, критична філософія вимагала, щоб раніш, ніж приступити до пізнання, ми піддали до-слідженню здатність пізнання. Безумовно, є правильна думка в тому, що ми повинні зробити предметом пізнання самі ж форми мислення. Проте тут же прокрадається хибна думка, що ми повинні пізнавати до того, як приступили до пізнання, що ми не повинні увійти у воду раніше, ніж навчимося плавати».
