Проблема істини є однією з центральних у гносеології. Це зумов-лено тим, що складний і суперечливий характер пізнання дійсності висуває проблему оцінки знань з точки зору їхньої адекватності чи неадекватності змісту відповідних об’єктів. Істина і хиба — основ-ні характеристики відношення пізнавального образу до об’єкта піз-нання.
Головною метою процесу пізнання є глибоке проникнення люд-ського розуму в сутність предметів і явищ, тобто осягнення істини.
Істина — це адекватне відображення в свідомості людини об’єк-тивної реальності.
Основними характеристиками істини є її об’єктивність за зміс-том, відносність і абсолютність, конкретність і зв’язок з практикою.
Об ’ єктивною істиною є такий зміст людських знань, який не за-лежить від суб’єкта, тобто не залежить ні від людини, ні від людства.
Істину прийнято (починаючи від Гегеля) розглядати як склад-ний, внутрішньо суперечний процес, що перебуває в постійному пе-реборенні заблуджень. Наука — це комора готових і вичерпних істин, а процес їх досягнення — це рух від знань неточних, приблизних до знань дедалі точніших і визначеніших. Тому істину і вважають від-носною. Це означає, що мислення відображає об’єкт не повністю, а в певних межах, відношеннях, умовах, які постійно змінюються. До того ж кожен об’єкт має безліч властивостей, зв’язків тощо. Як ві-домо, теорії, що передували сучасним, тлумачаться вченими в системі найновіших досягнень науки як відносні істини.
Разом з тим не можна абсолютизувати відносність людських знань, бо це веде до релятивізму.
У міру прогресу пізнання людство дедалі більше і більше перебо-рює відносність істини, хоча, зрозуміло, і не може досягти абсолютної адекватності знань об’єктивній дійсності.
У кожній відносній істині, оскільки вона об’єктивна, міститься момент абсолютної істини. Абсолютна істина — це таке знання, що
є тотожним за змістом відповідному об’єктивному аналогу і не може бути спростованим при подальшому розвитку пізнання. Вона є ре-зультатом пізнання окремих сторін предметів, що вивчаються; за-вершеним знанням певних аспектів дійсності; тим змістом відносних істин, який зберігається в процесі подальшого пізнання. Під абсолют-ною істиною розуміють і повне знання про світ, тобто ідеал пізнання,
— 177 —
ФІЛОСОФІЯ. КРЕДИТНО-МОДУЛЬНИЙ КУРС
до якого прямує людство. Абсолютна істина складається із діалектич-ної суми (нескінченної суми!) відносних істин.
Суттєвим для наукової теорії пізнання є визнання конкретної іс-тини. Істина завжди конкретна, абстрактної істини немає. Це означає, що істина перебуває у зв’язку з тими умовами, в яких знаходиться об’єкт пізнання, відображає чітко визначені сторони цього об’єкта та ін. Вищий рівень конкретності істини полягає у всебічному пізнан-ні об’єкта із врахуванням усіх істотних моментів у їх діалектичному взаємозв’язку на відміну від механістичного підходу чи еклектичного змішування всіх сторін і ознак пізнаваних явищ.
Оскільки істина виражається в логічних формах (судженнях, умовиводах), то доводиться говорити про конкретність суджень, умо-виводів, міркувань.
Іноді говорять про «вічні» істини. Проте ці істини є такими лише в певних межах, зокрема в розумінні застосування їх до обмеженої предметної сфери, кордони якої можуть у подальшому розсовуватися чи звужуватися. Розвиток таких істин відбувається шляхом включен-ня у відповідні судження (якими виражаються ці істини) повніших і точніших вказівок на необхідні умови їх істинності. Твердження про об’єктивність і конкретність істини, єдність відносної й абсолютної істин підтверджується всією історією науки і практики
