Українсько-російський конфлікт

Протистояння між УЦР і більшовицькою Радою Народ­них Комісарів протягом короткого часу набуло загрозливого характеру. На це було кілька причин.

Прагнучи підкорити Дон, більшовики намагалися транзи­том через Україну передислокувати туди розпропаговані ними військові частини з фронту. Центральна Рада, небезпідставно побоюючись перенасичення України військами, роззброювала їх та висилала за межі території. Водночас козацькі загони безперешкодно пропускалися на Дон, що викликало звинува­чення з боку Раднаркому Росії в «контрреволюційності УЦР й у розвалі фронту». Більшовицькі агітатори в Україні всіля­ко дискредитували місцеву владу, називаючи її буржуазно-капіталістичною, антинародною тощо. Мали місце спроби розколу Центральної Ради за допомогою ліворадикальних еле­ментів у фракціях УСДРП й УПСР. Розгорнулася кампанія за переобрання УЦР на Всеукраїнському з'їзді Рад, де більшови­ки сподівалися забезпечити собі перевагу. До речі, російський Уряд не визнавав Центральної Ради на тій підставі, що вона не була обрана Всеукраїнським з'їздом Рад. У свою чергу, УЦР відмовляла більшовицькій Раді Народних Комісарів (РНК) у праві представляти всю Росію, затягуючи формально-офіцій­не визнання її урядом Московщини (де-факто визнаючи РНК такою). Не приховуючи своїх намірів, російські лідери 27 ли­стопада створили при ставці в Могилеві революційний польо­вий штаб для боротьби з військами Калєдіна, Дутова та Центральної Ради, оголошених контрреволюційними.

Позбавлений альтернативи, уряд УНР дав наказ українсь­ким підрозділам, які перебували за межами України, перебазу­ватися на її територію. ЗО листопада було роззброєно й вислано з

Києва пробільшовицьки настроєні частини міського гарнізону.

Становище Центральної Ради напередодні військового конфлікту з Радянською Росією було складним. Надмірне захоплення політичними питаннями за рахунок соціально-економічних проблем підривало довіру народу до влади. В.Винниченко визнавав, що трудящі та солдатські маси не бачили «з боку своєї української влади бажання стати рішуче на бік працюючих, тенденцій щось радикально робити в цьо­му напрямі... Замість того чув, як таке бажання больше-виків, така їхня оборона простого, бідного люду проти всякого пана називалася в українців демагогією, висміювалася, лая­лася, заперечувалась». Цілком логічно, з огляду на це, стали більшовизація Рад в Україні й прихід їх до влади у містах.

До того ж УЦР так і не спромоглася витворити струнку виконавчу вертикаль, хоча її підштовхували до цього. Конк­ретні пропозиції щодо формування життєздатного адмініст­ративного механізму на місцях містилися в спеціальній постанові, прийнятій третьою сесією Всеукраїнської ради се­лянських депутатів (18-23 листопада 1917 p.).

Нездатність Центральної Ради розв'язати невідкладні про­блеми державного будівництва породжувала думки про не­обхідність її перевиборів. Особливу зацікавленість у цьому виявляли більшовики. Однак перевибори не відбулися, оск­ільки на 9 січня 1918 р. були призначені Всеукраїнські уста­новчі збори.

Вибори продемонстрували співвідношення сил наприкінці листопада - на початку грудня 1917 p.: більшовики отрима­ли 10% голосів виборців, тоді як українські соціал-демокра­ти та есери - 75%. Виходило, що навіть нестійкий авторитет УЦР був нездоланною перешкодою для більшовиків України на шляху до влади без сторонньої допомоги. І чинником, що вирішив долю Центральної Ради, стали війська, підпорядко­вані більшовикам Росії.

Перевір себе Початковий рівень:

1. Проголошення Української Народної Республіки відбулося в ли­стопаді 1917 p.; грудні 1917 р; січні 1918 р.

2. Створення УНР було проголошено

Першим Універсалом; Другим Універсалом; Третім "Універсалом.

З Дайте відповідь: Проголошувалося створення УНР у федератив­ному зв'язку з Росією - так; ні; й так, і ні.

Середній рівень:

4. Восени 1917 р. існували три табори з різною політичною орієнта-

цією {необхідне підкресліть)

Центральна Рада; Генеральний Секретаріат; Ради робітничих де­путатів; Тимчасовий уряд; штаб КВО.

5. Назвіть головні положення III Універсалу.

6. Вкажіть дату. Всеукраїнські установчі збори відбулися в: січні 1918 p.; грудні 1917 p.; листопаді 1917 р.

Достатній рівень:

7. Охарактеризуйте зміст III Універсалу.

8. Проаналізуйте причини українсько-російського конфлікту на­прикінці 1917 р.

Високий рівень:

9. Досягнення і невдачі Центральної Ради.

Висловіть своє бачення цієї проблеми. Відповідь обґрунтуйте.

10. «За нових умов Центральна Рада опинилася перед вибором: або
підкоритися урядові Леніна, або завершити державну будову,
проголосивши українську державу», - пише історик Т.Гунчак.
Про які нові умови йдеться? Який шлях вибрала Центральна
Рада? Поясніть, чому? Дайте оцінку діям Центральної Ради.

»7. Війна радянської Росії з Українською Народною Рес­публікою. Проголошення незалежності УН1?

«Діячі Центральної Ради недооцінювали динаміки ре­волюційного процесу. їхня розважлива програма могла б мати успіх за спокійних обставин розви. тку суспіль­ства. Ініціативу у неї перехопили ті політичні групи, які робили ставку на грубу фізичну силу».

(Я.Грицак. Нарис історії України).

Г ^І0міркуйте, чому виникла війна з радянською Росією? Які вона • мала наслідки.

 

1. Війна радянської Росії з УНР

4 грудня 1917 р. УЦР отримала телефонограму Раднар-кому, в якій стверджувалося право націй на самовизначення аж до відокремлення, визнавалися Українська Народна Рес­публіка й все, що торкалося національної незалежності україн­ського народу. Разом з тим висувалися звинувачення на адресу Центральної Ради у тому, що, «прикриваючись національни­ми фразами, вона веде непевну буржуазну політику, яка давно вже визначається непризнаниям... Рад і радянської влади в Україні». Ніби між іншим УЦР інкримінувалася відмова скликати у відповідь на вимогу Рад їх Всеукраїнський з'їзд. Телеграма, надіслана від імені В..Леніна і Л.Троцького, в ультимативній формі ставила Центральну Раду перед вибо­ром: або підтримати боротьбу російських більшовиків проти Каледіна і повернути зброю роззброєним частинам, або ж опинитися у стані війни зі своїм могутнім сусідом.

Генеральний Секретаріат негайно відповів, що ультима­тивні спроби російського уряду нав'язати Україні свої підхо­ди до вирішення наявних питань є втручанням у її внутрішні справи, і українська сторона готова вжити адекватних за­ходів, тобто захистити себе.

4 грудня 1917 р. в Києві розпочав роботу з'їзд Рад робіт­ничих, солдатських і селянських депутатів України. Більшо­вики сподівалися провести його під своїм керівництвом та переобрати Центральну Раду. Однак більшість з 2,5 тис. де­легатів з'їзду підтримала УЦР і засудила «централістичні заміри... московського (великоруського) правительства, що, доводячи до війни між Московщиною й Україною, загрожу­ють до решти розірвати федеративні зв'язки, до яких прямує українська демократія». Більшовики в Україні відмежува­лися від ультиматиму Ради народних комісарів (РНК), але змушені були залишити засідання, посилаючись на непра-вочність з'їзду.

Тим часом уряд В. Леніна дав наказ військам під команду­ванням В.Антонова-Овсієнка розпочати наступ на територію України. 9 грудня 1917 р. російські війська були вже у Харкові.

Відчувши силу, яка за ними стоїть, делегати-більшови-ки, які залишили з'їзд Рад у Києві, 11-12 грудня в Харкові

провели власний з'їзд Рад, який вони вважали «всеукраїнсь­ким» та «легітимним». Той факт, що 200 його делегатів пред­ставляли тільки 89 з 300 Рад, що діяли в Україні, зовсім не бентежило організаторів з'їзду, які створили власну урядову структуру - Народний Секретаріат. Те, що радянська влада трималася на російській військовій силі, ні в кого не викли­кало сумнівів. У наказі командувача Муравйова за № 14 про це сказано з відвертою зухвалістю: «Цю владу ми несемо з далекої півночі на вістрях своїх багнетів, де її встановлює­мо, всемірно підтримуємо її силою цих багнетів».

Утворення радянського уряду у Харкові розв'язувало руки російським більшовикам, які дістали можливість замаскува­ти загарбницькі дії, прикриваючись українськими однодум­цями. Як влучно писав В.Винниченко, Радянська Росія відводила від себе звинувачення в агресії: «не вона, мовляв, уже тепер вела війну з Україною, а Харківський Українсь­кий уряд боровся проти Київського, тепер, мовляв, це хатня справа самого українського народу. Натуральна річ, що це була тільки одна формальність, бо харківський уряд усі ди­рективи одержував з Петрограда й вів військові операції силами руського уряду»

Не можна не погодитися з висновками голови Генераль­ного Секретаріату про те, що утворення радянського уряду в Харкові сприяло перемозі більшовизму в Україні: «всі невдо-волені елементи зразу знайшли собі в йому організаційний центр і точку обпертя».

17 грудня 1917 р. Центральний Виконавчий Комітет Рад України (ВУЦВК) своїм маніфестом оголосив повалення Цен­тральної Ради та Генерального Секретаріату, а наступного дня створив крайовий комітет для «боротьби з контрреволюцією».

Центральна Рада також здійснила заходи, спрямовані на організацію збройного опору більшовицькій експансії. 17 груд­ня 1917 р. було створено Особливий комітет оборони України у складі М.Порша, С.Петлюри й В.Єщенка, а 18 грудня полков­ника Капкана призначено командувачем українських військ, н.о протистояли російським частинам. Ще через тиждень Гене­ральний Секретаріат ухвалив рішення про створення армії УНР ^{а зас}адах добровільності та грошового утримання.

 

Однак цих зусиль було замало для дієвої відсічі навали з півночі. Військовий секретаріат практично нічого не зробив для формування боєздатної армії, та й не міг цього зробити, адже лідери УЦР боялися і не розуміли значення організова­ної збройної сили, здатної підтримати революцію. Захоплен­ня українізацією військових частин без належного організаційного підкріплення виявилося безрезультатною витратою часу: в перших же зіткненнях з російськими час­тинами українські підрозділи виявилися деморалізованими, розпорошеними й небоєздатними.

Радянські війська, розпочавши загальний наступ 25 груд­ня 1917 p., захопили Катеринослав, а на початку січня 1918 р. Олександрівськ, Полтаву, Чернігів та інші міста. Дійшло до того, що на захист української справи стала учнівська і сту­дентська молодь. 16 січня 1918 р. близько 300 юнаків під Крутами вступили в нерівний бій з переважаючими силами російських військ. Багато з них заплатили життям за нероз­порядливість та недалекоглядність українських політиків.

2. Четвертий Універсал. Проголошення незалежності УНР

Невтішні реалії змусили керівників Центральної Ради пе­реглянути свої погляди на статус України і, відмовившись від гасел автономії у складі федерації народів, стати на грунт по­вної незалежності і самостійності Української держави. Так раїнську Народну Республіку «самостійною, ні від кого не за­лежною, вільною, суверенною державою українського народу».

Державний герб УНР Великий державний герб УНР

Затверджені Центральною Радою 22.03.1918

IV Універсал проголосив також перспективи в галузі внут­рішньої політики. Революційно-демократична влада на місцях

повинна була базуватися на співробітництві органів самовря­дування та Рад робітничих, солдатських і селянських депу­татів. У соціально-економічній сфері проголошувалося повсюдне впровадження земельного закону на основі безплат­ної передачі землі селянам, а також конверсія і демілітариза­ція промисловості з метою забезпечення народу товарами широкого вжитку. Передбачалося запровадження зовнішньо­торговельної монополії держави, а також монополії на торгів­лю металом, вугіллям, шкірою, тютюном та іншими товарами, встановлення державно-народного контролю над банками.

Не заперечуючи історичного значення IV Універсалу, все ж слід визнати, що він був запізнілою спробою переходу від автономістськи-федеративних принципів державного будів­ництва до самостійницьких. Причому лідери українського руху не відкидали взагалі ідею федеративного зв'язку Украї­ни з іншими державними утвореннями в рамках єдиного об'єд­нання, а лише до кращих часів відкладали її.

3. Перша спроба радянізації України

На середину січня 1918 р. більшовики захопили владу майже на всій Правобережній Україні. 14 січня почалися збройні виступи проти Центральної Ради у Миколаєві та Одесі • В Києві того ж дня було введено стан облоги. Однак 16 січня підрозділи міського гарнізону й озброєні робітничі дружини заводу «Арсенал» підняли повстання проти Центральної Ради, яка могла покладатися лише на загони «Вільного козацтва» під командуванням М.Ковенка, «гайдамацький кіш» Слобі­дської України на чолі з отаманом С.Петлюрою та курінь січових стрільців (командир - Є.Коновалець, начальник штабу ~ А.Мельник). Українські полки, розташовані в столиці, так ¹ не виступили на захист УЦР. Але й без них 22 січня більшо­вицький виступ у місті був придушений.

Водночас під тиском есерів уряд В.Винниченка подав у відстав­ку. Формування нового уряду було доручено В.Голубовичу.

_u Втім, загального розвитку драматичних подій це не змінило-

^Шська під командуванням Муравйова були вже під Києвом,

Розпочавши артилерійський обстріл його найважливіших об'єктів-

січня 1918 р. члени Малої Ради та Ради народних міністрів

(так став називатися уряд після проголошення IV Універсалу) змушені були виїхати зі столиці в напрямку Житомира.

Вступ більшовицьких військ до Києва супроводжувався не-чуваними репресіями. їх вістря спрямовувалося в першу чергу проти діячів українського руху, а також російського офіцерства яке шукало притулку в Україні. Червоноармійці замордували колишнього міністра земельних справ О.Зарудного, членів Цен­тральної Ради журналіста І.Пугача і старого політичного діяча есера Л.Бочковського. За австрійськими донесеннями, муравй-овці розстріляли в Україні 2576 колишніх царських офіцерів.

У Харкові до новоствореного радянського уряду - Народ­ного Секретаріату - ввійшли Артем (Ф.Сергеев) - торгівля і промисловість, В.Ауссем - фінанси, Є.Бош - внутрішні спра­ви, С.Бакинський - міжнаціональні справи, В.Затонський -народна освіта, Е.Лугановський - продовольчі справи, М.Скрип­ник - справи праці та інші. Відсутність будь-якого авторитету нової влади, прохолодне ставлення до неї з боку харківської ради робітничих депутатів і місцевого більшовицького коміте­ту змусили ЦВК та Народний Секретаріат переїхати в Київ. Лише за допомогою командувача російськими військами В.Ан-тонова-Овсієнка вищі радянські органи змогли розпочати свою діяльність. Скасувавши всі розпорядження Центральної Ради, ЦВК і Народний Секретаріат поширили дію декретів Ради на­родних комісарів про землю, робітничий контроль, націоналі­зацію промисловості на територію України. Вища рада народного господарства РСФРР взяла під контроль індустрію України. Навіть націоналізація окремих підприємств здійсню­валася не українським, а російським урядом.

Розбудова української державності за таких умов припини­лася. Більше того, всупереч вказівкам В.Леніна почали з'являтися адміністративно-територіальні утворення - Донець-ко-Криворізька Республіка, Республіка Таврида, які намагали­ся проводити власну політику. Це свідчило про неефективність організаційних зусиль радянської влади, відсутність дієвої вер­тикалі управління країною. Особливо наочно це виявлялося у виробничій сфері. Різке падіння дисципліни й продуктивності праці, зростання безробіття, зменшення заробітної плати тру­дящих ставали буденною ознакою життя.

Більшовики прийшли до влади в період значної дезоргані­зації суспільства, яку вони посилили своїм «чорно-білим» сприй­няттям дійсності, зображаючи буржуазію та представників старої влади єдиними винуватцями народного горя. Згідно з радянсь­ким декретом про землю, бідні селяни розбирали худобу, інвен­тар, насіння, «вирівнюючи» таким чином майновий стан українського села. Однак розрахунок на те, що вони зметуть ста­рий устрій і стануть надійною опорою більшовиків, не справдив­ся. Коли для Народного Секретаріату настали тяжкі часи, селянство не кинулося захищати його. У п'ятьох радянських арміях, створених в Україні налічувалося лише 25 тис. солдатів й офіцерів. Якщо проти армії УНР більшовики ще воювали більш-менш успішно, то добре навченим і оснащеним військам Німеч­чини та Австро-Угорщини серйозного опору вчинити не змогли. 27 лютого 1918 р. Народний Секретаріат змушений був переїха­ти до Полтави, а згодом, 9 березня, - до Катеринослава.

17-19 березня 1918 р. у Катеринославі відбувся II Всеук­раїнський з'їзд Рад. А 22 березня новообрані ЦВК й Народний Секретаріат (на чолі з М.Скрипником) виїхали до Таганрога.

Осмислюючи невдачу більшовицької спроби закріпитися у республіці, новий голова Народного Секретаріату М.Скрип­ник згодом писав: «Наша трагедія на Україні полягає саме в тому, щоб за допомогою робітничого класу, російського за національністю або зрусифікованого, що зневажливо ста­виться часом навіть до найменшого натяку на українську мову і українську культуру, за допомогою його і силами його завоювати селянство і сільський пролетаріат, за національ­ним складом український, який у зв'язку із складними істо­ричними умовами упереджено й недовірливо ставиться до всього російського, «московського».

Перевір себе Початковий рівень

• Назвіть дату проголошення IV Універсалу: ₂ грудень 1917 p.; січень 1918 p.; лютий 1918 р.

авершіпгь речення: IV Універсал проголосив (автономію Украї-ни, утворення УНР; незалежність України). кажіть назву уряду після проголошення IV Універсалу: енеральний Секретаріат; Рада Народних Міністрів.

7 листопада 1917 р. З грудня 1917 р. 4-6 грудня 8-Ю грудня 1917 р. 11-12 грудня 1917 р. 12 грудня 1917 р. 5 січня 1918 р. 9 січня 1918 р. 16 січня 1918 р. 26 січня 1918 р. ЗО січня 1918 р.

Середній рівень:

4. Назвіть заходи, що здійснила Центральна Рада для організації

збройного опору більшовицькій агресії.

5. «Всі невдоволені елементи зразу знайшли собі в йому організацій­ний центр і точку обпертя». Кому належить цей вислів? Про яку подію йдеться?

6. Встановіть послідовність подій: бій під Крутами; проголошення

радянської влади в Україні; телеграма РНК з ультимативними вимогами до УЦР; IV Універсал Достатній рівень:

7. Складіть хронологічний ланцюжок головних подій у кінці 1917 - на початку 1918 р.

8. Охарактеризуйте першу спробу радянізації України.

9. Проаналізуйте досягнення та прорахунки Центральної Ради під час організації збройного опору більшовицькій Росії.

Високий рівень:

10. На основі Універсалів Центральної Ради прослідкуйте, як зміню­вався державний статус України протягом червня 1917 р. - січня 1918 р. Дайте власну оцінку цим перетворенням.

11. В.Винниченко писав, що Радянська Росія відводила від себе зви­нувачення в агресії: «Не вона, мовляв, уже тепер вела війну з Україною, а Харківський Український уряд боровся проти Київ­ського, тепер, мовляв, це хатня справа українського народу». Чи поділяєте ви цей висновок? Доберіть факти, що підтверджують або спростовують його. Висловіть своє бачення дій Радянської Росії.

Хронологія подій

3-4 березня 1917 р. утворення Української Центральної Ради

19 березня 1917 р. 100-тисячна національна демонстрація в

Києві
6-8 квітня 1917 р. Український Національний конгрес

5-8 травня 1917 р. Перший Всеукраїнський військовий з'їзд

10 червня 1917 р. Перший Універсал Центральної Ради. Про-

голошення автономії України
15 червня 1917 р. утворення Генерального Секретаріату Цен-

тральної Ради
4-5 липня 1917 р. збройний виступ самостійників

4 серпня 1917 р. «Тимчасова інструкція Генеральному секре-

таріатові Тимчасового уряду»
8-15 вересня 1917 р. з'їзд народів у Києві
31 жовтня 1917 р. перехід влади в Києві до Центральної Ради

Третій Універсал Центральної Ради. Прого­лошення Української Народної Республіки Маніфест РНК до українського народу з уль­тимативними вимогами до Центральної Ради Всеукраїнський з'їзд рад у Києві встановлення радянської влади в Харкові з'їзд рад у Харкові

проголошення радянської влади в Харкові початок наступу радянських військ на Київ Четвертий Універсал Центральної Ради. Проголошення незалежності УНР бій під Крутами вступ військ Муравйова у Київ переїзд Народного Секретаріату з Харкова до Києва

Тематичне оцінювання Початковий рівень:

1. Назвіть відомих вам діячів доби Української революції. Роз­кажіть про життя й діяльність одного з них.

2. Позначте подію, що відбулася раніше:

 

- Проголошення УНР

- Утворення Центральної Ради

- Проголошення І Універсалу

Дайте відповідь. Скільки Універсалів було проголошено Цент­ральною Радою? Який Універсал проголосив незалежність УНР?

Вкажіть назву першого уряду автономної України: Центральна Рада; Тимчасовий уряд; Генеральний Секретаріат.

Середній рівень:

5. Без цих історичних постатей 1) М.Гру шевського; 2) В.Винничен-
ка; 3) СПетлюри неможливо уявити добу Української революції.
Вкажіть, кого саме стосується наведені нижче твердження

- Перший Президент УНР

- Письменник, автор 14 романів, більше ста оповідань

- Видатний учений, автор близько 2 тис. друкованих праць

- Він заповідав: «Стійте всіма силами за Україну»

- Перший секретар військових справ Генерального Секретаріату УНР

- Перший Голова Генерального Секретаріату.

6. Коли було проголошено Українську Народну Республіку? Чому її
Уряд не приділяв уваги соціальним питанням? До чого це призвело?

• • Що ви знаєте про відносини УНР й Радянської Росії? Чому ви­ник воєнний конфлікт?

^^

8. Де та коли було проголошено радянську владу в Україні? Достатній рівень:

9. Встановіть послідовність подій:

 

- Проголошення автономії України

- Утворення Центральної Ради

- Проголошення Української Народної Республіки

- Переїзд Народного Секретаріату з Харкова до Києва

- Проголошення незалежності УНР

- Проголошення радянської влади в Україні

10. Поясніть, якими були взаємовідносини Центральної Ради й
Тимчасового уряду? Проаналізуйте зміст переговорів між ними.

11. Заповніть таблицю в робочому зошиті «Універсали Централь­
ної Ради»:

 

Універсали	Основні положення
І
II
Ш
IV

Прослідкуйте на основі Універсалів Центральної Ради, як змінювався державний статус України протягом червня 1917 р. - січня 1918 р. Який з Універсалів мав найбільше значення у державотворчих процесах 1917-1918 pp.? Високий рівень:

12. Лютнева революція дала поштовх до активізації національно-виз­вольного руху в Україні. Проаналізуйте події в Україні після Лют­невої революції, покажіть діяльність Центральної Ради, роль її лідерів в організації національної боротьби українського народу.

13. «Подиву гідним є те, що незважаючи на відверте доктринер­ство й відсутність політичного досвіду у її лідерів, Центральній Раді таки вдалося досягти чималих успіхів. Передовсім, це сто­сується національної мобілізації українських мас на проголошен­ня Української Народної Республіки», - пише український історик Я.Грицак.

Які оцінки діяльності Центральної Ради ви знаєте? Яку поділяє­те? Поясніть, чому? Висловіть своє бачення історичного значен­ня діяльності Центральної Ради.

14. Назвіть, на ваш розсуд, найбільш доленосні події доби Украї­
нської революції. Розташуйте їх у порядку спадання значущості.
Поясніть свій вибір. Відповідь обґрунтуйте.

ТЕМА З Україна в боротьбі за збереження державної незалежності (1918-1920)

Карта-схема______________________ ------,------------------------------------------

^ПМЕЦЬКСУ-АВСТРІЙСЬКА f \

ІНТЕРВЕНЦІЯ 1918 р. І \РАДЯНСЬНА

січень Ш18 р. ____________________________________________________________ |

«Боротьба за збереження державної незалежності Украї­ни була логічним продовженням Української революції, котра цю незалежність проголосила. У цій боротьбі вирі­шувалися ті ж питання, які стояли в 1917 p.: чи бути, по-перше, Україні незалежною державою; чи матиме, по-друге, ця держава демократичний політичний устрій; чи отримає розвиток громадянське суспільство. Державна незалежність була втрачена, надії на розбудову правової держави згасали. Історія дала негативні відповіді на ці

питання»

(Ф.Турченко. Новітня історія України).

§8. Українська Народна Республіка: від Брестського мир­ного договору до гетьманського перевороту

«З поваленням Центральної Ради закінчився перший етап Української революції, позначений піднесенням і стрімким розвитком національно-визвольного руху, за­гостренням національних і соціальних проблем спро­бою України відновити свою державність і вирватися з лабет Російської імперії»

(Історія України: нове бачення).

О Які були причини падіння Центральної Ради.

1. Мирний договір у Брест-Литовську

Домігшись права вступити у «велику політику», Цент­ральна Рада надіслала до Брест-Литовська делегацію. Інструкції М.Грушевського членам делегації зводилися до того, щоб боротися за включення до складу України Холм-щини, Підляшшя, проведення всенародного голосування (пле­бісциту) в Східній Галичині, Північній Буковині та Закарпатській Україні. Таким чином, це був перший крок на шляху до соборності українських земель.

9 січня 1918 р. близько 400 представників держав, задія-них у переговорах, взяли участь у першому пленарному зас­іданні в Брест-Литовську.

Напередодні переговорів німецькі експерти міжнародно­го права заявили, що у разі укладення мирного договору з Росією його положення матимуть обов'язковий характер і для України. Голова делегації (УНР) В.Голубович заперечив їм, висунувши таку аргументацію: зв'язок України з Росією обу­мовлювала Переяславська угода; оскільки один із учасників укладення цього акту - царська династія Романових -відійшла в минуле, він втратив чинність разом з усіма зобов­'язаннями України щодо Росії. Німецька сторона погодилася з правомірністю цих суджень, а проголошення УНР само­стійною державою зміцнило її статус як рівноправного учас­ника переговорів. Російська делегація в особі Л.Троцького також заявила, що «не бачить жодної перешкоди для само-

стійної участі делегації Генерального Секретаріату у мир­них переговорах». Фактично глава російської делегації виз­вав право українців на самовизначення.

Після кількох днів роботи вирішено було зробити пере­рву, щоб погодити позиції делегацій з урядами своїх країн. Загальні збори Центральної Ради обговорили хід переговорів. Міністр УНР М.Ткаченко дав їм таку оцінку:

«Умовами згоди досягнуто з нашого боку найбільшого, чого тільки можна було досягти. Українському народові за­безпечено право національного самовизначення всюди, де він живе в більшості, в тому числі в Холмщині та на Підляшші. З Галичиною справа вирішується на користь нашого народу, тобто панування українського народу забезпечується в тій частині, яку він заселяє. Згідно з торговельною частиною мирного договору, ввіз товарів із-за кордону і вивіз їх з Украї­ни є монополією Української держави. Дев'яті збори уповно­важили Раду Народних Міністрів підписати договір. Внаслідок нестабільної ситуації, що склалася в країні, пра­во ратифікації майбутньої угоди було надано членам украї­нської делегації на переговорах».

Відновлення процесу переговорів супроводжувалося спро­бою більшовиків усунути делегацію УНР від участі у них на правах повноправного суб'єкта міжнародного права. Л.Троць-кий заявив, що інтереси українського народу на конференції мають представляти члени Народного секретаріату в особі Є.Медведева і В.Шахрая. Однак тверда позиція посланців УНР зірвала підступні спроби російського уряду. Більше того, глава Делегації Австро-Угорщини граф О.Чернін від імені чотирьох союзних держав заявив: «...ми бачимо далі причину визнати Українську Народну Республіку вже тепер самостійною, вільною, суверенною державою, яка є в стані укладати само­стійно інтернаціональні договори».

9 лютого 1918 р. договір між УНР та державами Четвер­ного союзу було підписано. Ним скасовувався військовий стан Між воюючими сторонами, встановлювалися, дипломатичні зносини, економічні зв'язки і кордони України. Оскільки територіальні претензії української делегації зачіпали інте-^еси Австро-Угорщини, представники обох країн підписали

 

таємну декларацію, згідно з якою райони Східної Галичини з переважаючим українським населенням мали бути відлучені від королівства Галичини й з'єднані з Буковиною в один ко­ронний край у складі Австро-Угорщини. Кордони між УНР і Австро-Угорщиною відповідали довоєнним російсько-австрій­ським. У межах відроджуваної Польської держави їх повинна була визначити спільна комісія на підставі «етнографічних відносин і з урахуванням бажань населення». У додатковому договорі визначалися принципи регулювання консульських відносин, приватних справ, обміну військовополоненими й надлишками сільськогосподарських і промислових товарів. Сторони взяли на себе зобов'язання встановити паритетні курси національних валют.

Брестський договір було ратифіковано спеціальним за­коном Центральної Ради від 17 березня 1918 р. В.Винни-ченко високо оцінював цю угоду: «Для української держави цей мир, безперечно був би з різних боків дуже корисний. Перш усього ним українська держава визнана такими по­важними суб'єктами міжнародного права, як центральні держави. А маючи до цього на увазі ще признання Англії та Франції, можна було би тепер її уважати цілком повноп­равним, рівним членом світових держав. Далі цей мир до­сить справедливо й корисно розв'язував питання про територіальні межі, особливо щодо Польщі (Холмщина, Підляшшя). У фінансовому відношенні також для України була реальна користь від цього миру. Наприклад, золота валюта українського карбованця стояла тоді дуже високо (100 німецьких марок дорівнювали 46 українським карбо­ванцям). Навіть торговельні умови були складено вигідні для України». В.Винниченко вважав брестські домовленості дуже корисними за умови, «коли б при цьому мир явився не результатом збігу сприятливих обставин, а наслідком на­шої сили і волі, коли б ми тою силою могли реалізувати, охоронити й затвердити за собою всі наслідки миру».

2. Вступ німецько-австрійських військ до України

На кінець січня - початок лютого 1918 р. ситуація скла­лася так, що Центральна Рада змушена була звернутися за

допомогою до своїх недавніх партнерів за столом переговорів - Німеччини та Австро-Угорщини. Країни Четверного союзу були зацікавлені в тому, щоб надати таку допомогу з кількох причин: Україна зобов'язувалася до 31 липня надати їм мільйон пудів збіжжя; крім того, європейські країни турбу­вала більшовицька експансія. Отже, в альтернативі «більшо­вики чи іноземне втручання» Центральна Рада обрала друге, що, як тоді здавалося, могло гарантувати збереження украї­нської державності.

8 лютого 1918 р. німецькі війська вступили на територію України, невдовзі їх підтримали частини австро-угорської армії. Вони поступово просувалися на схід і південь Украї­ни, не зустрічаючи значного опору з боку радянських військ. До кінця квітня 1918 р. вся територія України опинилася під контролем німецької й австро-угорської армій.

На початку березня до Києва повернулася Рада Народ­них Міністрів, а відтак і Центральна Рада. Ще 10 лютого 1918 р. Рада народних міністрів у відозві до населення впер­ше спробувала пояснити, що завдання іноземних військ -покласти край пограбуванню України більшовиками.

Центральна Рада відновила свої повноваження в Україні за складних обставин. Ціна за допомогу німецько-австрійсь­ких військ виявилася занадто високою в економічному, мо­ральному та політичному вимірах.

З 26 березня до 23 квітня 1918 р. працювала комісія з представників України, Німеччини й Австро-Угорщини по виробленню умов матеріальної компенсації. УЦР прийняла зобов'язання надати Німеччині й Австро-Угорщині 60 млн. пудів зерна та виробів з нього, 400 млн. штук яєць, велику рогату худобу живою вагою 2,75 млн. пудів, 3 млн. пудів цукру, а також постійно постачати їм овочі, фураж, руду тощо. Іноземне втручання обмежувало суверенітет УНР. Неда­ремно П.Христюк писав, що окупаційне «військо стало вирі­шальним чинником для внутрішньої політики Республіки спочатку посереднім, а потім і безпосереднім».

Криза влади, міжпартійний розбрат всередині Централь­ної Ради, посилення позицій правих сил дедалі більше роз­хитували владу. Вбачаючи в цьому загрозу регулярним

надходженням з України сільськогосподарської продукції, німецько-австрійське командування взяло на себе й деякі адміністративні функції. Ще 18 березня 1918 р. генерал Лю-дендорф видав директиву, відповідно до якої німецькі військові командири могли видавати накази щодо охорони порядку та безпеки. Головнокомандувач німецькими війська­ми в Україні фельдмаршал Ейхгорн б квітня 1918 р. видав наказ, який стосувався термінів і порядку посівної кампанії. У документі підкреслювалося, що врожай належатиме тим, хто засіє посівні площі. Селяни, які візьмуть землі більше, ніж зможуть обробити, підлягатимуть покаранню. Крім того, селян зобов'язували всіляко допомагати в обробітку поміщиць­ких угідь. Наказ Ейхгорна викликав гостру дискусію в Цен­тральній Раді. Міністр земельних справ на знак незгоди з втручанням німців у вирішення суто цивільних справ подав у відставку. Міністерство закордонних справ УЦР висловило офіційний протест Німеччині з приводу дій Ейхгорна, а Міністерства земельних справ оповістило народ України про те, що даний наказ виконувати не слід.

Окупаційні власті втручалися й в інші сфери українсько­го життя. Звичайною практикою стали страти та ув'язнення за вироками польових судів. Щоб запобігти цьому, міністр юстиції М.Ткаченко 23 березня 1918 р. видав циркуляр, у якому вказувалося, що іноземні військові судові інстанції не мають чинності в Україні, оскільки тут існують власні цивільні й військові суди.

Ці, та інші акції ще більше загострили відносини між УЦР і окупаційною адміністрацією. У листуванні представ­ників Німеччини й Австро-Угорщини зі своїм керівництвом дедалі частіше заходила мова про необхідність заміни Цент­ральної Ради іншим органом. 24 квітня відбулася нарада за участю начальника штабу німецьких військ у Києві генерала Тренера, послів та військових аташе Німеччини й Австро-Угорщини, на якій обговорювалося майбутнє Української дер­жави. Зустріч Тренера з делегацією «Української народної громади» (її очолював П.Скоропадський) показала, в який бік хитнувся політичний маятник.

3. Прийняття Конституції УНР

29 квітня 1918 р. Центральна Рада зібралася для прий­няття Конституції Української народної республіки (УНР). Основний закон почав готуватися ще у той час, коли, за сло­вами П.Христюка, «революція на Україні переходила фазу національно-політичну, коли класова боротьба ще не стави­ла виразно на порядок денний завдання творення робітни­чо-селянської державності і коли, після цього, вся українська демократія стояла ще міцно на ґрунті демократичного пар­ламентаризму...». Цим пояснюється очевидна невідповідність Конституції соціальному курсу, який здійснювався Централь­ною Радою в завершальній фазі її діяльності.

Основний Закон гарантував демократичні свободи, вклю­чаючи активне й пасивне виборче право для всіх громадян, що досягли 20 років. Вищу законодавчу владу у країні мали здійснювати Всенародні збори, виконавчу - Рада Народних Міністрів, судову - Генеральний суд. Самоврядування на місцях належало виборним радам та управам громад, волос­тей і земель.

Конституція визначала порядок роботи органів держав­ної влади та управління, а також умови, за яких впроваджу­валося тимчасове обмеження громадських свобод.

Згідно з Основним Законом, «кожна з населяючих Украї­ну націй має право в межах УНР на національно-персональ­ну автономію, цебто право на самостійне устроєння свого національного життя, що здійснюється через орган Націо­нального союзу, влада якого шириться на всіх його членів незалежно від місця і поселення в УНР». Кожному Союзові надавалося право представництва в уряді республіки й отри­мання фінансової допомоги.

Прийнятий документ не вдалося втілити у життя, оскіль­ки день його ухвали став останнім у діяльності Центральної Ради.

Ще 26 квітня 1918 р. імператор Вільгельм II по суті сан­кціонував зміну українського уряду. Робилося все, щоб роз­чистити шлях до якомога безболіснішого переходу влади до рук П.Скоропадського.

 

Перевір себе Початковий рівень:

1. Вкажіть дату підписання УНР договору з державами Четверного

союзу:

січень 1918 p.; лютий 1918 p.; березень 1918 р.

2. Доповніть речення:

Центральна Рада надіслала до Брест-Литовська делегацію, яку очолив (М.Грушевський, В.Голубович, П.Христюк).

3. Дайте відповідь (необхідне підкресліть)

Яка подія відбулася 29 квітня 1918 p.?

Проголошення УНР; Прийняття Конституції; Утворення УЦР. Середній рівень:

4. Назвіть головні положення договору, підписаному в Брест-Ли-
товську між УНР і державами Четверного союзу.

5. Встановіть послідовність подій
Прийняття Конституції

Початок переговорів у Брест-Литовську

Повернення ЦР до Києва

Вступ німецько-австрійських військ на територію України.

6. «Більшовики чи іноземне втручання». Чому Центральна рада
віддала перевагу? Який існував аргумент?

Достатній рівень:

7. Підписання Брест-Литовського договору - це спроба соборності українських земель. Доберіть факти, які стверджують або спро­стовують цей висновок.

8. Схарактеризуйте основні положення Конституції. Чи зазначало­ся в Основному законі про чітку модель органів влади в Україні?

9. «Німці не мішаються і ніякої зміни в тім не мають робити..., не мають заміру в чім-небудь перемінити наші закони і порядки, обмежити самостійність і суверенність нашої Республіки», -зазначалося у зверненні УЦР до громадян України. «Треба було задушити більшовизм на Україні, - писав генерал Е.Людендорф, - й запровадити там такі порядки, які могли б дати нам воєнні користі: збіжжя і сировину; для цього треба було просунутися в глиб країни*.

Прокоментуйте наведені висловлювання та зробіть висновок: по­зиція якої зі сторін відображала реальний стан. Високий рівень:

10. Доба Центральної Ради продемонструвала сильні й слабкі сто­
рони Української революції. Чи поділяєте ви цей висновок? До­
беріть факти, що стверджують або спростовують його. Висловіть
своє бачення цієї проблеми.

Конституція гарантувала широкі громадянські свободи та особ­ливі права національним меншинам. Однак українське суспіль­ство було ще не готове до сприйняття абстрактних демократичних принципів, які Конституція ставила над реаліями життя. Спрог-нозуйте розвиток подій, за яких демократичні принципи пере­стають бути абстрактними.

§9. Українська держава

«Характер державної системи, до якої прямував геть­ман, тяжко визначити однозначно - найправдоподібн-іше, це мала бути конституційна монархія, відмінна від традиційної самодержавної системи в Росії. Аполо­гети гетьманства стверджували, що най краще її ха­рактер визначався не тогочасними західними політичними критеріями, а українською історичною традицією - йшлося про відтворення системи геть­манської влади з минулих століть, влади тих геть­манів, яким хоч на деякий час вдалося здійснити самостійність і суверенність козацької держави».

(Я.Грицак. Нарис історії України).

О Назвіть характерні ознаки гетьманського режиму П.Скоропадсь-

• кого.

Скоропадський Павло (1873-1945)

— український політичний і державний
діяч. Походив із славетного козацько-
шляхетського роду. Під час Першої
світової війни нагороджений орденом
Святого Георгія 4-го ступеня. Обраний
отаманом «Вільного козацтва» (жовтень
1917). Ставши гетьманом, заявив, що
хоче правити у спосіб, який відповідає
"ідеї диктатора", бо "країну, по-моєму
може врятувати тільки диктаторсь-
„ ка влада...". Після антигетьманського по-

tr^y^ {* І встання емігрував. 16 квітня 1945 р. під

♦

час бомбардування був смертельно по­ранений і помер 26 квітня. Похований у місті Оберсдорфі в родиному склепі Ско­ропадських. 69

1. Становлення гетьманського режиму

З початком Першої світової війни генерал П.Скоропадський перебував на фронті, де командував кінним полком, а потім -гвардійською кавалерійською дивізією та 34-м армійським кор­пусом. Нагороджений орденом Святого Георгія 4-го ступеня.

Лютневі події 1917 р. не похитнули намір П.Скоропадсь­кого вести війну до переможного завершення і зберегти боє­здатність армії. Радикальні політичні ідеї були чужими для нього. Початок українізації армії, ініційований І Всеукраї­нським військовим з'їздом (травень 1917 р.) поставив генера­ла перед вибором. Але він залишився вірним присязі й лише після наказу Корнилова відповідного змісту повів роботу по перетворенню 34-го корпусу на 1-й Український (налічував близько 60 тис. бійців).

З'їзд «Вільного козацтва» (16-17 жовтня 1917 p., Чиги­рин) обрав П.Скоропадського отаманом.

З'єднання під командуванням генерала П.Скоропадського стало на захист Центральної Ради, якій загрожували в листопаді 1917 р. збільшовизовані війська. Зростаючий авторитет П.Ско­ропадського непокоїв українських політичних лідерів, і вони чинили йому всілякі перешкоди. Це змусило генерала піти у відставку та зайнятися політичною діяльністю. Політичні по­гляди П.Скоропадського формувалися під впливом двох факторів: з одного боку, він поділяв ідею самодержавної Росії, з іншого, -усвідомлював правомірність українських домагань і необхідність змін у суспільстві. В березні 1918 р. за участю П.Скоропадського виникла політична організація «Українська Громада» (згодом -«Українська Народна Громада»). її платформа виявилася близь­кою до позиції Української демократично-хліборобської партії й «Союзу земельних власників». Політичний консерватизм у про­грамних засадах «Української Громади» поєднувався з прагнен­ням до поміркованих перетворень у соціально-економічній сфері. Якщо рівень організації «Союзу земельних власників» П.Скоро­падський визнавав досить високим, то прагнення його членів відстоювати лише власні інтереси викликало в нього занепокоє­ння й незгоду. У той же час «хлібороби» імпонували П.Скоро­падському тим, що відстоювали дрібне землеволодіння в Україні. Саме такий шлях у поєднанні з акціонуванням переробної про-

ловості, _на його думку, мав стати магістральним у розвитку

української економіки.

День 29 квітня 1918 р. став останнім у діяльності Цент­ральної Ради, яка без бою здала владу в руки П.Скоропадсь­кого, проголошеного на з'їзді земельних власників гетьманом України. Цей переворот був спробою консервативних сил за­гасити полум'я революції, покласти край радикальним соціальним настроям, силою державної влади і шляхом по­міркованих реформ спрямувати суспільне життя у річище правових норм, забезпечити недоторканність права приват­ної власності, обстояти інтереси всіх соціальних верств.

Особливістю державного будівництва в період гетьманату було те, що він відбувався за військової іноземної присут­ності. П.Скоропадський з обережністю ставився до німець­ких й австрійських військових чинів, розуміючи, по-перше, їх незацікавленість у створенні сильної суверенної Українсь­кої держави, а, по-друге, усвідомлюючи, що врешті-решт, ре­зультати Першої світової війни складуться на користь Антанти. Тому він прагнув дотримуватися нейтралітету та очікував того ж від німецько-австрійського командування. Окупаційні власті ще до перевороту висунули ряд вимог, ви­конання яких вважалося б платою за їх нейтральну позицію. Ці вимоги після взаємних узгоджень набули такого вигляду:

1. Визнання Брестської угоди.

2. Розпуск Центральної Ради. Відкладення скликання Установчих зборів до повного «заспокоєння краю».

3. Погодження з німецьким командуванням кількості й умов використання українських збройних формувань

4. Визнання необхідності відновлення цивільного судово­го апарату та обмеження компетенції воєнно-польових судів лише розглядом акцій, спрямованих проти австро-німецьких

військ.

5. Впорядкування адміністративного апарату і розпуск усіх комітетів «революційного походження».

6. Зобов'язання України щодо забезпечення потреб військ Центральних країн.

7. Відродження вільної торговельної й іншої підприєм­
ницької діяльності.

8. Відновлення власності, збереження до певної норми ве­ликих господарств з метою забезпечення експортної здатності хліборобства, передача землі селянам за викуп у кредит.

9. Виплати за воєнну допомогу Україні.

Бурхливі революційні події показали нездатність парла­ментської республіки в особі Центральної Ради вирішити загальні питання державного будівництва. Тому П.Скоро­падський свідомо пішов на встановлення тимчасового авторитарного правління. Спеціальною «Грамотою» проголо­шувалося, що управління державою гетьман буде здійснюва­ти за допомогою призначеного ним уряду на підставі законів про тимчасовий державний устрій. Передбачалися заміна міністрів, формування нового уряду, хоча урядовці нижчого рівня залишалися на своїх місцях. До виборів Українського Сейму гетьман перебирав особливі повноваження та обіцяв «твердо стояти на сторожі порядку й законності».

У заяві Ради Міністрів від 10 травня 1918 р. зазначалося: «Гетьман не думає стати самодержцем. Назва «Гетьман» -це втілення в історичній національно-українській формі ідеї незалежної і вільної України. Стоячи на чолі українського пра­вительства, гетьман тим самим відновлює й закріплює в на­родній свідомості думку про невідбиральні народні й козацькі вольностп. Сам П.Скоропадський сподівався створити «здібний до державної праці сильний уряд; відбудувати армію і адміні­стративний апарат, яких в той час фактично не існувало, і за їх поміччю відбудувати порядок, опертий на праві; провес­ти необхідні політичні і соціальні реформи». Майбутню полі­тичну реформу гетьман уявляв так: «Ні диктатура вищого класу, ні диктатура пролетаріату, а рівномірна участь всіх класів суспільства в політичному житті краю».

«Закони про тимчасовий державний устрій» закріплюва­ли виключні повноваження гетьмана, який одноосібно мав право затверджувати склад Ради Міністрів та її голову, а та­кож інших урядовців, якщо ця процедура для них не перед­бачалася законодавством. До компетенції глави держави належало визначення зовнішньополітичної лінії; оголошен­ня окремих районів на воєнному, осадному або надзвичайно­му стані; помилування засуджених, пом'якшення міри

покарання, звільнення від судової відповідальності. Гетьман був також верховним воєводою української армії й флоту. Всі накази і розпорядження гетьмана мали закріплюватися головою уряду або відповідним міністром.

25 травня 1918 р. було прийняте «Положення про Малу Раду Міністрів», до складу якої входили заступники міністрів. До її компетенції належав розгляд тих законодавчих та адмі­ністративних пропозицій міністрів, що «через їх нескладність не потребували взаємної згоди відомств у письмовій формі», а також проекти, кошториси міністерств тощо.

Гетьман приділяв значну увагу розвитку інституту дер­жавної служби. Залишивши на попередніх посадах усіх пра­цюючих спеціалістів (крім міністрів та їх заступників), він намагався поповнювати кадри управлінців досвідченими ква­ліфікованими професіоналами не лише з центру, а й з пери­ферії. Всі державні службовці складали урочисту обітницю й присягали «вірно служити державі Українській, визнавати державну владу, виконуючи Ті закони і всіма силами охороня­ючи інтереси й добробут». Спеціальний закон «Про порядок призначення на державну службу» регламентував категорії чиновництва, які призначалися гетьманом або міністром. Замість комісарів УЦР призначалися старости, які очолюва­ли місцеву адміністрацію. До прийняття українського нор­мативного акту про державну службу проголошувалася чинність усіх законів Російської держави.

Взагалі ж відмінною ознакою кадрової політики П.Ско­ропадського було те, що апарат управління формувався не за національною ознакою, а за принципом професійності. Зро­зуміло, це давало привід для звинувачень з боку тих, хто вважав головним критерієм добору на державну посаду ступінь національної свідомості, патріотизм тощо.

Одним із заходів, що мав сприяти покращенню внутріш­ньої політики, дотриманню законів і правопорядку, стало створення Державної варти (травень 1918 р.). За задумом П.Скоропадського, департамент Державної варти мав вико­нувати поліцейські функції. Основоположними документа­ми, що заклали підґрунтя правотворчого процесу гетьманату стали «Грамота до всього українського народу» та «Закони

про тимчасовий державний устрій». Закони Української дер­жави мали загальний і обов'язковий характер для всіх гро­мадян України та іноземців, що перебували на її території. У цілому ж характер правового поля, яке народжувалося на даному історичному етапі державотворення, наміри нового уряду свідчили про те, що кінцевою метою державного будів­ництва гетьман вважав формування громадсько-правового сус­пільства, в якому пріоритетним були б закон і право власності. Інша справа, що методи, обрані для вирішення поставлених завдань, викликали нарікання. Проте виникає питання: а чи можна було досягнути успіху за тих умов іншими засобами? Гетьманський уряд здійснив ефективні заходи щодо поліп­шення судової влади. Всього на Україні станом на 16 серпня 1918 р. діяли 3 судові палати, 19 окружних судів, 112 міських і повітових мирових суддів.

Посилена увага до нормалізації судочинства й вдоскона­лення судової системи засвідчувала прагнення уряду прак­тичними кроками забезпечити пріоритети законів та їх неухильне дотримання.

Перевір себе Початковий рівень:

1. Дайте відповідь:

Державний переворот, що зумовив перехід влади до П.Скоро­падського, відбувся 27 квітня 1918 p.; 28 квітня 1918 p.; 29 квітня 1918 р.

2. Як ви вважаєте, яка подія відбулася раніше?
Прийняття Конституції

Проголошення «Грамоти до всього українського народу»

3. За часів правління П.Скоропадського Україна перейменовувала­
ся на (необхідне підкресліть)

«Українську народну республіку» «Українську державу». Середній рівень:

4. Відповідаючи на запитання, охарактеризуйте особистість Павла
Скоропадського

а) хто ця історична постать?

б) коли він жив?

в) назвіть історичні події, пов'язані з його ім'ям.

5 Окупаційні власті ще до перевороту висунули П.Скоропадському ряд вимог, виконання яких вважалося платою за нейтральну позицію. Назвіть головні з них.

6. Доповніть речення:

Ознакою кадрової політики П.Скоропадського було те, що апа­рат управління формувався за (національною ознакою; принци­пом професійності). Достатній рівень:

7. За часів правління П.Скоропадського вся верховна влада в країні,

як законодавча, так і виконавча мала належати гетьманату. До­беріть факти, що стверджують цей висновок.

8. Порівняйте творення державних засад Центральною Радою й
П.Скоропадським. У чому ви бачите відмінність державотвор­
чих процесів.

Високий рівень:

9. П.Скоропадський був генералом російської царської армії, ота­
маном «Вільного Козацтва», гетьманом Української держави. Як
ці факти біографії характеризують видатну історичну постать?
Висловіть своє ставлення до особи П.Скоропадського.

10. Уявіть собі, що ви - сучасник П.Скоропадського. Спробуйте
сформулювати його політичні погляди.

2. Внутрішня політика П.Скоропадського. Крах гетьманату

«Якщо в соціально-економічній галузі Українська дер­жава виступала антиподом УНР, то в зовнішній полі­тиці вона продовжила курс, започаткований урядом

В.Голубовича».

(Історія України: нове бачення).

О Доберіть факти, що підтверджують цей висновок.

У галузі сільського господарства П.Скоропадський мав власну концепцію виходу на новий соціально-економічний рівень. При цьому кінцевою метою реформувань були не лише ліквідація малоземелля шляхом справедливого розподілу зе­мельного фонду, а й формування середнього класу власників, які мали стати господарською та воєнної опорою режиму.

З метою підготовки умов до аграрних перетворень на місцях створювалися земельні комісії, які з перших днів но­вої влади усували земельні комітети Центральної Ради.

Домінантою реформацій стало відновлення приватної влас­ності на землю, повернення її в товарний обіг. Міністерством земельних справ створювалися регіональні управління хлібо­робства і державного майна, а також губернські, повітові, волосні земельні, земельно-ліквідаційні й особливі комісії. Ці останні вирішували питання про право на врожай 1918 р. із земель колишніх землевласників відповідно до спеціаль­ного закону, ухваленого 27 травня 1918 р.

Однак не зовсім вдалою була політика гетьманату у га­лузі робітничого законодавства. Лише восени 1918 р. депар­тамент законодавчих пропозицій Міністерства праці закінчив розробку проекту закону про профспілки і примирні камери. Крім того, як повідомляла одна з гетьманських газет, влад­ними структурами «розробляються законопроекти про: 1) промисловий суд; 2) 8-годинний робочий день; 3) виробничі кооперативи; 4) свободу коаліцій; 5) трудові (колективні) договори та інші».

Така політика вкрай негативно позначилася на становищі робітничого класу. Загрозливих розмірів досягло безробіття. Власники підприємств разом з німецько-австрійськими оку­пантами закривали фабрики й заводи та викидали робітників на вулицю. В 1918 р. звільнення робітників було масовим і набуло характеру класової помсти. У часи гетьманату ціни на всі без винятку продукти харчування піднялися в кілька разів, а заробітна плата набагато зменшилася. Так, порівня­но з 1913 р. у червні 1918 р. заробітна плата столяра змен­шилася в 2 раза, слюсаря - в 1,93, муляра - в 1,7, різноробочого в 1,76 рази. Це не означало, що пролетаріат залишався без­діяльним спостерігачем того, що відбувалося. Поряд з вико­ристанням правових важелів у ході переговорів між профспілками й власниками підприємств у робітників зали­шався крайній засіб - страйки.

15 липня 1918 р. припинили роботу Коростенський, Сар-ненський та Здолбунівський залізничні вузли, а через кілька днів почався загальноукраїнський страйк залізничників. Він

набув яскраво вираженого політичного характеру. Гетьман намагався будь-що придушити страйк. З цією метою 19 лип­ня 1918 р. він затвердив рішення Ради Міністрів про віднов­лення в Україні дії царського закону про суворі покарання за участь у страйках. На його підставі Державна варта разом з німецькими та австрійськими військами вдалися до жорсто­ких репресій проти страйкарів. Репресії й голод змусили за­лізничників України стати до роботи. Однак робітничий клас не здавався властям, а продовжував висувати дедалі нові ви­моги (підписання колективних угод, збільшення заробітної плати, поліпшення санітарно-гігієнічних умов праці тощо). Підприємці відповіли на це закриттям підприємств і масови­ми звільненнями робітників (локаут), а окупаційна влада -драконівськими заходами, закрема наказом генерала Мен-гельбіра, за яким учасників страйків чекала каторга чи три­річне ув'язнення, а їх організаторів - страта.

Влада заборонила проведення Всеукраїнського робітни­чого з'їзду. Разом з тим для налагодження діалогу при Міністерстві праці було створено комітет праці, на який по­кладалося попереднє обговорення підготовлених законопро­ектів. Однак комітет не зміг захистити інтереси робітників, а, навпаки, погіршив їхнє становище, запровадивши 12-го-динний робочий день, зокрема на всіх металургійних підприє­мствах України.

Тяжку соціально-економічну ситуацію в державі так і не вдалося подолати, що і позбавило гетьмана підтримки з боку трудящих мас у вирішальний час.

У своїх спогадах П.Скоропадський писав, що він перед­чував поразку Німеччини й розраховував, що наявність доб­ре організованої української армії відповідає інтересам країн Антанти, оскільки це могло забезпечити сприятливий баланс сил у регіоні. П.Скоропадський визнавав, що його сподіван­ня не справдилися, як і те, що німецькі війська знаходити­муться на території України до того часу, коли буде створено національні збройні сили.

Гетьману довелося докласти чимало зусиль, аби домогти­ся згоди австро-німецького командування на втілення в жит­тя програми воєнного будівництва. Німецький генерал Греннер

запевняв український уряд у тому, що окупаційні війська виступатимуть гарантом внутрішньої стабільності України та недоторканності її північних кордонів. Зрештою, в кінці трав­ня після отримання дозволу верховного командування німець­кими військами, почалося формування 8-ми українських корпусів. Гетьман продовжив реалізацію воєнної програми, розробленої ще Центральною Радою. На листопад 1918 р. у збройних силах Української держави налічувалося 60 тис. вояків.

Брак часу, зовнішні й внутрішні фактори завадили геть­манському уряду створити боєздатну, добре навчену і відда­ну Українській Державі армію. Інтенсивна агітаційна робота, яку провадили більшовики та представники українських соц­іалістичних партій, дезорієнтувала молодих новобранців Ук­раїнської армії. Галичани-січовики вбачали у гетьмані москвофіла. Офіцерам з Особливого корпусу була байдужа українська ідея. Вони бажали одного: помсти більшовикам, які зруйнували звичний уклад їх життя. Внаслідок цього у критичний момент збройні сили України не змогли захисти­ти гетьманський режим.

3. Зовнішньополітична діяльність уряду

Геополітичне становище України ставило її в центр трьох основних зовнішньополітичних векторів, які визначалися полі­тикою Центральних держав, Антанти й Росії. Жорсткий зв'я­зок з Німеччиною та Австро-Угорщиною, обумовлений Брестськими угодами, відчутно зменшував можливості дип­ломатичного маневру. Однак і в цій ситуації Міністерство за­кордонних справ, очолюване Д.Дорошенком, багато зробило для міжнародного визнання Української Держави, налагод­ження плідних стосунків з іншими країнами. Дипломатичні відносини на рівні послів Українська держава мала з Туреч­чиною, Болгарією, Швейцарією, Швецією й Норвегією. Ук­раїна мала 11 дипломатичних та близько 50 консульських представництв у 20 країнах, а на своїй території - 12 диплома­тичних і 42 консульських представництва з 24 держав.

Однак міжнародна ситуація розвивалася так, що після втрати одних союзників гетьманат не зміг заручитися підтрим-

_кою інших. Відтак, потрапивши в ізоляцію, режим міг роз­раховувати лише на власні сили.

Інтереси Центральних держав передбачали підтримку України, яка могла б змінити баланс сил у регіоні на їх ко­ристь. Берлін серйозно цікавився Кримом, не виключаючи можливості створення тут власної військової бази. Для знек­ровлених війною Німеччини й Австро-Угорщини значення України як джерела сировини та продукції сільського госпо­дарства важко було переоцінити. Проте якщо німці на ук­раїнській території намагалися триматися відповідно до умов Брестського договору, то австро-угорські війська вважали себе повновладними господарями на українській землі. Загострен­ня відносин гетьманського уряду з Австро-Угорською імпе­рією було пов'язано з питанням територіального виділення Галичини і Буковини в окремий коронний край.

П.Скоропадський змушений був кардинально коригува­ти зовнішньополітичний курс. Як уже згадувалося, події в Австро-Угорщині й Німеччині позбавили гетьмана надійної військової підтримки, а позиція країн Антанти була жорстко пов'язана з реставрацією колишньої Росії. Залишалася єди­на сила, на яку міг розраховувати гетьман, - «біла гвардія» генерала Денікіна. За цих умов П.Скоропадський зробив найбільш суперечливий крок - видав грамоту від 14 листопа­да 1918 р., в якій проголосив намір встановити федеративні зв'язки з Росією. У документі, зокрема, зазначалося:

«На принципах федеративних повинна бути відновлена давня могутність і сила всеросійської держави. В цій феде­рації Україні належить зайняти одне з перших місць, бо від неї пішов порядок і законність в краю, і в її межах перший раз свобідно віджили всі принижені і пригноблені більшовиць­ким деспотизмом громадяни бувшої Росії... їй першій нале­жить виступити у справі утворення всеросійської федерації, якої конечною метою буде відновлення великої Росії. В осяг­ненні цієї мети лежить як запорука добробуту всієї Росії, так і забезпечення економічно-культурного розвитку цілого українського народу на міцних підставах національно-дер­жавної самобутності*.

Цей документ мав створити платформу для зближення

гетьманського режиму з білогвардійським офіцерством та Добровольчою армією, які формували військові загони на території України.

При цьому слід зазначити, що оцінювати позицію геть­мана лише з політичних рішень жовтня-листопада 1918 р. було б спрощенням. Насправді П.Скоропадському ідея феде­ративного устрою України була близькою, хоча трактував її він досить довільно. За тих умов, на його думку, єдиною фор­мою російсько-українських відносин, здатних забезпечити українському народові гідне існування, могла стати тільки федерація.

Що ж до безпосередніх наслідків грамоти від 14 листопа­да, то вони пов'язані, по-перше, зі згодою генерала Денікіна укласти угоду з гетьманом для боротьби з більшовизмом, а, по-друге, з визнанням у 20-х числах листопада державами Антанти законності гетьманського уряду в Україні.

4. Крах гетьманату

Різка зміна зовнішньополітичної ситуації викликала де­стабілізацію гетьманського режиму. Однак ще більшу загро­зу для нього становили внутрішньополітичні обставини. Український національний союз під проводом В.Винниченка об'єднав протигетьманські сили й розпочав підготовку по­встання, заручившись підтримкою російських більшовиків. У відповідь на дії опозиції Міністерство внутрішніх справ заборонило скликання Національного конгресу, призначено­го на 17 листопада 1918 р. Це стало причиною урядової кри­зи, внаслідок якої гетьман сформував новий уряд, в якому вже не було