Етнолінгвістична класифікація

З винайденням письма починають формуватися літературні мови. Найдавніши­ми з них є вавилонська і єгипетська, якими вже у ІV – ІІІ тис. до н.е. записувались культові і літературні тексти. На основі народних мов сформувалися новофінікійська, крітська, давньогрецька, етруська, латин­ська літературні мови. Але у стародавні часи та в епоху серед­ньовіччя літературні мови, через свою обмежену поширеність, не могли відіграти важливої етноінтегруючої ролі. Лише з XVII ст. їх вплив помітно посилився, а з XIX ст. вони відіграють помітну роль в інтеграції етносів.

Одні з мовознавців налічують близько 3 тис. мов, а інші, вважаючи діалекти само­стійними мовами, доводять їх число до 6 тис. Крім того, відомо ще кілька сотень мертвих мов, тобто мов нині вже не існуючих етносів.

Історично мовна і етнічна належність збігаються. Це робить мову необхідною основою ідентифікації всіх етнічних спільнот. Тому в основу етнолінгвістичної класифікації поставлено два кри­терії – мову і етнічну належність. Виникнення і розвиток мови завжди йшов паралельно з антропогенезом і етногенезом, лежить в основі людської культури і є виключно людським способом пе­редачі інформації. Мова проходить ті ж складні процеси істори­чного розвитку, що й етнічні спільноти.

Однак часто мовні і етнічні спільноти не збігаються. Відомо чимало випадків, коли етнос розмовляє двома мовами, або ж коли одні­єю мовою розмовляє кілька етносів. Такі явища засвідчують про­цеси поглинання й асиміляції поневолених етносів панівними, або ж розкривають особливості їх етногенезу та соціально-полі­тичного розвитку. Саме у результаті взаємодії названих чинни­ків склалася двомовність валлонів (французька і фламандська), ірландців (кельтська і англійська), бретонців (бретонська і фран­цузька), галісійців (галісійська й іспанська), білорусів (білору­ська і російська) та інших. Часто двомовність поширена вздовж етнічних кордонів та у місцях осідання емігрантів.

Особливості історичного, соціально-політичного розвитку ет­нічних спільнот та дезінтеграція імперських етнополітичних утво­рень часто стають причинами того, що одна мова стає рідною для кількох етносів. Так, німецька мова рідна для німців, авст­рійців і германошвейцарців, іспанська – для іспанців, мексика­нців, чілійців, аргентинців та інших, англійська – для англій­ців, ірландців (кельтів), англоканадців, англоновозеландців, англоафриканерів, аме­риканців.

Політична дезінтеграція колоніальних імперій призвела до того, що у результаті неповного засвоєння автохтонами мов панівних етносів утворилися креольські мови. У них дуже помітний вплив мов місцевого населення. Але такі мови не можна вважати змі­шаними чи гібридними, бо за граматичною будовою вони нале­жать до індоєвропейських. Так, на основі португальської мови сформувались кабовердійська і сантомійська мови, на основі фра­нцузької – гаїтянська, мартинікська, гваделупська, тринідадська, гвіанська, на основі англійської — гайянська, ямайська, барбадоська, багамська, суринамська та ін. Хоч кожна з креольсь­ких мов пов'язана з якоюсь із індоєвропейських, стверджувати етнічну близькість їх носіїв з європейськими етносами не можна.

За рівнем спорідне­ності генеалогічна класифікація групує мови у сім'ї, у сім'ях виділяє гілки, у гілках – групи, у групах – підгрупи. При цьому мовознавці виявили кілька мов, які не виявля­ють генетичних зв'язків з іншими. Такі мови виділено в окрему групу ізольованих (самостійних) мов.

Формування мовних сімей нерозривно пов'язане з розселенням людських спільнот у часи пізнього палеоліту і мезо­літу. Розширення ойкумени спричинило дроблення людських спі­льнот та їх мов, а господарське і культурно-побутове освоєння ними нових територій прискорило їх розвиток у самостійні етноси. Вод­ночас господарсько-культурні, міжетнічні та політичні контакти сусідніх етносів завжди стимулюють мовні запозичення. Найбільш близькі мови у тих сусідніх етносів, котрі пов'язані спільністю походження чи тривалого співжиття у межах одного регіону. У поодиноких випадках мови близькі і в тих етносів, які живуть далеко один від одного (наприклад, угорців і мансі, якутів і азер­байджанців, монголів і калмиків, яванців і малагасійців). Це по­яснюється тим, що названі етноси мають спільне генетичне корін­ня і в давнину жили на суміжних територіях.

З XX ст. все більше наростає значення офіційних, тобто дер­жавних мов. Особливо важливу роль вони відіграють у молодих африканських, азіатських і океанійських країнах, у яких племін­на мозаїка та недостатня соціальна розвиненість посилюють їх політичну дезінтеграцію. У таких країнах офіційними стали мови метрополій, якими володіє далеко не все населення. Так, у 21 африканській країні державною мовою є французька, у 19 - ан­глійська, у 5 країнах - португальська. Ці мови функціону­ють поряд з місцевими мовами.