Термін етнографія походить від грец. етнос – народ, плем’я, група, графо – пишу. Буквально це означає народоопис. Першим вжив цей термін німецький письменник Й. Зоммер у 1607 р. для опису елементів традиційної культури різних народів. У ХІХ ст. цей термін активно використовується в європейських країнах, де з`являються етнографічні об’єднання та видання, які вивчають походження, культуру та побут народів світу, їх розселення та етнокультурні взаємовпливи.
Таке визначення етнографії (народоопис) правомірне лише стосовно початкової стадії її розвитку, коли основна увага приділялася збиранню, фіксації та опису фактичного матеріалу. Коли ж вона почала формуватися як наука, стало необхідним і теоретичне осмислення – відповідно, з’явилася й друга назва – етнологія – народознавство (логос – поняття, вчення), що утвердилася в деяких країнах Заходу в середині ХІХ ст. Термін «етнологія» вперше вжив у 1784 р. А. Шаван для вивчення цивілізаційного розвитку народів. Намагання пояснити расові, психологічні, культурні та інші особливі й загальні риси розвитку народів зумовило поширення у другій половині ХІХ ст. різних концепцій, теорій, шкіл, які почали поступово складатися в єдину етнологічну науку.
В Україні терміни етнографія і етнологія спочатку використовувалися як однозначні чи близькозначні поняття. Після утвердження державної незалежності домінуючим став термін етнологія. В Англії етнографічна наука називається соціальна антропологія, в США – культурна антропологія.
Отже, етнографія – наука, яка вивчає культурно-побутові характеристики народів світу, а також проблеми їх походження, розселення та взаємовідносин між ними.
Етнологія – наука про походження та життєзабезпечення етносів (тобто їхні головні ознаки, типи стосунків, розселення, культурні особливості, етнічна ідентифікація і самосвідомість тощо).
За Л.М. Гумільовим, етнологія – географічна наука, яка вивчає становлення етносфери Землі як результат процесів етногенезу в історичну епоху.
Етнос – історично усталена на певній території стійка біосоціальна сукупність людей, що має відносно стабільні спільні риси та особливості культури і мови, а також усвідомлює свою внутрішню єдність та відмінність від інших спільнот (самосвідомість), що зафіксовано в самоназві (етнонім).
Головні ознаки етносів:
1. Антропологічний (расовий) тип – обов’язкова передумова виникнення та формування етносу, але на пізніх стадіях етногенезу расові ознаки поступово втрачають свою обов’язкову ідентифікуючу роль внаслідок етнічної фіксації.
2. Етнокультурні характеристики (мова, релігія, традиції, обряди, звичаї, норми поведінки, фольклор). З-поміж різних культурних ознак чи як окрему самостійну ознаку завжди виділяють мову.
3. Етнічна свідомість (самосвідомість) – забезпечує поділ і протиставлення «своїх» та «чужих» за принципом «ми» не такі, як «вони», а також засвідчує, що члени етнічної спільноти розуміють (усвідомлюють) і поціновують свою приналежність до неї. Назовні така ідентифікація проявляється насамперед у самоназві – етнонімі.
4. Психологічні особливості – відображають сутність етнічного характеру, що є сукупністю складних індивідуальних і загальних (колективних) психічних процесів і механізмів.
5. Єдність території як необхідна передумова виникнення етносу, забезпечує і його фізіологічне відтворення і цілісне формування унікальних етнокультурних, етнопсихологічних рис. Однак сталість і стабільність територіальних кордонів не є обов’язковими на пізніших етапах існування етносу, який може виникнути в одному регіоні, а згодом переміститися на іншу територію.
Етногенез (грец. дослівно походження народу) – процес зародження і формування людських утворень. Вперше термін „етногенез” ввів у 20-х рр. ХХ ст. радянський мовознавець М.Я. Мар, а сама проблема найактивніше розроблялася вченими СРСР.
Проблеми етногенезу – одні з найскладніших в сучасній науці. Це спричинено тим, що етнічна історія народів зумовлена взаємодією антропологічних, лінгвістичних, демографічних, господарсько-культурних, психологічних та інших чинників. Це зумовлює тісний зв’язок етнографії з іншими науковими дисциплінами, як гуманітарними, так і природничими: історією, археологією, культурологією, соціологією, антропологією, географією. В багатьох країнах етнографія є субдисципліною географії. На стиках з етнографією виникли і розвиваються суміжні дисципліни: етнолінгвістика, етносоціологія, етногеографія, етнопедагогіка, етнопсихологія та ін.
Концепції етногенезу
Нині в етнології розроблені наступні концепції етногенезу.
Радянська концепція етногенезу, що ґрунтувалася на марксистському вченні про суспільно-економічні формації і теорію класової боротьби, виглядає чи не найбільш «стрункою» і зрозумілою, її наріжним положенням є теза про відповідність кожному суспільному ладові певного типу етнічного утворення (зрілості): у первіснообщинній формації склалися рід і плем'я; при рабовласницькій та феодальній — народність; при капіталістичній – нація, а комуністичній формації повинно відповідати інтернаціональне братерство народів, у якому зникнуть класові та інші (отже, й етнічні) відмінності. Побудована на штучних теоретичних постулатах та ідеологічних догмах, ця схема переповнена внутрішніми суперечностями. Зокрема, двом різним класовим формаціям (рабовласницькій та феодальній) чомусь мав відповідати один тип етнічної спільноти — народність, а нація відразу оголошувалася «історично відносним» та «реакційно-консервативним» явищем, тому вона повинна була поступитися вже насправді примарливому та надетнічному утворенню — «вселюдському братерству» тощо. Сама практика світового суспільного розвитку доводить, що етнічна самобутність була і ще тривалий час залишатиметься важливим фактором суспільного розвитку та найвиразнішою ознакою виокремлення (ідентифікації) людських спільнот та окремих соціумів.
Соціокультурна концепція Ю. Бромлея загалом не виходить за межі марксистсько-ленінського вчення, проте вона не є суцільно заідеологізованою, оскільки вміщує низку теоретичних розробок, важливих для розуміння феномена етносу та етногенезу.
Ю. Бромлей обґрунтував соціокультурний (соціоісторичний) підхід до проблеми етногенезу. Він розглядав етнічні утворення як соціально-історичні категорії, доводячи, що їх виникнення та формування зумовлюється не біологічними законами природи, а специфічними законами розвитку людства. Маючи єдині біологічні ознаки, людство розпадається на етноси, відмінності між якими визначаються, насамперед, особливостями соціальної організації.
Для обґрунтування своєї теорії Ю. Бромлей висунув два базові поняття — «етнос» і «етнікос», які у «широкому» та «вузькому» значеннях розкривають природу етнічних утворень. Під етносом він розумів особливий тип соціальної групи, форму колективного співжиття людей, здатну до багатовікового існування завдяки самовідтворенню. Це доволі абстрактне формулювання конкретизувалося чіткішим визначенням етнікоса як історично сформованої на певній території сукупності людей, яким притаманні спільні, відносно стабільні особливості мови, культури, психіки, а також усвідомлення своєї єдності та відмінності від інших подібних утворень (самосвідомість), що зафіксовано у самоназві (етнонімі).
У літературі з проблем етнічного розвитку широко використовується запроваджене Ю. Бромлеєм поняття «етносоціальний організм» («есо»), яке відображає взаємозв'язок етнічного та соціально-економічного факторів, а також соціоісторичну етапність розвитку етносу. Заперечуючи роль біологічного фактора в етнотворенні, він доводив, що й ендогамія зумовлена не стільки природними, скільки суспільними явищами (звичаї, мова, релігія тощо). Вчений правильно розумів природу людських рас, але, виходячи зі своїх соціологізаторських принципів, заперечував, що «расова єдність» є обов'язковою ознакою етнічної спільноти.
Біосоціальна концепціяетногенезу ґрунтується на поєднанні соціально-історичних та біологічних (популяційних) чинників. Еволюція виду Homo sapiens ніколи не припинялась, але перейшла зі сфери філогенезу в етногенез. (Філогенез – історія розвитку живих організмів, він перебудував біологічну природу і зовнішні антропологічні риси людини).
Кожен етнос, як і будь-яка біологічна популяція, має ареал поширення і складні зв’язки з навколишнім природним середовищем. Найповніше це проявляється у господарсько-культурній історії, побуті та етнічній свідомості. Все це вимагає розглядати етногенез як сукупність господарських, культурних, історичних та природних процесів (повільних і непомітних чи вибухових і стрибкоподібних).
На початковому етапі людської історії расогенез і етногенез були нерозривно пов’язані з антропогенезом і проходили паралельно. Ранній етап етногенезу пов’язується з появою екзогамних доплемінних етнічних груп епохи палеоліту. Їх об’єднували традиції виготовлення знарядь праці, спільна мова, первісна самосвідомість, протиставлення себе чужим.
В післяльодовикову епоху (мезоліт) формуються протоетноси – групи рухливих племен, що складали діалектну і культурну спільність, були пов’язані кровною спорідненістю, дружніми зв’язками, обрядами, звичаями – тобто мали етнічну самосвідомість.
В епоху неоліту – енеоліту, при переході до виробляючого господарства, виникненні постійних поселень формуються розширені соціальні групи - етноплемена, що мають етнічну територію, мову, самосвідомість, самоназву, свята і обряди.
З епохи неоліту ендогамія визначає межі всіх сформованих етнічних спільнот від племені до сучасних етнонацій. Вона посилювала кровну спорідненість та культурно-побутову єдність членів племені.
Винайдення металів, технічні досягнення, соціально-економічні та політичні перетворення, швидке зростання населення та ін. зумовили формування складних територіальних соціально-політичних спільнот у вигляді союзів племен і ранньодержавних утворень. Тривале співіснування в межах одного політичного утворення, спільність економічних інтересів, переважання шлюбної та соціально-економічної ендогамності поступово посилювало єдність племен і перетворювало їх у складні етнотериторіальні спільноти – етноси.
Енергетична концепція етногенезу сформована Л. Гумільовим. Етнос розглядається як біофізична реальність, підпорядкована законам біосфери і залучена до всіх процесів, що в ній відбуваються.
