Кривава неділя і наростання революційних настроїв 3 страница

Указ 9 листопада 1906 р. свідчив про те, що влада відмовилася від ста­рої політики збереження общини і перейшла до підтримки дрібного приват­ного власника. Це була доволі жорстка лінія, позбавлена тих благодійно-па-терналістських засад, на яких тривалий час будувалися відносини держави з селянством. Такі заходи неминуче вели до посилення диференціації сільсько­го населення, до розорення його частини. Однак це було потрібно в нових умовах господарської діяльності, коли повноцінним суб'єктом ринкової еко­номіки міг стати лише міцний господар.

II Державна дума. У січні-лютому 1907 р. відбулися вибори до II Ду­ми. Було обрано 518 депутатів: трудовики - 104, кадети - 98, соціал-демокра­ти - 65, есери - 37, праві - 22, народні соціалісти - 16, помірковані й октяб­ристи - 32, національні групи (польське Коло, мусульмани) - 76, безпартій­ні - 50, козацька група - 17. Дума відкрила свої засідання 20 лютого 1907 р. її головою став представник кадетів Федір Головін.

Перший програмовий виступ П. Столипіна перед депутатами II Думи відбувся 6 березня 1907 р. Голова Ради міністрів окреслив основні напрями урядової програми, головним з яких була аграрна реформа. Однак II Дума за своїм складом виявилася ще більш лівою, ніж попередня: у виборах взяли участь і революційні партії. Вони відмовилися розглядати, а тим паче за­тверджувати, указ 9 листопада 1906 р., пропонуючи власні аграрні програми. Трудовики стояли на попередніх позиціях, вимагаючи відчуження поміщиць-

Росія на початку XX ст.

 

 

ких та інших приватновласницьких земель і запровадження зрівняльного землекористування. Кадети допрацювали свій аграрний проект, звівши до мі­німуму елемент примусового відчуження землі за викуп. Есери внесли про­ект "соціалізації землі", частина соціал-демократичної фракції (меншовики) представила проект "муніципалізації землі". Більшовики захищали програ­му націоналізації всієї землі. 26 травня 1906 р. Державна Дума припинила дискусію з аграрного питання, передавши законопроекти в комісію.

На закритому засіданні Думи 1 червня 1907 р. П. Столипін виступив із заявою про те, що існують документи, які вказують на наявність антиуря­дової змови, до якої причетна соціал-демократична фракція Думи. Він вима­гав позбавити депутатської недоторканності 55 депутатів, а для 16 з них дати санкцію на арешт. На пропозицію кадетів була створена спеціальна думська комісія для вивчення цього питання. Однак, не чекаючи рішення комісії, про­ти ночі 3 червня було заарештовано 16 депутатів соціал-демократичної фрак­ції, яких згодом засудили до різних термінів ув'язнення.

З червня 1907 р. опубліковано указ про розпуск Думи і маніфест, у яко­му Державну думу звинувачували в затягуванні розгляду законопроектів і державного розпису доходів і видатків, а також у тому, що низка її членів брала участь у змові проти держави. Одночасно опубліковано й нове поло­ження про вибори. Новий виборчий закон порушував Маніфест 17 жовтня

1905 р. й "Основні закони Російської імперії", згідно з якими жодний закон
"не може бути прийнятий без схвалення Державної думи і Державної ради".
Ця подія ввійшла в історію як "третьочервневий державний переворот" й
ознаменувала остаточне закінчення революційних подій 1905-1907 років.

Національні рухи

У революційних подіях у Росії національні рухи були чи не найпо­тужнішим чинником, своєрідною "весною народів". Поєднання соціальних, політичних та національних вимог, що виявилося в деяких регіонах 1905—

1906 р., виразно засвідчило небезпечну для єдності імперії силу національ­
них рухів.

Уже за кілька днів після подій 9 січня 1905 р. в Петербурзі розпочали­ся робітничі страйки в Царстві Польському, а у Варшаві відбулися збройні сутички між поліцією і демонстрантами. У загальному страйку брали участь сотні тисяч польських і єврейських робітників. У травні-червні 1905 р. ан­тиурядові протести охопили всі райони Польщі, а в Лодзі та деяких інших містах виникли барикадні бої; сотні людей було вбито і поранено. У Царст­ві Польському страйковий рух та аграрні заворушення були інтенсивними й наприкінці 1905 та впродовж 1906 р.

До страйків і демонстрацій робітників промислових міст України, на­самперед Донбасу, з весни 1905 р. приєдналися українські селяни. їхні ви­ступи здебільшого закінчувалися стихійними погромами поміщицьких маєт-

 

1905-1907роки: революція і реформи

ків, у ході яких нерідко були людські жертви. Влада застосовувала збройні військові сили для придушення заворушень, як це було, наприклад, у грудні 1905 р. в селі Великі Сорочинці на Полтавщині. Про виступ у цьому селі, криваву розправу над ним вся країна дізналася з документального нарису "Со-рочинська трагедія" відомого письменника В. Короленка, який жив у Полтаві. Балтійські губернії всі революційні роки представляли собою регіон значної страйкової інтенсивності. Навесні і влітку 1905 р. рух протесту пе­рекинувся з міст у сільську місцевість: латвійські та естонські сільськогос­подарські робітники влаштовували страйки, селяни (особливо в Курляндії та південній Ліфляндії) відмовлялися сплачувати податки і створювали ор­гани революційного самоуправління. Наприкінці 1905 р. було зруйновано біля 500 помість, які належали балтійським німцям. Уряд уже в серпні 1905 р. запровадив у Курляндії військовий стан, а в листопаді та грудні - у Ліфляндії

та Естляндії.

У Закавказзі страйковий рух прокотився від Баку до Тифліса, Батума та інших міст. Селяни Гурії взяли під свій контроль значну частину Кутаї­ської губернії і висунули під впливом меншовиків радикальні соціальні та політичні вимоги. У східному Закавказзі соціальні протести дедалі більше витіснялися міжетнічними конфліктами. Це найбільше виявилося в кривавих зіткненнях між мусульманами Азербайджану і вірменами, які розпочалися в Баку в лютому 1905 р. і тривали по всьому Закавказзі до весни 1906 р.

Чимало неросійських етносів, насамперед на сході імперії, майже не брали активної участі в революційних подіях. Це стосується насамперед більшості мусульман, які використовували нові свободи для поміркованого ісламістського руху. Спокійними були й німецькі колонії. У Фінляндії робіт­ники примкнули восени 1905 р. до загального страйку, але їхні акції було швид­ко призупинено, як тільки цар пообіцяв забезпечити автономію Фінляндії.

Те, що рух протесту на окраїнах імперії в очах уряду виглядав особ­ливо небезпечним, підтверджується рішучістю і жорстокістю, з якою він придушувався. Із смертних вироків, винесених у результаті придушення ре­волюції, близько чверті припало на Царство Польське, понад 15% - на бал­тійські провінції і понад 5% на маленьку Гурію. Водночас влада вміло вико­ристовувала міжетнічні антагонізми - потужний рух латишів та естонців підштовхнув самодержавство до співпраці з балтонімецькою елітою, у За­кавказзі влада "підігрівала" конфлікт між мусульманами і вірменами, місце­ве керівництво на заході імперії фактично усунулося від протистояння між євреями і східнослов'янськими етносами.

Все ж під упливом революції російська влада змушена була піти на суттєві поступки в національному питанні. 17 квітня 1905 р. вийшов указ про віротерпимість, який підтверджував панівне становище РПЦ, однак усу­вав дискримінацію неправославних конфесій і дозволяв православним пере-

Росія на початку XX ст.

 

 

ходити в інші християнські громади*. Потім були поступки стосовно мовної політики (для польської, української, вірменської, естонської, латиської мов) і скасування указів, спрямованих проти Фінляндії та Вірменії. Маніфест 17 жовтня 1905 р. поряд з гарантією громадянських прав і свобод дозволяв утворювати національні організації, чим посприяв подальшій консолідації на­ціональних спільнот.

Особливо це стосується Царства Польського, адже недаремно револю­цію 1905 р. інколи називають четвертим, польським повстанням.. У ході революційних подій політичні партії тут стали масовими організаціями, налічуючи десятки тисяч осіб. Партія національних демократів (ендеки) на чолі з Р. Дмовським висунула гасло автономії польських земель у складі Росії. Більша частина Польської соціалістичної партії (ППС) виступала за поєднання боротьби за національну незалежність із демократичними перетвореннями, інша частина на чолі з Ю. Пілсудським утворила окрему партію - ППС-рево-люційну фракцію, яка взяла курс на національне повстання і діяла терорис­тичними методами. Активізувалося інтернаціоналістське крило польських соціалістів - Соціал-демократія Королівства Польського і Литви (СДКПШ), яка намагалася співпрацювати з російськими соціал-демократами.

У ході революції відбулася політизація національних рухів "молодих" націй. Нові національні партії та об'єднання вимагали проведення демокра­тичних реформ, культурної й політичної автономії. У Фінляндії революція посилила політичну мобілізацію фінів і водночас призвела до диференціації між соціал-демократами і конституціоналістами. Останні висунули маніфест про "відновлення законності", який вимагав скасування указів і постанов царського уряду, ухвалених без згоди сейму. Микола II підписав його 4 лис­топада 1905 р. Імператор затвердив також ухвалену сеймом 20 червня 1906 р. нову конституцію Фінляндії, яка передбачала запровадження однопалатного сейму, що вибирався на основі всезагального рівного виборчого права всіма

* За два дні після оголошення маніфесту 17 жовтня 1905 р. посаду обер-прокурора Синоду залишив К. Побєдоносцев, який не підтримав цього кроку Миколи II. Новим обер-прокурором Синоду став князь А. Оболенський, прихильник скликання Поміс-ного собору і відновлення патріархату в Росії. У січні 1906 р. для підготовки Собору було створено Передсоборну нараду ("Предсоборное присутствие"), до якої увійшла низка єпархіальних архієреїв, професорів духовних академій та світських осіб, набли­жених до царського двору. Свої пропозиції щодо церковних проблем надіслали і єпар­хії. Передсоборна нарада на чолі з петербурзьким митрополитом Антонієм (Вадков-ським) засідала з 8 березня по 15 грудня 1906 р. Учасники засідань одностайно висло­вилися за відновлення патріархату і звільнення церкви від обер-прокурорської опіки. Матеріали Передсоборної наради скерували цареві. У своїй резолюції від 25 квітня 1907 р. Микола II вказував на несвоєчасність скликання Собору. Лише з призначенням у травні 1911 р. на посаду обер-прокурора Синоду досвідченого синодального чинов­ника В. Саблера відновилася підготовка Помісного собору. Роботу нової Передсобор­ної наради, скликаної в лютому 1912 р., перервала Світова війна.

громадянами мали)з на яких пили Ш го населення

У грама федералі - проповідувала мократичної виникли Селянський вою бул На тична кальних

коло

Адже

мовою

В листопаді

вився за

Литовський

рили

повторювала

тичної партії

мократизація

ного і

сі. Насаі

ля того

О. Шах

української

користання

гарантував

їнською

Харк

Перей

"Киевска

до к:

ріодичш

"Рада")

дожню

1905-1907 роки: революція і реформи

тосовно мовної

латиської мов)

Маніфест

дозволяв

консолідації на-

револю-

. У ході

організаціями,

(ендеки) на

складі Росії.

поєднання

перетвореннями,

ППС-рево-

терорис-

польських

(СДКПІЛ),

'молодих"

демокра-

революція

диференціації

маніфест

постанов

його 4 лис-

рвня 1906 р.

однопалатного

права всіма

-прокурора

II. Новим

:ання Поміс-

овки Собору

ікої увійшла

осіб, набли-

слали і єпар-

(Вадков-

айно висло-

ської опіки.

25 квітня

призначенням

чинов-

Передсобор-

громадянами, також і жінками (у жодній іншій країні жінки такого права не мали) з 24-річного віку. У березні 1907 р. відбулися перші вибори до сейму, на яких соціал-демократи отримали 80 місць з 200. До сейму також потра­пили Шведська народна партія (утворена в березні 1906 р.), Союз сільсько­го населення Фінляндії (з 1908 р. - Аграрний союз) та ін.

У листопаді 1905 р. в Тарту виникла Естонська народна партія, про­грама якої вимагала політичної автономії для Естонії. Партія естонських федералістів - Естонське соціал-демократичне робітниче об'єднання (ЕСДРО) - проповідувала федеративний принцип організації всеросійської соціал-де-мократичної партії, тому вона не приєдналася до РСДРП. У роки революції виникли перші латиські національні партії - Латиська національна партія та Селянський союз. У промислових естонських і латвійських містах впливо­вою була діяльність загальноросійських партій, РСДРП також.

На чолі литовського національного руху стояла Литовська демокра­тична партія (ЛДП), тверді позиції в якій обстоювали прихильники ради­кальних дій, що вимагали рівних прав для литовців і росіян. Помірковане коло литовських демократів висувало реальніші вимоги в галузі культури. Адже із скасуванням навесні 1904 р. заборон щодо публікацій литовською мовою перед литовською освітою і культурою відкрилися нові можливості. В листопаді 1905 р. у Вільно було скликано Литовський з'їзд, який висло­вився за автономію Литви в складі Російської держави. Згодом утворився Литовський християнсько-демократичний союз, а помірковані демократи утво­рили Національну литовську демократичну партію (НЛДП). її програма повторювала низку положень програм ЛДП і Литовської соціал-демокра-тичної партії, яка була частиною СДКПіЛ: політична автономія Литви, де­мократизація управління і самоуправління, захист литовського національ­ного і культурного життя.

У ході революції сталися суттєві зміни в українському національному ру­сі. Насамперед було фактично скасовано репресивне мовне законодавство, піс­ля того як Російська Академія наук за поданням кількох академіків (Ф. Корш, О. Шахматов та ін.) надіслала урядові доповідь, у якій обґрунтувала статус української мови як самостійної і закликала владу дозволити її публічне ви­користання. Остаточно питання розв'язав Маніфест 17 жовтня 1905 р., який гарантував свободу слова. Невдовзі почала виходити періодична преса укра­їнською мовою. У 1906 р. на території Російської імперії (зокрема у Києві, Харкові, Одесі, Москві, Петербурзі) виходило 18 українських газет і журналів. Перейшов на українську мову й найстаріший на той час в Україні журнал "Киевская старина". Він виходив під назвою "Україна", але проіснував лише до кінця 1907 р. Під різними приводами закривали й інші україномовні пе­ріодичні видання, але деякі з них, як-от газета "Громадська думка" (пізніше "Рада"), надалі виходили у світ. Новоутворені видавництва друкували ху­дожню та науково-популярну літературу українською мовою.

Росія на початку XXст.

За прикладом українців Східної Галичини, національно свідома інте­лігенція утворила культурно-просвітницькі організації - "Просвіти", які на 1906 р. існували в понад півтори сотні міст і сіл Наддніпрянської України. Активну участь у роботі "Просвіт" брали видатні діячі української культури: Борис Грінченко, Леся Українка, Микола Лисенко, Михайло Коцюбинський, Панас Мирний, Дмитро Яворницький та ін. Діячі "Просвіт", поряд з іншими формами діяльності, наполегливо боролися за впровадження української мо­ви в народну освіту, самі робили спроби відкривати школи з українською мовою викладання. Однак царська влада не дозволила україномовної освіти навіть у початковій школі.

В умовах революції українські партії, більшість з яких висувала ідею автономії України, посилили свій вплив на національний рух. У грудні 1905 р. Революційну українську партію (РУП) було перейменовано на Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). Український соціал-демо-кратичний союз (Спілка), який відокремився від неї, примкнув до російської соціал-демократії. На початку 1906 р. Українська демократична партія та Ук­раїнська радикальна партія утворили Українську демократично-радикальну партію (УДРП). Загалом українські партії відставали від усіх загальноросій-ських, які були доволі впливовими по всій Україні, а широкі селянські маси ще не були охоплені національним рухом.

Білоруський національний рух у роки революції зробив перші кроки до масовості. Почали легально виходити періодичні видання білоруською мовою ("Наша доля", "Наша нива", "Белорус", "Лучина"), створювались про­фесійні та громадсько-культурні об'єднання, пожвавилось літературне життя. Центром національно-культурного руху стала газета "Наша нива" (1906-1915), яка публікувала твори молодих селянських поетів Янки Купали та Якуба Коласа і була популярною насамперед серед селянства. При редакції газети було створено Білоруський національний музей, видавались різнома­нітні альманахи і збірники. Однак у містах Білорусі переважала російська і польська, а також єврейська культура.

Революція і Маніфест 17 жовтня вплинули на політичне пробудження німецьких колоністів, які заснували численні періодичні видання і союзи, виступали за освіту рідною мовою. Нечисленна національна інтелігенція ру­мунів Бессарабії заснувала культурне товариство та Демократичну партію, виступала на захист рідномовного навчання у школах і видавала газети ру­мунською мовою.

У єврейському русі об'єдналися національні та соціальні елементи. Заснований сіоністами і лібералами "Союз для досягнення повних прав єврей­ського народу в Росії" (березень 1905 р.) у західних регіонах імперії агітував за здійснення громадянських, політичних та національних прав єврейського наро­ду в Росії. Маніфест 17 жовтня цих прав євреям не дарував. Навіть більше, са­ме в жовтні та листопаді 1905 р. розпочалися єврейські погроми, сконцент-

1905-1907роки: революція і реформи

ровані переважно в межі осілості, які торкнулися близько 600 єврейських громад. Спрямованість погромів була антиреволюційною, оскільки євреїв часто сприймали саме як революціонерів. Виконавцями погромів були місь­кі низи і середні прошарки, частково селяни. Поліція, козаки і війська, які не мали досвіду і вишколу до придушення масових заворушень, у складних умо­вах нерідко впадали в паніку чи давали волю власним упередженням і ске­рували свої сили проти демонстрантів, студентів і страйкарів, а не тільки євреїв. Деякі офіційні особи прямо підтримували акти насильства стосовно євреїв, але причетність центральної влади до них не доведено.

Погроми сприяли єврейській еміграції за океан та зміцненню сіоністсь­кого руху, спрямованого на національну консолідацію євреїв у Росії. Вони послабили також інтернаціоналістський напрям в єврейському русі, зате по­силили національне забарвлення у єврейських соціалістичних партіях, зокре­ма розширився Загальний єврейський робітничий союз (Бунд), було засно­вано нові єврейські соціалістичні партії, закрема, від утвореної 1904 р. партії сіоністів-соціалістів 1906 р. відкололася група, яка утворила Соціалістичну єврейську робітничу партію (СЄРП).

У Закавказзі гострі соціальні та міжетнічні конфлікти вели до подаль­шої політизації національних рухів. Зміцнили свою позицію вирішальної си­ли в національному русі грузинські меншовики, еволюціонуючи від інтер­націоналістського до національного напряму. Вірмени домоглися скасування проведеної 1903 р. конфіскації вірменських церковних володінь і відновле­ння вірменських шкіл. Однак вірменсько-мусульманське протистояння, анти-вірменські погроми в Баку 1905-1906 р. посилили національно-революційну партію дашнаків, яка відігравала керівну роль у вірменському національному русі. Виникли й перші національні партії в азербайджанців: Мусульманська конституційна партія, "Діфаї", "Мудафійє" та ін. Дехто з азербайджанської еліти приєднався до панісламістського руху. У 1912 р. постане нова партія "Мусават" ("Рівність"), у якій поєднувались ісламські та світські пантюр-

кістські ідеї.

У роки революції значно пожвавили свою національну, культурно-про­світницьку діяльність волзькі та кримські татари. У Казані, Оренбурзі, Уфі, Петербурзі виходило понад 30 видань татарською мовою, кримськотатарсь­кою мовою Гаспралі (Гаспринський) видав "Терджюман". Представники му­сульманської інтелігенції заснували в серпні 1905 р. організацію, яка на другому з'їзді мусульман Росії в Петербурзі в січні 1906 р. отримала назву "Союз мусульман Росії" ("Іттіфак"). її поміркована політична програма об­межувалася вимогами демократії, громадянської та релігійної рівності му­сульман і прагненням до культурно-релігійного оновлення в дусі джадідізму. У подальшому в організації сформувалося кілька напрямів: впливовіший і політично поміркованіший на чолі з татарами А. Ібрагімовим, І. Гаспралі під­готував проект пантюркістської програми, інший, під керівництвом азербай-

Росія на початку XX ст.

джанця А. Топчибашева, був наближений до російських кадетів, група волзь­кого татарина А. Ішакі мала радикальнішу, соціал-революційну програму. Панісламістський рух майже не заторкнув мусульман Середньої Азії з їх кон­сервативним ісламським духовенством.

Революція сприяла національному пробудженню малих етносів Серед­нього Поволжя, Приуралля та Сибіру. Еліти цих народів формували націо­нальні організації і висували переважно культурні вимоги: розвиток рідної мови, навчання в школах рідною мовою тощо. Серед немусульманських ет­носів Поволжя особливо активними були чуваші. У січні 1906 р. побачив світ перший тижневик чуваською мовою "Новини". У Сибіру розвивалися започатковані раніше національні рухи, насамперед серед якутів і бурятів. Окремі інтелектуали публікували твори якутською мовою й заснували Союз якутів. У 1905 р. ламаїстське духовенство й бурятська верхівка організували збори в Читі та Іркутську, обговорюючи питання освіти та національного самоврядув ання.

Особливо посприяла політизації національних рухів діяльність І та II Думи. У І Думу було обрано близько 220 неросіян (45% депутатських ман­датів). Найчисленнішими групами були українці (63 депутатські мандати) і поляки (до 60 мандатів). Далі йшли євреї та білоруси (по 12 мандатів), азер­байджанці і волзькі татари (по 8 мандатів), литовці та грузини (по 7 манда­тів), латиші (6), естонці (5), німці (4), вірмени (4) та ін. У II Думі кількість неросіян знизилась майже удвічі, хоч і надалі була вагомою (115 осіб, 22% від усього складу Думи). Українці та поляки мали по 47 мандатів, євреї - 6. Однак політична вага неросійських депутатів не відповідала їх кількісному представництву, тому що вони не були єдиною політичною силою. Окремі фракції утворили українські депутати (Громада), які були близькими до тру­довиків; поляки (Коло), більшість з яких належала до національних демо­кратів; переважна частина мусульман належали до партії "Іттіфак" і тісно співпрацювали з кадетами; депутати від інших етнічних груп примикали до загальноросійських партій (так, усі грузини входили до соціал-демократич-ної фракції, яку очолював їхній представник І. Церетелі). Першочерговим пи­танням усіх думських дебатів висувалося аграрне, тоді як специфічні націо­нальні проблеми лише спорадично ставали предметом обговорення. І все ж, наприклад, питання про рівноправність євреїв і про відповідальність чинов­ників за погроми розглядали в думських дебатах. Українська думська фракція висувала питання про навчання рідною мовою та про надання автономії Ук­раїні. Польські націонал-демократи, розглядаючи Німеччину як головного во­рога Польщі, виступали за співпрацю з російським урядом, однак їхні вимоги відновлення автономії Царства Польського відхиляли, як й інші подібні про­позиції неросійських груп. Поряд із непримиренними розбіжностями в аг­рарному питанні, вимоги неросійських депутатів стали однією з причин роз­пуску II Думи 3 червня 1907 р.

їтів, група волзь-пійну програму. іьої Азії з їх кон-

х етносів Серед-ормували націо-розвиток рідної ульманських ет-1906 р. побачив іру розвивалися чкутів і бурятів, заснували Союз 5ка організували і національного

діяльність І та тутатських ман-ітські мандати) мандатів), азер-ни (по 7 манда-

Думі кількість ' (115 осіб, 22% татів, євреї - 6.

їх кількісному силою. Окремі ізькими до тру-•нальних демо-ттіфак" і тісно [ примикали до іл-демократич-.ючерговим пи-цифічні націо-рення. І все ж, пьність чинов-умська фракція

автономії Ук-; головного во-іак їхні вимоги и подібні про-;ностями в аг-

з причин роз-

Міжреволю цією і Світовою війною (1907-1914) _________

Розділ 3. Між революцією

і Світовою війною (1907-1914)

Революція виявила всю глибину соціально-економічних, політичних, міжнаціональних суперечностей, які вразили Російську імперію, показала, що потрібні докорінні зміни. "Верхи", які це усвідомили, спробували спрямувати Росію шляхом еволюційного реформаторства, щоб уникнути революційних потрясінь. Уособленням цього курсу став глава уряду П. Столипін, з іменем якого і пов'язуються реформи в післяреволюційний період. Перетворення по­требували часу, відповідальних і зважених дій влади та суспільства. Обидві сторони виявилися не готовими до співпраці й компромісу. Світова війна загострила конфлікти й суперечності, послужила каталізатором революцій­ного їх розв'язання в лютому 1917 р.

Влада і суспільство

III Дума і політичний курс П. Столипіна. Виборчий закон від 3 червня 1907 р., хоч і зберіг основні положення попереднього закону (ценз, категорії населення, позбавлені права голосу тощо), змінив співвідношення між курі­ями виборників на користь поміщиків та великих підприємців і купців. Тепер ці прошарки вибирали 2/3 усієї кількості виборників; кількість селянських виборників було скорочено майже удвічі, а від робітників - утричі. Новий виборчий закон, виходячи з того, що Державна дума повинна бути російсь­кою і за духом, значно скоротив представництво від неросійського населен­ня. Зовсім були позбавлені представництва Якутська область і Середня Азія; кількість депутатів Думи від губерній і областей Азійської Росії було скоро­чено від 44 до 15; у Царстві Польському замість 37 депутатів обирали 14, на Кавказі - замість 32 могли обирати лише 10 депутатів.

Вибори до III Думи, проведені восени 1907 р., зумовили якісно інший соціальний, партійний та національний її склад. Було обрано 442 депутати. Розклад політичних сил був такий: октябристи - 125, праві октябристи - 11, націоналісти - 90, праві - 51, кадети - 53, прогресисти і мирнооновленці - 39, соціал-демократи - 19, трудовики - 13, безпартійні - 15, польське Коло -11, мусульманська група - 8, польсько-литовсько-білоруська група - 7 (зміни у складі фракцій були, але вони не мали суттєвого значення). Думським цент­ром виявилася фракція октябристів. Саме від неї залежали результати голо­сувань: якщо октябристи голосували з правими фракціями, то виникала пра­во-октябристська більшість, якщо з кадетами та їхніми союзниками, то -октябристсько-кадетська. Ці два блоки давали змогу урядові проводити в Думі гнучку політику: якщо потрібно проводити реформи, уряд міг розраховува­ти на підтримку октябристсько-кадетської більшості, а ухвалення консерва­тивних законів забезпечували голоси право-октябристської більшості.

Росія на початку XX ст.

Головами ПІ Державної думи були: до березня 1910 р. Микола Хом'я-ков, який очолював об'єднання правих груп у Думі, а потім лідери октяб­ристів - Олександр Гучков (березень 1910 р. - березень 1911 р.) і Михайло Родзянко (березень 1911 р. -до закінчення повноважень Думи). Дума по­працювала весь п'ятирічний термін (1 листопада 1907 р. - 9 червня 1912 р.). Відбулося 621 засідання, на яких було обговорено і схвалено 2432 законо­давчі акти.

16 листопада 1907 р. П. Столипін виступив із своєю політичною дек­ларацією перед депутатами III Думи. Викладаючи програму розширення і перебудови місцевого самоуправління, розвитку освіти, її втілення в життя він ставив у залежність від схвалення Думою указу 9 листопада 1906 р. (на­був чинності 1 січня 1907 р). Указ почали обговорювати в Думі лише 23 жовт­ня 1908 р. До виступу записалося 213 депутатів - більшість депутатського корпусу. Обговорення указу тривало декілька років, і підтриманий право-ок­тябристським блоком, з деякими змінами і доповненнями він був схвалений, а після того як його підписав цар 14 червня 1910 р., набув сили закону. До­повнення полягали в тому, що в тих общинах, де після скасування кріпос­ного права земельні переділи не проводили (у таких общинах налічувалося до 3 млн дворів), одразу запроваджували спадкове "ділянкове" землеволо­діння. 29 травня 1911 р. було видано "Положення про землеустрій", спря­моване на форсоване створення відрубного і хутірського господарства при проведені "землеустрійних робіт". Визначеного терміну закінчення реформи не передбачалося, але П. Столипін вважав, що для цього потрібно не одне десятиліття. "Дайте державі 20 років спокою, внутрішнього і зовнішнього, і ви не впізнаєте Росії", - говорив П. Столипін. Однак історія надала йому значно менше часу.