Кривава неділя і наростання революційних настроїв 1 страница

Страйк на Путіловському заводі в Петербурзі, який розпочався 3 січ­ня 1905 р., став прологом революційних подій у Росії. Робітники вимагали підвищення зарплати, скасування понаднормованих робіт, встановлення 8-годинного робочого дня. їх підтримали інші заводи й фабрики, і 8 січня страйк охопив понад 100 тис. робітників столиці. У цих умовах священик Г. Гапон, який мав вагомий вплив у робітничому середовищі, вирішив спряму­вати незадоволення робітників у мирне, законне річище. Разом зі своїми со­ратниками він написав петицію цареві, у якій йшлося про важке становище народу, про його надії на царя, про потребу формування народного пред­ставництва, яке би допомогло керувати країною. До петиції були внесені й конкретні політичні вимоги: амністія політичних в'язнів, недоторканність особи, свобода слова, преси, зборів, рівність усіх перед законом, дозвіл на створення професійних робітничих спілок, скасування викупних платежів селян за землю і передача її у всенародну власність.

Імператор знав про заплановану ходу робітників до Зимового палацу, призначену на 9 січня 1905 р. Спочатку він мав намір вийти до демонстран­тів, але з метою безпеки його переконали залишити Петербург. Микола II з сім'єю відбув у Царське Село. Підсилений столичний гарнізон зайняв під­ступи до Зимового палацу та інших урядових установ. Вранці 9 січня 1905 р. 140-тисячна демонстрація, яку очолював Г. Гапон, з хоругвами, іконами, порт­ретами царя і співом молитов рушила до Зимового палацу. На Двірцевій площі по них було відкрито вогонь. За різними даними, було вбито від 100 до 200 осіб і кілька сотень поранено*. Як свідчать записи в його щоденнику,

* За кілька днів Г. Гапона позбавили сану і духовного звання. Щоб уникнути арешту, він виїхав за кордон. Наприкінці 1905 р. Г. Гапон повернувся до Петербурга і з допо­могою поліції спробував відродити робітничу організацію. Однак його ідеї і методи вже застаріли: в Петербурзі діяла Рада робітничих депутатів, країна була охоплена селянськими заворушеннями. У квітні 1906 р. Гапона знайшли мертвим на дачі біля Петербурга. За кілька років із спогадів есера Петра Рутенберга стали відомі обставини загибелі священика. Дізнавшись про зв'язки Гапона з поліцією, за рішенням партії Рутенберг, який був близьким другом священика, і кілька робітників вбили Гапона.

Росія на початку XX ст.

Микола II був шокований подіями в столиці. Престиж влади було серйозно підірвано в усьому суспільстві. Країною прокотилася хвиля робітничих страй­ків, студентських демонстрацій, протестів у пресі та у відкритих листах гро­мадських діячів, учених, письменників. Звільнення начальника петербур­зької поліції та відставка міністра внутрішніх справ Святополка-Мирського не зупинили протестів по всій імперії, які щотижня набували дедалі загроз­ливішого характеру.

Під натиском масового руху уряд змушений був піти на деякі полі­тичні поступки. Цар 18 лютого 1905 р. видав рескрипт на ім'я нового мі­ністра внутрішніх справ Олександра Булигіна, якому доручали розробити закон про скликання виборного представницького органу - законодорадчої Державної думи.

У цих умовах ліберальна громадськість не припиняла тиску на владу. По всій країні виникали різноманітні спілки і об'єднання, які створювали за професійною ознакою, але їхня діяльність мала політичний характер. Засно­ваний у травні 1905 р. Союз союзів - об'єднання 14 союзів на чолі з май­бутнім лідером кадетів П. Мілюковим - звернувся з відозвою до народу, у якій містився заклик до конституційних перетворень і скликання Установчих зборів. Водночас піднялася травнева хвиля робітничого руху, яка охопила 180 міст країни. Під час страйків виникали Ради робітничих уповноважених (депутатів), які від імені робітників висували економічні та політичні вимо­ги (останні, зазвичай, під упливом соціал-демократів та есерів). Від весни-літа 1905 р. до страйкового руху робітників приєднувалися широкі маси се­лянства, армія і флот. Селянські заворушення охопили губернії Чорноземного центру, Середнього Поволжя, Україну, Білорусь, Балтію, Грузію. 14 червня 1905 р., незадоволені умовами служби, повстали моряки одного з найкра­щих кораблів Чорноморського флоту - панцерника "Князь Потьомкін Тав­рійський". Після 11 днів рейду "Потьомкін" прибув у румунський порт Констанца і здався місцевій владі.

На тлі наростання соціальної й політичної напруженості 6 серпня 1905 р. було опубліковано царський маніфест, який проголошував скликання законо­дорадчої Державної думи. Цей проект за іменем міністра внутрішніх справ одержав назву "Булигінської думи". Вибори мали бути багатоступеневими, за трьома куріями - землевласницькою, міською та селянською, виборче пра­во поширювалося на осіб чоловічої статі не молодших ніж 25 років, а деякі категорії населення (військовослужбовці, учні та студенти, робітники, ре­місники, наймити, "бродячі інородці") у виборах не могли брати участі. Ви­бори від низки національних окраїн (Царства Польського, Сибіру, Кавказу та ін.) проводилися за особливими правилами. Ліберальні кола, хоч і з де­якими обмовками, підтримали проект скликання законодорадчої Думи, а ліві політичні сили виступили з критикою і закликали до бойкоту виборів. Од­нак за декілька тижнів події в країні почали розвиватися так стрімко і драма­тично, що влада змушена була піти на серйозніші поступки.

_______________ 1905-1907 роки: революція і реформи _____________

2. Маніфест 17 жовтня 1905 р. Нова редакція "Основних законів Російської імперії"

Страйк московських робітників, що розпочався у вересні 1905 р., на початку жовтня став набувати загрозливих форм. На середину жовтня краї­на була охоплена загальним політичним страйком, у якому взяло участь май­же 2 млн осіб. Зупинилися фабрики і заводи, не працювали пошта, телеграф, транспорт, закрилися комунальні установи і навчальні заклади. Центральна влада виявилася нездатною протидіяти хаосові й анархії, насильству та злочинності. Микола II опинився перед вибором: або розпочати в країні по­літичні реформи, або ж встановити в Росії військову диктатуру. У своїх ме­муарах С. Вітте зазначав: "Мені здається, що цар у ті дні шукав опори в силі, але не знайшов нікого з прихильників сили - всі злякалися". С. Вітте, який 15 вересня повернувся з Портсмута, постійно зустрічався з імператором, переконуючи його розпочати реформи. У спеціальній записці, поданій цареві 9 жовтня, С. Вітте пропонував програму перетворень: широкі громадянські свободи, скликання народного представництва із законодавчими повнова­женнями, створення об'єднаної Ради міністрів, запровадження нормованого робочого дня, державного страхування робітників тощо. С. Вітте перекону­вав монарха, що для порятунку держави й династії такі поступки потрібні, що повнота царської влади буде збережена і при народному представництві. Із значними сумнівами імператор сприйняв аргументи С. Вітте і 17 жовт­ня 1905 р., в обстановці всеросійського політичного страйку, підписав мані­фест "Про вдосконалення державного устрою "; водночас він призначив С. Вітте головою об'єднаної Ради міністрів. Маніфест обіцяв "дарувати на­родові непохитні основи громадянських свобод": недоторканність особи, сво­боду совісті, слова, зборів, союзів; залучити до виборів у Державну думу всі верстви населення; визнати Думу законодавчим органом, без схвалення якого жоден закон не міг набути чинності.

Одержавши великі владні повноваження, С. Вітте мав вирішувати над­звичайно складні завдання: створити сильну адміністрацію, припинити на­ростання анархії і хаосу в країні, напрацювати законодавчі акти з реалізації положень Маніфесту 17 жовтня. В умовах гострої соціальної напруги цар че­кав від уряду рішучих дій і в листах до матері неодноразово ділився своїми враженнями. В одному з них (10 листопада 1905 р.) він писав: "У мене що­тижня засідає Рада міністрів. Говорять багато, але роблять мало. Всі боять­ся діяти сміливо, мені доводиться завжди змушувати їх і самого Вітте бути рішучішими. Ніхто в нас не звик брати на себе, і всі чекають наказів, яких

потім не люблять виконувати".

Маніфест 17 жовтня 1905 р. спричинив у перші дні та тижні після його проголошення масові демонстрації, мітинги, маніфестації і прихильників, і противників його ідей. У багатьох місцевостях справа дійшла до збройних сутичок між протилежними таборами і погромів. За даними сучасних до-

Росія на початку XXст.

слідників, від 17 жовтня до 1 листопада 1905 р. погромна хвиля прокотилася по 358 населених пунктах, більшість яких (339) припала на Європейську Ро­сію, у смузі єврейської осілості було зареєстровано 292 погроми. Під час жовтневих погромів загинуло 1622 і було поранено 3544 особи. Вдалося вста­новити національну належність двох третин постраждалих, зокрема євреї се­ред них становили 711 убитих і 1207 поранених, росіяни, українці та білоруси - відповідно 428 і 1246.1 хоча антисемітські настрої були доволі відчутними, найгостріше виявлялася ненависть до інтелігенції як основного джерела ре­волюційних настроїв. 99% учасників погромів, чия станова належність була встановлена, належали до міщан і селян, у 14 містах і селищах у погромах брали участь й робітники. Подекуди погроми набули такого кривавого ха­рактеру, що влада змушена була провести слідство. Відбулося приблизно 205 процесів над погромниками, у ході яких було засуджено 1860 осіб; біль­ше половини з них отримало по 8 місяців арештантських відділень; згодом 1713 осіб цар помилував.

Маніфест 17 жовтня 1905 р. вніс розкол в антиурядову опозицію. Як­що помірковано-ліберальні представники опозиції вважали, що боротьбу з владою виграно, то лідери радикалів далі закликали до збройної боротьби із самодержавством. У листопаді-грудні 1905 р. революційний рух досягнув свого найвищого розмаху. Селянські заворушення охопили 240 повітів Єв­ропейської Росії, супроводжувалися погромом помість і захопленням помі­щицьких земель. Особливо широкого розмаху набули селянські бунти в Сим­бірській, Саратовській, Курській, Чернігівській губерніях. Щоб придушити їх, посилали каральні війська, запроваджували надзвичайний стан. З листо­пада 1905 р., під упливом широкого селянського руху, було видано царсь­кий маніфест, за яким викупні платежі за надільну землю зменшували напо­ловину, а від 1 січня 1907 р. скасовували взагалі.

У листопаді-грудні 1905 р. відбулися десятки заворушень в армії і на флоті, найсерйознішим з яких був виступ моряків і солдатів Чорноморсько­го флоту під командуванням лейтенанта П. Шмідта. Керівників за рішенням суду розстріляли; інших учасників засудили до каторжних робіт і тюрем­ного ув'язнення.

За рішенням Московської Ради робітничих депутатів, яка перебувала під упливом революційних партій, 10 грудня 1905 р. розпочалися збройні зіткнення робітничих груп з поліцією та військами в Москві. Головним опор­ним пунктом повсталих стала Пресня - робітничий район, де дружинникам вдалося протриматися 10 днів.

На хвилі соціальних протестів 11 грудня 1905 р. було видано новий виборчий закон, який підготував уряд С. Вітте. Він зберігав основні поло­ження виборчого закону 6 серпня 1905 р., однак тепер до участі у виборах допускали і робітників, для чого запровадили четверту, робітничу, курію, збільшили кількість місць для селянської курії. Зберігалася багатоступене-

1905-1907роки: революція і реформи

прокотилася

Європейську Ро-

погроми. Під час

Вдалося вста-

зокрема євреї се-

та білоруси

відчутними,

джерела ре-

належність була

у погромах

кривавого ха-

приблизно

0 осіб; біль-

ілень; згодом

опозицію. Як-боротьбу з боротьби із рух досягнув - повітів Єв-захопленням помі-бунти в Сим-придушити ан. З листо-видано царсь-зменшували напо-

в армії і на

Чорноморсько-

і рішенням

іт і тюрем-

перебувала

зчалися збройні

Головним опор-

дружинникам

видано новий

основні поло-

у виборах

ічу, курію,

оагатоступене-

 

вість виборів: спочатку обирали виборників, а з них уже депутатів у Думу; один виборник припадав на 90 тис. робітників, 30 тис. селян, 7 тис. пред­ставників міських жителів і 2 тис. поміщиків. При цьому селяни і козаки оби­рали 42% виборників, землевласники - 32%, міські жителі, які мали певний майновий ценз, - 22%, робітники - 3%.

20 лютого 1906 р. було видано положення про Державну думу, яке встановлювало 5-річний термін її повноважень, однак давало цареві право розпустити Думу достроково і призначити нові вибори. Водночас було ви­дано указ про Державну раду. Із законодорадчого органу, всіх членів якого призначав цар, Рада ставала верхньою законодавчою палатою, яка одержала право затверджувати або відхиляти закони, що їх схвалювала Державна ду­ма. Кількість членів Ради збільшувалася до 190 (втричі). Половину їх, а також голову Ради, призначав цар, другу половину вибирали на підставі високого майнового цензу губернські земські збори, дворянські товариства, біржеві комі­тети, купецькі управи, православне духовенство, представники університетів.

Поява першого російського парламенту привела до змін у структурі й характері вищої державної влади. 23 квітня 1906 р. імператор затвердив нову редакцію "Основних законів Російської імперії". Вони підтверджували непорушність самодержавної влади, але при визначенні прерогатив імпера­торської влади поняття "необмежена" було замінено на "верховна". Імпера­тор зберігав всю повноту влади через відповідальний тільки перед ним уряд, керівництво зовнішньою політикою, управління армією і флотом. У статті 86 стверджувалося, що жоден новий закон не може бути прийнятий без "схва­лення Державної ради і Державної думи і набувати сили закону без затвер­дження Государя Імператора". Наступна, 87 стаття, давала змогу монархові між думськими сесіями видавати закони у вигляді "надзвичайних указів". Державна дума одержала право робити запит різним посадовим особам, ви­ступати із законодавчою ініціативою. До її компетенції належало затвер­дження бюджету, штатів і кошторисів різних відомств, звіту Державного контролю тощо. Державна рада теж отримувала право законодавчої ініціа­тиви. Законопроекти, не схвалені обома палатами, вважалися відхиленими. Законопроекти, відхилені однією з палат, могли виносити на дальший роз­гляд тільки з дозволу імператора.

"Основні закони Російської імперії" проголошували широкі грома­дянські свободи: недоторканність приватної власності, право на вільний ви­бір місця проживання, професії, віри, право ("у межах, встановлених законом") висловлювати і поширювати свої думки, створювати спілки і об'єднання. Законодавчо була закріплена незмінюваність судів, тобто судову владу від­окремлювали від законодавчої та виконавчої. У загальнополітичній частині "Основних законів" проголошувалося, що Російська імперія є "єдиною і не­подільною", а російська мова - державною.

Росія на початку XX ст.

Попри те, що "Основні закони Російської імперії" утверджували сис­тему, яка не відповідала розвиненому парламентаризмові європейських кра­їн, їх можна розглядати як конституційний акт, оскільки вони містили три головних засади конституційного ладу: виборне представництво із законо­давчими правами, поділ виконавчої та законодавчої влади, незалежність су­дової влади.

Політичні партії

У ході революційних подій відбувався бурхливий процес оформлення різних за своєю соціальною і політичною орієнтацією, ідеологічними настано­вами, тактикою, національним складом, чисельністю, організаційною структу­рою, ступенем впливу на народні маси та іншими параметрами партій, со­юзів, груп і течій. За останніми підрахунками істориків, тоді їх було майже 125, серед них власне партій - близько 100, причому 70% з них виникли на хвилі революційних подій. Така кількість партійних утворень, багато з яких були ефемерними, маловпливовими, нестійкими об'єднаннями і швидко роз­падалися, пояснюється низкою причин: національно-релігійною, економіч­ною й соціокультурною "багатоукладністю" російського суспільства, гостро­тою соціальних суперечностей, відсутністю законодавчої бази процесу пар­тійного будівництва, підвищеною амбіційністю інтелігенції, яка відігравала особливо активну роль у суспільно-політичному житті країни тощо. Однак багатопартійність ще не свідчила про громадянську зрілість російського суспільства - членами партій тоді було не більше ніж 0,5% населення кра­їни. Політичні партії в Росії створювалися зі значним запізненням порівня­но із Заходом, причому послідовність їхнього оформлення теж була іншою: процес партійного будівництва йшов якби у зворотному напрямку - від не­легальних партій соціалістичної орієнтації до партій ліберальних і консерва­тивних. Кількість національних партій помітно перевищувала кількість пар­тій загальноросійського значення. Привертає увагу і жорсткіша залежність російських партій від ідеології, а також особливо активна роль інтелігенції в процесі партійного будівництва.

Революційні партії. Серед революційних партій провідну роль віді­гравали РСДРП і Партія соціалістів-революціонерів. Соціал-демократи із захопленням зустріли довгоочікувану, але водночас для них і несподівану революцію. Вони намагалися взяти стихійний робітничий рух під свій конт­роль, перетворити його на організовану силу, здатну повалити самодержав­ство. З цією метою соціал-демократи поширювали в робітничому середовищі агітаційну літературу, створювали свої організації на заводах і фабриках. Після початку революції суперечки між більшовиками і меншовиками за­гострилися. Коли у квітні 1905 р. більшовики зібрали свій з'їзд у Лондоні, то меншовики відмовилися брати в ньому участь і скликали свою конферен­цію в Женеві. У визначенні змісту російської революції погляди більшовиків

1905-1907роки: революція і реформи

і меншовиків збігалися: вони вважали її буржуазною. Однак з цього твер­дження робили принципово різні висновки щодо ролі класів у ній. Меншо­вики бачили в Росії протистояння урядового і демократичного таборів; біль­шовики налічували три табори - урядовий, ліберальний і революційно-де­мократичний. При цьому меншовики бачили в ліберальній буржуазії керівну силу суспільного розвитку, як це було в західноєвропейських буржуазних революціях, оптимальним результатом революції в Росії вважали встанов­лення парламентської республіки західноєвропейського типу. Вони також вважали, що після буржуазно-демократичної революції має минути деякий період розвитку капіталізму, який перетворить Росію з відсталої на розви­нену капіталістичну країну з демократичними свободами і установами. Біль­шовики стверджували, що рушійними силами революції є пролетаріат і се­лянство, а буржуазія виступає як реакційний клас; що лише збройне пов­стання призведе до повалення самодержавства й утворення тимчасового революційного уряду, який мав стати революційно-демократичною дикта­турою пролетаріату і селянства; що ця диктатура при гегемонії пролетаріату і його партії покликана довести до завершення буржуазно-демократичну рево­люцію і забезпечити її переростання в революцію соціалістичну.

При всіх суперечностях ідеологічного характеру до повного організа­ційного розколу соціал-демократичної партії не дійшло. Це значною мірою було заслугою рядових членів партії, які наполягали на збереженні єдності в ім'я перемоги революції. Враховуючи ці настрої, керівництво РСДРП про­вело у квітні 1906 р. у Стокгольмі IV (так званий Об'єднавчий) з'їзд, у яко­му взяли участь і представники національних соціал-демократичних партій. На з'їзді в більшості виявилися меншовики. Це зумовило й обрання нового, єдиного ЦК (7 меншовиків і 3 більшовики). На з'їзді розгорнулася гостра дискусія з усіх питань, але особливо з аграрного. Меншовики, на противагу ідеї націоналізації землі, провели програму "муніципалізації" землі. Суть її полягала в тому, що конфісковані поміщицькі, удільні, монастирські й цер­ковні землі переходили в розпорядження органів місцевого самоуправління (муніципалітетів), які потім розподіляли її між селянами. Передбачалося збереження власності селян на їхню надільну землю. На з'їзді розглядали й питання про ставлення до Державної думи. Більшовики виступали за бой­кот Думи і за підготовку збройного повстання. Частина меншовиків висту­пала за тактику "півбойкоту": взяти участь на початковій стадії виборів, але відмовитися від проведення в Думу своїх депутатів. Г. Плеханов висловлю­вався за участь і у виборах, і в роботі Державної думи. Частина соціал-де­мократів пройшла в І Думу "непартійним шляхом": вони були обрані голо­сами головно селянських і міських виборників. Спочатку ці депутати увійшли до фракції трудовиків. IV з'їзд ухвалив рішення про створення самостійної соціал-демократичної фракції (виникла в червні 1906 р.) і визнав у подаль­шому використовувати парламентську форму роботи.

Росія на початку XX ст.

 

 

Восени 1906 р. навіть найпослідовнішим більшовикам було зрозуміло, що революція пішла на спад. Було вирішено взяти участь у нових виборах, щоб використати Думу як трибуну для пропаганди своїх поглядів. Завдяки цьому соціал-демократична фракція у II Думі налічувала 65 осіб, з яких біль­шість становили меншовики. Фракція займала активну антиурядову позицію, внесла на обговорення проект муніципалізації землі, блокуючись у багатьох питаннях із конституційними демократами. Навесні 1907 р. відбувся V з"їзд РСДРП, де більшовикам вдалося витіснити меншовиків з керівних органів партії і схвалити резолюцію, що засуджувала співпрацю революційного про­летаріату з лібералами. Було ухвалено рішення про підпорядкування думсь­кої фракції ЦК партії.

На думку сучасних дослідників, чисельність РСДРП під час революції значно зросла і становила 1907 р. майже 70 тис. осіб (разом із національними соціал-демократичними партіями). її вплив поширювався на промисловий пролетаріат і радикально налаштовану частину інтелігенції незалежно від національності.

До початку революції 1905 р. в Росії діяло кілька десятків есерівських партійних організацій, які налічували майже 2,5 тис. осіб. Після подій 9 січ­ня 1905 р. партійні організації розгорнули активну революційну роботу: ство­рювали бойові групи й робітничі дружини, організовували різноманітні гро­мадські організації, збільшили випуск агітаційної літератури. У лютому 1905 р. за ухвалою Бойової організації партії Іван Каляєв убив московського гене­рал-губернатора, великого князя Сергія Олександровича. Революціонери "по­лювали" на царських сановників, царська охранка - на революціонерів. Після Маніфесту 17 жовтня перемога революції багатьом здавалася такою близькою, і саме есери взяли активну участь у збройних сутичках у грудні 1905 р. в Москві й очолили виступ на Пресні.

Партія есерів організаційно оформилася на установчому з "їзді, який відбувався 29 грудня 1905 р. - 4 січня 1906 р. у Фінляндії. Тут було ухва­лено програму і статут. Програма есерів передбачала: повалення самодер­жавства і встановлення демократичної республіки, автономію областей і гро­мад (общин) на федеративних засадах, широке застосування федеративних відносин між окремими націями, визнання за ними права на самовизначення, запровадження рідної мови в усіх місцевих громадських і державних уста­новах, загальне виборче право, безкоштовну освіту, відокремлення церкви від держави, громадянські свободи, ліквідацію постійної армії і заміну її на­родною міліцією, запровадження 8-годинного робочого дня, встановлення прогресивного податку на доходи підприємців. Центральне місце в есерів­ській програмі посідало аграрне питання. Есери вимагали "соціалізації" зем­лі, тобто передачі землі не державі, а в загальнонародне користування. Зем­лею мали володіти общини, які б розподіляли її в користування за "трудо­вою" нормою серед усіх громадян республіки, для яких самостійна праця на

землі є нення рації. Есери ня соціалісти¹ Тактик ків, бойкоту дивідуального ративної Державної противників отечества топаді ціалісти)

Якщо до роках -ричного тів. Таке чолі з есерів-зосередив двоє есе липіна хопили банку. Більшість

кликали

сили

ними

Головна

тивісти

доволі

Однак

не дали

робіт

відкриття

тати

фракц

рами,

1905-1907роки: революція і реформи

землі є основним джерелом існування. У перспективі передбачали усуспіль­нення землеробського виробництва через використання різних форм коопе­рації. Есери виступали за збереження селянської общини як основи формуван­ня соціалістичного характеру суспільних відносин на селі.

Тактика есерів передбачала пропаганду й агітацію, організацію страй­ків, бойкоту і збройних акцій - аж до збройних повстань і застосування ін­дивідуального терору. З'їзд визнав неможливим повний перехід від конспі­ративної роботи до легальної, а також постановив бойкотувати вибори до Державної думи. У результаті від основної частини есерів відкололась група противників насильницьких методів боротьби, які працювали в газеті "Сьш отечества", на чолі з Миколою Чайковським і Олексієм Пешехоновим. У лис­топаді 1906 р. вони організували Народно-соціалістичну партію (народні со­ціалісти).

Вирішено було також активізувати індивідуальний політичний терор. Якщо до 1905 р. есери здійснили шість терористичних актів, то в 1905-1907 роках - 204. Водночас з'їзд негативно поставився до ідей аграрного й фаб­ричного терору - погромів помість і фабрик, убивств поміщиків і фабрикан­тів. Таке рішення з'їзду спричинило протест групи "аграрних терористів" на чолі з Михайлом Соколовим, які згодом утворили власну партію - Союз есерів-максималістів, що представляв крайнє ліве крило есерівського руху і зосередив свою діяльність на "експропріаціях" та терорі. У серпні 1906 р. двоє есерів-максималістів здійснили замах на голову Ради міністрів П. Сто-липіна. Того ж року максималісти здійснили нашумілу експропріацію - за­хопили карету, що перевозила близько півмільйона рублів до Державного банку. Наприкінці 1906 р. охранка арештувала лідерів і рядових бойовиків. Більшість із них стратили.

Есери бойкотували вибори до І Думи, але у відповідь на її розпуск за­кликали "розпочати відкриту війну з урядом". ЦК закликав усі есерівські сили готуватися до збройного повстання. Тоді в партії налічувалося, за різ­ними даними, 50-60 тис. осіб, й есерівські організації охоплювали всю країну. Головна увага була спрямована на селян, армію і флот. Численні партійні ак­тивісти були скеровані на села і в гарнізони. На літо 1906 р. есери створили доволі сильні групи серед моряків Чорноморського і Балтійського флотів. Однак виступи в гарнізоні Свеаборга і Кронштадта, які почалися стихійно, не дали змоги реалізувати план одночасного повстання на Балтиці.

На виборах до II Думи есери одержали 37 місць, перемігши навіть у робітничій курії Петербурга, а на засіданні есерівської групи напередодні відкриття II Думи брали участь 52 особи. Лідери есерів прагнули викорис­тати Думу як засіб зближення партії з селянством. З цією метою есерівська фракція напрацювала законопроект, складений на підставі есерівської прог­рами, але з урахуванням селянських настроїв, тобто не акцентуючи на його

Росія на початку XXст.

соціалістичній спрямованості и надаючи йому насамперед антипоміщицького спрямування. Есерівський аграрний законопроект зібрав у II Думі 105 підпи­сів, серед них і переважної частини фракції трудовиків.

Ліберальний політичний табір. Події 9 січня 1905 р. посилили опо­зиційні настрої російських лібералів. Багато з них були готові підтримати революцію - якщо не ділом, то заявами в пресі, виступами на мітингах то­що. "Союз визволення", який залишався в авангарді ліберального руху, на з'їзді в березні 1905 р. висунув не тільки політичні, а й соціально-еконо­мічні вимоги: наділити селян землею, запровадити на заводах і фабриках 8-годинний робочий день. У квітні свою програму опублікувало праве кри­ло земських лібералів. Хід подій 1905 р. неминуче мав закінчитися розпа­дом ліберального руху на партії з конкретними програмами. Цей процес пришвидшився після 17 жовтня 1905 р., коли царським маніфестом було проголошено свободу створення партій. Розбіжності у сфері теоретичних і тактичних питань зумовили утворення двох основних ліберальних партій Ро­сії- кадетів і октябристів.

Ліве крило ліберального табору представляла Конституційно-демо­кратична партія (кадети), яка оформилася на установчому з'їзді в Москві 12-18 жовтня 1905 р. Ядро партії склали члени "Союзу визволення" та "Со­юзу земців-конституціоналістів". У декларації нової партії заявлено, що відповідно до традиційних настроїв російської інтелігенції, вона є ідейною, позакласовою силою. Соціальною основою партії кадетів стали земсько-лі­беральні елементи лівої орієнтації, професура університетів, учителі, лікарі, інженери, адвокати, письменники, діячі мистецтва. Дехто із сучасників на­зивав кадетів "партією професорів", бо її членами були відомі вчені й ви­кладачі університетів - В. Вернадський, О. Корнілов, О. Кізеветтер та ін. Партія мала також широке коло співчувальників її ідеям - представників се­редніх міських верств, навіть робітників і селян. Чисельність партії у роки революції коливалася в межах 50-60 тис. осіб.