Політика на Далекому Сході й у Тихому океані 9 страница

Микола II вступив на престол, не маючи чіткої політичної програми, але з твердим наміром наслідувати курс свого батька. На прийомі депутації від земств 17 січня 1895 р. він заявив, що буде "оберігати засади самодержав­ства так само твердо і неухильно", як і його батько. Консерватизм політич­них поглядів не означав, що монарх був противником будь-яких новацій і перетворень. Він не міг не бачити, що поліпшення потрібні в різних сферах життя, але водночас був переконаний, що найважливіший і засадничий прин­цип - самодержавство - є неодмінним для існування російської держави. Цар прагнув лише того, щоб нововведення реалізовували поступово, з ура­хуванням традицій і досвіду. Тому, ставши імператором, Микола II підтри-

На зламі ХІХ-ХХ ст.

мав економічну політику міністра фінансів С. Вітте, хоча цей курс з підоз­рою зустріли в придворних колах.

Реформи С. Вітте. В останні роки царювання Олександра III була роз­роблена державна програма індустріалізації країни, основний акцент у якій було зроблено на стабілізацію фінансового становища та пошуки потрібних грошових резервів для нового модернізаційного стрибка. Програму здійс­нювали в перші роки правління Миколи II, під керівництвом Сергія Вітте (1849-1915).

Народжений у небагатій дворянській родині С. Вітте закінчив фізико-математичний факультет Новоросійського університету і 1869 р. розпочав службу в канцелярії одеського генерал-губернатора, де займався обліком залізничного руху; за рік одержав призначення начальника служби руху державної Одеської залізниці. Під час поїздки Олександра III на південь 1888 р. С. Вітте особисто попередив царя про небезпеку руху царських поїздів на великій швидкості. За два місяці, 17 жовтня, повертаючись до Петербурга, біля містечка Бірки під Харковом імператорський поїзд зазнав катастрофи, внаслідок якої загинуло декілька десятків осіб. Хоч сама царська сім'я сер­йозно не постраждала, але інцидент під Харковом нагадав Олександрові III про особу відповідального службовця і про його застереження. Незнатність С. Вітте, брак чиновницьких заслуг і впливових зв'язків у сановних сферах не стали на заваді для його службової кар'єри "за царським благоволінням". На початку 1889 р. С. Вітте запропонували важливу посаду директора де­партаменту залізниць міністерства фінансів. У лютому 1892 р. він став мі­ністром шляхів сполучення, а в серпні того ж року очолив міністерство фі­нансів, до компетенції якого входили всі питання торгівлі, промисловості, кредиту, оподаткування. На цій посаді С. Вітте попрацював одинадцять ро­ків, до серпня 1903 р.

Ще змолоду С. Вітте поділяв слов'янофільські погляди (на нього мав великий вплив близький до слов'янофільських кіл дядько, генерал Р. Фадєєв, у домі якого проводив свої дитячі й юнацькі роки С. Вітте), і саме цим істо­рики пояснюють його великий інтерес до вчення німецького економіста пер­шої половини XIX ст. Фридриха Ліста, який розробив, на противагу "кос­мополітичній політичній економії" Карла Маркса, теорію "національної економії". Погляди Ф. Ліста на роль національного господарства і його дер­жавного регулювання склали основу програми російського міністра фінансів. Як прихильник твердої протекціоністської політики Ф. Ліст вважав, і цей по­гляд цілковито поділяв С. Вітте, що найважливішим завданням держави є заохочення розвитку вітчизняної промисловості, при слабкому розвиткові якої економічний прогрес країни неможливий. Згідно з цим баченням, ін­дустрія мала відіграти роль локомотива всього народного господарства. Кон­цепція грунтувалася на уявленнях, що "бідним країнам" для економічної модернізації треба домагатися балансу експорту та імпорту за допомогою митного покровительства, міцної кредитної системи і стійкого грошового

Росія на початку XX ст.

обігу. Ці заходи мали створити умови для розвитку внутрішнього ринку й фі­нансової незалежності від закордонних сировинних та грошових джерел. Однак С. Вітте не вважав, що потрібно поширювати митний захист на сіль­ське господарство. На його думку, заходи для піднесення сільського госпо­дарства мали бути іншими: створення широкого внутрішнього ринку через розвиток місцевої промисловості, через розвиток техніки й торгівлі сільсь­когосподарськими продуктами, через підвищення сільськогосподарських знань, зменшення витрат на виробництво. Цих поглядів С. Вітте дотриму­вався багато років, але так і не зміг сформулювати конкретних принципів і механізмів реформування сільського господарства.

За безпосередньої участі С. Вітте було здійснено значні економічні перетворення, які зміцнили державні фінанси та пришвидшили промисло­вий розвиток Росії. Результативність його реформаторських зусиль багато в чому була наслідком двох взаємопов'язаних обставин: по-перше, великої підготовчої роботи попередників на посаді голови фінансового відомства; по-друге, без покровительства Миколи II деякі принципові пропозиції С. Віт­те не змогли б матеріалізуватися.

С. Вітте провів низку заходів, спрямованих на підвищення дохідності державної скарбниці й стабілізацію рубля. Від 1 січня 1895 р. він почав по­етапно запроваджувати винно-горілчану монополію: спочатку (до 1898 р.) -у 35 губерніях, а наступними роками дія її була поширена на всю територію країни. Доходи від продажу винно-горілчаних виробів стали щораз більшим джерелом наповнення державної скарбниці. Якщо в середині 90-х років XIX ст. держава отримала за рахунок горілчаного збору 55 млн руб., то 1900 р. - 85 млн руб., 1913 р. - 750 млн руб., або понад 22% доходів (надходження від продажу винно-горілчаних виробів у деякі роки досягали майже третини всіх бюджетних надходжень; вони повністю покривали ви­трати на армію).

Потреби промислового розвитку країни вимагали розв'язання й інших важливих завдань: збільшення інвестування капіталу, створення надійної системи кредитування, забезпечення гарантії іноземним вкладникам. Однак досягнути сприятливих результатів було неможливо, поки російська грошо­ва одиниця не була надійною і стабільною.

С. Вітте здійснив фінансову реформу, яку підготували його поперед­ники - міністри фінансів М. Бунге та І. Вишнеградський. Реалізація головних пунктів реформи відбувалася за прямими царськими указами, що й гарантува­ло успіх. З січня 1897 р. вийшов указ про запровадження в обіг золотої імпе-ріальної монети 15 руб. і напівімперіальної - 7 руб. 50 коп., 29 серпня 1897 р. - указ про встановлення твердої основи для емісії кредитних білетів. Дер­жавний банк зобов'язувався випускати грошові знаки відповідно до потреб грошового обігу, але під золоте забезпечення. За указами від 14 листопада 1897 р., в обіг була запущена 5-рублева золота монета, яку прирівнювали до

На зламі ХІХ-ХХст.

ринку й фі-джерел. хист на сіль-:ького госпо-ринку через ргівлі сільсь-ькогосподарських дотриму-принципів і

економічні промисло-

:ль багато в

не, великої відомства;

шції С. Віт-

дохідності н почав по-о 1898 р.) -

територію

аз більшим

90-х років

млн руб., то

22% доходів

роки досягали

покривали ви-

язання й інших

рення надійної

ідникам. Однак

російська грошо-

його поперед-

зація головних

й гарантува-

золотої імпе-

серпня 1897 р.

білетів. Дер-

до потреб

14 листопада

прирівнювали до

 

1/3 імперіала, а також усі кредитні білети могли вільно і без обмежень об­мінювати на золото. Було встановлено і відповідність нової монети голов­ній грошовій одиниці: 1 рубль дорівнював 1/15 імперіала.

Запровадження золотої валюти зміцнило фінанси і стимулювало еко­номічний розвиток. Конвертованість російського рубля вагомо зміцнила кре­дит і сприяла притокові до Росії іноземних капіталовкладень. У 1899 р. бу­ло ухвалено рішення про зняття всіх перешкод для інвестицій іноземного капіталу в російську промисловість і банківську справу. Із 1292 російських акціонерних компаній, які діяли 1903 р., 794 виникли за 1892-1902 роки, а з 241 іноземної компанії - 205 з'явилися у 90-ті роки XIX ст. За час міністру-вання С. Вітте до Росії було інвестовано з-за кордону, за різними оцінками,

від 1 до 3 млрд руб.

Частка іноземного капіталу в акціонерних товариствах становила від 15 до 29% від загального капіталу. Утім більш показовою є сума капіталовкла­день по галузях і їхнє зростання за десятиліття від 1890 до 1900 р.: сума іно­земних капіталовкладень у вугільну промисловість збільшилась у 5 разів і досягла на 1900 р. 70% усіх капіталовкладень; у металургії вони збільши­лись у 3,5 раза і досягли 42% вкладеного капіталу. Серед іноземних інвесто­рів французи й бельгійці становили більшість, їм належало 58% капітальних вкладів, німці володіли 24%, англійці - 15%. Як видно, іноземний капітал посідав вагоме місце серед основних галузей промисловості. Таке становище призвело до серйозної політичної полеміки 1898-1899 р. між С. Вітте та його опонентами, які в опорі на закордонні інвестиції бачили загрозу для національної незалежності Росії. У доповідній записці Миколі II в лютому 1900 р. С. Вітте писав, що "без власної промисловості Росія не зможе досяг­нути справжньої економічної самостійності, а досвід усіх народів перекон­ливо засвідчує, що тільки економічно самостійні народи можуть повною мірою виявляти і свою політичну могутність". Він переконував імператора в тому, що пришвидшеного розвитку промисловості можна досягнути лише за допомогою держави (мова йшла про такі могутні засоби впливу на всю економічну ситуацію, як Державний банк і міністерство фінансів), залучен­ням іноземних інвестицій та розширенням старих і освоєнням нових зов­нішніх ринків для російських промислових товарів. Погляди С. Вітте були спрямовані на ринки Близького, Середнього та Далекого Сходу (звідси - та велика увага, яку уряд зосереджував на будівництві залізниць, особливо Транс­сибірської).

Вжиті заходи дали змогу протягом кількох наступних років сконцен­трувати значні бюджетні та інші надходження і скерувати їх на розвиток пріоритетних для держави галузей промисловості. Насамперед було продов­жено курс на форсоване будівництво залізниць. Від 1893 до 1900 р. у Росії було побудовано 22 тис. км залізничних шляхів, тобто більше, ніж за 20 по­передніх років. Однак низка залізничних віток (Транссиб, Оренбург-Таш-

Росія на початку XX ст.

кент) мали насамперед стратегічне, а не економічне значення. Залізничне будівництво і пов'язані з ним державні замовлення на чавун для виплавлен­ня рейок, будівельні матеріали, паливо тощо спричиняли ланцюгову реак­цію розвитку промисловості в Росії. За даними дослідників, темпи приросту промислової продукції у 1893-1900 роках становили 8-9%. Будівництво но­вих і розширення вже чинних заводів зумовило потребу залучення додатко­вої робочої сили. Це відповідно вимагало збільшення міського будівництва, створювало додатковий попит на продукцію легкої промисловості. За деся­тиліття промислове виробництво в країні подвоїлось.

Промислове піднесення 1890-х років повністю змінило багато регіонів імперії. Зросло значення Центрального району навколо Москви, Санкт-Петер­бурга, де були зосереджені такі промислові гіганти, як Путіловські заводи, які налічували понад 12 тис. робітників, металургійні та хімічні підприємства. Місце Уралу зайняла Україна - Південний промисловий район перетворився на головний центр важкої промисловості. На початку 1900-х років тут діяли 17 великих металургійних заводів і декілька машинобудівних. У районі Лод­зі були зосереджені і важка, і переробна промисловість. У портових містах Балтики розвивались галузі промисловості, які вимагали робочої сили вищої кваліфікації, - точна механіка, машинобудування, військова промисловість.

Водночас цілі пласти російської промисловості були поза зоною мо­дернізації. Йдеться насамперед про ремісничо-кустарну промисловість, що розвивалася в рамках сільськогосподарського виробництва, була нерозрив­но з ним пов'язана й існувала ніби паралельно з фабрично-заводським ви­робництвом.

Голод 1891-1892 р. розкрив всю глибину аграрної кризи в Росії. Особ­ливо болісною виявилася вона для монокультурного селянського господарства Центру Європейської Росії, де внаслідок аграрного перенаселення надзви­чайно гострим було малоземелля: у 1880-1900 роках площа надільної землі в Європейській Росії зросла на 8,7% при зростанні сільського населення більш ніж на 25%. Високою була орендна плата за землю: наприкінці XIX ст. у 27 губерніях Європейської Росії вона досягала 34% вартості валової сільсь­когосподарської продукції і понад 80% чистого прибутку.

С. Вітте не міг не бачити очевидних диспропорцій і суперечностей економічного та соціального середовища. При помітному розвиткові індус­тріального сектору в аграрній сфері панував застій. Однак Є. Вітте доволі довго дотримувався переконання, що поліпшення, осучаснення господарсь­кого укладу на селі потрібно проводити лише після того, як промисловість міцно стане на ноги. У перші роки свого міністрування він був прихильни­ком збереження общини й підтримав закон 14 грудня 1893 р., що забороняв вихід з общини без згоди двох третин домовласників, який обмежував за­ставу і продаж виділених у власність наділів землі. Він був переконаний,

На зламі ХІХ-ХХ ст.

Залізничне

виплавлен-

ланцюгову реак-

, темпи приросту

Будівництво но-

додатко-

будівництва,

'. За деся-

багато регіонів Санкт-Петер-' заводи, які підприємства, перетворився років тут діяли У районі Лод-портових містах очої сили вищої промисловість, поза зоною мо-промисловість, що ла нерозрив--заводським ви-

Росії. Особ-

господарства

;елення надзви-

надільної землі

населення

рикінці XIX ст.

валової сільсь-

суперечностей

розвиткові індус -

Вітте доволі

господарсь-

промисловість

прихильни-

забороняв

обмежував за-

переконаний,

що "общинне землеволодіння найбільш здатне забезпечити селянство від

бідності та бездомності".

Наростання нестабільності в країні на початку XX ст. Зміна світо­вої економічної кон'юнктури призвела спочатку до спаду ділової активності, а від 1900 р. - до кризи в тих галузях промисловості, які інтенсивно розви­валися в 1890-ті роки: металургії, машинобудуванні, нафто- і вуглевидобуван­ні, електроіндустрії. Російський уряд втратив можливість отримати закор­донні кредити, тому скоротились державні замовлення. Отже, криза показала нестійкість тих промислових галузей, що трималися на державних дотаціях. Упродовж трьох років понад 4 тис. підприємств було закрито, серед них і ті, які належали іноземним фірмам. Зазнали краху декілька російських промис-

•

лових і фінансових груп: П. фон Дервіза, С. Мамонтова, А. Алчевського.

"Оздоровлення" ринку відбулося шляхом утворення промислових об'єд­нань. У липні 1902 р. під тиском французьких і бельгійських металургійних підприємств утворилася компанія з продажу металургійних виробів - "Про-дамет", яка об'єднала найбільших виробників Донецького району. У 1904 р. створено "Продвугілля", "Продвагон" тощо. Це було доказом того, що важка промисловість ставала на шлях концентрації виробництва.

"На щастя, у Росії, на відміну від Західної Європи, нема ні робітни­чого класу, ні робітничого питання", - заявляв С. Вітте 1895 р. Він вважав достатньою умовою гарантії миру і злагоди добре ставлення роботодавця до своїх робітників, простоту і справедливість у взаєминах. Попри оптиміс­тичні заяви С. Вітте, перші великі конфлікти виникли в середині 1890-х ро­ків. Найбільшим із них був страйк 35 тис. робітників текстильної промисло­вості Петербурга, які висунули економічні та соціальні вимоги: скорочення робочого дня, підвищення зарплати, скасування штрафів, відкриття вечірніх і недільних шкіл. Уряд пішов на поступки. Закон від 14 червня 1897 р. об­межував робочий день 11,5 годинами і зобов'язував дотримуватись вихід­ного недільного дня. Контроль за виконанням цього закону покладали на фабричну інспекцію. Нагляд фабричної інспекції поширювався практично на всі великі та середні промислові підприємства.

У Росії не було робітничих об'єднань і профспілок. Уряд вирішив сам взяти в руки турботу про "законні" інтереси трудящих: були створені офі­ційні профспілки, які одержали назву "зубатовських", за ім'ям Сергія Зуба-това, керівника одного з департаментів московської поліції. Навесні 1901 р. в Москві під контролем С. Зубатова було створено "Товариство взаємодопомоги робітників у механічному виробництві". Водночас почали проводити регу­лярні наради для робітників, які одержали назву "зубатовського парламенту". Робітників переконували, що цар і уряд готові допомогти їм у задоволенні економічних вимог. "Зубатовські" професійні та просвітницькі організації з'явилися в Одесі, Києві, Мінську, Харкові та інших містах. Цим організа-

Росія на початку XX ст.

ціям подекуди вдавалося навіть домогтися окремих економічних поступок від підприємців.

Економічна криза зламу століть активізувала страйкову боротьбу ро­бітників: 7 травня 1901 р. відбулося зіткнення 3,5 тис. страйкарів Обухівсь-кого заводу в Петербурзі з поліцією, яке назвали "Обухівською обороною"; у листопаді 1902 р. виник великий страйк у Ростові-на-Дону, під час приду­шення якого козацькі частини убили та поранили 26 осіб. Особливо широ­кого розмаху набув загальний страйк на Півдні в липні 1903 р. Він охопив майже 200 тис. робітників великих промислових підприємств України і За­кавказзя: Одеси, Миколаєва, Катеринослава, Києва, Тифліса, Батума. Через "непідконтрольні" страйки на Півдні офіційні урядові профспілки не витри­мали випробувань. С. Зубатов зазнав фіаско і був звільнений.

У серпні 1903 р. харизматичний священик Георгій Гапон з відома по­ліції заснував організацію "Збори російських фабрично-заводських робітни­ків Санкт-Петербурга". До кінця 1904 р. в місті налічувалося 11 її відділень, які об'єднували до 9 тис. робітників. Організація ставила своїм завданням до­магатися здійснення матеріальних і духовних вимог робітників тільки мир­ними заходами, діючи в рамках чинного законодавства.

Економічна криза позначилася й на селі, 1901 р. виявився неврожай­ним. У 1902 р., вперше від 1861 р., піднялась хвиля заворушень на селі, коли проти поміщиків виступили селяни 14 губерній України, Центральної Росії і Поволжя. За період від 1902 до 1904 р. було зафіксовано 670 виступів. Во­ни починались з погромів поміщицьких садиб, потім селяни захоплювали поля, інвентар, худобу тощо.

Лише тепер С. Вітте усвідомив, що таки треба проводити перетворення на селі. Міністр фінансів очолив роботу спеціальної міжвідомчої "Особливої наради про потреби сільськогосподарської промисловості", яка діяла в 1902-1905 роках і розробляла нові засади сільськогосподарської політики. За іні­ціативою С. Вітте було проведено такі важливі рішення, як скасування кру­гової поруки (закон від 12 березня 1903 р.) і полегшення паспортного режиму для селян. Однак він залишався послідовним прихильником поземельної се­лянської общини, перебуваючи під упливом тих сил, які індивідуалістсько­му Заходові прагнули протиставити общинну Русь, розглядаючи общину як ледве чи не головну умову збереження старих порядків. Поступово, з роз­витком економічних реформ позиція С. Вітте змінювалась, і врешті-решт він став на бік тих, хто доводив переваги приватновласницького землево­лодіння перед общинним. Свої погляди він виклав у спеціальній праці, яка побачила світ 1904 р. Зміст його бачення полягав у тому, щоб зняти з селян адміністративні обмеження, юридично зрівняти їх з іншими громадянами імперії й зміцнити права власності. Він не закликав ліквідовувати общину як таку, виступав лише за надання їй форми вільної асоціації виробників; був прихильником виходу селян з общини з наділом, якщо вони внесли викупні

На зламі ХІХ-ХХст.

[них поступок

боротьбу ро-

ірів Обухівсь-

обороною";

під час приду-

Особливо широ-

. Він охопив

України і За-

Батума. Через

[ки не витри-

з відома по-

ких робітни-

її відділень,

завданням до-

тільки мир-

неврожай-

на селі, коли

ентральної Росії

виступів. Во-

захоплювали

перетворення

" "Особливої

діяла в 1902-

політики. За іні-

скасування кру-

тортного режиму

поземельної се-

індивідуалістсько-

общину як

пово, з роз-

врешті-решт

землево-

'" праці, яка

зняти з селян

громадянами

общину

робників; був

внесли викупні

 

 

платежі; вважав, що адміністративні функції общини мали відійти до волос­них земств. Однак якісно змінити господарський і соціальний лад на селі тільки цими заходами було неможливо. Щоб селянин міг стати повноцін­ним суб'єктом ринкової економіки, йому потрібно було надати широку дер­жавну фінансову й соціальну підтримку. Однак рекомендацій у цьому напря­мі С. Вітте не запропонував. (У своїх мемуарах, які він писав у роки столи-пінських реформ, С. Вітте стверджував, що вже в 90-ті роки XIX ст. боровся за надання селянам в особисту власність вільних земель у Сибіру і за ска­сування викупних платежів. Однак це твердження не має документального засвідчення.)

Неспокійно було й у національних окраїнах. На Великдень 1903 р. в Кишиневі після того, як було вбито хлопчика-християнина, відбувся єврей­ський погром. Потім поширились чутки, що євреї вбивають християнських дітей з ритуальною метою, щоб використовувати їхню кров для приготу­вання пасхальної маци. Заворушення тривали два дні, було вбито 47 євреїв і понад 400 поранено, згоріло 700 будинків і розгромлено 600 крамниць. Після того як у липні 1903 р. було ухвалено указ про вилучення майна Вірменської церкви, з'їзд партії дашнаків ухвалив рішення про поширення своєї діяль­ності на територію Східної Вірменії, а своїм завданням - визволення вірмен не лише Османської імперії, а й Росії. Вірменські революціонери організу­вали демонстрації протесту й замахи на царських урядовців. Наростало не­вдоволення у Фінляндії, спрямоване насамперед проти генерал-губернатора Миколи Бобрикова, з ініціативи якого відбувалися зміни в російській полі­тиці: маніфест Миколи II (лютий 1899 р.) значно обмежив повноваження фін­ляндського сейму і сенату, а в наступні роки розпущено фінляндську армію, запроваджено російську мову у вищих сферах управління і т. п. У червні 1904 р. Є. Шауман, син колишнього фінляндського сенатора, застрелив М. Бобрикова.

Економічна криза та загострення соціальних і національних проблем активізували противників С. Вітте, які заговорили про його політику як аван­тюру. Микола II поступився цьому натискові й у серпні 1903 р. звільнив С. Віт­те з посади міністра фінансів та перевів його на почесну, майже декоратив­ну посаду голови Комітету міністрів.

Імператор почав схилятися до силових методів розв'язання назрілих питань. В'ячеслав Плеве, якого у квітні 1902 р. було призначено міністром внутрішніх справ, став уособленням такого підходу. Прихильник крайніх консервативних поглядів, Плеве вважав, що мир і порядок в імперії можна підтримувати лише твердою, безкомпромісною політикою. "Маленька пере­можна війна", яка розпочалася в січні 1904 р. з Японією і на яку так спо­дівався В. Плеве, перетворилася на один із чинників дестабілізації внутріш­ньополітичного становища в країні. Сам міністр загинув від рук терориста в липні 1904 р., і посаду міністра внутрішніх справ посів князь Петро Свято-полк-Мирський, прихильник поміркованішого політичного курсу.

У перші дні пі терв'ю російським і заяв була думка про посаді Святополка-М довіри". У листопаді у якій пропонував, н їні законність, широ діяльності. На почат участю високих пос полка-Мирського. С них представників) призначав монарх), містив обіцянки зрів петенцію земських встановити віротерг йшлося. Влада вияв Між тим 20 грудня було іскри для вияв;

Ліберали. У 5

руху, появилися у і ралізм зберігав свої сади в земських і н тісно пов'язані й з стрували прихильї-тиску на царизм -бералів, саме земс Росії. Як прихильи створення суто кон народу. Таким був поданого під час в< ковського земства Новгороді збори в ператорові. Обидв; Земські ліде: ток "Бесіда", який люди різних політ монархії - брати П ловін - вважали, п ставницьким закон рі самодержавства"

На зламі ХІХ-ХХ ст.

У перші дні після свого призначення новий міністр дав декілька ін­терв'ю російським та іноземним газетам. Основним рефреном усіх його заяв була думка про тісну співпрацю із земствами. Період перебування на посаді Святополка-Мирського ліберальна преса назвала "весною", або "ерою довіри". У листопаді 1904 р. міністр внутрішніх справ подав цареві записку, у якій пропонував, не заторкуючи основ самодержавства, запровадити в кра­їні законність, широку віротерпимість та участь населення в законодавчій діяльності. На початку грудня 1904 р. у Царському Селі відбулися наради за участю високих посадових осіб імперії, де обговорювали програму Свято­полка-Мирського. Особливу дискусію спричинила пропозиція про вибор­них представників у складі Державної ради (до того всіх членів особисто призначав монарх). Підсумком нарад став указ від 12 грудня 1904 р., який містив обіцянки зрівняти селян у правах з іншими станами, розширити ком­петенцію земських і міських установ, переглянути положення про пресу, встановити віротерпимість тощо. Про виборних представників у ньому не йшлося. Влада виявилася неготовою до серйозних змін у політичній системі. Між тим 20 грудня 1904 р. капітулював Порт-Артур. За цих умов достатньо було іскри для вияву загального незадоволення владою.

2. Опозиційні рухи

Ліберали. У 90-х роках XIX ст. відбувалося пожвавлення ліберального руху, появилися у ньому нові тенденції. Однак традиційний земський лібе­ралізм зберігав свої позиції. Представники цієї течії, які посідали високі по­сади в земських і міських органах управління, у дворянських зборах, були тісно пов'язані й з урядовою бюрократією. Найпослідовніші з них демон­стрували прихильність до слов'янофільських ідей і традиційного методу тиску на царизм - подачі петицій, прохань, адресів. На думку земських лі­бералів, саме земство мало стати основою конституційних перетворень у Росії. Як прихильники "справжнього самодержавства", вони виступали за створення суто консультативного органу, який мав би донести до царя голос народу. Таким був зміст знаменитого адреса земства Московської губернії, поданого під час вступу на престол Миколи II. Два роки згодом голова мос­ковського земства Дмитро Шипов організував під час ярмарку у Нижньому Новгороді збори всіх земських начальників, які подали подібний адрес ім­ператорові. Обидва документи відхилили.

Земські лідери 1899 р. порушили урядові заборони й організували гур­ток "Бесіда", який ззовні мав характер приватних зборів. До нього входили люди різних політичних поглядів. Переконані прихильники конституційної монархії - брати Павло і Петро Долгорукови, Дмитро Шаховськой, Федір Го-ловін - вважали, що потрібно обмежити повноваження царської влади пред­ставницьким законодавчим органом. Спадкоємці слов'янофілів, "останні лица­рі самодержавства" - Дмитро Шипов, Михайло Стахович, Михайло Хом'яков

Росія на початку XX ст.

 

 

- стояли за традиційну царську владу. Однак вони мріяли про те, щоб само­державець керував, орієнтуючись не на інтриги бюрократів, а на народну думку, яку мав доносити до царя представницький законодорадчий орган -Земський собор. Гурток на кошти своїх членів організовував низку видань -збірники "Бесіди". У підготовці цих збірників брали участь відомі історики, юристи, економісти, які сприяли ідейному становленню лібералізму, роз­робленню його політичних та економічних засад.

Під час неофіційної зустрічі 60 земських начальників 1902 р. Д. Ши-пов запропонував програму реформ: рівність громадянських прав, розвиток загальної освіти, розширення прав земств, свобода преси, участь народу в законодавчій діяльності тощо. Більшість учасників конференції погодилася з програмою Д. Шипова. Наприкінці 1903 р. земські діячі створили "Союз земців-конституціоналістів" на чолі з братами П. і П. Долгорукими і Д. Ша-ховським. На початку листопада 1904 р. в Петербурзі відбувся всеросійсь­кий з'їзд голів губернських земських управ і відомих земських діячів, який ухвалив рішення про запровадження в Росії "народного представництва".

Однак інша частина інтелігенції вважала вимоги земських діячів дуже несміливими. Адже за останні десятиліття інтелігенція почала перетворюва­тися на окрему соціальну групу, готову підтримати демократичні реформи. Різні професійні об'єднання, культурні асоціації, що почали виникати, віді­гравали для радикально налаштованої інтелігенції ту саму роль, що й земст­ва, які об'єднували представників поміркованих кіл. Наприклад, Комітет з розвитку культури, Товариство вільної економіки, Московське правове то­вариство та інші дали змогу лібералам зрозуміти, що вони становлять певну силу. Поступово сформувалась справжня мережа політичних організацій, що мали абсолютно легальну основу. Більшість радикальних лібералів поділяла ідеї, що від січня 1902 р. обговорювались на сторінках журналу "Освобож-дение" ("Визволення"), який друкували в Штутгарті за редакцією колиш­нього марксиста Петра Струве (1870-1944). Подібно до багатьох російських інтелігентів П. Струве пережив захоплення марксизмом, але поступово, з групою так званих "легальних марксистів" відійшов від ідеї класової бо­ротьби, гегемонії пролетаріату і революційного захоплення влади. Він став прихильником еволюційної концепції, де наголошувалось на доконечності демократичних реформ, які б гарантували основні свободи і забезпечили б організацію парламентської системи через загальні, прямі, таємні вибори, враховували б права національних меншин. Близькі до П. Струве ліберали заснували нелегальну партію "Союз визволення", спочатку у Швейцарії, а від січня 1904 р. - у Петербурзі. Сюди увійшли відомі університетські вчені - історик Павло Мілюков, філософи Сергій Булгаков, Микола Бердяєв, адво­кат Володимир Маклаков та ін. У програмі "Союзу визволення" йшлося про те, що потрібно скликати обрану на загальних виборах конституційну асамб­лею, яка б визначила подальше життя країни і долю монархії, проголосила