Кривава неділя і наростання революційних настроїв 6 страница

Наприкінці 1913 р. німецька дипломатія посилила свій вплив на турець­кий уряд. За домовленістю з турецькою владою Німеччина в листопаді 1913 р.

Культура

скерувала до Туреччини військову місію з 42 офіцерів на чолі з генералом О. Ліманом фон Сандерсом для реорганізації турецької армії й зміцнення чорноморських проток. Ці події спричинили протести російського уряду. Російській дипломатії вдалося на початку 1914 р. домогтися від Німеччини і Туреччини звільнення О. Лімана фон Сандерса з посади командира ту­рецького корпусу, розташованого в районі Константинополя і проток: він став генерал-інструктором всієї турецької армії, однак без прямого підпо­рядкування йому турецьких частин. Інші члени місії і надалі командували турецькими дивізіями і полками, обіймали посади в турецькому військово­му міністерстві й генеральному штабі.

Наступ Німеччини та Австро-Угорщини на позиції Росії у східному питанні щораз більше схиляв баланс російської зовнішньої політики у бік Франції та Великої Британії. Петербург 1912-1913 р. пішов на значне роз­ширення російсько-французької співпраці у військовій сфері: було підписано конвенцію про спільні дії військово-морських сил, генеральні штаби домо­вилися про збільшення чисельності військ, які сторони могли виставити проти Німеччини, і про прискорення термінів їхньої мобілізації. Складні­шими виглядали російсько-британські відносини. Міністр закордонних справ С. Сазонов, враховуючи особливу позицію Лондона, який уникав формаль­них союзних зобов'язань перед Францією та Росією, був готовий розпочати з російсько-британської військово-морської угоди. Подібну угоду 1912 р. під­писали Франція та Великобританія. Ця угода передбачала координацію стра­тегії в розрахунку на спільну боротьбу проти Німеччини на морі, але з при­міткою, що кожна із сторін зберігає свободу в питанні про участь у війні. До серпня 1914 р. підготовку подібної російсько-британської угоди було майже закінчено.

У лютому 1914 р. лідер правих у Державній раді П. Дурново подав Миколі II записку, в якій стверджував, що англо-російські суперечності пе­реважають російсько-німецькі, що "боротьба між Росією і Німеччиною дуже небажана для обох сторін", яким у разі війни загрожує революція. Особливо небезпечні наслідки війни передбачав П. Дурново для Росії, на яку спадуть основні труднощі війни, що спричинять незадоволення серед народу та опо­зиційних політичних сил.

Розділ 4. Культура

Складність і суперечливість епохи кінця XIX - початку XX ст., сповне­ної гострих соціальних і політичних конфліктів, мали величезний вплив на культурний розвиток Росії. Поряд з об'єктивними процесами розширення освіти, посилилася демократизація культурного життя: видавалися газети, журнали і книжки для народу, створювалися мережі недільних шкіл, просвіт­ницьких "народних домів" і "народних театрів". Тривав процес інтеграції

:---

Росія на початку XX ст.

російської культури в загальносвітову. З одного боку, в Росії впроваджува­лися досягнення науково-технічного прогресу (рентгеноскопія, кінематограф, фонограф, автомобіль, нові засоби зв'язку - телефон і радіо), у російському мистецтві поширювалися нові художні напрями та стилі: імпресіонізм і пост­імпресіонізм у живописі, модерн в архітектурі, символізм, футуризм, акме­їзм у літературі. З іншого боку, світова культура суттєво збагачувалася до­сягненнями російської науки, літератури та мистецтва. Ознакою часу став також інтенсивний розвиток національних культур багатьох народів Росії.

1. Освіта

Від кінця 90-х років XIX ст. і до 1914 р. чисельність учнів у почат­кових та середніх школах Росії зросла в понад два з половиною раза. На 1914 р. їх налічувалося 9 656 тис. (59 учнів на тисячу осіб). До порівняння: у Великій Британії - відповідно 6 329 тис. (152 учні на тисячу осіб), у Ні­меччині - 11 326 тис. (175 учнів на тисячу осіб, дані за 1912 р.), у Франції -5 800 тис. (148 учнів на тисячу осіб, дані за 1912 р.), у США - 21 100 тис. (213 учнів на тисячу осіб). Якщо в Західній Європі вже в останній чверті XIX ст. було досягнуто повної грамотності населення, то в Росії лише 1906 р. до Державної думи було внесено законопроект "Про запровадження загаль­ного початкового навчання", який так і не став законом.

Важливу роль в освіті народу відігравали різні форми позашкільної освіти. Окрім недільних шкіл, з'явилися нові форми навчальних і культур­но-просвітницьких закладів для дорослих: курси для робітників, народні університети, освітні робітничі товариства тощо. Усе ж напередодні Першої світової війни більшість населення країни була неграмотною: рівень пись­менних становив 31% населення країни. Зберігалася відмінність у поширенні грамотності серед міського і сільського населення; рівень освіти серед де­яких неросійських народів (естонці, латиші, поляки, євреї та ін.) був вищий, ніж власне російського тощо.

Університетська освіта зберігала значення найбільш фундаментальної форми вищої освіти. Було засновано нові університети - 1909 р. в Саратові і 1916 р. - у Пермі. Відкрили декілька вищих педагогічних закладів. Виникали приватні навчальні заклади (Психоневрологічний інститут В. Бехтерєва, Віль­на вища школа П. Лесгафта тощо). Розширилася вища жіноча освіта. У Моск­ві 1900 р. знову було відкрито Вищі жіночі курси В. Герьє, закриті у 80-ті ро­ки, 1903 р. утворено Жіночий педагогічний інститут у Петербурзі, від 1908 р. працювали Вищі жіночі сільськогосподарські курси Д. Прянишникова. Ви­никли вищі жіночі курси в низці провінційних міст (у Саратові, Одесі, Рос­тові, Харкові тощо), всі вони утримувалися на приватні або громадські кошти. Уряд змушений був визнати право жінок на здобуття вищої освіти. Закон 1911 р. про вищу жіночу освіту поширив на жінок права, які давав диплом про закінчення вищого навчального закладу.

Культура

На 1917 р. у Російській імперії було 11 університетів: Московський, Петербурзький, Казанський, Київський, Харківський, Одеський (Новоросій­ський), Саратовський, Томський, Пермський, Варшавський та Юр'ївський (Дерптський); 16 вищих технічних і 10 сільськогосподарських інститутів, 30 вищих жіночих навчальних закладів, 47 педагогічних та вчительських ін­ститутів (не враховуючи військових та духовних вищих і середніх навчаль­них закладів). Кількість студентів усіх вищих навчальних закладів за 20 років (1897-1916) зросла від 31,4 тис. до 135 тис. осіб, а університетів - з 11,3 тис. до 25,6 тис. осіб. Змінився соціальний склад студентів. Якщо на початку XIX ст. діти спадкових і особистих дворян становили в університетах 52%, то 1917 р. - 34%; вдвоє збільшилася питома частка дітей податних станів.

Преса та книговидання

На початку XX ст. у Росії спостерігалося швидке зростання періодич­них та книжкових видань. Кількість газет від 1900 до 1913 р. збільшилася від 125 до 1 130 назв. У Росії 1913 р. разовий наклад усіх 1 055 найменувань газет становив 3,3 млн примірників (по 21 примірнику на тисячу осіб насе­лення), тоді як у США разовий наклад 16 944 найменувань газет - 67,1 млн примірників, або по 677 примірників на тисячу осіб населення, тобто в 32 ра­зи більше.

Періодичні видання виходили 75 мовами народів Росії. Цьому поспри­яв закон від 3 листопада 1905 р., який скасував попередню цензуру для періодичних видань. У період революції 1905-1907 років видавали до 400 са­тиричних та гумористичних газет і журналів, у яких висміювали та крити­кували владу. Преса формувала громадську думку. Дуже популярними були "товсті" журнали "Вестник Европьі", "Русская мьісль", "Русское богатство", ілюстровані журнали "Нива", "Всемирная иллюстрация". Наклад журналу "Нива" до 1900 р. сягнув 235 тис. примірників (починав журнал 1870 р. з 9 тис. примірників). У 1906-1912 роках було засновано історичні журнали "Бьшое", "Минувшие годьі", "Годьі минувшего", які публікували архівні матеріали, ме­муари тощо. Велику популярність мали журнали з мистецтва "Весьі", "Аппо-лон", "Художественньїе сокровища России", "Мир искусства".

Напередодні Першої світової війни щорічно виходило до 107 млн при­мірників різних книжок та брошур. За кількістю опублікованих книжок у перше десятиліття XX ст. Росія посідала одне з провідних місць у світі. Кни­говидавництво перетворилося на значне, особливо прибуткове торгово-про­мислове підприємництво. Центрами виробництва поліграфічної продукції були Москва і Петербург, у яких зосереджувалися найбільші видавництва -І. Ситіна, М. Вольфа, А. Маркса, О. Суворіна, братів М. та С. Сабашнико-вих. О. Суворій від 80-х років XIX ст. видавав серію "Дешевая библиотека", у якій публікували твори російських письменників для поширення серед прос­того народу. Один із найбільших російських книговидавців І. Ситін видавав серію "Библиотека для самообразования", яка містила науково-популярні

Росія на початку XX ст.

книги з історії, філософії, географії. Саме І. Ситін на початку XX ст. зосере­див у своїх руках видання і продаж книжок для народу. Через офенів, яких він залучив до поширення книжок, мільйони букварів, підручників, популяр­них календарів, дитячих книжок розходилися по Росії.

Бібліотеки сприяли розповсюдженню книжок і журналів, особливо в провінції. Дуже багато для розвитку бібліотечної справи зробило земство. Із 10 тис. громадських і народних бібліотек, які існували 1904 р., майже 4 500 ор­ганізувало земство. У 1904 р. в країні налічувалося до 15 тис. різних типів біб­ліотек, а до 1914 р. їхня кількість зросла до 76 тис.

3. Наука

Російська Академія наук із системою наукових інститутів, універси­тети з численними науковими товариствами, всеросійські з'їзди учених збе­рігали значення основних центрів консолідації наукових сил країни. На зла­мі ХІХ-ХХ ст. у світовій науці, особливо у фізиці, було зроблено важливі відкриття: явище радіоактивності, подільність атома, рентгенівські промені, теорія відносності, нові концепції спадковості тощо. Російські вчені зроби­ли свій внесок у дослідження найновіших наукових проблем.

Петро Лебедєв (1866-1912) експериментально довів існування поділу світла, можливість виміру його величини, що мало велике значення для під­твердження електромагнітної теорії світла, а також для астрофізики. "Бать­ко російської авіації" Микола Жуковський (1847-1921) започаткував сучасну аеродинаміку, створивши праці з теорії авіації. За його проектом при Москов­ському університеті 1902 р. було виготовлено першу в Європі аеродинамічну трубу, а 1904 р. в селищі Кучино під Москвою засновано Аеродинамічний інститут. Викладач математики та фізики в Калузькій гімназії Костянтин Ці-алковський (1857-1935) одержав світове ім'я як учений та винахідник у га­лузі аеродинаміки. Своїми дослідженнями К. Ціалковський заклав теоретич­ні основи космічних польотів, обґрунтував можливість використання ракет для міжпланетних польотів. Володимир Вернадський (1863-1945) написав праці, які стали основою для багатьох нових наукових напрямів у геохімії, біохімії, радіології. Він створив вчення про біосферу і про її еволюцію, про вплив людини на довкілля і про перетворення сучасної біосфери на ноосфе­ру (сферу розуму). Світове визнання здобули праці вченого-фізіолога Івана Павлова (1849-1936), присвячені фізіології вищої нервової діяльності. Вчен­ня І. Павлова про умовні рефлекси послужили основою до вивчення вищих функцій мозку тварин та людини. Першим із російських учених 1904 р. І. Пав-лов отримав Нобелівську премію за дослідження у сфері фізіології травлення.

Бурхливі події суспільно-політичного життя Росії початку XX ст. спри­яли зацікавленню гуманітарними науками: історією, економікою, філософі­єю, правом. "Патріархом" російських істориків був Василь Ключевський -автор знаменитого п'ятитомного "Курсу російської історії" та фундамен­тальних праць з історіографії й джерелознавства. Широко відомими стали

Культура

праці Сергія Платонова (1860-1933), Миколи Павлова-Сильванського (1869— 1908), Василя Семевського (1848-1916). Беручи за основу архівні матері­али, ці науковці працювали над новими темами з історії селянства, внутріш­ньої та зовнішньої політики Росії, суспільної думки тощо. Михайло Покров-ський (1868-1932) у чотиритомній праці "Російська історія з найдавніших часів" і в деяких інших дослідженнях зробив спробу викласти події росій­ської історії з марксистських позицій. У сфері вивчення загальної історії продуктивно працювали М. Кареєв, П. Виноградов, Д. Петрушевський, Р. Віп-пер та ін. Економіст та історик, українець з походження і за самоусвідом­ленням, Михайло Туган-Барановський (1865-1919) підготував низку праць з економічної теорії, історії економічних доктрин, засад кооперативного руху, підручників тощо.

Розвиток російської філософії пов'язаний з іменами таких мислите­лів, як Микола Бердяєв (1874-1948), Сергій Булгаков (1871-1944), Павло Флоренський (1882-1937) та ін. У працях філософів пошуки "нової релігійної свідомості", утвердження примату духовності й наступу всесвітньої теокра­тії шляхом створення "вселенської церкви" відображали складність і супе­речливість інтелектуального та ідейного життя російського суспільства зла­му століть. Саме релігійна філософія мала вплив на багато сфер художньої культури.

Художня культура

Література. Кінець XIX - початок XX ст. називають "срібним віком" російської літератури та мистецтва. Це був період оновлення різних видів і жанрів художньої творчості, намагання відійти від критичного реалізму XIX ст., зосередитись на внутрішніх переживаннях людини. Декадентські настрої захопили діячів різних художніх напрямів, однак частіше вони були властиві модерністським течіям. Однак і в реалізмі того часу з'являються но­ві художньо-естетичні риси: розширюються рамки реалістичного бачення жит­тя, іде пошук шляхів самовираження людини в літературі й мистецтві тощо.

Наприкінці XIX ст. в літературі закінчилася діяльність майже всіх найвидатніших представників "золотого віку". У 1899 р. опубліковано остан­ній роман Лева Толстого "Воскресіння", в якому протест проти соціальної несправедливості звучав особливо гостро. Л. Толстой не сприйняв і не під­тримав модернізму в мистецтві. Найкращі свої твори на зламі ХІХ-ХХ ст. написав Антон Чехов ("Моє життя", "Мужики", "Дама з собачкою", "Смерть чиновника"), у яких досягнув великої сили соціального і мистецького уза­гальнення. У 1895-1903 роках з'явилися драматичні твори Чехова - "Чайка", "Дядя Ваня", "Три сестри", "Вишневий сад", у яких письменник висловив своє розуміння свободи особи, розкріпачення почуттів та думок людини. К. Ста-ніславський поставив п'єси в Московському художньому театрі, і вони впли­нули на подальший розвиток російського драматичного мистецтва.

Росія на початку XX ст.

Традиції реалізму розвивали письменники нового покоління: Максим Горький (1868-1936), Іван Бунін (1870-1953), Олександр Купрін (1870-1938). У 90-ті роки розпочався творчий шлях Максима Горького (Олексія Пєшкова). У своїх перших оповіданнях ("Макар Чудра", "Старуха Ізергіль", "Пісня про Сокола", "Буревісник") він оспівував горду, вільну людину. У 1902-1906 ро­ках він написав романи "Фома Гордєєв", "Троє"; п'єси - "Міщани", "На дні", "Вороги", які було поставлено в Московському художньому театрі. На початку 90-х років /. Бунін опублікував серію своїх віршів та оповідань у громадсько-літературних журналах "Русское богатство", "Северньїй вестник", "Русский вестник". У 1902-1909 роках було видано п'ять збірок віршів та оповідань І. Буніна, а 1915 р. побачило світ його зібрання творів у шести томах. Нобелівське майбутнє письменника було ще попереду. Наприкінці 90-х років з'явилися перші твори О. Купріна - повісті "Олеся", "В лісовій глушині", які розповідали про сильних і чесних, незіпсованих цивілізацією "дітей при­роди". У 1900-х роках широку популярність Купріну принесли повісті та оповідання з армійського побуту ("Дізнання", "Поєдинок, "Кадети"), лірична повість "Суламіф", цикл нарисів і повістей з одеського життя ("Гранатовий браслет").

На зламі ХІХ-ХХ ст. у поетичному середовищі виникали різні літера­турні школи та об'єднання (символісти, акмеїсти, імажиністи, футуристи), чле­ни яких прагнули відійти від традиційних естетичних норм та уявлень. Для символізму (виник у Франції у 80-90-х роках XIX ст.) характерне вислов­лювання думок через символи, метафори, алегорію, прагнення відійти від "видимої реальності", вимога "чистого", "вільного" мистецтва. Ця літера­турна школа в Росії мала кілька теоретичних платформ і художніх маніфестів. Одним із перших організованих виступів російських символістів був збірник "Русский символизм" (1893). У ньому було представлено твори "старших" символістів - Дмитра Мережковського (1866-1941), Валерія Брюсова (1873-1924), Костянтина Бальмонта (1867-1942). Пізніше розпочалася творчість "молодосимволістів" Олександра Блока (1880-1921), Федора Сологуба (1863-1927), Андрія Бєлого (1880-1934) та ін. Поетів-символістів об'єднували спільність світосприймання і поетичної мови. Поряд із захопленням "чис­тим" мистецтвом, символісти оспівували індивідуалізм, таємничий світ, їм близька тема "стихійного генія", для них характерна висока техніка віршу­вання, пошуки музичного звучання рими, неологізмів тощо.

Символізмові протистояв акмеїзм (від грецького слова "акме" - вищий ступінь, квітуча пора). Головним ідеологом акмеїзму був поет Микола Гу-мільов (1886-1921). У 1911 р. він заснував "Цех поетів" - першу групу ак­меїстів, до якої ввійшли Семен Городецький, Анна Ахматова (Горенко, 1889-1966), Осип Мандельштам (1891-1938) та ін. Акмеїсти проголошували звіль­нення поезії від символізму, виступали за повернення до "матеріального світу", "конкретної предметності", точного значення слова. Для поезії ак-

 

 

МЄ1СТ1В

Кр -

гізм. У на

тецтво туру, її дено в вкусу"

творчості їх

на

ними ський

ченко

ри, ного

ську М.

кого,

Культура

меїстів характерна схильність до естетизму, камерності, поетизації людських почуттів. Перший поетичний збірник А. Ахматової "Вечір" з'явився 1912 р. Критика відзначила такі ознаки її поезії, як стриманість інтонацій, психоло­гізм. У творчості її чоловіка М. Гумільова переважала екзотична та історич­на тематика, він був співцем сильної особистості.

У 1910-1912 роках виник інший модерністський напрям у російській літературі та мистецтві - футуризм. Футуристи прагнули створити "мис­тецтво майбутнього" (звідси і назва цієї течії), заперечували традиційну куль­туру, її моральні та художні цінності. Ці принципи футуризму було викла­дено в маніфесті "Ляпас суспільному смакові" ("Пощечина общественному вкусу", 1912), у якому вони закликали скинути Пушкіна, Достоєвського, Толстого з "пароплава сучасності". Одна з головних вимог футуристів - аб­солютна свобода творчості. До футуристів належав поет Велемир (Віктор) Хлєбников (1885-1922), з футуризмом пов'язаний початок поетичної творчості Володимира Маяковського (1893-1930) та Бориса Пастернака (1890-1960).

З часом деякі поети відходили від своїх модерністських захоплень. У творчості В. Брюсова, О. Блока, В. Маяковського зазвучали соціальні мотиви, їх хвилювали гострі проблеми тодішньої російської дійсності. О. Блок, на­приклад, виступав з літературно-критичними та публіцистичними статтями на тему взаємин народу та інтелігенції.

Театр. Наприкінці XIX ст. майже в усіх губернських містах існували постійні театральні сцени, виникло багато приватних театральних труп, які гастролювали Росією. Однак першість утримували столичні театри. Провід­ними драматичними театрами були Малий театр у Москві та Александрин-ський у Петербурзі, на сценах яких ставили п'єси і російських, і зарубіжних драматургів. У 1897 р. актор, режисер і театральний педагог Костянтин Ста-ніславський (Алексєєв, 1863-1938) та режисер Володимир Немирович-Дан-ченко (1858-1943) заснували Московський художній театр. Вони вирішили створити "народний театр", щоб привернути до нього "простого глядача", "освіжити" репертуар і реформувати театральну справу. Основу трупи Мос­ковського художнього театру склали учні Товариства мистецтва та літерату­ри, створеного К. Станіславським і Ф. Сологубом ще 1888 р., та Драматич­ного театру, яким керував В. Немирович-Данченко. Справжнє народження Художнього театру відбулося у грудні 1898 р., коли було поставлено чехов-ську "Чайку", яка відтоді стала емблемою театру. Драматургія А. Чехова і М. Горького була основою репертуару театру в перші роки його діяльності. На кошти мецената С. Морозова 1902 р. було зведено будівлю Московського художнього театру (архітектор Ф. Шехтель).

Відома актриса Александринського театру в Петербурзі Віра Комісар­жевська (1864-1910) 1904 р. відкрила свій Драматичний театр. Основою ре­пертуару нового колективу були п'єси О. Островського, А. Чехова, М. Горь­кого, Г. Ібсена, Ф. Шіллера. За кілька років В. Комісаржевська розпустила

Росія на початку XX ст.

трупу і хотіла перетворити театр на школу-студію. її плани не реалізували­ся: 1910 р., на гастролях у Ташкенті, вона померла від чорної віспи.

Олександр Таїров (1885-1950) з групою молодих акторів створив 1914 р. у Москві Камерний театр, який, на відміну від реалістичних постановок ін­ших театрів, був "театром емоційно насичених форм". Репертуар складали романтичні й трагедійні п'єси, героїв яких переповнювали сильні почуття та емоції.

Музика. На зламі ХІХ-ХХ ст. у творчості композиторів відбувався перегляд музичних традицій, підвищувалося зацікавлення внутрішнім світом людини, філософсько-етичними проблемами. М. Римський-Корсаков - ос­новний охоронець творчих принципів "Могутньої кучки" - написав повну ліризму і драматизму оперу "Царська наречена" (1898). Професор і дири­гент Петербурзької консерваторії Олександр Глазунов (1865-1936) на зламі століть створив 8 симфоній, 5 концертів для оркестру, низку сюїт, увертюр, ювілейних кантат, романсів, написав музику до кількох балетів, зокрема, до одного з найкращих російських класичних балетів - "Раймонда", до драми М. Лєрмонтова "Маскарад". Основним напрямом творчості Олександра Скря-біна (1872-1915) була фортепіанна та симфонічна музика. Він написав 3 сим­фонії і 3 поеми для оркестру, 10 сонат, 90 прелюдій, поеми, етюди для фор­тепіано тощо. Композитор-новатор О. Скрябін розширив коло образів і тем російської музики, створив свій особливий звуковий світ. Його твори оспі­вують людину бунтівного духу, пафос боротьби. Ранні твори Ігоря Стравін-ського (1882-1971) - балети "Петрушка", "Жар-птиця" - пов'язані з образами українського та російського фольклору. У подальшій творчості І. Стравін-ського, представника музичного модернізму, були відображені різні напря­ми західноєвропейської, а пізніше - й американської музики. Сергій Танєєв (1856-1915) на початку XX ст. створив низку симфоній (оперна трилогія "Орестея" за Есхілом), кантат, романсів, написав музично-теоретичні праці з проблем поліфонії. С. Танєєв був професором Московської консерваторії, 1906 р. заснував Народну консерваторію в Москві. Учень С. Танєєва Сергій Рахманінов (1873-1943) здобув світову славу як піаніст та диригент. На зла­мі століть С. Рахманінов створив декілька опер, 3 симфонії, симфонічну пое­му, кантату "Весна", низку інструментальних та вокальних творів. У творчості Рахманінова поєднується романтичний пафос з ліричними настроями, неви­черпне мелодійне багатство та ритмічна енергія.

Поряд з Марийським театром у Петербурзі та Большим театром у Моск­ві - головних центрах російського оперного і балетного мистецтва - оперні театри виникають і в деяких губернських містах, створюються з допомогою меценатів приватні опери, наприклад, Московська приватна російська опера Сави Мамонтова, на сцені якої виступав Ф. Шаляпін. Федір Шаляпін (1873— 1938) - видатний співак із світовою славою. Народився він у бідній сім'ї, з музичною грамотою ознайомився в церковному хорі. У 1891-1892 р. їздив

Культура

Росією у складі української пісенної групи. Від 1896 р. його запросив до своєї трупи С. Мамонтов. Саме в приватній опері С. Мамонтова зійшла зір­ка цього співака й актора. Серед його найкращих партій - цар Борис ("Борис Годунов" М. Мусоргського), Мефістофель ("Фауст" Ш. Гуно), Іван Грозний ("Псковитянка" М. Римського-Корсакова), Сусанін ("Життя за царя" М. Глін-ки). Ф. Шаляпін неперевершено виконував також російські народні пісні й романси.

Російське мистецтво здобувало визнання за кордоном. Цьому сприяли регулярні виставки російського живопису, виступи російських артистів. Теат­ральний діяч та художній критик Сергій Дягілєв (1872-1929) організував 1906 р. у Парижі виставку російського образотворчого мистецтва - від дав­ньоруських ікон до творів сучасного російського живопису, а від 1907 р. ор­ганізовував у Парижі концерти російської музики. Першою було поставлено оперу М. Мусоргського "Борис Годунов" за участю Ф. Шаляпіна. Від 1909 р. С. Дягілєв проводив щорічні "Російські сезони" в Парижі, які з перервою на війну тривали до 1929 р. У програму "Сезонів" увійшли симфонічні, оперні та балетні твори російських композиторів. З "Російськими сезонами" пов'я­зана творчість багатьох композиторів, балетмейстрів і солістів балету. Од­ним із новаторів російського балету початку XX ст. був Михайло Фокін, який утверджував драматургію як ідейно-художню основу балетного спек­таклю і шляхом "співдружності танцю, музики і живопису" прагнув до ство­рення психологічно повного і правдивого образу. Створений ним хореогра­фічний етюд "Умираючий лебідь" на музику французького композитора Сен-Санса, який танцювала Анна Павлова, став символом російського класично­го балету.

Живопис. На зламі століть "Товариство пересувних художніх виста­вок" і далі посідало чільне місце серед мистецьких творчих об'єднань. До нового покоління "передвижників" належали брати Віктор (1848-1926) та Аполлінарій (1856-1933) Васнецови, Микола Касаткін (1859-1930) та ін. Най-відоміші картини Віктора Васнецова "Після побоїща Ігоря Святославовича з половцями", "Цар Іван Васильович", картини на теми російських народ­них казок - "Альонушка", "Три богатирі". В. Васнецов створив мозаїчні панно в храмі Спаса на крові в Петербурзі, писав ікони для собору Олек­сандра Невського в Софії. А. Васнецов відомий як пейзажист, графік, театральний художник, а також автор епічних полотен з московської старо­вини. М. Касаткін був одним із перших художників, які звернулися до жит­тя і революційної боротьби російського пролетаріату (картини "Шахтарка", "Вуглекопи - зміна" та ін). Однак на початку XX ст. "передвижництво" з його загостреним інтересом до соціальних проблем, конкретно-історичних образів уже не могло слугувати художнім ідеалом.

Нові пошуки російського живопису, характерні для того часу, пов'язані з творчістю таких художників, як Михайло Врубель (1856-1910), Костянтин Коровін (1861-1939), Михайло Нестеров (1862-1942), Валентин Сєров (1865-

Росія на початку XX ст.

1911), Борис Кустодієв (1878-1912). М. Врубель починав свій творчий шлях як автор монументальних розписів Володимирського собору та Кирилівської церкви в Києві, написав низку ікон, у яких оригінально поєднав візантійську декоративність з романтичними і символічними рисами. Центральне місце у творчості Врубеля посідають зображення Демона - образу трагічної, бен­тежної, знехтуваної особи. Врубель писав полотна на теми народних казок та опер ("Морська царівна", "Царівна-лебідь", "Пан"), портрети (автопор­трети, портрет сина). К. Коровін відчував сильний вплив імпресіонізму, ство­рив глибоко емоційні пейзажі ("Взимку"), жанрові картини ("Біля балкона"), був одним із творців нового типу театральної декорації, яка відзначалася яс­кравістю і сценічною виразністю. М. Нестеров починав з реалістичних жан­рових картин ("Домашній арешт"), завоював широке визнання картинами на релігійні теми ("Видіння отрокові Варфоломію"), ліричними картинами приро­ди. Глибоким психологізмом сповнені його портрети Максима Горького та Лева Толстого, філософів Сергія Булгакова та Павла Флоренського ("Два філософи").