Кривава неділя і наростання революційних настроїв 2 страница

Програма партії конституційних демократів була ухвалена на II з'їзді в січні 1906 р., що відбувався у Петербурзі (до основної назви було додано: партія "народної свободи"). Головною своєю метою кадети вважали запровадження в країні конституції, однак уникли прямої відповіді на питання про державний устрій, зазначивши, що "устрій Російської держави визначається основним законом". Вони виступали за поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову, за радикальну реформу місцевого самоуправління і суду, за широкі громадянські свободи. У національному питанні кадети готові були визнати відновлення державної автономії Фінляндії та Польщі, але для інших народів передбачали лише широку культурну автономію. Третина програми була присвячена соціальній політиці. Щоб розв'язати робітниче питання, пропонували запровадити 8-годинний робочий день, право робітників на страйки, на соціальне страхування та охорону праці. Аграрна частина

програми

лян за

також

жав а

ринковою

нодавство

справі

законодавство

ся пос філолс тивну ком В успішну російської на Заході США.

успіху-

не потрапи

вали

програму

ламенту

підтримку

ефекту

який пропонував

БИЛЬНОЇ ЛІВИХ

партії

перебув

ська

назву

довіри

ни дещ

можливість

жились

від

ря"

частини

1905-1907роки: революція і реформи

програми передбачала наділення землею безземельних і малоземельних селян за рахунок державних, удільних, казенних та монастирських земель, а також часткового відчуження приватновласницьких угідь за умови, що держава компенсує їхнім власникам вартість землі за "справедливою", а не ринковою ціною. Кадети вважали, що потрібно переглянути земельне законодавство для полегшення умов оренди, розвивати державну допомогу в справі облаштування землевласників на нових місцях, поширити робітниче законодавство на сферу аграрних відносин.

Першим головою партії став князь Павло Долгоруков, який поступився посадою Павлові Мілюкову (1859-1943). Ще навчаючись на історико-філологічному факультеті Московського університету, П. Мілюков брав активну участь у громадському житті. Науковий конфлікт з видатним істориком В. Ключевським, активна суспільна позиція завадили йому зробити успішну університетську кар'єру. Він став одним із найактивніших діячів російської ліберальної інтелігенції, кілька разів був заарештований, читав на Заході лекції студентам. Початок революції 1905 р. застав П. Мілюкова у США. Він вирішив перервати контракт і у квітні 1905 р. повернувся до Росії.

На виборах до І Думи конституційні демократи домоглися значного успіху: вони отримали понад 160 мандатів. Лідер партії П. Мілюков у Думу не потрапив: не вдалося подолати цензового порогу. У Думі кадети відігравали роль парламентської більшості, розраховуючи нав'язати країні свою програму. Однак відкрите протистояння з урядом закінчилось розпуском парламенту. Ініціатива депутатів-кадетів звернутися із закликом до народу про підтримку {"Виборзьке звернення") не справила на суспільство значного ефекту.

Вибори до II Думи відбувалися в умовах курсу "заспокоєння країни", який проголосив голова уряду П. Столипін. У такій ситуації П. Мілюков запропонував перейти від тактики "штурму" самодержавства до тактики "правильної облоги", уникаючи впливу на кадетську фракцію і правих партій, і лівих течій. Однак "новий курс" Мілюкова не мав одностайної підтримки в партії. Маючи 98 депутатів, серед котрих знову не було лідера партії, який перебував під слідством через підписання "Виборзького звернення", кадетська фракція зайняла в ній поміркованіші позиції. Нова тактика одержала назву "збереження Думи". Кадети ухилялися від висловлення публічної недовіри Столипінові, вважаючи, що це може спровокувати розгін Думи. Вони дещо скорегували свої вимоги в аграрному проекті, звівши до мінімуму можливість відчуження поміщицької землі. Водночас кадети так і не наважились піти на співпрацю із Столипіним, тому що це означало б відмову від власної програми й опозиційності до влади.

Праве крило ліберального руху представляла партія "Союз 17 октяб-ря" (октябристи), яка сформувалась у листопаді 1905 р. з поміркованої частини земського опозиційного руху. У своїй програмовій відозві октяб-

Росія на початку XX ст.

ристи витлумачили Маніфест 17 жовтня як "величний поворот у долі нашої вітчизни". Головною своєю метою вони оголосили "сприяння урядові, який рухається по шляху рятівних реформ".

Перший з'їзд "Союзу 17 октября" відбувся в Москві 8-12 лютого 1906 р. Октябристи відкривали свою програму вимогою збереження єдності й неподільності Росії ("збереження за її державним устроєм унітарного характеру, який склався історично"). Тільки Фінляндія могла претендувати на автономію, "за умови збереження державних зв'язків з імперією". Для інших народів допускали культурну автономію. Октябристи відстоювали спадкову конституційну монархію, у якій імператор, як носій верховної влади, обмежений постановами "Основних законів", передбачали запровадження двопалатного "народного представництва" - Державної думи і Державної ради, вибори до яких мали відбуватися на основі майнового цензу. Октябристи виступали за свободу совісті й віровизнання, недоторканності особи і житла, за свободу слова, зборів, союзів.

Щоб розв'язати аграрне питання, октябристи пропонували передати селянам через спеціальні земельні комітети необроблювані казенні, удільні й кабінетські землі, а також сприяти селянам в купівлі землі через посередництво Селянського банку, вимагали повернути селянам "відрізки". Допускали вони і часткове відчуження поміщицьких земель державою за винагороду власників. Вони були за регулювання оренди, переселення малоземельних і безземельних селян на вільні землі, активно підтримували аграрну реформу П. Столипіна. Октябристи визнавали свободу робітничих організацій, спілок, зборів і право робітників на страйки, але тільки на ґрунті економічних, професійних і культурних потреб та лише на підприємствах, які "не мають державного значення"; виступали за обмеження тривалості робочого дня, страхування робітників; були прихильниками розвитку народної освіти, судової реформи та адміністративного управління.

До нової партії вступили переважно "солідні елементи суспільства" -дворяни-поміщики, торговельно-промислова і фінансова буржуазія, відставні чиновники та офіцери, "ділова" інтелігенція. Октябристи прагнули залучати селян і робітників, але це не дало результатів. Лідери партії змушені були визнати, що октябристи є "партією панів".

Підсумки виборів до Державної думи навесні 1906 р. показали непопулярність октябристів серед виборців. У І Думі фракція октябристів налічувала тільки 16 депутатів і була найбільш правою. Вона активно протидіяла лівій частині Думи, але через свою нечисленність реальної сили не мала. Після розпуску І Думи октябристи не підписали "Виборзького звернення" і випустили власне звернення до виборців, у якому визнали законність дій влади.

Після запровадження у серпні 1906 р. Столипіним військово-польових судів один із лідерів партії О. Гучков відкрито вітав "суворі заходи" уряду в боротьбі з революцією. Однак не всі керівники партії поділяли цю думку. її ла-

1905-1907 роки: революція і реформи

нашої ', який

Р.

й не-

характе-

на авто-

інших

спадкову

, обме-

двопа-

вної ради,

Октябристи

і жит-

передати

', удільні

посеред-

'. Допус-

винаго-

малозе-

аграрну

організа-

еконо-

які"не

робочого

освіти,

.ства" -

відставні

залучати

були ви-

непо-

налі-

протидія-

не мала.

" і ви-

влади.

польових

Уряду в

ку. її ла-

ви залишили такі засновники "Союзу 17 октября", як П. Гейден, Д. Шипов, М. Стахович (згодом стали організаторами партії "мирного оновлення"), а також деякі промисловці - П. Рябушинський, С. Четвериков та ін. Більшість членів партії підтримала О. Гучкова, і 29 жовтня 1906 р. його було обрано головою ЦК "Союзу 17 октября".

Олександр Гучков (1862-1936), внук кріпосного селянина і син банкіра, закінчив історико-філологічний факультет Московського університету, навчався в Берлінському й Гейдельберзькому університетах. Він був сміливою, різкою у висловлюваннях і оцінках, схильною до авантюризму людиною (наприклад, брав участь в англо-бурській війні у Південній Африці на боці бурів, героєм повернувся з російсько-японської війни). Із початком революційних подій став їхнім активним учасником.

Столипінська політика "заспокоєння" і втома частини населення від революційних потрясінь дали свої результати: представництво октябристів у II Думі зросло до 43 мандатів. Правда, О. Гучков, попри свою популярність, знову не набрав належної кількості голосів. Через "лівий" характер II Думи октябристи реально не впливали на її діяльність, але підтримували

уряд Столипіна.

Монархічно-консервативні сили. У роки революції структурно сформувалися й політичні партії правої орієнтації, що об'єднували прихильників необмеженої монархії. Своїми духовними наставниками традиціоналісти вважали "апостолів слов'янофільства" і "батьків" теорії "офіційної народності".

Першою помітною правою організацією були "Російські збори" ("Рус-ское собрание"), статут яких затверджено в січні 1901 р. Спочатку товариство сконцентрувало свою діяльність на організації бібліотек і читалень, проведенні вечорів і лекцій з російської історії і культури. Діяльність "Російських зборів" схвалив Микола II. Російсько-японська війна посилила великодержавні настрої і сприяла поширенню відділень товариства по всій країні. До того ж культурно-просвітницька діяльність, яку він проголосив раніше, набувала дедалі виразнішого політичного забарвлення.

Початок революційних подій 1905 р. сприяв тому, що "Російські збори" перетворилися на центр тяжіння всіх правих сил. Тут апробовували політичні лозунги, перевіряли майбутніх вождів монархічного руху. У квітні 1905 р. аристократичний гурток графів Шереметєвих оголосив про створення "Союзу російських людей" ("Союз русских людей"), а при редакції "Мос-ковских ведомостей" утворилося центральне бюро Монархічної партії. Ідейним натхненником партії був редактор-видавець газети Володимир Гринг-мут. У програмі Монархічної партії, опублікованій восени 1905 р., зазначалося, що партія "відстоюватиме самодержавну владу в тому недоторканному вигляді, у якому цар одержав її від своїх царствених предків".

Проголошення Маніфесту 17 жовтня 1905 р. спричинило не тільки антиурядові демонстрації, а й маніфестації монархічно налаштованих грома-

Росія на початку XX ст.

дян. У низці регіонів вони супроводжувалися погромами з величезними жертвами. Погроми були пробою сил націонал-монархістів. Вони показали, що ідеї, які вони проповідують, мають відгук у різних верствах суспільства. Монархічні організації зростали величезними темпами. Однак спроби об'єднати монархічні організації у всеросійському масштабі не увінчалися успіхом.

Тим часом на перші ролі в монархічному русі вийшла інша організація. У Петербурзі 8 листопада 1905 р. було сформовано Головну раду "Союзу російського народу" ("Союз русского народа", СРН). Головою Ради став доктор медицини, публіцист і видавець газети "Русское знамя" (друкований орган партії) Олександр Дубровін, а його заступником - чиновник міністерства внутрішніх справ, колишній бессарабський поміщик Володимир Пуриш-кевич. Хоча взаємини між лідерами були доволі напруженими, спочатку вони робили спільну справу - розбудовували свою організацію.

До весни 1907 р. у партію влилася більшість правих організацій і груп. Встановити реальну чисельність СРН досить складно, бо в партії не існувало реєстрації, а сама ця структура була радше політичним об'єднанням. Наприкінці 1907 р. партійні осередки діяли в понад 70 губерніях. Партія налічувала 60-100 тис. осіб, дехто з істориків називає й значно більшу цифру - до 400 тис. Членами партії були представники титулованої знаті, вищого чиновництва, багатих поміщиків, купців, творчої інтелігенції, але більшість становили міські верстви населення - дрібні крамарі, ремісники, робітники. Звідси і виникла назва "чорносотенці" - "чорною сотнею" колись у Московській державі називали міське населення, яке платило тягло - повинності на користь держави. Члени монархічних союзів з гордістю говорили: "Чорна сотня Кузьми Мініна врятувала Росію!".

Своє головне завдання праві, яких опоненти з ліберального і революційного таборів дедалі частіше називали "чорносотенцями", бачили в збереженні необмеженої монархії, в захисті принципу єдиної і неподільної імперії. Лідери правих були переконані, що демократичні свободи, парламентський устрій і конституції прийнятні для Європи, але не підходять для російських умов. Вони також розуміли, що не можуть розраховувати на підтримку про-європейсько налаштованих освічених кіл, що їхня головна опора - простий народ, люди з невисоким рівнем освіти, інертна маса, здатна засвоїти емоційні й доступні для їх розуміння політичні заклики і лозунги. Тому на їхніх знаменах були прості і зрозумілі слова: "Росія для росіян!", "За віру, царя і Вітчизну!", "За православ'я, самодержавство і народність!", - під якими вони виводили на мітинги і маніфестації багато тисяч простого, "чорного" народу, для якого лозунг конституційної і правової держави нічого не означав.

Правим, як послідовним захисникам самодержавства, особливу увагу приділяв імператор. Микола II кілька разів особисто зустрічався з представниками монархічних організацій і висловлював їм свою підтримку, зокрема й матеріальну. Імператор був переконаний, що росіяни - всупереч бюрокра-

1905-1907роки: революція і реформи

там і політикам - зберігають вірність йому і в момент глибокої кризи власними, нехай і грубуватими, способами висловлюють свою підтримку і теплі почуття до монархії. Вищі ієрархи Російської православної церкви підтримували праві сили і пастирським словом, і ділом. Так, переконаними прихильниками монархічного руху були архієпископ Антоній (Олексій Храпо-вицький), нині оголошені святими РПЦ єпископ Гермоген (Георгій Долганов), протоієрей Іоанн Кронштадтський (Сергєєв), протоієрей Іоанн Восторгов.

Як самостійна політична сила монархісти заявили про себе на виборах до І Державної думи. Однак в умовах загального незадоволення вони виступали лише як апологети самодержавної влади, не запропонувавши реальних перспектив розв'язання проблем у країні. Тому й отримали лише 8 депутатських мандатів. Розчарувавшись у підсумках виборів, праві організації розгорнули потужну пропагандистську кампанію щодо розпуску І Думи.

У вересні 1906 р. на нараді представників регіональних відділень СРН було напрацьовано нову виборчу програму, що мала на меті зібрати під свої прапори всіх противників революції. Посилився антисемітський дух програми. Водночас провідники СРН врахували економічні інтереси населення: захист поміщицького землеволодіння поєднували з вимогами ліквідувати нерівність селян, передати на вигідних умовах державні землі малоземельним господарствам, поліпшити переселенську політику, у робітничому питанні передбачали впорядкувати умови праці, скоротити робочий день, запровадити державне страхування. І хоча загальний склад II Думи був ще більш лівим, правим вдалося провести в неї понад 20 депутатів, серед них і таких активних діячів чорносотенного руху, як В. Пуришкевич та П. Крушеван. Усі свої сили Союз кинув на боротьбу за розпуск II Думи і зміну виборчого закону. Загалом політичні партії Росії в 1905-1907 р. ще не поширили свого впливу на основну масу населення і не могли контролювати загального ходу політичного життя в країні.

4.1 та II Державні думи. П. Столипін І Державна дума. Вибори до І Державної думи відбувалися в люто-му-березні 1906 р., коли по всій країні тривали страйки, селянські заворушення з підпалами і погромами поміщицьких садиб, насильства і вбивства на політичному грунті. 23 квітня 1906 р., за кілька днів до початку роботи Думи, імператор відправив у відставку кабінет С. Вітте і призначив новим прем'єром досвідченого сановника Івана Горемикіна, який переконав Миколу II запропонувати посаду міністра внутрішніх справ саратовському губернаторові Петру Столипіну.

Відкриття Думи стало значною суспільною подією. Спочатку делегацію від депутатів прийняв імператор, який виступив перед ними з промовою. У другій половині 27 квітня 1906 р. Дума розпочала свої засідання в Таврійському палаці. Головою Думи став професор Московського університету

Росія на початку XX ст.

кадет Сергій Муромцев, обраний більшістю голосів. Через неодночасність виборів у різних регіонах країни відбувалося постійне поповнення її складу. Окрім того, деякі депутати змінили фракції. Наприкінці діяльності Думи до неї входило 499 депутатів: кадети - 161, трудовики - 97, мирнооновленці -25, соціал-демократи - 17, партія демократичних реформ - 14, прогресисти - 12, безпартійні - 103, національні групи (польське Коло - 32, естонська група - 5, латиська - 6, литовська - 7, група західних окраїн - 20).

Верховна влада сподівалась, що оскільки майже половина депутатів Думи належала до селянського стану, то властиві йому політичний консерватизм, схильність до традиційних засад нейтралізують інтелігентську опозиційність. Однак вищі російські сановники не врахували важливого моменту: селяни були байдужими до політичних свобод, ідей парламентаризму, але прагнули переділу землі. Не отримавши землі від царя, вони прийшли за нею в Думу і готові були підтримати будь-які сили, які пообіцяють їм досягнення цієї мети. Ось чому аграрне питання стало провідною темою І Думи.

У перші години роботи парламенту з його трибуни зазвучали радикальні заяви й пропозиції; більшість депутатів дозволяла собі різкі антиурядові випади, образливі за формою і змістом оцінювання окремих осіб і державних установ. Перше відкрите зіткнення Думи з урядом відбулося вже 5 травня, коли депутати майже одностайно схвалили відповідь на промову Миколи II під час зустрічі з депутатами 27 квітня. Документ було складено в контексті кадетської програми. Він містив вимоги створити відповідальний перед Думою уряд, скасувати Державну раду, запровадити загальне виборче право й основні громадянські свободи тощо. На вимогу селянських депутатів у думський адрес було внесено пропозицію розв'язати аграрну проблему на принципах відчуження приватновласницьких, удільних, монастирських і церковних земель. Однак Микола II відмовився прийняти президію Думи, яка намагалася вручити йому адрес.

З урядовою декларацією в Думі 13 травня виступив І. Горемикін. Основні положення думського адресу уряд відкинув. Найбільше роздратування уряду спричинили пропозиції щодо розв'язання аграрного питання. Уряд дав зрозуміти, що не допустить виходу Думи за рамки наданих їй повноважень. У відповідь на цю заяву парламент ухвалив рішення про недовіру урядові. Прем'єр оголосив Думі "бойкот". Він не відвідував її засідань, рекомендував таку ж тактику міністрам, призупинив процес підготовки законопроектів. Тоді Дума перейшла до розгляду власних законопроектів, насамперед з аграрного питання.

На розгляд Думи 8 травня кадети внесли "проект 42-х", який пропонував додаткове наділення селян землею за рахунок казенних, монастирських, церковних, удільних і кабінетських угідь, а також часткове відчуження поміщицької землі за викуп ("за справедливою оцінкою"). Фракція трудови-

неодночасність її складу. Думи до мирнооновленці -прогресисти естонська гру-

депутатів

консер-

зку опози-

моменту:

:таризму, але

прийшли за

їм досяг-

I Думи.

іали ради-

' антиуря-

осіб і дер-

їулося вже

промову

складено

відповідаль-

загальне ви-

селянських

аграрну

х., монас-

ірииняти прези-

Горемикін. Ос-

роздратування

. Уряд дав

повноважень.

урядові.

рекомендував

'. То-

з аграр-

який пропо-

монастирсь-

відчуження

трудови-

1905-1907роки: революція і реформи

ків виступила 23 травня зі своїм аграрним законопроектом ("проект 104-х"), у якому вимагала відчуження поміщицьких та інших приватновласницьких земель, що перевищують "трудову норму", створення "загальнонародного земельного фонду" і запровадження зрівняльного землекористування за "трудовою нормою". Практичне розв'язання питання (загальним голосуванням) передбачалося передати виборним місцевим земельним комітетам. 8 червня 33 депутати внесли ще один аграрний проект, який вимагав негайної ліквідації приватної власності на землю й переходу її в загальнонародну власність (так звана соціалізація землі). Державна дума відмовилася обговорювати "проект 33-х" як такий, що вів до "чорного переділу".

Уряд 20 червня виступив із заявою, у якій категорично висловився за недоторканність приватновласницьких земель. Однак це не зупинило думської більшості, яка мала намір звернутися до народу з обіцянками домагатися справедливого перерозподілу землі. Так з'явився привід звинуватити парламент у революційних задумах і розпустити його. 9 липня 1906 р. було опубліковано царський маніфест про розпуск Думи. Одночасно оголошено

й нові вибори до Державної думи.

Того ж дня майже 200 депутатів (кадети, трудовики і меншовики) зібралися у Виборзі й підписали звернення "до народу від народних представників" ("Виборзьке звернення"). Депутати закликали населення протестувати проти розпуску Думи відмовою платити податки та інші повинності. Однак це звернення не мало значного суспільного ефекту. Самі підписанти були заарештовані й проти них порушили кримінальні справи.

Призначення П. Столипіна прем'єр-міністром Росії. Щоб пом'якшити негативну реакцію від розпуску Думи, у відставку було відправлено й уряд І. Горемикіна. Новим головою Ради міністрів, зберігши за собою посаду міністра внутрішніх справ, став Петро Столипін (1862-1911). Виходець із багатої родини провінційного дворянства, випускник фізико-математич-ного факультету Петербурзького університету, 1884 р. він розпочав свою державну кар'єру в міністерстві землеробства і державного майна, 1889 р. перейшов на службу до міністерства внутрішніх справ, одержавши посаду ковенського повітового предводителя дворянства. У 1899 р. він став ковен-ським губернським предводителем дворянства, а 1902 р. - гродненським губернатором. У 1903 р. П. Столипіна перевели на посаду губернатора Саратовської губернії. З початком революційних подій 1905 р. П. Столипін діяв рішуче і безкомпромісно; щоб не допустити поширення селянських заворушень, він сам виїжджав в епіцентр подій, не відмовлявся і від залучення війська для придушення бунтів. Саме тоді він привернув до себе увагу, очевидно, не без допомоги своїх впливових родичів, вищих придворних кіл. Ставши у квітні 1906 р. міністром внутрішніх справ, він заявив у Державній думі: щоб провести реформи, потрібно навести в країні порядок, а порядок

Росія на початку XX ст.

у державі досягається лише тоді, коли влада виявляє свою силу, уміє діяти і керувати.

Переконаний монархіст, послідовний прихильник і активний захисник "твердої влади", П. Столипін водночас виступав за проведення соціальних і політичних реформ, спрямованих на модернізацію Росії, розвиток її економіки та культури. Допускаючи застосування каральних заходів проти революціонерів, П. Столипін водночас почав шукати компромісні варіанти співпраці з лібералами. Ще до свого призначення прем'єр-міністром він спробував створити коаліційний уряд з представників усіх партій ліберальної орієнтації. Однак ліберали не змогли подолати синдрому недовіри до влади, побачивши в пропозиціях міністра якусь політичну провокацію.

За місяць після призначення П. Столипіна на посаду голови Ради міністрів на нього було здійснено замах на Аптекарському острові, де проживала родина прем'єра і де він приймав відвідувачів. Внаслідок вибуху 27 осіб загинуло і 32 було поранено. Приголомшений цими подіями, внаслідок яких поранені були й донька та син П. Столипіна, 19 серпня 1906 р. у надзвичайному порядку (за статтею 87 "Основних законів") він підписав указ про військово-польові суди, за яким судочинство над "бунтівниками" здійснювали дві доби, а вирок за розпорядженням командувача округу мали виконати за 24 години. За підрахунками дослідників, з серпня 1906 по квітень 1907 р., коли указ втратив чинність, військово-польові суди винесли близько 1100 смертних вироків, хоча і не всіх їх було виконано.

24 серпня 1906 р. було опубліковано урядову програму, в якій поряд із запровадженням надзвичайних тимчасових заходів для припинення "безпорядків" уряд пропонував, не чекаючи скликання II Думи, розпочати негайне розв'язання земельно-аграрного питання. Одночасно було оголошено про готування пакета законопроектів, який буде внесено на обговорення в Думу: про свободу віровизнань, громадянську рівність, державне страхування, реформу місцевого самоуправління, реформу середньої і вищої школи тощо.

Критиків П. Столипіна, і сучасних також, дратує та обставина, що він прагнув провести реформи, не заторкуючи самодержавства, поза демократією, і навіть усупереч їй. Однак у прем'єр-міністра була своя політична логіка. На його думку, в країні, де більшість населення - селяни, позбавлені права власності на землю і затиснуті в лещатах общини, - ніякі політичні права і свободи нічого не змінять у їхньому житті.

Аграрну реформу почали реалізовувати через царські укази, що гарантувало оперативність її проведення. Указами 12 і 27 серпня 1906 р. дозволили продаж через Селянський банк удільних і казенних земель малоземельним селянам за пільговою ціною; 19 вересня - продаж селянам казенних земель на Алтаї (власність імператора); 19 жовтня - Селянському банку видавати селянам позики під заклад надільної землі. Цими рішеннями було створено

1905-1907роки: революція і реформи

уміє діяти і

" захисник

соціальних і

її еконо-

проти рево-

варіанти спів-

спробував

орієнтації.

побачив-

Ради міде прожи-уху 27 осіб внаслідок яких надзвичай-указ про вій-здійснювали виконати за 907 р., коли смертних

якій поряд

"безпо-

негайне

про го-

в Думу:

страхування, ре-

тощо.

, що він

демократі-

логіка.

лені права

' права і

що гаран-

дозволили

малоземельним

земель

видавати

створено

національний земельний фонд, який давав змогу розгорнути широку програму переселення селян з районів аграрного перенаселення, головно губерній центральної Росії. Після цього було ухвалено кілька законодавчих актів, які змінювали правовий статус селянства. Указ від 5 жовтня 1906 р. скасовував будь-які правові обмеження для селянського стану. Тепер селяни були рівні в правах з усіма громадянами стосовно державної і військової служби, навчання тощо.

Основний зміст реформи було викладено в указі від 9 листопада 1906 р. "Про доповнення деяких положень чинного закону, який стосується землеволодіння і землекористування". Указ встановлював "право вільного виходу з общини із закріпленням у власність домовласників... ділянок з мирського наділу". Указ дозволяв селянинові-домовласнику вимагати від общини передати йому наділ землі в приватну власність. Щоб отримати дозвіл, потрібна була згода двох третин сходу. Якщо за 30 днів сход не ухвалював рішення, то отримання наділу могло відбутися і без згоди сходу. При черговому переділі землі в общині селянин міг вимагати замість виділених йому ділянок (смуг) на різних полях надання рівноцінної ділянки в одному місті (відруб). Перенесення на нього двору з житловими і господарськими будівлями перетворювало відруб на хутір. Проведення реформи на місцях покладалося на земських начальників.