Політика на Далекому Сході й у Тихому океані 8 страница

4. Художня культура Література. Друга половина XIX ст. ознаменована найбільшими досягненнями російської художньої літератури - закінченням її "золотого віку". Провідним напрямом у літературі був реалізм, для якого характерні відображення "правди життя" і водночас критична спрямованість проти соціальної несправедливості, політичного і духовного пригноблення особистості, правової її незахищеності. Характерною рисою реалізму було також уміння показати "типові риси життєвих явищ", типові характери в типових

обставинах.

Найбільшими романістами російського "золотого віку" були Іван Тур-генєв (1818-1883), Федір Достоєвський (1821-1881) та Лев Толстой (1828-1910). їхні літературні стилі дуже відрізняються, але у своїй творчості вони були насамперед реалістами. Виходець з багатої дворянської родини, випускник Петербурзького університету, /. Тургенєв розпочав свою творчість на зламі 40-50-х років XIX ст. циклом реалістичних нарисів і оповідань "Записки мисливця", повістю "Муму", в яких жорстоким поміщикам протиставив образи селян з високими душевними якостями. У творах Тургенєва яскраво виявилися глибокий реалізм, чутливість до соціальних питань сучасності. Його творам властиві стрункість композиції, простота і зрозумілість мови. Зрілості художньої майстерності Тургенєв досягнув у своїх соціально-психологічних романах "Рудін" (1856), "Дворянське гніздо" (1859), "Напередодні" (1860), "Батьки і діти" (1862) і повістях "Ася" (1858), "Весняні води" (1871) та ін. У них створено образи дворянських "зайвих людей", нових героїв епохи - різночинців-нігілістів, образи самовідданних російських жінок, для яких властива глибина і сила почуттів. Найбільший суспільний резонанс

Росія в другій половині XIX ст.

мав роман Тургенєва "Батьки і діти", зокрема образ головного героя - нігіліста Євгена Базарова. Тургенєв був ліберальним західником, багато часу проводив у Західній Європі, став першим російським автором, відомим серед європейців, і навіть одержав докторський ступінь Оксфордського університету. Наприкінці життя він створив лірико-філософські "Вірші в прозі" (1882), у яких показав себе неперевершеним майстром пейзажу, тонким ліриком.

Ф. Достоєвський народився в небагатій родині військового лікаря в Москві. Закінчив Головне інженерне училище в Петербурзі, працював в інженерній команді Петербурга, 1844 р. вийшов у відставку і присвятив себе літературній творчості. У 1845 р. він закінчив роман "Бідні люди", який приніс авторові визнання і популярність у літературних колах. Заарештованого у справі петрашевців (1849), Ф. Достоєвського засудили до смертної кари, заміненої на ешафоті каторгою. Своє майже чотирирічне перебування на каторзі він описав у книжці нарисів "Записки із Мертвого дому", опублікованій 1861 р. Навесні 1857 р. Достоєвського поновили у всіх правах, йому було повернуто спадкове дворянство і дозволено друкуватися, але до 1875 р. він перебував під поліцейським наглядом.

У 60-70-ті роки побачили світ романи, які принесли Достоєвському світову славу: "Принижені і скривджені" (1861), "Гравець", "Ідіот" (1866), "Злочин і кара" (1868), "Біси" (1872), "Брати Карамазови" (1879). З великою майстерністю письменник показав увесь трагізм земного існування звичайної людини, відобразив її пошуки суспільної й особистої гармонії, подав своє осмислення моральних і соціальних проблем. Достоєвський бачив можливість досягнення істини буття лише через віру Христову. Моральному удосконаленню людей він надавав особливої ваги, вважаючи, що основою суспільних проблем є людські вади, "моральні слабкості" людської натури. Достоєвський з неперевершеною майстерністю розкрив темний бік сили руйнування, егоїзм, аморальність людської душі. Однак не менш глибоко і виразно показав він і добро людської душі.

Громадянська позиція Достоєвського, його несприйняття будь-яких форм насильства, проповідь християнського смирення спричинила критику не тільки революційного, а й ліберального середовища. Коли побачив світ роман "Біси", де автор показав духовну убогість і повну аморальність носіїв революційних ідей, Достоєвський став мішенню систематичних цькувань, які тривали до смерті письменника.

Достоєвський виступав у пресі як блискучий публіцист, літературний критик і релігійний мислитель. Свої філософські, політичні та історичні погляди він висловлював у "Щоденнику письменника", який друкувався в 1870-ті роки. Про що б не писав Достоєвський: про проблеми європейської політики, про католицизм, про слов'янське питання, про війну з турками, про єврейське питання, про проблеми виховання і освіти, про взаємини інтелігенції з народом, про становище церкви, - він завжди писав про сучасну йому Росію. Особливий резонанс серед громадськості мав його виступ 8 черв-

ня 1880 р О. Пуш ■ нати цвітання

Л. східному чивши Служба ма

недалеко (1863-1 глибоко і ства нення окрім сійської тичним

У нув

"простих сучасної чував софську світник його ' тво "

До

хайла ській. ' Випу бував

дури і

ловльови

ній

тва та '

На (1860-пускник тував

Культура

Н1Г1-

часу

серед

іерсите-

(1882),

ря в

трацював в

присвятив

який

това-

смертної ка-

на

ліко-

йому

875 р.

сві-

Зло-

май-

звичайної

своє

можли-

удос-

сус-

натури.

руй-

' ви-

-яких

критику

ро-

носіїв

сувань,

гурний

по-

сої

їй,

інте-

сучасну

черв-

ня 1880 р. на святкуваннях у Москві, присвячених відкриттю пам'ятника О. Пушкінові. Ця подія підсумовувала тривале прагнення Достоєвського об'єднати російські "партії", спрямувати їх зусилля до однієї спільної мети - процвітання Росії.

Л. Толстой народився в багатій дворянській родині. Він навчався на східному і юридичному факультетах Казанського університету, але не закінчивши навчання, вступив до армії на Кавказі, де йшла війна з Шамілем. Служба на Кавказі, участь у Кримській війні збагатили письменника багатьма враженнями. Толстой 1861 р. поселився у своєму помісті Ясна Поляна недалеко від Тули. Саме тут він написав найвідоміші свої твори: "Війна і мир" (1863-1869), "Анна Кареніна" (1873-1877), "Воскресіння" (1889-1890), де глибоко і всебічно відобразив життя різних прошарків російського суспільства майже протягом усього XIX ст., порушував філософські проблеми осягнення внутрішньої суті людини, пошуки морального ідеалу. А "Війна і мир", окрім того, дала російським та іноземним читачам пристрасне уславлення російської нації: історія про "велику патріотичну війну" стала основним політичним міфом нації.

У 70-ті роки письменник пережив тривалу духовну кризу. Він прагнув розірвати свої зв'язки зі звичним середовищем і звернувся до життя "простих людей", відкидаючи всі форми побутового комфорту, досягнення сучасної цивілізації. У своєму пристрасному нігілізмі письменник заперечував мистецтво, поезію, театр, науку. Толстой створив свою релігійно-філософську систему - "толстовство" (див. розділ 1). Він багато зробив і як просвітник народу: у своєму помісті Ясна Поляна заснував школу для дітей, з його ініціативи і на його кошти 1884 р. в Москві було засновано видавництво "Посредник", яке випускало масовими накладами художню та науково-популярну літературу для народу.

До "золотого віку" російської літератури належить також творчість романістів Івана Гончарова (1812-1891), Миколи Лєскова (1831-1895), Михайла Салтикова-Щедріна (1826-1889) та ін. Особливо помітний слід у російській літературі другої половини XIX ст. залишив М. Салтиков-Щедрін. Випускник Царкосельського ліцею, за участь у гуртку Петрашевського відбував заслання у В'ятці, пізніше активно працював в опозиційній періодиці - журналах "Современник" та "Отечественньїе записки". У романах "Помпа-дури і помпадурші", "Історія одного міста", "Пани ташкентці", "Пани Го-ловльови" та інших творах письменник, у властивій йому гротескно-сатиричній манері, відобразив звичаї й традиції великих і малих сатрапів царської бюрократії, життєвий уклад провінційного дворянства, купецтва, чиновництва та інших соціальних прошарків.

На початку 80-х років XIX ст. розпочалася творчість Антона Чехова (1860-1904), останнього з велетнів "золотого віку" російської літератури. Випускник медичного факультету Московського університету (1884), він дебютував короткими оповіданнями, в яких гумор, а подекуди і сатира, поєднува-

Росія в другій половині XIX ст.

лися із співчуттям до маленької людини, яка стане центральним персонажем його творів. У 1890 р. Чехов здійснив подорож на острів Сахалін, населений переважно каторжанами. Побачене і пережите він описав у книжці "Острів Сахалін" (1893-1894). У повістях "Скучна історія", "Анна на шиї", "Моє життя", "Іонич", в оповіданнях "Палата № 6", "Мужики", "Людина у футлярі" та інших Чехов створив узагальнювальні соціально-психологічні образи представників різних прошарків російського суспільства.

Найбільшим російським драматургом другої половини XIX ст. був Олександр Островський (1823-1886). У своїх п'єсах він критикував "темне царство" купецтва, з його лицемірством і самодурством, показував забитість і безвихідь залежних від своїх господарів людей. Із співчуттям зобразив він простих селян, ремісників, бідних міщан - вони представлені як справжні носії правди і гуманізму. О. Островський створив понад 50 п'єс, найвідомі-шими з яких є "Доходне місце", "Гроза", "Вовки і вівці", "Безприданниця", "Таланти і шанувальники", "Без вини винуваті". На п'єсах О. Островського виховувалися цілі покоління майстрів російського театру. Актор московського Малого театру Пров Садовський у 28 п'єсах Островського виконав 29 ролей. У 1871 р. вперше на сцену Малого театру вийшла Марія Єрмолова, яка талановито зіграла Катерину в "Грозі".

Провідними поетами другої половини XIX ст. вважають Миколу Нек-расова (1821-1877) та Афанасія Фета (1820-1892). М. Некрасов, представник радикальної інтелігенції, у своїх поетичних творах реалістично відобразив повсякденне життя і побут російського селянства, духовенства, міських низів, інтелігенції. А. Фет, консерватор за своїми політичними переконаннями, був прихильником "мистецтва заради мистецтва", писав ліричну поезію, в якій оспівував високі людські почуття.

Живопис. Провідним напрямом в образотворчому мистецтві другої половини XIX ст. був реалізм. Теоретиком-пропагандистом цього напряму став критик, історик мистецтва Володимир Стасов (1824-1906). У 1863 р. 14 молодих художників, учнів Академії мистецтв, відмовилися від участі в конкурсі на обов'язкову міфологічну тему і на знак протесту вийшли з Академії, утворивши Артіль петербурзьких художників. На чолі бунтарів стояв Іван Крамськой (1837-1887). За сім років артіль розпалася, але тоді зародилося Товариство пересувних художніх виставок ("Товарищество передвиж-ньіх художественньїх виставок"). До нього вступили члени петербурзької Артілі, а також ті художники, які дотримувалися реалістичного напряму.

Для пропаганди свого мистецтва Товариство організувало пересувні виставки в країні (тільки за 1870-1883 роки було організовано 48 виставок). Усіх художників, які долучилися до цього напряму, називали "передвижниками". Вони були єдині у своєму несприйнятті "академізму" з його міфологією, декоративними пейзажами і надуманістю. "Передвижники" поставили своїм завданням глибоке вивчення народного побуту, народних типів і образів, рідної природи, до того ж ідейність мистецтва цінували вище, ніж ес-

Культура

тетичну. Найбільшу данину ідейності віддав Василь Перов (1834-1882), один з організаторів Товариства "передвижників" і активний його учасник. Уже в 60-ті роки Перов заявив про себе як про великого художника-реаліста; його картини відзначалися гострим соціальним змістом ("Сільський хресний хід на Пасху", "Проводи покійника", "Трійка"). Бідність, безнадійність, відчай, відтворені Перовим, зробили його твори дуже популярними в середовищі молоді, серед радикальної інтелігенції. Перову вдавалися не тільки емо-ційно-обвинувачувальні полотна, а й жанрові сцени ("Чаювання в Митищах", "Суд Пугачова"), портрети (О. Островського, І. Тургенєва, Ф. Достоєвського).

Видатним майстром портрета був І. Крамськой, який передав внутрішній світ російських письменників, вчених, громадських діячів - Л. Толс-того, М. Некрасова, С. Боткіна, М. Салтикова-Щедріна та ін. З особливою силою талант і майстерність художника розкрилися в картині "Христос у пустелі".

"Передвижники" здійснили справжні відкриття в пейзажному живописі. Олексій Саврасов (1830-1897) зумів показати красу і тонкий ліризм простого російського пейзаж}'. Його учень Ісаак Левітан (1860-1900) - майстер "дощових" і вечірніх пейзажів. Співцем російського лісу, епічної краси рідної природи став Іван Шишкін (1832-1898). Архіта Куїнджі (1841-1910) приваблювала мальовнича гра світла і повітря, що прекрасно втілилося в його українських пейзажах.

Ілля Рєпін (1844-1930) найповніше втілив у своїй творчості принципи реалізму і народності. Він народився в сім'ї військового поселенця в Чугуєві Харківської губернії, перші навички малювання набув у місцевих українських іконописців. Наставником його в Академії мистецтв був І. Крамськой. Від 70-х років Рєпін стає відомим художником. Йому належать полотна із життя простого народу ("Бурлаки на Волзі", "Проводи новобранця"), рево-люціонерів-народників ("Сходка", "Арешт пропагандиста", "Не чекали"), картини на історичну тематику ("Царівна Софія", "Запорожці пишуть листа турецькому султанові", "Іван Грозний і син його Іван"), портрети сучасників - письменників (Л. Толстого, І. Тургенєва), учених (М. Пирогова, І. Сє-ченова), композиторів (М. Мусоргського), художників (І. Крамського, В. Сурикова) та ін.

Майстром історичного живопису був Василь Суриков (1848-1916). Розквіт його творчості припадає на 80-ті роки, коли він створив три найзна-менитіші свої картини: "Ранок стрілецької страти", "Меншиков у Березові" та "Бояриня Морозова". Суриков добре знав побут і традиції минулих епох, умів відобразити психологічні характери персонажів, був чудовим колористом.

Багато картин художників-"передвижників" потрапили до колекції Павла Третьякова (1832-1898). Він збирав картини російських художників від 1856 р. Захоплення переросло в головну справу життя. На початку 90-х років колекція досягла рівня музею, поглинувши всі грошові збереження колекціонера. У 1893 р. він передав збірку своїх картин у подарунок Москві.

Росія в другій половині XIX ст.

Третьяковська галерея стала всесвітньо відомим музеєм російського живопису, графіки і скульптури. У Петербурзі, в Михайловському палаці, 1898 р. було відкрито Російський музей. До нього надходили твори російських художників з Ермітажу, Академії мистецтв і деяких імператорських палаців.

Музика. Петербурзький Марийський та московський Большой оперні театри були провідними сценами російського оперного і балетного мистецтва. З ініціативи композиторів Антона і Миколи Рубінштейнів виникли Петербурзька (1862) та Московська (1866) консерваторії, які відіграли велику роль у розвитку музичної освіти.

У Петербурзі 1862 р. утворився гурток композиторів "Могутня кучка". Ідейним натхненником гуртка був критик Володимир Стасов, а головним організатором і теоретиком - Мілій Балакірєв (1836-1910). До гуртка входили Олександр Бородін (1833-1887), Модест Мусоргський (1839-1881), Микола Римський-Корсаков (1844-1908), Цезар Кюї (1835-1918). Однією з головних ознак художньої естетики композиторів "Могутньої кучки" було прагнення передати в музиці "правду життя". Вони широко використовували музичний фольклор, тяжіли до історико-епічних сюжетів і сприяли утвердженню на сцені народно-музичної драми. У 1873 р. було поставлено "Пско-витянку" - першу оперу М. Римського-Корсакова, а 1907 р. - "Золотий півник", останню, 15-ту. Великий успіх мали його опери, написані на казкові сюжети: "Травнева ніч", "Снігуронька", "Садко" та інші. Римський-Корсаков писав також оркестрові п'єси, романси, збирав народні пісні, був відомим музичним педагогом та автором підручників з музики.

У Марийському театрі 1874 р. було поставлено оперу "Борис Годунов" М. Мусоргського. Сюжетною основою стала однойменна поетична трагедія О. Пушкіна. Однак перша постановка опери успіху не мала. Російська публіка, вихована на італійських музичних спектаклях, не сприймала музичної драми, наповненої російським звучанням, силою і глибиною втілення соціально-історичних образів. Мусоргський залишив незакінченою музичну драму "Хованщина" (з епохи стрілецьких бунтів за Петра І), яку дописав М. Римський-Корсаков. Високий драматизм, психологічна глибина поєднуються в операх Мусоргського з багатством музичних засобів.

Відомий вчений-хімік О. Бородін спеціальної музичної освіти не мав, але грав на кількох музичних інструментах, писав різножанрові музичні твори. Центральний твір Бородіна - опера "Князь Ігор" (закінчили М. Римський-Корсаков і О. Глазунов), лібретто до якої композитор написав на основі "Слова о полку Ігоревім".

Багатогранним був талант учня А. Рубінштейна Петра Чайковського (1840-1893). Музику він творив з дитинства, за своє життя написав безліч яскравих творів різних жанрів. Його музика наповнена складними людськими переживаннями й емоціями, глибоким ліризмом, тонким психологізмом. Композитор часто використовував у своїй творчості українські, російські та східні народні мелодії. Чайковський написав десять опер, найпопулярніші з

Культура

яких

/и^іл "Євгеній Онєгін", "Орлеанська діва", "Мазепа", "Черевички", "Чародійка", "Пікова дама", "Йоланта"; три балети "Лебедине озеро", "Спляча красуня", "Лускунчик"; шедеврами музичного мистецтва стали симфонія "Ман-фред", увертюра-фантазія "Ромео і Джульєтта", фортепіанні та скрипкові концерти. Композитор написав також понад сто романсів на вірші російських поетів, багато концертував як диригент своїх творів.

Наприкінці XIX ст. розпочинається творча діяльність таких композиторів, як О. Глазунов, О. Лядов, О. Скрябін, С. Танєєв, розквіт таланту яких припадає на початок XX ст.

Архітектура та скульптура. У другій половині XIX ст. перед російськими архітекторами постали нові завдання. Раніше вони будували переважно палаци і храми, а тепер доводилося проектувати залізничні вокзали, фабричні корпуси, магазини, банки.

За прикладом Західної Європи в Росії почалося будівництво торговельних пасажів. Європейський пасаж, прорізаючи товщу тісно забудованого кварталу, мав два фасади (на паралельних вулицях) і засклену галерею. По її боках у два яруси йшли торговельні ряди. У Москві Голіцинський пасаж сполучив Петровку і Неглинку. В Петербурзі пасаж було побудовано між Невським проспектом та Італійською вулицею. У подальшому в композиціях великих торговельних будівель стали поєднувати характеристики пасажу і традиційного російського гостинного двору (наприклад, Головна будівля Нижньогородського ярмарку). У 1893 р. було побудовано Верхні торговельні ряди в Москві (архітектор О. Померанцев). Особливе враження справляв величезний скляний дах, що його спроектував інженер В. Шухов. Будівля органічно вписувалася в загальний ансамбль Красної площі, ставши невід'ємною її частиною.

У другій половині XIX ст. в Росії не будували великих, парадних театральних будівель. Нові споруди мали менше ярусів і глибший амфітеатр. Такими стали найкращі театральні споруди того часу, побудовані В. Шрете-ром у Рибінську, Іркутську та Нижньому Новгороді. Тоді було побудовано кілька великих музеїв. У 1877 р. було відкрито Політехнічний музей у Москві (архітектори І. Монігетті та М. Шохін). Значною подією культурного життя Росії стало відкриття Історичного музею на Красній площі (1883 р., архітектор В. Шервуд).

Архітектура не встигала засвоювати нові типи будівель, які швидко поширювалися в Росії. Тому часто декоративні прикраси різних епох і стилів накладалися на споруди, з якими не мали нічого спільного. Будівлю Балтійського вокзалу в Петербурзі (архітектор О. Кракау, 1857), бездоганну композиційно (велика засклена арка у верхній частині фасаду немовби виводила назовні простір критого перону і переносила людину в атмосферу залізниці), оформлено в стилі "ренесансу". Деякі інші вокзали будували в "готичному" стилі. З'явився новий різновид "давньоруського стилю". Він ґрунтувався на традиціях різьби по дереву, народної вишивки. Широко вико-

Росія в другій половині XIX ст.

ристовували бані, нарізні наличники, інші елементи дерев'яного зодчества (у такому стилі споруджено Головну будівлю Нижньогородського ярмарку, Політехнічний музей).

Подібні тенденції виявлялись і в скульптурі. Наприкінці 50-х років XIX ст. було оголошено конкурс на створення пам'ятника "Тисячоліття Росії". Його планували звести в Новгороді 1862 р. на ознаменування тисячоліття від часу покликання Рюрика новгородцями. Переможцем конкурсу став 25-річний випускник Академії мистецтв Михайло Микешин (1835-1896). Під його керівництвом у роботі над пам'ятником брала участь численна група митців. Було вилито 129 скульптурних фігур - великих князів, царів, імператорів, полководців, поетів і письменників та інших видатних людей. Згодом за проектом Ми-кешина було побудовано пам'ятник Катерині II в Петербурзі. Абсолютно в іншому стилі, відмовившись від багатофігурних композицій, Микешин створив надзвичайно динамічний пам'ятник Богданові Хмельницькому в Києві (1888).

Вагомим культурним і суспільним явищем стало відкриття 1880 р. в Москві пам'ятника О. Пушкінові (скульптор Олександр Опекушин, 1838-1923). Ще однією відомою роботою О. Опекушина став пам'ятник М. Лєрмонтову в П'ятигорську (1889). Скульптор Марк Антокольський (1842-1902) перші свої роботи створив ще на початку 70-х років, а на всесвітній виставці в Парижі 1878 р. він отримав золоту медаль. Серед найвідоміших творів майстра - композиції "Ярослав Мудрий", "Умираючий Сократ", "Єрмак", "Хрис-тос перед народом" та ін.

Окрім високої, професійної культури, розвивалася й традиційна, народна культура. В її основі - зафіксований у житті багатьох поколінь селянства колективний досвід господарської діяльності, організації побуту, обрядності в повсякденному побуті та проведенні сільських свят. Збереження традиційних ознак у культурі живила циклічність життя селянського "миру". Трудовий ритм російського села, чергування буднів і свят визначались природними циклами і характером робіт у них. Кожна пора року супроводжувалася яскравими святами - Масляною, Великоднем, Трійцею, в яких поєднувалася язичницька обрядність і православна релігійність.

Однією з найважливіших частин традиційної селянської культури були художні промисли: хохломський розпис дерев'яного посуду, димківська глиняна іграшка, богородська дерев'яна іграшка, федоскінська лакова мініатюра та ін. Наприкінці XIX ст. виробами народних майстрів зацікавилися професійні художники та меценати. Центрами, де створювали сприятливі умови для творчості професіоналів і надавали допомогу художникам-куста-рям, стали Абрамцеве С. Мамонтова в Підмосков'ї, Талашкіне княгині М. Те-нішевої в Смоленській губернії та ін. Завдяки залученню до таких художніх центрів талановитих художників і музикантів (а тут працювали М. Врубель, В. Васнецов, В. Андрєєв), їхній допомозі народним умільцям і власним творчим пошукам, зберігалися й оновлювалися художні традиції народного мистецтва.

Частина З

Росія на початку XX ст.

Розділ 1. На зламі ХІХ-ХХ ст.

Кінець XIX - початок XX ст. - час великих змін і потрясінь в історії Росії. Вони припали на роки правління останнього російського імператора Миколи II (1894-1917). Молодий імператор підтримав реформи міністра фінансів Сергія Вітте, але відкинув пропозиції земств, спрямовані на розширення прав місцевих органів самоуправління і посилення їхнього впливу на ухвалення державних рішень. Можливо, пропозиції земств, економічні перетворення не тільки в промисловому секторі, а й на селі, а також патерна-лістська тактика у сфері соціальних відносин стали б тим комплексом, який забезпечив би успіх на всіх напрямах модернізації. Ігнорування цих проблем вилилось у потужний соціальний вибух, який змусив уряд розпочати системні зміни. Однак тепер ситуація різко змінилася: реформування країни відбувалося під сильним тиском "знизу", через вимоги опозиції, що значно радикалізу вал ася.

1. Микола II: перед викликом часу

У Лівадійському палаці в Криму 20 жовтня 1894 р. від хронічної хвороби нирок помер Олександр III. Смерть 49-річного імператора була глибоким потрясінням для країни, керівної еліти, але насамперед - для його старшого сина - 26-річного цесаревича Миколи Олександровича, який успадкував престол під іменем імператора Миколи II.

До ролі правителя Миколу Олександровича, який народився 6 травня 1868 р., готували з дитячих років. Він здобув ґрунтовну освіту в найкращих педагогів того часу. Майбутній імператор пройшов восьмирічний загальноосвітній курс на основі програми класичної гімназії, потім - п'ятирічний курс юридичного факультету Петербурзького університету й Академії Генштабу. Він вільно володів німецькою, французькою та англійською мовами, грамотно писав російською. Його навчали також їздити верхи, фехтувати, малювати, музикувати (грав на фортепіано, на скрипці). Він був пристрасним поціновувачем книжок і дивував широтою своїх знань з літератури, історії та археології. Змалку Микола мав інтерес до військової справи і був природженим офіцером. Його військова кар'єра розпочалася дуже рано - у семирічному віці він став прапорщиком лейб-гвардії Волинського полку.

Росія на початку XX ст.

Отримавши 1892 р. звання полковника, Микола Олександрович залишався в цьому званні до кінця своїх днів.

В обстановці глибокого трауру, незабаром після смерті батька, 14 листопада 1894 р. він одружився з гессенською принцесою Алісою, яка прийняла православну віру та ім'я Олександра Федорівна. Аліса-Олександра була внучкою англійської королеви Вікторії і дочкою гессенського герцога Люд-віга IV та його дружини, англійської принцеси Аліси. У них народилося чотири доньки: Ольга (1895), Тетяна (1897), Марія (1899), Анастасія (1901), а 30 липня 1904 р. народився престолоспадкоємець Олексій. Микола II був зразковим чоловіком і батьком, а свій шлюб завжди вважав великим щастям.

Про останнього російського царя написано надзвичайно багато. Якщо ж уважно простежити всі ці судження та оцінки, то видно дві крайні головні тенденції - негативну та апологетичну. У першому випадку на Миколу II покладають головну відповідальність за падіння монархії в Росії; його звинувачують у невмінні володіти ситуацією, у нездатності зрозуміти потреби часу та країни і здійснити належні перетворення, щоб запобігти наростанню напруженості. Згідно з цими оцінками, у критичний момент російської історії на престолі опинився недієздатний правитель, людина невеликого розуму, слабкої волі, рефлексуюча, яка постійно потрапляла під упливи свого оточення. Протилежна тенденція приписує йому чистоту помислів і велич цілей; його життя, мовляв, - це хресний шлях Росії, доля справжнього православного християнина, який став жертвою устремлінь космополітичних антиро-сійських кіл, що довершили свою чорну справу ритуальним убивством царської сім'ї в Єкатеринбурзі 1918 р.

Микола II щиро бажав блага для своєї країни, любов до якої він проніс через усе життя. Вихований у дусі поваги і поклоніння минулому Росії та державно-світоглядним принципам, на яких її засновували, він був переконаний, що імператорська влада є благом для країни, а історичне покликання монарха полягає в тому, щоб, спираючись на свою волю і почуття, правити в злагоді з волею Божою для щастя своїх підданих. В одному з листів до П. Столипіна 1907 р. він писав: "Я маю завжди одну мету перед собою: благо батьківщини; перед цим гаснуть у моїх очах дріб'язкові почуття окремих осіб".