Лекции.Орг
 

Категории:


Нейроглия (или проще глия, глиальные клетки): Структурная и функциональная единица нервной ткани и он состоит из тела...


Классификация электровозов: Свердловский учебный центр профессиональных квалификаций...


Расположение электрооборудования электропоезда ЭД4М

Судове (юридичне) красномовство



Судове (юридичне) красномовство — це ораторські виступи учасників судочинства в процесі розгляду судової справи з позицій законодавства. Виникло воно в Давній Греції у зв'язку з необхідністю апологій — промов на захист, які для населення писали спеціальні майстри своєї справи — логографи-софісти. Тоді не існувало ані державного звинувачення, ані попереднього судового слідства. У пору існування родового полісу суд вершили племінні вожді-царі. З утворенням античної державності роль судді взяла на себе держава, відкинувши сваволю полісного суду. Кожний міг звинуватити будь-кого у злочині. Захищатися ж людина мусила сама, виклавши красномовно перед судом аргументи захисту. Логографи (писці) з'явилися тому, що не кожен міг себе оборонити. Інколи, правда, дозволяли виступати замість звинуваченого іншій особі, але обов'язково громадянину цієї держави. Судова промова мала приблизно таку структуру: вступ (в якому прагнули схилити на свій бік суддів); оповідь (виклад фактів справи з погляду того, хто виступає), докази своєї правоти й полеміка із супротивником, якого чорнили, скільки могли; висновок стандартного зразка. Вступ і висновки були типовими шаблонами, на зразок тих, що у нас практикуються в шкільних творах донині. Існували навіть збір-ки-трафарети таких вступів і висновків.

Система законів давніх греків стала підґрунтям для системи законів римлян. При цьому римляни розуміли ^відносність і недосконалість "людського суду" і вважали, що у складних і сумнівних випадках потрібно звертатися не до "людського" права, а до "божественного" (так звані юс і вос). Але інститут "божественного" права був малорозви-нений, і вся увага римського суспільства перемістилася до галузі створення римського права як системи "справедливих" законів, що мали гарантувати людині надійну охорону та безпеку. Звичаї, що базувалися в давнину на релігії, поступово відійшли на другий план у зв'язку з розпадом самої релігії (цей процес почався уже в VII ст. до н. е.). У римській свідомості основну надію покладали на суд та юридичні норми. Створивши дванадцять так званих таблиць (V ст. до н. е.) та систему коментарів до них, римляни заклали основи сучасного законодавства цивілізованих країн (наприклад, у Візантії'це право успадковано в "Кодексі" імператора Юстиніана тощо).

Сучасний суд багато в чому відрізняється від судочинства античної пори. Сьогодні це складна процедура, учасники якої чітко розподіляють ролі: прокурор, адвокат, свідки і т. д. Античний "захист самого себе" поступився всебічному об'єктивному вивченню особистості підсудного й обставин справи. Кожне слово тут має бути вагомим і точним, особливо в суді першої інстанції, важливою складовою якого є дебати. Успіх справи, торжество справедливості неможливі без відповідної підготовки судочин-ця чи просто того, хто виступає в суді. Дуже важливо, щоб усі, кому надається слово в процесі, мали відповідну риторичну підготовку.

Сьогодні усе це звучить більш ніж актуально. Криміна-лізація життя, породжена низкою певних обставин нашого сьогодення, ставить перед громадянами України завдання побудови міцного заслону на шляху злочину, створення основ правової держави. Очевидно, невдовзі в нас буде запроваджено суд присяжних, який прискипливо зважуватиме докази звинувачення та захисту. Кримінальні злочини, що досі підлягали смертній карі, нині розглядаються в суді першої інстанції кількома суддями.

Усе це значно підвищує роль риторики у встановленні норм права та суспільної гармонії. Особливої уваги потребує підготовка судової промови. Важливо визначити її предмет, види та функції, специфіку словесного оформлення.

"Судова промова — це промова, звернена до суду, інших учасників судочинства та присутніх при розгляді кримінальної, цивільної чи адміністративної справи, що містить висновки відносно тієї чи іншої справи".

У книзі "Искусство речи на суде" П. Сергеїча (Поро-ховщикова), що побачила світ на рубежі XIX—XX ст., не одне лише юридичне красномовство розглядалося тут як підготовка промови для судового засідання — юридична оцінка дій, моральна оцінка злочину, допит свідків, експертиза тощо — усе це вважалося матеріалом для промови. Автор наголошує на потребі вирішення загальнорито-ричних питань: чистоти мови, її ясності; непотрібності витончених, заплутаних зворотів; пафосу; уваги слухачів.

"Основними особливостями судової промови порівняно з іншими видами ораторського мистецтва є: офіційний характер промови; полемічність; спрямованість (до суду); попередня обумовленість змісту (справа, яку слухає суд); підсумковий характер судової промови"1.

У суді виступають з промовами прокурор (звинувач) та адвокат (захисник). Як правило, визначають прокурорську (звинувачуючу) та адвокатську (захисну) промови. Іноді в судових суперечках беруть участь громадський обвинувач і громадський захисник, цивільний позивач і цивільний відповідач (або їхні представники); потерпілий та його представник; нарешті — підсудний, у ролі захисників якого можуть виступати його близькі родичі, опікуни чи піклувальники.

Призначення судової промови — висвітлити громадську точку зору відносно вчиненого злочину та особи підсудного. А вже право пропонувати міру покарання чи висловлювати думку про невинуватість підсудного мають лише прокурор і адвокат; інші тільки уточнюють деталі, які допомагають об'єктивно змалювати стан справи. Судова промова повинна ефективно впливати на суд, допомагати формуванню переконань суддів і присутніх у залі суду громадян.

При розгляді справи часто подаються репліки. Вони привертають увагу до невідповідностей і викривлень реальності, які мають місце у виступах тих чи інших учасників судових дебатів.

Важливим моментом кожної судової промови є її моральне підгрунтя. Аморальний суд принципово недопустимий, так само як суб'єктивне трактування справи чи упередженість судової особи щодо злочинця. На думку відомого юриста А. Коні, характерними рисами обвинувача мають бути: спокій, відсутність особистого роздратування проти звинуваченого, коректність прийомів звинувачення, позбавлених імпульсів пристрасті та викривлення даних справи. На його думку, особливо важливо уникати лицедійства в голосі, жестах і манері триматися на суді, а також будь-якої тенденційності чи відвертого паплюження людини. Система доказів, що базується на суворій логіці, має відповідати моральному пафосу суду.

Ключові слова: судове (юридичне) красномовство, дебати, судова промова, прокурорська промова, адвокатська промова, репліка.

Академічне красномовство

Академічне красномовство — це ораторська діяльність науковця та викладача, який доповідає про результати дослідження або популяризує досягнення науки. Воно застосовується у шкільній (різних рівнів) і науковій аудиторіях. Слово походить від грецького оскосбфіа — так називалися сади, поблизу Афін, що начебто належали міфічному героєві Академу. Згодом цим словом назвали філософську школу, засновану Платоном у IV ст. до н. е. саме в цій місцевості.

Античне академічне красномовство було ще дуже невимушеним — так, Арістотель міг читати лекції під час прогулянок з учнями. Проте з часом школа ставала все більш регламентованою і до V ст. н. е., усталився навіть тип лекції. В Європі академічне красномовство почало динамічно розвиватися в середньовічних університетах. Воно існувало тоді в лоні схоластики, що успадкувала від античної софістики інтерес до умоглядних речей (лекція та диспут були домінуючими формами). Але особливого розквіту набуло воно в післяренесансний період, коли наука, звільнившись від схоластичних моделей, почала широко проникати у світ матеріальних явищ і описувати його. Ускладнюється робота вищої та середньої шкіл, виникає наукова педагогіка (Ян Амос Коменський). Усе це стало найсуттєвішим чинником у процесі формування сучасної системи академічного красномовства.

В Україні зародження академічного красномовства пов'язано з функціонуванням Острозької школи та Києво-Могилянської Академії, хоча релікти схоластики тут ще були дуже відчутні. Згодом воно розвивається у стінах кількох університетів (Київського, Львівського, Харківського та ін.). Щоправда, лише у XX ст. українська мова набуває в цій дідині прав громадянства (особливо якщо йдеться про епоху здобуття незалежності). Видатними представниками українського академічного красномовства були М. Максимович, М. Костомаров, В. Єрмаков та ін.

Головні риси академічного красномовства — доказог вість, бездоганна логічність, точність мислення, чітка термінологія, позбавлена будь-якої двозначності. Наука, як відомо, є точним описом реальних і матеріальних явищ світу. Науковий опис цих явищ в усній мові і живить академічне красномовство. Не менш суттєво, що результати, наукових досліджень мають бути донесені до громадськості (не кажучи вже про студентів та учнів) у дещо спрощеній (адаптованій) формі. Водночас учні школи та студенти повинні опанувати мову науки, її термінологію та спосіб викладу. Звичайно, ідеалом наукової лекції є виклад, адекватний складності об'єкта дослідження. Тому виступи видатних учених перед професійною аудиторією часто важкодоступні навіть вченим-початківцям, не кажучи вже про школярів або широке коло слухачів. Адаптації матеріалу відповідно свідомості учнів сприяє використання різноманітних наочних технічних засобів.

Лектор-професіонал не замикається на предметі своєї науки, а дбає про міжпредметні зв'язки, оскільки будь-яка галузь науки існує не ізольовано, вона пов'язана з іншими галузями знання. Наприклад, викладач риторики не може не апелювати до історії, філософії, релігієзнавства, літературознавства і т. п.

До жанрів академічного красномовства належать:

· наукова доповідь;

· наукове повідомлення;

· наукова лекція (вузівська та шкільна);

· реферат, виступ на семінарському занятті, науково-популярна (публічна) лекція, бесіда.

Лекція — основний жанр академічного красномовства. Це монологічний вид виступу, але погано, якщо лекція перетворюється на монолог викладача без зворотного зв'язку з аудиторією. Аудиторія повинна не тільки слухати, а й активно сприймати матеріал. Для цього існує певна система прийомів: наприклад, проблемний виклад теми, коли лектор не дає готових оцінок, а подає різноманітні точки зору, що існують у науці та можуть навіть суперечити одна одній — це провокує інтерес слухачів до матеріалу та їх розумову активність. Можна також (особливо це стосується середньої школи) під час лекції давати завдання: виписувати, наприклад, на полях незрозумілі слова, складати за ходом лекції хронологічні таблиці, план або тези лекції — це урізноманітить способи ведення конспекту. Пожвавлює лекцію звертання до прикладів з життя, гумор тощо — у вигляді питань типу: "Чи стикалися Ви в житті з...?"

У рамках кожної наукової дисципліни можна формувати корпус лекцій, що відбиває загальнодидактичні принципи поступовості та дозованості навчання (вступні, узагальнюючі, оглядові та ін.). Дуже важливо, щоб лектор пов'язував новий матеріал з опанованим; до лекції можна вводити' елементи діалогу з аудиторією (наприклад, якщо потрібно пригадати, що вивчалося на попередніх заняттях).

Цікаво простежити, як вузівська лекція поступово перетворювалася на науково-популярну (публічну). Оскільки відвідування занять у XIX ст. було вільним, то лекції талановитих викладачів приваблювали багатьох студентів, а згодом і широке коло зацікавлених. З другої половини XIX ст. лекції вже читаються вченими спеціально для широкої аудиторії, виникає науково-популярна лекція. В епоху масових комунікацій, завдяки використанню радіо та телебачення, ця форма пропаганди наукових знань набуває особливого резонансу (згадаймо хоча б поширену нині популяризацію досягнень медицини — медичні курси, лекції, не кажучи вже про більш лапідарні форми репортажу та інформації щодо найновіших наукових досягнень, які подають відповідно підготовлені теле- й радіожурна-лісти).

Досвідчені викладачі широко використовують також різноманітні форми діалогу зі слухачами: колоквіум, дискусію, диспут, усну рецензію, обговорення і т. ін. Деякі з цих жанрів мають письмові аналоги: наукова доповідь — стаття, усна рецензія — письмова рецензія тощо. Проте під час писемної форми навчання викладач "зв'язаний" її законами — він не може жестикулювати, висловлювати свої емоції, робити паузи тощо. В аудиторії ж оратор може використовувати різні засоби впливу на слухачів, аж до акторських прийомів включно.

Саме форми діалогу переважають в сучасній школі: наприклад, у західних навчальних закладах лекція давно втратила свою провідну роль. Центр уваги перенесено на самостійну роботу: консультації, колоквіуми, семінари і т. ін. стають основними формами контролю за навчанням студентів і школярів. Адже монолог, який не переростає у зворотний зв'язок, як твердять кібернетики, свідчить про занепад системи в цілому. Саме цей зворотний зв'язок і забезпечують згадані вище форми діалогу з аудиторією.

У такій ситуації слід вимагати від аудиторії доброго знання наукового матеріалу, будь-який виступ на семінарському чи практичному занятті, в дискусії чи диспуті має бути серйозно аргументованим: той, хто навчається, мусить опанувати рекомандовании список наукової літератури і посилатися на ті чи інші авторитети (навіть якщо їхня позиція спростовується). Суперечка такого роду повинна грунтуватися на етичних засадах: будь-яке приниження чи осміювання суперника недопустиме (особливо з боку "сильного" — викладача). Це саме стосується і культури наукової дискусії.

Ключові слова: академічне красномовство, наукова доповідь, наукове повідомлення, наукова лекція, науково-популярна (публічна) лекція, реферат, виступ, бесіда.

Політичне красномовство

Політичне красномовство — це виступ оратора, що виражає інтереси тієї чи іншої партії (політичної сили) чи роз'яснює якусь суспільно-політичну ситуацію. Політичне красномовство як один із засобів боротьби за владу чи гармонізацію суспільних відносин заявило про себе у найдавніші часи, коли люди намагалися вирішувати соціальні конфлікти не тільки зброєю, а й силою переконання.

Характерно, що навіть у первісних, дикунських суспільствах політичне красномовство відігравало колосальну роль, і за своїм психологічним малюнком майже не відрізнялося від сучасного: "Під час загального зібрання воїнів, коли спіє кукурудза, відбуваються живі суперечки. Королю вільно задають будь-які запитання, на які він мусить відповісти, причому так, аби ці відповіді задовольнили народ. У цей час я бачив, як прості воїни вибігали зі своїх рядів, перетворюючися на натхненних ораторів, вони були вкрай збуджені, вони не тільки обмінювалися палаючими поглядами з королем Пандою, а й клеймили його на очах у всіх; вони засуджували його дії, обвинувачували його в підлості та ма-лодушші, вимагали від нього пояснень, спростовували його контраргументи, розбирали по кісточках його відповіді і викривали їхню брехливість; нарешті, вони гордовито погрожували королеві і закінчували виступ жестом презирства. Також я бачив, як після таких дискусій прибічники короля та прибічники опозиції кидалися одне на одного. Я бачив, як на голос деспота вже ніхто більше не звертав уваги, і ось-ось мала б вибухнути революція, і ось-ось мав би виступити якийсь амбіційний чоловік, аби використати обурення противників короля. Але що не в меншому ступені мене здивувало, то це порядок, який встановлювався по закінченні такого роду народного трибуналу".

Коли стадію дикунства змінила стадія варварства, роль красномовства ще більш зросла. Так, у дохристиянській Ірландії в перші століття нашої ери вже існувало розвинене публічне красномовство на тінгу — приблизному аналогу слов'янського віча. Про це свідчать записи, зроблені першими християнськими місіонерами: "Стали улади тримати раду після смерті Конхобара, аби вирішити, кому передати королівську владу... І сказав так Генан Груасдол, син Кагбада: — Знаю тепер я, хто повинен стати королем в Ірландії — то Кормак Конд Лонгас, син Конхобара, найшляхетніший муж, не обділений нічим: видом дивним і хоробрістю, даром честі й справедливості. Йому перед смертю звелів Конхобар передати владу, оскільки він був найстаршим з його синів і вихованець Фер-гуса, сина Ройгового, що ні разу не розорював наших країв, якщо випадало йому бути з Кормаком... Погодилися улади з такими словами Генана".

За свідченнями давньогрецьких істориків, подібні промови виголошували і скіфи. А літопис Нестора фіксує (через фольклорний пер

еказ) промови давніх руських князів, однією з найяскравіших серед яких є промова князя Святослава, оточеного чужим військом, до своєї бойової дружини:"... уже намъ ІгЬкамо ся д'Ьти, волею и неволею стати противу; да не посрамимъ землН; рускгЬ, но ляжемъ кость^ ми ту, мертвый бо срама не имамъ, аще ли поб*Ьгнемъ, срамъ имамъ; ни имамъ уб'Ьжати, но станемъ крепко, азъ .же предъ вами пойду: аще моя глава ляжетъ, то промыслите собою".

На основі подібних прикладів деякі дослідники виділяють як окремий вид військове красномовство (виступи воєначальників і вождів перед своїми арміями). Проте, мабуть, варто розглядати його як жанр політичного красномовства.

Справжньою колискою політичної культури та батьківщиною політичного красномовства стала антична Греція, Саме слово "політика" походить від грецького ябХІ^ — місто ^багато людей"). На відміну від громіздких монархій Давнього Сходу, у грецьких містах-державах було створено багато різноманітних політичних моделей: тиранію, олігархію, демократію тощо. Саме в Греції визначилося, що політична активність зростає зі зростанням ролі особистості. З відокремленням індивідуальності від полісного колективу, змаганнями особистостей за вплив у житті-громади зростає й політична активність, створюються політичні партії тощо.

Політичне красномовство формується на грунті так званої епідектичної (урочистої) риторики, але без пишнот, і панегірично-урочистого тону. Власне, важко провести межу між красномовством епідектичним і політичним. Так, Демосфен був яскравим представником епідектичної урочистості й водночас гостроактуальним політичним оратором. Після македонського завоювання змагання політичних сил згасають, що веде до швидкого занепаду політичного красномовства. Проте воно встигло досягти тут значного розвитку: словом оратора на а'горі (місце публіпного зібрання афінян, афінське віче) вирішувалися долі окремих осіб, великих політичних започаткувань, долі цілих країв і народів.

Цікаво, що поруч з політичними промовами в невимушеній прозаїчній формі в Афінах розвилася й політична поезія (наприклад, елегії законодавця Солона, який наприкінці VI ст. до н. е. закликав до війни за о. Саламін, до миру між аристократією та демосом тощо).

Наслідуючи греків, охоче беруться за перо й римські державні діячі, пишучи памфлети та політичні мемуари, автобіографії, послання або історію. Саме в цей період починається публікація промов видатних риторів, що спричинило виникнення літератури нового типу — публіцистики.

Подібна картина спостерігалася всюди, де розвиток суспільства йшов у напрямку розкріпачення особистості. Так, протягом усього Нового часу в Європі розгортається ренесансний процес, що стимулює зростання політичної активності суспільства. Піонером тут виступає Західна Європа, досвід якої широко засвоюється в усьому світі. Подолання тоталітарних режимів і пережитків середньовічної німоти суспільства стимулюють політичну активність і, звичайно, розвиток політичного красномовства.

Політичне красномовство, як правило, пов'язане із соціальним розшаруванням суспільства, зіткненням інтересів різних класів, які виражено в програмах різноманітних партій. Через це політичний оратор є ангажованим ("завербованим"). Він може вкладати у свою промову яскраве особисте ставлення до тої чи іншої проблеми, але сама проблема залишається значною у громадському відношенні, надособистісною. Це визначає підвищену ідейність політичної промови. У нинішній Україні, де існує та змагається за владу понад 100 політичних партій, ідейний спектр політичної промови вельми строкатий, що відбиває складність і багатобарвність духовного життя українського гомадянина.

Водночас у жодній іншій галузі не спостерігається такої динаміки зміни позицій, використання політичної програми в особистих інтересах, а часом і просто демагогії. Популістський оратор завжди апелює до маси, пропонує оманливо легкі рішення, аби піднестися до політичного поста. Проте відповідальність політичного оратора набагато більша, ніж, скажімо, відповідальність університетського професора, якщо взяти до уваги масштаб резонансу його промови. Адже політичний оратор мобілізує до діяльності, до активності тисячі людей, і його слово дуже легко стає дією. Політична культура виховується століттями, вміння вести політичну боротьбу суто вербальними методами, з повагою до опонента, не з'являється на голому місці. Нинішній стан політичного красномовства в Україні переконливо свідчить про те, що оратор-політик має терміново навчатися основ елоквенції, починаючи принаймні зі знання державної мови.

Політична риторика диференціюється на такі основні жанри, як політичні промова, доповідь, виступ, інформація, огляд і бесіда, що різняться між собою обсягом (більшим або меншим) та вагомістю вкладеного оратором змісту. Наприклад, політична доповідь виголошується зазвичай на партійному з'їзді й окреслює стратегію політичної діяльності цієї партії. А політичну інформацію можна почути в підвідомчих цій партії осередках освіти, дитячих закладах (типу скаутських чи піонерських), розрахована вона на ліквідацію політичної безграмотності. Огляд чи бесіда обираються політиками, які хочуть знайти свою аудиторію на виборчій дільниці. Політичний виступ або промову ми часто чуємо з екрана телевізора чи по радіо (наприклад, виступи депутатів у Верховній Раді).

Політична промова диференціюється за сферою функціонування на парламентську, мітингову та воєнну. У моменти суспільного неспокою, революцій чи соціальних перетворень значного поширення набувають мітингові промови. У періоди стабілізації суспільного життя переважає цікавість до парламентського красномовства. У наш час розвивається швидко як парламентське, так і мітингове красномовство. Зрозуміло, що підтримання бойового духу та патріотичних почуттів неможливе в умовах воєнних дій без виступів командирів різного рангу: відомі численні випадки, в яких слово було рівноцінне зброї.

Особливого значення набирає політичне красномовство за умови широкого тиражування його засобами масової комунікації: пресою, радіо, телебаченням.

Ключові слова: політичне красномовство, військове красномовство, ангажованість оратора, політична промова, політична доповідь, політичний виступ, політична інформація, політичний огляд, політична бесіда.

Церковне красномовство

За традицією, що склалася у вивченні риторики, ми аналізуємо лише християнське релігійне красномовство, що виникає в річищі традиційної української культури і є найпоширенішим в Україні (у свою чергу, тут із зрозумілих причин акцентовано, насамперед, практику православної та греко-католицької Церков і лише почасти — протестантських конфесій). Щодо релігійної проповіді таких екзотичних течій, як індуїзм, буддизм, неоязичницькі угруповання тощо, ми залишаємо читачеві простір для самостійного ознайомлення з цими питаннями.

Церковне красномовство — це проповіді, бесіди, напучення, коментування Біблії у практиці різноманітних християнських конфесій. Релігійне красномовство виникає не тільки у сфері християнської культури. Воно існувало в зародку, наприклад, у Давній Греції. Але про богів тут розповідали переважно поети, а серйозні релігійні мислителі, на зразок хоча б Піфагора, дуже з того приводу гнівалися ("Багато небилиць про богів наскладали Гомер з Гесіодом!"). До того ж народна релігія поступово занепадала, а в епоху елінізму греки, у свою чергу, зазнали численних впливів інших релігій та культур, переважно азійських. Недарма ж видатного філософа Сократа вже в V ст. до н. е. стратили в Афінах за "неповагу до богів". Оборону стародавніх вірувань, так само як і міркування про можливість визнання деяких чужих богів, взяли у свої руки філософи, які вважали за доброчесність неухильне виконання обрядів традиційної релігії чи релігій (так, єгипетський Озіріс міг бути прирівняним до грецького Зевса).

В епоху елінізму духовне життя навіть пожвавилося, але в бік зростання всілякого марновірства та магізму: вірили в магів і цілителів, чудеса та зцілення, запозичені зі Сходу. Виник навіть спеціальний літературний жанр —ареталогія, що доводить справжність таких явищ і розповідає про появу богів і напівбогів у людському обличчі тощо. Але самі античні письменники до тих розповідей ставилися часом дуже скептично (наприклад, Лукіан із Само-сати, Тіт Лукрецій Кар).

Нестачі у проповідях, що обстоювали нові синкретичні культи (спроби пов'язати греко-римських богів з азійськит ми й африканськими) не було, як не було недостатку й у всіляких дивних сектах та об'єднаннях містиків, учасників містерій для "посвячених". Але ці тексти були найчастіше "прихованою" літературою для "посвячених" (наприклад, виклад "релігії Піфагора", який намагався змалювати міфологічного співака Орфея як "втаємниченого" пророка божественних істин). Усе це тріщало по швах і досить легко розпалося з появою християнства.

* * *

Як ми знаємо, християнська свідомість базується на Біблії і тих догматах (непорушних істинах віри), які усталено протягом століть колективним досвідом Церкви. Щоправда, лише для ортодоксальних християн (православних і католиків) цей досвід не менш значний, ніж Біблія та Святі Передання; протестанти ж не визнають його рівноцінним з Біблією.

Це визначає своєрідність церковного ораторства, ос^-новним жанром якого є проповідь — коментар до Біблії (хоча християнин мислиться як місіонер, що проповідує за будь-якої нагоди). Це не робить християнську риторику якоюсь "обмеженою", вузькою річчю. Більш того, саме завдяки апеляції до Святого Письма громадянські та інші інтереси людини стають "крупнішими", узагальненими. Політичний чи інший момент, якому потрібно надати місце в проповіді, мусить мати органічний зв'язок зі Святим Письмом. Проповідник не повинен відділяти Біблію від мирського, світського, а, навпаки, якомога інтенсивніше сполучати їх. Але треба, щоб події життя слугували ілюстрацією до Писання, а не, навпаки, коли Писання є "ілюстрацією" для зведення якихось політичних або життєвих рахунків.

Так, виголошуючи проповідь стосовно повернення блудного сина, священик може навести приклади із сучасного життя, коли політичні чи громадські діячі, або й багато звичайних людей навертаються до Церкви, відпавши від того корита з жолудями, що їм пропонувало безбожництво, повертаються до дому Отця Небесного. Таким чином, підкреслюється мудрість Святого Письма, що передбачає гріхи людини й дає відповідь на ті болючі екзистенціальні запитання, що їх заново розв'язує для себе кожне нове покоління.

У церковній практиці давно усталено читання Нового Завіту відповідно до церковних свят і повсякденних богослужінь. Літургічні читання в церкві, починаючи з Пасхи, поділяються на щотижневі цикли, що в сумі своїй підпорядковано розкриттю змісту Нового Завіту як Божественного Об'явлення. У всьому цьому є продуманий план, символіка та розвиток ідеї. Саме тому священик завжди мусить чітко усвідомлюва

ти, який з моментів цього плану він сьогодні висвітлює людям, яким чином він пов'язаний з тим, щодо чого йшлося минулого разу, як сьогоднішня проповідь торує розуміння проповіді наступної, що виго^ дотуватиметься потім.

Водночас нагадаємо, що церковний рік, відповідно до старозавітної традиції, починається з вересня. Першого вересня за Літургією читається уривок з Євангелія, де розповідається про початок проповіді Христа — як Він прочитав уривок про Месію з книги пророка Ісаії в назаретській синагозі (Лк. 4:16—19). Звучали слова про те, що Помазаник Божий прийшов сповістити про "час милості Господньої". Саме під цим знаком починається церковне новоліття.

Але ідейно, внутрішньо весь цикл церковних свят пов'язаний зі світлим Христовим Воскресінням — Пасхою. Основні 12 свят (за винятком Пасхи, що є "усім святам свято"), так само, як усі інші покликані розкрити нам містичне значення приходу Христа на землю, його величний, спасительний зміст. Без імені Христа не може відбутися жодна проповідь. Без пояснення того, чим сьогоднішній день є, з точки зору земного шляху Христа та Його місії, немає й проповіді, а це, просто "розмови з приводу".

У народі нерідко й донині церковні свята сприймаються не завжди так, як потрібно. Річ у тім, що церковний календар, прийнятий за часів християнізації, механічно наклався на землеробський поганський, створений протягом минулих століть, що дбайливо фіксував прикмети погоди та інші подібні речі, з точки зору землероба. Помічено здавна, що в той чи інший день певна погода знаменує, якими будуть пори року. Стародавні слов'яни-землероби вважали свій труд священним. Вони вважали, що невиконання землеробом річного циклу обробки землі, призведе до западення всесвіту1.

Звичайно, такий календар має велику матеріально-практичну цінність. Але й досі в народі спостерігається явище двовір'я: язичницькі уявлення "приліпилися" до християнського календаря. Так, донині відоме так зване свято "Івана Купала" (за церковним календарем день народження Іоанна Хрестителя), пов'язано зі святкуванням літнього рівнодення — коли сонце стоїть у найвищій точці небосхилу. У цей день слов'яни-язичники мали звичай: молодь голою купалася в річці й плигала через багаття (ритуальні очищення), а потім починалися любощі. Те язичницьке свято й називалося "купала". Як у свідомості простолюду й сьогодні образ суворого аскета Іоанна Хрестителя сполучається з тими явищами — подиву гідне!

Саме в роз'ясненні християнської віри полягає освіта, яку має здійснювати проповідник. Він мусить пояснити, що Стрітення — це не "зустріч Зими з Літом", а зустріч Христа-немовляти з Симеоном Богоприїмцем і пророчицею Ганною у Храмі Єрусалимському за звичаєм Старозавітної Церкви і т. д.

Християнська наука — це істини віри, яких, за церковним поглядом, навчив людей Бог. Віруючий сприймає Біблію як Боже Об'явлення. В очах віруючих тут Бог сповіщає людям, Хто є Він Сам, як створено Всесвіт і людину, навіщо їх створено, чому людство відпало від Бога, хто є батьком зла у світі, чому Бога не слід звинувачувати в існуванні зла, яким є шлях спасіння, в чому величезний зміст жертви Христової. Іншими словами, Святе Письмо є основою християнської катехгзацгг, наставления й навчання пастви в християнському дусі.

Найперше, що потрібно прихожанам засвоїти з Біблії, це — Декалог, (десять заповідей праведного життя), а також Заповіді Блаженства з Нового Завіту. Необхідно, щоб паства засвоїла, як важливо знати молитви (Сам Христос дав як зразок проникливу молитву "Отче наш"). Широко використовується в богослужінні Псалтир і пізніша християнська гімнографія. Церква також потурбувала-, ся, щоб певне коло повсякденних та урочистих молитов стало немовби коротким ліричним викладом Святого Письма та подій церковного року, допомагало людині відчувати свою причетність до справ Божих. Проповідник же має закликати людей молитися.

З проповіді-прихожанин мусить засвоїти Священну Історію — творення світу й людини, відпадіння людини від Бога, історію праотців та патріархів, гніву Божого на давне людство, утворення народу Божого та основних подій упродовж його існування (обрання Авраама, поселення його нащадків в Єгипті, Вихід з Єгипту, стриман-ня Закону, від воювання Палестини, історія Царів та Храму, руйнація Ізраїлю та Юдеї, пророцтва про Спасителя та ін., земне життя, проповідь, мучеництво, смерть і Воскресіння Христа, дії апостолів, об'явлення про Страшний Суд). Нагадуємо: в євангельських та апостольських читаннях за рік прочитується на Літургії Новий Завіт (крім Апокаліпсису), а Старий за нагоди, доречно якомога ширше згадувати, тлумачити й показувати як предтечу Нового.

При цьому потрібно пам'ятати, що Священна історія мусить тлумачитися в трьох аспектах: а) богословському; б) історичному; в) літературному. Богословський аспект — тлумачення духовного змісту Біблії, що буває виражений відкрито або езотеричне (у вигляді символів тощо). Історичний аспект передбачає історико-археологіч-ний коментар подій Біблії. Літературний (філологічний) аспект означає, що слухачам слід вказувати й на красу біблійного слова, яка є виразом духовного ідеалу християнства.

Наприклад, витонченість і багатство літературних прийомів Біблії можна побачити у притчі Христа про Сіяча, зерна з руки якого падали в різні місця. Де його було потоптано, де птахами видзьобано, де воно засохло на камені, де терня заглушило стебло. Але зерна, які впали на добру землю й дали плід великий, стали тим, на що сподівався Сіяч. Тут Христос говорить про Самого Себе і про кожного, хто слухає слова Його. Переконує слухача саме влучність, точність і повнота художнього образу.

З проповідей прихожанин засвоює, нарешті, що церковний рік є виразом вершинних моментів Священної історії, й кожне свято є пам'ять про певну подію цього циклу. Звідси — увага до так званої святкової урочистої проповіді, що має пояснювати ключові події Писання. Так, свята Хрещення, Святої Троїці та інші є етапами Бого-об'явлення, об'явленням Святого Духу як Іпостасі Бога. Тут проповідник має виявити розуміння та пояснювати символіко-алегоричну змістовність моменту.

Поет або політичний оратор, судовий красномовець або пересічний балакун, зазвичай, теж не "відлучені" від Святого Письма. Але відмінність тут полягає в тому, що вони не можуть або й не прагнуть висвітлювати саме його релігійний зміст.

Проповідник-гомілет за своїм покликанням є професіоналом, який спеціалізується у вивченні та популяризації Біблії.

Тема церковного оратора вже сотні років визначена наперед церковним календарем. Але така визначеність зовсім не означає, що церковний оратор позбавлений клопотів: розумова робота тут так само потрібна, як і в галузі світського красномовства. Проповідникові навіть важче, оскільки він має знайти популярні ходи й прийоми, що наблизили б Святе Письмо до людини, і при цьому не повторюватися щорічно.

Навіть тут можна визначити якісь проблемні аспекти. Так, хоч у практиці церковної проповіді тематика визначається щоденним читанням і коментуванням тих чи інших Євангелій (існує навіть ґрунтовний посібник, в якому подано матеріали для такого коментаря) величезне ідейнотематичне багатство Святого Письма дозволяє почерпати в одному й тому самому уривку матеріал для найрізноманітніших за темою проповідей. Можна коментувати не Євангелія, а Послання; можна брати й моменти з тропаря і т. п. Наведемо кілька таких прикладів:

НЕДІЛЯ СВЯТОЇ ПАСХИ. СВІТЛЕ ХРИСТОВЕ ВОСКРЕСІННЯ.

Читається: Дгян. (1:1—8).

З цього уривка можна взяти такі теми: Воскресіння Христове. Дух Святий. Хрещення. Свідоцтво Істини. Царство Боже. Читається: Ін., 1 зач. (1:1—17).

Тут є грунт для тем: Безначальність Божа. Благодать. Бог Слово. Боговтілення. Істина. Світло. Творіння світу.

Протягом століть склалася загальноприйнята система чотирьох видів проповіді: проповідь-розповгдь, проповідь-слово (урочиста), проповідь-повчання, бесіда-тлумачення Святого Письма (гомілія).

Звичайна структура проповіді: епіграф (з Писання); вступ (зацікавлення, опис, оповідь); основна частина — виклад матеріалу (міркування); повчальна частина; закін-чення-підсумки; заклик.

За загальноприйнятою практикою, пастир долучає також до матеріалу Святого Письма ті проблеми, що, як це свідчить сповідь, особливо хвилюють його паству: політичні, філософські, побутові тощо.

Слід сказати кілька слів відносно специфіки протестантської проповіді. Зберігаючи основні риси церковного красномовства, про які йшлося вище, протестантський проповідник, по-перше, більш вільно та суб'єктивно тлумачить Святе Письмо (не визнаючи ортодоксальний досвід рівним Біблії). По-друге, протестантській проповіді властиво ширше спиратися на досягнення сучасної науки, приклади із суспільного життя тощо. По-третє, протестантський проповідник, що, як правило, одягнений так само, як його паства, і позбавлений пишного церковного інтер'єра, більше уваги приділяє міміці, жестикуляції та власне ораторським прийомам, аби утримати увагу аудиторії. Усе це визначає розкутий, модернізований стиль протестантського проповідування.

Ключові слова: церковне красномовство (гомілетика), катехізація, проповідь: проповідь-розповідь, проповідь-слово, проповідь-повчання, бесіда-тлумачення.





Дата добавления: 2015-11-05; просмотров: 1396 | Нарушение авторских прав


Рекомендуемый контект:


Похожая информация:

Поиск на сайте:


© 2015-2019 lektsii.org - Контакты - Последнее добавление

Ген: 0.012 с.