Культура Стародавньої Індії — одна з найбагатших і найцікавіших культур світу. Постала вона як синтез культури місцевих племен і напівкочових племен аріїв, які завоювали Індію в середині II тис. до н. е.
Тут існувала багатюща релігійна, наукова та художня література на численних мовах Індостану. Домінувало поетичне слово: навіть історія подавалася як насичені поезією сказання (пурана), оскільки реальність потрактовано в індуїстській релігії як Майю (ілюзію).
Водночас у Стародавній Індії сформувалася й одна з найбльш значних у світовому масштабі науково-філологічних шкіл. Літературну мову (санскрит) упорядкували Па-ніні та інші вчені. Давньоіндійська думка висунула навіть теорію художньої літератури. Існували теоретичні посібники ("Поетичні прикраси" Бхамахи, Дхваньялока Ананда-вардханн та ін.).
Риторичне й художнє тут звичайно не розрізняли, фонетичні та стилістично-синтаксичні прийоми, що розглядалися як прикраса мови, ототожнювали з атрибутами художнього слова. Та давньоіндійська поетика містить елементи, які цілком можна трактувати і як риторичні прийоми. Так, у Дхваньялоці фігурують такі фундаментальні категорії, як раса і дхвані: раса означає "смак" (або почуття); дхвані — обігрування багатозначності слова; обидві категорії можуть бути реалізовані як в поетичному, так і в риторичному тексті.
Додамо, що переможця в університетському диспуті в Індії прийнято було з почтом провозити на слоні, а того, хто програв у цьому змаганні, посипали брудом і тяжко лаяли — статус риторики, отже, був тут дуже високий...
* * *
Юридична риторика знайшла своє літературне втілення в законах Ману та деяких інших подібних кодексах, їх не варто ідеалізувати: тут закріплено й соціальне гноблення, і чисто расистські принципи (диференціація "чорних" і "білих", поділ на варни — жерці, воїни, простолюд і принижене чорношкіре населення), причому якщо представник нижчої касти скаже щось проти жерця-брахмана — "залити йому рота розплавленим сріблом"). Але закони Ману закликають і захищати слабких від сильних. Оплотом справедливості вважають царя:
"Якщо не було б послуху перед владою, дикі звірі та птахи нищили б жертви і роздирали б людей на шматки, ніхто не вивчав би Вед, не доїв би корів, дівчата не виходили б заміж, були б розірвані всякі узи і панував би загальний розбій".
Політична риторика Стародавньої Індії, як і на всьому Сході, реалізувалася передусім у царських написах. Наприклад, цар Ашока, який запровадив в III ст. до н. е. буддизм, декларує нові моральні норми, заперечуючи жорстокість і розлюденість старих традицій:
"Сумний улюбленець богів з тих пір, як завоював Ка-лінгу. Бо невідворотно захоплення ще непідкореної країни супроводжується вбивством, загибеллю або полоном людей. І від цього улюбленця богів мучить печаль, тужливі думки й тяжкі думки".
Глибока філософічність і яскрава образність, характерні для стилю священних книг — Вед, започаткували релігійну риторику Індії. Водночас місцева культурна традиція базувалася на обожненні сил природи, на самоспогляданні.
В обох системах слову надавалася магічна роль. З огляду на це брахмани довго не записували тексти Вед, оскільки неправильна вимова могла б, на їх думку, спотворити задум того, хто висловлюється, спричинити в космосі небажані вібрації. "Зосередження розумової і, отже, мовної праці в касті брамінів створило пріоритет літур-гічної та навчальної мови перед всіма іншими видами мовлення".
У гімнах Вед релігійна риторика представлена широко й змістовно. Недарма тут вшановували богиню Бач ("слово") — "царицю богів". Вона вважалася покровителькою мудрості і красномовства. Пізніше Вач стали ототожнювати з Сарасваті, образ якої здавна пов'язували з водами.
Часом риторика Вед сягає високого рівня філософського узагальнення. Таке, наприклад, потрактування категорії Атман — індивідуально-духовного начала, яке вміщує Брахмана — божественно-загальне, подібно до того, як глечик вміщує повітря:
"Цей мій атман у глибині серця менший, ніж зернина рису, й ніж зернина ячменю, й ніж насіння гірчиці, й ніж зернина проса. Цей мій атман у глибині серця більший, ніж земля, ніж повітряний простір, більший, ніж небо, більший, ніж усі ці світи. Джерело будь-якої дії, будь-якого бажання, будь-якого запаху, будь-якого смаку, що вміщує в себе все це, мовчазний, нескаламучений, він, мій атман, у глибині серця, — це брахман!".
Особливим є красномовство та поетичність замовлянь і заклинань, що складають четверту книгу Вед — "Атгарваведу". Була широко представлена й дидактична риторика: "І серце спільнеє, і розум, і засіб від ворожнечі дарую, Як матері мале теля. Нехай буде відданий син батькові, Згідний з матір'ю у всьому, Нехай чоловіку мовить дружина Медові слова кохання"
У розвитку релігійної риторики Індії слід виділити тексти буддизму, який надавав величезного значення слову, що аналізувало екзистенціальні проблеми людини:
"Він образив мене, він вдарив мене, він узяв гору наді мною, він обібрав мене. У тих, хто не таїть у собі таких думок, ненависть припиняється. Бо ніколи в цьому світі ненависть не припиняється ненавистю, але відсутністю ненависті припиняється вона. Ось споконвічна дгамма".
"Як в будинок з поганим дахом просочується дощ, так в нерозвинений розум просочуються жадання".
"Не прикипайте душею до приємного й ніколи — до неприємного. Не бачити приємного й бачити неприємне — зло".
Вода у віруваннях давнини (як і дзеркало) міцно пов'язувалася зі станом самогіпнозу, осягнення таємничої мудрості; цікаво, що в індусів Мокша — богиня осяяння, а ідентична їй слов'янська Мокош — богиня
"Поступово, мало-помалу, час від часу, мудрий повинен струшувати з себе бруд, як ювелір — зі срібла".
Давньоіндійському релігійному красномовству властивий особливо жорсткий ритуалізм, виголошення з теургічними цілями раз назавжди затверджених формул, ще й з детальним дотриманням законів фонетики. "Яджус" — жертвенна формула, що ніколи не мала б бути порушеною, і жрець, який її виголошував, виступав як уособлення певного божества; він також мусив контролювати правильне читання священних Вед.
Судячи з художньої літератури, красномовство було невід'ємною частиною побуту Давньої Індії. На багатьох сторінках давньоіндійських книг ведуть напружені діалоги, сперечаються, доводять своє чоловік із жінкою, суддя з підсудним, володар зі слугою, мудрець з невігласом тощо (книга повчальних і розважальних історій "Панчатантра" та ін.). Але традиційні формули, подібні до формул релігійного культу, визначали й тут характер красномовства. Існували навіть збірки опису домашніх обрядів і ритуальних заклинань. Наприклад, під час весільного ритуалу наречений, стоячи обличчям до заходу, каже нареченій: "Я беру твою руку заради благополуччя"; обвівши її навколо вогню й посудини з водою, він шепоче: "Це — я, то — ти, то — ти, це — я. Небо — я, земля — ти, Саман — я, Риг — ти".
