Іран — "країна аріїв" — сформувався як духовна спільнота на основі зороастрійської релігії, яка вчила, що в основі світу лежить боротба добра й зла, і що людина повинна служити лише добру та культурі. Остання, правда була ще досить архаїчною: щойно перейшовши від ко-чів'я до землеробства, давні іранці обожнювали хліборобство та скотарство. Влада царів забезпечувала єдність країни; водночас царі, як і всі монархи Стародавнього Сходу, прагнули до повного володарювання над розумом і волею підлеглих, до підкорення все нових і нових народів.
* * *
Юридичне красномовство було в цій країні не самою розвиненою сферою елоквенції: тиранія царів та їхніх намісників, безправність особистості робили Іран країною, де судочинство цілком залежало від волі володаря. Та занадто категоричними були б твердження, що в Давньому Ірані панували суцільна сваволя і несправедливість: відома давньоіранська приказка, що невинна дівчина може пройти з мішком золота за плечима всю країну вздовж і поперек, не зазнавши ані найменшої кривди. Аристократія Ірану культивувала виняткову чесність — тут вважалося за ганьбу сказати неправду. Володарі Ірану щедро робили декларації щодо власної справедивості. Ось кілька написів царя Дарія:
"Каже Дарій-цар: "О ти, хто буде з часом царем, міцно оберігай себе від брехні. Людину, яка буде брехуном, суворо карай, якщо хочеш, аби твоя країна була неушкодже-на"; "Каже Дарій-цар: "...Тому допоміг мені Агура-Мазда та інші боги, які є, що я не був злочинцем, не був брехуном, не був тим, хто обдурює, ні я, ні мій рід. Я дотримувався справедливості. Ані слабкому, ані сильному я не робив зла. Людину, яка старалася для мого дому, я осипав своїми щедротами, того, хто шкодив, я суворо карав".
Одночасно цікавою є риторична формула, яка передає атмосферу політичного життя та характер судочинства в Давньому Ірані: найбільш наближених до царя людей, які наглядали за сатрапами, називали "очі й вуха царя".
Релігійна риторика визначена характером проповіді згаданого щойно пророка Заратуштри (IX—VI ст. до н. е.), який закликав поклонятися лише доброму божеству Агу-ра-Мазді й уникати сфери зла, над якою володарював Ан-гро Майнью. Із уславлення Агура-Мазди та підвладних йому добрих божеств склалася Авеста — книга, що сконденсувала проповіді Заратуштри. Ця книга, хоча й сповнена яскравих поетичних образів, є передусім релігійною проповіддю, пам'яткою натхненної риторики:
"Клятвою зобов'язуюся бути вірним маздаяснійській вірі, [яка вчить] припинити військові набіги, скласти зброю, укладати шлюби між своїми; артовській [вірі], яка з усіх, що існують і існуватимуть, найвеличніша, найкраща і найсвітліша, яка — агурівська, заратуштрівська. Ця бо є присяга вірі маздаяснійській".
В "Авесті" міститься теургічне величання сонячного бога Мгтри як "правдивого, красномовного". Водночас автори "Авести" розуміли, що красномовство може бути облудним (характеристика демонічних істот-жінок, що солодкою мовою зваблюють людей).
Авеста формулює моральні максими та політичні декларації. Вони натхненні древнім розумінням святості й безперервності життя: "Потрібно безперестанно людей примножувати і худобу" — наскрізна думка Авести. Злочинець — це той, хто "вершить насилля над худобою і людьми праведного скотаря".
Царі, як і у Вавилоні та Єгипті, мисляться охоронцями закону та порядку:
"Нехай володарюють добрі правителі (нехай не володарюють погані), здійснюючи добре вчення і відданість".
Уціліли написи великих царів Ірану, які, підкоривши вавілонську державу, засвоїли клинопис (а почасти й арамейську мову Вавилону як загальносхідну мову спілкування) і прославляли себе в царських написах. Однотипних до месопотамських чи єгипетських. Ці написи є важливими пам'ятками архаїчного політичного красномовства Ірану:
"Цар Дарій проголошує: те, що я зробив, я зробив з волі Агура-Мазди лише за один рік. Ти, що пізніше читаєш цей напис, можеш переконатися в тому, що я зробив, і не вважатимеш це за брехню... Цар Дарій проголошує: царі, що жили раніше, за все своє життя не звершили того, що я, з волі Агура-Мазди, звершив лише за один рік".
Про особливості побутового красномовства давніх іранців можна зробити висновок на підставі такого листа сестри братові:
"Привіт моєму брату. Чи будеш ти добре поводитися з моїми дітьми, коли я помру? Чи викупиш ти їх з боргової тюрми, якщо вони туди потраплять? За мого життя ти був зі мною жорстоким. Підніми голову і скажи правду, дивлячись на сонце: чи ж не ростила я тебе, начебто ти був моїм власним сином? Чи я повинна сама прийти до тебе і сказати все це прямо тобі в очі? Чому, коли наш брат Ри-мут захворів, ти не відправив його до мене? Пришли мені ячменю і фініків, бо в мене нічого немає. Нехай цей лист пом'якшить твоє серце, і боги зроблять твоє серце милосердним".
