Риторика Стародавнього Китаю

Китай — одна з найдавніших цивілізацій світу; допитливі та трудолюбиві китайці першими у світі винайшли компас і порох, шовк і порцеляну. Тут розвинулися багата література та складна ієрогліфічна писемність, витонченість звичаїв і ускладнена церемоніальність у спілкуванні...

Тривалий час ця цивілізація розвивалася в умовах свідомої ізоляції від інших народів, символом чого стала Велика Китайська стіна, якою колись правителі Китаю — "Піднебесної" країни — хотіли відгородитися від "варварів".

* * *

Законодавство Стародавнього Китаю було досить розвиненим, і юридична риторика тут посідала значне місце. Щоправда, постулати китайських юристів цієї пори, установка на залякування не в усякої сьогоднішньої людини можуть викликати захоплення:

"У сім'ї не можна відмовитися від нагаїв і палок; у державі — від покарань, а в Піднебесній — від виправних і репресивних походів, [але при] застосуванні їх є головне і другорядне, [а при] здійсненні їх — те, що протидіє, й те, що сприяє...

П'ять [видів покарань] — татуювання, відрізання носа, кастрація, відрізання ноги й смерть, [кожним з яких] каралося 500 злочинів, — ось що називається "Зводом середніх [покарань], що вживалися для покарання областей, що не живуть мирно. Усіх [засуджених на] смерть страчували на ринковій площі..." (Зако нодавство Чжоу).

Цілісність держави та єдність китайського народу забезпечувала централізована, сильна влада. Становлення політичної риторики в Давньому Китаї, як і на всьому Сході, пов'язано з пропагандою сили, нездоланності, величі правителя. Поширеними в той час були царські написи, подібні до царських написів інших давніх держав Сходу. Власне, ще до об'єднання Китаю правителі окремих місцевостей фіксували свої перемоги в таких написах: "Цар By скинув з трону династію Інь і тепер він, а не владика Інь вершить жертвоприношення богам".

Вже в III тис. до н. е. виникають записи промов царів, які були зразком для майбутніх поколінь: їх вчили напам'ять та використовували у відповідних ситуаціях. Дослідники давньокитайської культури небезпідставно вважають, що "до початку літератури можна віднести едикти та укази давніх правителів (серед них такі, що за характером і стилем можуть вважатися першими зразками риторичної прози)...".

У IV ст. до н. е. ці тексти було згруповано в "Книзі пе-редань", "Промовах царств" та "Промовах царств, що борються". Тут присутні риторичні звертання до предків, військове красномовство, дипломатичні промови тощо. В китайській політичній риториці спостерігається неприхована тенденційність, полеміка, таврування противників і відверте замовчування невигідних речей.

Згодом пропаганда вірності трону набула характеру майже ритуальних заклинань: "Будь підтримкою своєму володарю проти тих правителів, які не з'являються до двору". Але й володар брав на себе певні зобов'язання: "Я розширю твої землі, аби ти був опорою дому Чжоу".

Царська влада забезпечувала як законність, так і право. Судова риторика, зрештою, виникає в Китаї не внаслідок змагань і дискусій сторін, що судяться, а, як у Вавило-ні чгі Єгипті, в царських указах. Щоправда, китайська юридична проза нерідко змішує реальність і міф, щоб надати явищам авторитетності ("Закони Чжоу").

На духовне життя Китаю, його релігійну риторику справили могутній вплив дві великі релігійно-філософські системи — конфуціанство та даосизм.

Конфуцій (Кун-фуцзи), який жив у V ст. до н. е., сформував поняття Високого Неба, якому підлягає Син Неба — імператор, що є батьком вельможам, а ті — батьками отців сімейств і т. ін. Ця ієрархія свідчила про прагнення впорядкувати відносини природи і людини, а також стосунки в суспільстві. Водночас Конфуцій формулює категорію жень — гуманність, закликаючи до гармонійних і людяних стосунків.

Теоретичні надбання Конфуція та його послідовників започаткували китайську дидактику. Конфуцій вбачав основу життя у дотриманні всіляких церемоніалів, покликаних оберігати існуючий порядок, забезпечувати гуманність. Усе це стало передумовою виникнення та розвитку риторичної традиції, оформленої в певну систему.

Конфуціанські повчання (які й досі визначають свідомість китайця) — типова риторика морально-етичного характеру.

"Шляхетний муж піклується про дев'ять речей: коли дивишся — бачити; коли слухаєш — чути; аби на обличчі була привітність, а у вигляді — шанобливість; у мові — відданість; а в справах — неважливість; якщо ти в сумнівах — питай, у гніві — думай про наслідки; коли що береш, пам'ятай про борг".

Конфуціанські ідеї живили собою велику й багату художню літературу Китаю. Серцевиною конфуціанського літературного тексту є власне риторика, пряме повчання, моралізаторство, життєві приклади тощо.

Ці особливості притаманні й літературі, що втілює в слові другий великий духовний орієнтир Давнього Китаю — даосизм. Цю течію започаткував Лао-цзи, який висунув учення про дао, яке характеризує так:

"[воно] покриває небо, підтримує землю, розгортає чотири сторони світу, розкриває вісім меж. Високо, безмежно, глибоко безмірно, обіймає небо й землю, з'єднується з безформенним. Біжить потоком, б'є джерелом. Порожнє поступово наповнюється. Клекоче і бурлить. Мутне поступово очищується".

Очевидно, таку містку і водночас абстрактну філософську категорію можна було розкрити не поетичними, а риторичними засобами.

Отож, риторика прислужилася становленню філософії та релігійної думки Давнього Китаю.

З часом виклад релігійно-філософських ідей набув характеру справжньої проповіді. Одночасно риторика стала невід'ємною частиною двірського та феодального побуту Китаю.

Існує думка, що конфуціанським пам'яткам властиві прозаїчно-побутові форми, а даосистським — поетично-піднесені.

Однак детальне ознайомлення з пам'ятками Давнього Китаю свідчить, що конфуціанська проповідь реалізувалася і в поетичному образі, а даосистська — у формі вишуканої та розмаїтої риторики. Нерідко вони тісно перепліталися, що ілюструє, наприклад, пасаж Лао-цзи:

"Нехай країна буде малесенькою, а народ нечисленним; скільки б у них не було знаряддя, нехай вони ним не користуються; люди нехай до самої смерті не йдуть далеко від дому; якщо будують кораблі, вози, нехай на них ніхто не їздить; якщо будують панцирі, мечі, нехай ніхто не воює; замість того, щоб писати, хай люди краще плетуть торочки й китиці; нехай буде чепурним їхній одяг, нехай буде мирним їхнє житло, нехай будуть щасливими їхні звичаї; і якщо вони зазирнуть за кордон сусідньої країни і почується звідти кукурікання півнів, гавкання собак, нехай доживуть люди до старості, до смерті, ніколи не побувавши на тому боці" (йдеться про переваги малої держави).

На Давньому Сході склалася різноманітна й багата риторична практика. Але здебільшого вона розвивалася стихійно; красномовці не дуже піклувалися щодо теоретичного узагальнення свого досвіду. Але роль риторики у суспільному житті була досить помітною. З розвитком міждержавних відносин риторичний досвід Сходу адаптувався і на європейських теренах. Наприклад, Солон, спартанський законодавець, запозичує (за переказом) традиції юридичної риторики з Єгипту.

Ключові слова: ме, маат, жень, дао, царські написи, етикетні формули,

теургія, психагогія, панегіризм.