Суспільство – система соціальних зв’язків і дій

Багато відомих соціологів розглядають суспільство як систему соціальних зв’язків, соціальних дій. Проте зіставлення їх досліджень, теорій і концепцій змушує дивуватися їх занадто вели­кій розбіжності і різноплановості. Головна ж причина суперечливості

і розбіжності — в неоднозначності методології. Адже система — це таке ціле, що не зводиться до суми своїх елементів. Унікальність цілого забезпечується особливим способом, порядком взаємозв'язку і взаємозалежності частин цілого. В багатьох випадках дослідження системи починається з вивчення її основних структурних компо­нентів, механізмів їх функціонування і взаємодії, визначення ос­новного системотворчого елемента, що лежить в основі теоретич­ної конструкції.

Тривалий період у західній соціальній думці суспільство практично ото­тожнювалось з державою. Суспільство і держава не одержують артикульованої відмінності ні в античності, ні в середні віки, хоча уже Платон задає зразок розпізнавання відмінності суспільства і держави, зв'язуючи необхід­ність держави з явно «неполітичними» потребами людей (їжа, житло, одяг та ін.), спільне поселення людей общинами обумовлюється необхідністю вза­ємної допомоги та задоволення потреб людей. Таке спільне поселення лю­дей Платон називає державою. Суспільнотворними компонентами виявля­ються тут чисто політичні в сучасному розумінні функції держави: захист населення і, насамперед, території, на якій розташована держава, від зов­нішніх ворогів, підтримання порядку усередині країни.

Ідеї Платона про державно-політичне структурування суспільства роз­винуто Арістотелем, який осмислював під кутом зору влади і панування не лише його більші, але й малі структури. Тому-то основний тип соціального зв'язку: відносини «панування — підкорення». Та вид відносин залежить від об'єкта влади (чоловік, жінка, діти, вільні громадяни). «Владарювання і під­корення не лише необхідне, але й корисне», тому що така природа людей, серед яких одні від народження визнані на покору, інші — до владарювання, панування; виходячи з таких відносин, підкреслюючи самовизначення пред­мету, Арістотель відрізняє від держави сім'ю і поселення як особливі типи спілкування, але держава визначена теологічно, превалює над ними. Точно так само як політичне спілкування є вищим видом спілкування, основане на владі («політія» є вищий вид державного устрою). Проте в Арістотеля є інша конструкція соціальних зв'язків, де на передній край виходить етично за­барвлені взаємовідносини індивідів: відносини дружби. Тут вперше відкри­вається можливість висвітлення, розкриття суті чисто соціальних зв'язків незалежних один від одного людей, дружба у власному розумінні є вищим видом взаємного спілкування, орієнтованого на вище благо тих, хто дру­жить. Тим-то Арістотель тлумачив сімейні (родинні) і державні зв'язки як особливі види дружби. У дружбі на різних рівнях нібито реалізується при­родне право, адже дружба належить до тих стосунків і буває між тими ж людьми, що і правосуддя, тому, що правосуддя і дружба мають місце в усіх взагалі суспільних взаємовідносинах, тобто в співдружності.

Пізніше в соціальній філософії суспільство розглядалося в світлі концеп­ції природного становища. Вперше нетрадиційно визначив суспільство фі­лософ Томас Гоббс. Між тим у визначенні суспільства Томас Гоббс виходив з нетрадиційного ототожнення суспільства і держави, підкреслюючи, що «природне становище — антисуспільна війна всіх проти всіх», причина якої абсолютна свобода спочатку властива кожному, рівність як здатність взаєм­но завдати однакової шкоди, «природне бажання» зла один одному. Рятують виходи з такого становища — міцний суспільний договір: взаємна відмова громадян від посягання на свободу, власність і життя один одного. Гарантія його додержання — держава, втілена в суверена (тобто володіючому вла­дою), на користь якого всі громадяни відмовляються від частини своєї «при­родної свободи». Суспільство як державний організм є «смертний бог», не тільки всемогутній, але й «вседобрий»: державна влада є джерелом всіх етич­них норм. Новаторство Томаса Гоббса полягало не тільки в новому тракту­ванні природного становища. На відміну від попередників Томас Гоббс з ризиком «уберегти», «визволити» государя від відповідальності перед грома­дянами — став говорити не про державний договір (громадян з сувереном), а про суспільний (громадян між собою), акцентуючи тим самим внутрішнє конституювання суспільства. На відміну від Томаса Гоббса філософ Антон Шефтсбері наполягає, що «людина за природою — істота суспільна», що суспільство «неминуче і природне для нього», а те, що описане Гоббсом, — це картина «протиприродного становища».

Звичайно ж, з кінця XVII і до кінця XVIII ст. вимальовується (хоча і не завжди чітко) конфронтація двох підходів: з одного боку, теоретики, для яких суспільство — штучне утворення, що найменше «дисонуюче» з при­родними схильностями людей, з другого — концепції, в яких суспільство є розвиток та відображення природних нахилів та почуттів людини, що є суспільними, а тому моральними по своїй суті. Відповідно «природне» сто­совно до людини сприймається суперечливо або як ЇЇ тваринна, або ж як суспільна природа. «Суспільне становище» виявляється відображенням не­обхідності, що змушує людей до об'єднання. Суспільне становище посилю­ється в руслі традицій, що йдуть від Гоббса до Локка, у якого акцентується суспільне становище у зв'язку з виділенням неполітичних (господарських) аспектів необхідності, що штовхає людей до створення «громадянського суспільства». Англійський філософ Бернард Мандевіль мотиви об'єднання людей в суспільство вважав у корисності поведінки людей, не зважав на протилежність природного і суспільного становища і прагнення довести, що в громадянському становищі мотиви поведінки людини настільки ж своєкорисні, настільки й природні. Це не заважає суспільству функціо­нувати так само як і не перешкоджати його виникненню з об'єктивною (тобто природною, історичною) необхідністю. Суспільство виникає не як результат дій людини, яка враховує «спільне благо», а як наслідок механіз­му, що з'єднує насущні потреби (відповідно інтересам) кожної людини з потребами суспільства. Суспільство — сфера об'єктивно необхідної взає­модії між людьми, де «кожний може знайти свою мету, працюючи на інших», «добро виникає і проростає із зла», що завдається людьми один од­ному. Тут йде радикальне очищення категорії суспільства від будь-яких етичних аспектів, а отже, і всього того, що зв'язано із свідомим цілеспряму­ванням, усвідомленою соціальністю людської дії. В концепціях Шефтсбері та Мендевіля викладено суть двох фундаментально протилежних понять суспільства: в одному випадку етичний момент вважається важливішим для внутрішньої структури ослабленого соціального зв'язку, в другому — етичний момент не має до внутрішньої структури ніякого відношення: сус­пільний зв'язок етично нейтральний.

У виникненні і розвитку суспільства англійські філософи Девід Юм, Адам Сміт та ін. вбачають, що «саме природне становище людей і є «суспільний устрій без наявної державної влади». Становище цілком упорядковане на основі «справедливості і створених на справедливості «природних законів», що стосується стабільності власності, її передачі за згодою і здійснення обі­цянок, якому передувало «заснування створення уряду». Сама ж справедли­вість виводиться тут із «загального почуття взаємної вигоди». У зв'язку з тим, що справедливість необхідна для підтримання суспільства і ця необхід­ність має універсальний характер, то «моральний обов'язок» — бути спра­ведливим — прямо залежить від відповідності користі, причому корисність безпосередньо суспільна, що виключає своєкорисність тлумачення. Супе­речності між індивідуальним і суспільним «знімаються» приписуванням лю­дині «соціального почуття» як безпосереднього почуття суспільної корис­ності. Адам Сміт дотримується лінії в межах політичної економії, в основі якої лежить теза Юма, що «все на світі добувається з допомогою праці». І ця теза розгортається в ідею суспільства як трудового і разом з тим «мінового союзу» людей, зв'язаних розподілом праці — єдиним способом задовольни­ти їх багатоманітні потреби. Такий зв'язок підтвердження того, що «кожний індивід, працюючи на себе, змушений працювати на інших і, навпаки, пра­цюючи на інших, працює на себе». Такий механізм згодом Іммануїл Кант назвав автоматом, що забезпечує існування суспільства як цілого, незалеж­но від державної влади.

Система поділу праці як продукт власне історії людства — теж штучного походження, але функціонує вона природно за спиною людей, незалежно від мети, що її ставить кожна трудяща людина в кожному окремому випад­ку. Продуктивна праця, продуктивна діяльність, які б мотиви не лежали в основі, благодійна для суспільства, якщо система поділу праці уже склалась і набула характеру саморушійної. Та Адам Сміт побачив і те, що поділ праці дуже негативно впливає на антропологічний стан промислово розвинутих націй: гострота розуму, величність почуттів, моральність в приватному жит­ті стають жертвами однобокості, народженої поділом праці. Адам Сміт не бачив тут іншого виходу, крім «просвітницького — освіти простого народу в цивілізованому і торгівельному суспільстві».

Звичайно ж, головною проблемою стало нове обґрунтування зв'язку між етнічним і механічним аспектами розвитку суспільства. Іммануїл Кант сфор­мулював її як «патологічно вимушена згода в суспільстві перетворити вреш­ті-решт в моральне ціле», витлумачив її як основну мету історії людства. В концепції Георга Гегеля про державу і суспільство у знятому вигляді присут­ні відгук і концепція суспільства англійських філософів і руссоїстське тлу­мачення суспільства як морально-політичної єдності, спільності, як відобра­ження спільної волі. Держала виявляється не тільки морально-політичною спільністю, але й спільністю етнічною. Недаремно громадянське суспільство Георг Гегель називає «зовнішньою державою розуму». Установлені, визна­чені «безсмертним Смітом» принципи розвиває Сен-Сімон, розглядаючи сус­пільство в політичних межах окремої держави (національну асоціацію) як «промислове підприємство, що має за мету надати кожному члену суспіль­ства відповідно його вкладу можливо більше зручностей і благ», а тому «про­мисловці» тобто всі ті, хто безпосередньо зайняті в системі виробництва, в тому числі і землероби, фабриканти, інженери, робітники, торговці та ін. мають зайняти в суспільстві відповідне їх реальному вкладу становище. Со­ціальна загостреність становища зв'язана з тим, що більшість промисловців впливала на становище пролетаріату тобто людей, позбавлених всякої влас­ності. Звідси антиномія, тобто суперечність між метою промислового сус­пільства, що випливає з економічного аналізу Адама Сміта, і реальною ситу­ацією в європейських країнах, перебуває ще в стадії «становлення». В ре­зультаті із справжнього, яким воно є у Адама Сміта, промислове суспільство перетворюється в ідеал майбутнього, в якому мають вирішуватись соціальні і етичні проблеми громадянського суспільства.

Йдучи визначеною Сен-Сімоном перспективою завершення переходу від феодального суспільства до промислового відповідно проблемі одночас­ного соціально-політичного і культурного перетворення суспільства, соціо­лог Огюст Конт створив соціологію суспільства, підводячи підсумки розвит­ку соціально-філософської теорії становлення суспільства, починаючи з концепції Юма і Сміта і завершуючи теоріями Руссо і Сен-Сімона. В соціо­логії суспільства Огюста Конта «синтезується» поняття і методологічні під­ходи психології, політичної економії, етики і філософії історії у визначенні суспільства, розкриваючи суть ідеї прогресу суспільства як результату органіч­ного розвитку моральних почуттів, з'єднаних воєдино сім'єю народ, працю, нарешті все людство і ідеї соціального порядку суспільства як автоматично діючого механізму, що складається із взаємозв'язаних частин, елементів то­що. В історії розвитку суспільства соціолог Огюст Конт проводить аналогію походження суспільства не з організмом людини, як раніше, а з біологічним організмом взагалі. Звідси, постійний акцент зосереджується на необхіднос­ті розглядати всі соціальні явища у зв'язку із «загальним становищем цивілі­зації». Звідси ж інтерес до функціонального розчленування на окремі різнорідні елементи соціального організму. Політичне правління виявляється лише однією з функцій, хоча і дуже істотною, орієнтованою на протидію розладу частини суспільства, односторонньо спеціалізованих поділом праці. Солідар­ність суспільства підтримує також сприйнятливі всіма спільні ідеї, представ­ником яких може виявитись і специфічно духовна і політична влада. Соціо­логія суспільства, сформульована Огюстом Контом, виявилась реставрацією етичного підходу до суспільства, що протистоїть тенденції відділення «специфічно суспільної реальності не тільки від політичного, а й від мораль­но-релігійного виміру». Органістський підхід про виникнення і розвиток суспільства знаходить відображення в концепціях Герберта Спенсера та його послідовників. У XIX ст. розгортається процес поступового наповнення но­вим змістом самого поняття «суспільство». Це викликалось потребою і необ­хідністю активніше, повніше і глибше відобразити природу соціальності, ство­рити можливості об'єднання механічно структурне і органічне еволюційне пояснення суті суспільства, що явно розходились один з одним. Шлях до вирішення проблеми тоді соціологи шукали в руслі перетворення чисто істо­ричної констатації різниці двох типів суспільства — феодального і промис­лового у Сен-Сімона, Конта і Спенсера — в ідеально-типову протилежність двох його різнонаправлених тенденцій, з яких одна тенденція визнається домінуючою в традиційному, а друга — в сучасному індустріальному сус­пільстві. Значний вклад у вирішення проблеми вносить і німецький соціолог Фердинанд Тьонніс, який розробив концепцію суспільства. Суть концепції полягала в тому, що всякі соціальні відносини базуються на спільній волі людей до спільного життя, що переважає егоїстичні схильності людей. Ана­лізуючи запропоновану Томасом Гоббсом типову для соціальної філософії розбіжність між природним становищем і державною організацією Ферди­нанд Тьонніс відмічає обмеженість гоббсовської інтерпретації абсолютного суверенітету державної влади як виразника «волі спільності». Уявлення То-маса Гоббса про «природні здатності» як здатність антагонізму, війни всіх проти всіх, — це фіксація тільки одного типу соціальних зв'язків. Насправді ж людська воля знаходиться в різних відносинах одна до одної. їх взаємодія може означати не тільки усунення іншої волі, а й її підтримку. Соціальні зв'язки, що виникають внаслідок волі до взаємності, можуть бути двох ти­пів: або зв'язками реального або органічного життя — це суть спільності, або ідеальними, або механічними формуваннями — і це суть суспільства. Спіль­ність уявляють як життєвий організм, а суспільство — як механічний агре­гат. Пропонувалась схема історичного розвитку суспільства від становища з переважанням відносин типу общини, громади до становища з переважан­ням відносин типу суспільства. Спочатку — сім'я, сусідські, родинні дружні відносини — самоцінні, природні і органічні, тому з ними не зв'язано понят­тя держава. Але за природною співдружністю йде соціальна структура з переважанням суспільства, де навіть в найінтимніші зв'язки проникає раці­ональний розрахунок. Прогресуюча раціоналізація перетворює соціальні зв'язки, робить їх дедалі зовнішніми, випадковими для їх носіїв, що знахо­дить відображення в концепції універсального суспільства і універсальної держави. У зв'язку з тим, що Фердинанд Тьонніс зв'язує державу саме з суспільством, тому в історичній перспективі вбачається тенденція єдності і завершення суверенної влади у розвитку всіх великих держав.

Не надаючи особливого значення тому, що Фердинанда Тьонніса цікавить не об'єктивна схожість, подібність общини з організмом, а різні способи розгляду суспільства, тобто різноманітність уявлень про вид соціальної єдності, що визначається типом волі, ряд соціологів досить характерно сприйняли концепцію Фердинанда Тьонніса про походження і розвиток суспільства. Соціолог Еміль Дюркгейм, а слідом за ним і соціолог Поль Барт сприйняли концепцію про суспільство як протиставлення органічного і механічного ти­пів соціального зв'язку, прийняли тези про історичний пріоритет общини, взятої в тому вигляді, як община, описана Фердинандом Тьоннісом, оголосивши суспільство природним і органічнішим типом соціальності. У зв'язку з тим, що Еміль Дюркгейм солідарність у суспільстві трактує як чисто мо­ральні явища, то саме моральні узи суспільства стають в центрі досліджен­ня. Ділячи солідарність на механічну і органічну, Еміль Дюркгейм підкрес­лює, що в двох випадках суспільство не розглядається з однієї і тієї ж точки зору. У першому випадку суспільство є більш або менш організована сукуп­ність віри та почуттів спільних для всіх членів соціальної спільності і стано­вить колективний тип. У другому — суспільство — це система різних специ­фічних функцій, з'єднаних певними відносинами.

Вирішальним моментом, що дозволяє відрізняти органічну солідарність від механічної, стає поділ праці. Підкреслюючи, що це все ж не два типи суспільства, а два боки однієї і тієї ж дійсності, Еміль Дюркгейм розглядає суспільство як всеохоплюючу реальність, що має самоцінність і визначає всі інші цінності. Поділу праці як відображенню суспільної солідарності вищого органічного типу приписується етична функція: поділ праці забезпечує ви­никнення і розвиток особистої індивідуальності, гарантуючий кожній своє унікальне місце, відмінне від всіх інших, але саме тому органічно і вписуєть­ся в суспільство. Проте Еміль Дюркгейм намагався пояснити гармонію ціло­го так, щоб вона не виключала і певний рівень «відхилення поведінки». Для Еміля Дюркгейма основним елементом утворення суспільства є соціальний факт, під яким розуміє «всякий спосіб дії, стійкий або не стійкий, здатний зовнішньо впливати на індивіда, змушувати його до дії». Соціальні факти багатоманітні і включають всі соціальні утворення, що змушують людей сприй­мати звичаї країни, закони, користуватися грошовою системою, підкоряти­ся нормам, правилам тощо. Розглядаючи суспільство як систему соціальних фактів можна зрозуміти і сам механізм його функціонування, визначити важелі впливу суспільства на соціальні спільності та індивідів.

Системоутворюючим елементом суспільства Карл Маркс вважав соці­альні відносини як безпосереднє відображення стійких зв'язків, що форму­ються, виникають між людьми в процесі їх життєдіяльності: суспільство не складається з індивідів, а відображає сукупність зв'язків та відносин, що існують між індивідами. Характер соціальних відносин визначає специфіку самого суспільства і суттєвих якостей самих людей. Проблеми походження та розвитку суспільства займають певне місце в працях соціологів різних напрямків, поглядів та шкіл: Чікагська школа (Роберт Парк, Уільям Томасс, Флоріан Знанецький, Георг Зіммель, Джордж Мід, Чарльз Кулі та ін.) По­няття суспільство починає втрачати початковий сенс і, як правило, вжива­ється часто інструментально для визначення вторинного, безособового рів­ня спілкування, в противагу первинному, безпосередньо індивідуальному. На такому фоні концепції Роберта Парка розглядаються як спроби надати поняттю суспільство більш широкий, всебічний зміст. Роберт Парк дослід­жував колективну поведінку людей в тісному взаємозв'язку з рукотворним середовищем, що вони створюють. «Соціальні колективності)- утворюють особливі взаємодії із середовищем, яке називає біотичним (не змішувати з біологічним). На відміну від біологічного біотичний принцип включає соці­ально-психологічний і культурний фактори, але продовжує тимчасом утри­мувати біологічну певність свого зв'язку з середовищем. Чисто соціальні явища — економічні та політичні, культурні виражають на екологічній осно­ві взаємодії популяцій з середовищем. Екологічна соціологія дозволяє поба­чити в структурах суспільства чітко визначені закономірності, що поєдну­ють біологічні та соціальні фактори.

З позицій функціоналістської соціології в центрі уваги американського соціолога Толкотта Парсонса стає поняття загальної системи дій, одного з елементів якої є соціальна система. На думку Парсонса, соціальні системи мають певні рівні: кожний більш високий рівень використовує енергію, що надається більш низьким рівнем, і тим самим забезпечує енергетичні умови існування. Суспільство — особливий вид соціальної системи. Система взаємодії людей розглядається Толкоттом Парсонсом як аналітичний аспект, що може абстрагуватись від усього процесу діяльності його учасників при чому «ці індивіди суть також організми, особи і учасники культурної системи». Використовуючи критерії, запропоновані ще Арістотелем, визначається сус­пільство як «той тип соціальної системи в будь-якому універсумі соціальних систем, що досягає вищого рівня самодостатності як система в ставленні до її оточуючого середовища. Самодостатність суспільства полягає в його здат­ності інститулізувати певні культурні компоненти, що задаються ззовні сис­темою культур, подати широкий репертуар ролей і забезпечити особисту мотивацію діючих в ньому індивідів, а також достатньо контролювати техніко-економічний комплекс і певну територію. Концепція Толкотта Парсонса — це унікальна спроба поєднати класичні підходи до політики, економіки, етики (культури) і особи одночасно природної і вільної. Послідовну «десубстанціалізацію» парсонсовської концепції суспільства запропонував соціо­лог Нікола Луман, який розглядає зміни уявлень про суспільство як наслідок зміни в способі його диференціації, спочатку сегментарної, потім стратифі­каційної і, нарешті — функціональної. Настає ситуація, коли функціональ­ного пріоритету уже нема в жодній системі. Суспільство виступає як найширша «охоплююча» система: фактично, це граничні умови соціальності. Політика, господарство, наука, релігія, виховання є окремі функціональні системи суспільства, кожна з яких відображається в суспільстві тощо. Така коротко соціологія суспільства.