| Індикатор | Доіндустріальна фаза | Індустріальна фаза | Постіндустріальна фаза |
| Принцип, що управляє розвитком | Традиціоналізм | Економічне зростання | Освіта |
| Головний сектор виробництва | Заготівля сировини | Обробка | Послуги |
| Головний контингент робочої сили | Селянин, зайнятий освоєнням природного середовища | Робітник, зайнятий переробкою матеріалів | Службовець, що працює з інформацією, символами, знаннями |
| Головна виробнича одиниця | Родина | Завод, фабрика, підприємство | Дослідницький інститут, офіс |
| Технологія | Ручна праця | Механізована технологія | Інтелектуальна технологія |
| Стратегічний ресурс | Продукти харчування, сировина | Реальний капітал | Освіта, розумовий капітал |
| Рушійна сила | Природні ресурси, фізична сила | Створена енергія | Інформація, обробка знань |
| Управлінська група, що об'єднує ресурси | Господар, володар, хазяїн | Професійний керівник, підприємець | Дослідник, спеціаліст, провідний адміністратор |
| Суб'єкти соціальної комунікації | Людина — природа | Людина — машина | Людина — людина |
| Перспектива часу | Спрямованість у минуле | Адаптація до сучасності | Спрямованість у майбутнє, прогнозування |
| Вищий рівень потреб | Основні побутові потреби | Соціальні потреби | Потреби у знаннях, самореалізацїї |
| Метод, що управляє рішенням | Здоровий глузд, метод спроб і помилок, досвід | Дослідження, емпіризм | Модель, теоретична база прийняття рішень |
У зв'язку з тим, що технічною базою сучасного суспільства є інформація, його ще називають інформаційним суспільством, в якому інтелектуальні технології, інформація, оброблення знань посідають дедалі важливіші місця. Термін цей запровадив японський вчений І. Масуда.
Інформаційне суспільство характеризується передусім розвитком виробництва інформаційних, а не матеріальних цінностей. Рушійною силою його еволюції є експлуатація обчислювальної техніки. Зростає не лише економічне значення інформаційного сектору, а й його соціальна та політична вага. Стратегічними ресурсами і головними чинниками розвитку цього суспільства є розумовий капітал, концентрація теоретичного знання, оброблення інформації, освіта, кваліфікація і перекваліфікація. Виникає нова інфраструктура: інформаційні мережі, банки, бази даних, масове виробництво інформації. Принципом управління виступає погодження, а ідеологією — гуманізм.
Проте нові технології, що визначають особливості інформаційного суспільства, мають і негативні наслідки, позначені в соціології категорією «дуалістичне суспільство», яке поділяється на тих, хто програв, і тих, хто виграв: одні його сфери процвітають, інші потерпають від труднощів; житлові райони забезпечених мешканців різко контрастують з районами незаможних; соціальна диференціація виявляється у багатьох формах. Тому одні вчені називають таке суспільство «одномірним» (Г. Маркузе), вважаючи, що можливість задоволення надпотреб пригнічує потенційні протести проти соціальної системи, робить діяльність і мислення індивіда однобічними, людину одномірною, наділеною «неправильною свідомістю», інші — «захищеною державою» (Й. Хірш), маючи на увазі, що державний апарат контролює всі сфери суспільства; «дисциплінарним» суспільством (М. Фуко), твердячи, що соціальні інститути є мережею примусових установ, а ті, хто має владу, підтримують дисципліну і здійснюють контроль за допомогою цих інститутів і систем, роблячи суспільство «холодним та відчуженим»; «суспільством ризиків» (У. Бек), якому притаманні розвинуте виробництво, технологічний прогрес, економічне зростання, ефективність. Характеристики мають двоякий зміст: з одного боку, прогрес і добробут, з іншого — скорочення робочих місць, забруднення довкілля, внаслідок чого суспільство стає беззахисним перед природними катастрофами та соціальними проблемами. Але сучасне суспільство, впроваджуючи новітні технології, створює нові ризики, від яких дуже важко застрахуватися (ядерна енергія, виробництво хімікатів, генна технологія, викиди та відходи виробництва тощо).
Перехід від однієї якості суспільства до іншої отримав назву модернізації, яку пов'язують передусім із зародженням і розвитком капіталізму, поширенням цінностей і досягнень саме цієї формації. Водночас побутує широке тлумачення її. Вона може трактуватися і як наукова теорія, і як процес вдосконалення суспільства.
Модернізація (франц. modernisation — оновлення) — система науково-методичних засобів дослідження особливостей і напрямів соціальних змін; механізм забезпечення здатності соціальних систем до вдосконалення.
Поширеним є лінійне тлумачення модернізації як процесу трансформації суспільства від доіндустріального до індустріального, а потім до постіндустріального стану, який супроводжується кардинальними змінами в економічній, політичній, соціальній сферах.
У соціології розрізняють два види модернізації: органічну та неорганічну. Органічна модернізація відбувається завдяки ресурсам власного розвитку, підготовлена внутрішньою еволюцією суспільства (перехід Англії від феодалізму до капіталізму в результаті промислової революції XVIII ст.). Вона починається не з економіки, а з культури та зміни суспільної свідомості. Капіталізм у даному разі постає природним наслідком змін у традиціях, орієнтаціях, думках людей.
Неорганічна модернізація є реакцією на досягнення розвинутіших країн, формою «наздоганяючого розвитку» з метою подолання історичної відсталості. Наприклад, Росія неодноразово намагалася наздогнати розвинуті країни (петровські реформи XVIII ст., сталінська індустріалізація 30-х років XX ст., перебудова 1985 p.). Така модернізація здійснюється завдяки заохоченню іноземних спеціалістів, навчанню за кордоном, залученню інвестицій, імпорту обладнання і патентів, відповідним змінам у соціальній та політичній сферах. Однак в Японії за короткий час вона трансформувалася в органічну.
Неорганічна модернізація починається з економіки та політики, а не з культури. її принципи не встигає усвідомити більшість населення, тому не мають достатньої підтримки. Саме такий вид модернізації властивий пострадянським країнам.
Теорія модернізації містить такі стрижневі ідеї:
а) розвинутою може вважатися тільки та країна, яка має значний рівень індустріалізації, стабільний економічний розвиток, віру суспільства у силу раціонального наукового знання як основу прогресу, високий рівень та якість життя, розвинуті політичні структури, вагому частку середнього класу в структурі населення;
б) суспільства, які не відповідають цим критеріям, належать або до традиційних, або до перехідних;
в) зразком розвинутості є західні країни (саме тому теорію модернізації інколи називають теорією вестернізації);
г) модернізованість, розвинутість є комплексним феноменом, який має технологічні, політичні, економічні, соціальні, психологічні аспекти; основою модернізації є науково-технічний і технологічний прогрес.
Пізніше виникла теорія запізнілої модернізації. її автори виходять з того, що існує лінійний прогрес і поступовість стадій розвитку суспільства. Відповідно доіндустріальна фаза змінюється індустріальною, а потім постіндустріальною. А запозичення «раціональних» соціально-економічних моделей найрозвинутіших країн, не підкріплене відповідними соціальними інститутами, структурами, соціальними якостями людини, призводить до «ірраціонально-індустріального» суспільства, яке поглинає більше соціальних ресурсів, ніж приносить соціальної віддачі.
Усі ці аспекти важливі при аналізі трансформаційних процесів в українському суспільстві. Слід брати до уваги й те, що:
— запізніла модернізація може поставити суспільство у зовнішню залежність;
— модернізація може бути успішною за різкого зростання чисельності середнього класу, його високої соціальної мобільності;
— успіх модернізації залежить від організаційних зусиль центральної влади, її вміння локалізувати, блокувати соціальні конфлікти;
— успішна модернізація потребує широкої соціальної опори, мобілізації соціального потенціалу, здатності населення спрогнозувати користь від неї, авторитету лідера.
Інший погляд на світову систему представлений у працях І. Валерстайна, на думку якого існують центральні (індустріальні, розвинуті) і периферійні (слаборозвинуті політично, економічно) країни. Пізніше Валерстайн почав використовувати поняття «напівпериферія» стосовно країн, які у XX ст. досягли певного рівня розвитку економіки, політичної організації. За його переконаннями, у світовій системі завжди існуватимуть центр, напівпериферія і периферія, а перехід з периферії до центру неможливий, оскільки доки периферійні країни розвиватимуть свою економіку і соціальну систему, центральні країни віддалятимуться від них ще більше.
Ідеї Валерстайна у деяких пунктах збігаються з теорією залежності, прихильники якої пояснюють бідність, політичну та економічну нестабільність, соціальні проблеми окремих країн пануванням над ними багатих і сильних держав. Ця теорія була розроблена у 50-ті роки XX ст. на противагу уявленням про те, що країни «третього світу» можуть модернізуватися, наслідуючи індустріальний світ.
В Україні набуття державної незалежності відбувалося одночасно із соціальним трансформуванням, перетворенням суспільних структур з авторитарно-бюрократичних на демократичні, плюралістичні. Незалежність часто сприймалася однобічно: як відокремленість від тодішньої спільності, а не як самостійність власного суспільного врядування, спрямованого на радикальне оновлення глибинних засад суспільного життя. Комплекс об'єктивних чинників, а також помилки у суспільному врядуванні зумовили глибоку економічну кризу, зниження рівня життя людей, загострення соціальних проблем, занепад моральності. Негативно позначилися і відсутність концепції трансформації суспільства, недооцінка складності системної трансформації. Усе це спричинило соціальну аномію (розпад системи цінностей в українському суспільстві). Український соціум перебуває у стані так званого посттоталітарного синдрому. Його особливість полягає у гіпертрофовано запобігливому, підневільному, властивому авторитарно-тоталітарному суспільству, ставленні мас до влади і у владній інерції еліти розпоряджатися, контролювати та регулювати розвиток суспільства. На думку К. Фрідріха та американського соціолога Збігнева Бжезинського (нар. 1928), посттоталітарний синдром характеризують:
— переважання ролі окремих інтересів над загальним (раніше було навпаки);
— встановлення ідеологічного вакууму;
— протести населення проти насильства та ігнорування натиску згори (як наслідок масового терору);
— демілітаризація суспільства (противага мілітаризації економіки, політики, свідомості за радянських часів);
— інформаційний плюралізм.
Серед вітчизняних вчених відсутня єдина думка щодо сутності сучасного українського суспільства і напряму його трансформації. За словами А. Гальчинського, Україна поступово просувається до так званого соціалізованого капіталізму (Японія, Швеція). За іншими оцінками, сутністю українського суспільства є феодалізований капіталізм, який «поєднав у собі модернізовані відносини позаекономічного примусу, неринкові зв'язки як ознаки-атрибути феодальної системи з економічною міжіндивідуальною і міжкорпоративною конкуренцією та вільним ринком як ознаками класичного, ліберального капіталізму» (Є. Суїменко).
Попри різнобій оцінок, майбутнє України — в осягненні загальноцивілізованих засад суспільного буття.
