Позитивізм — провідний напрямок у соціології XIX ст., програмні, методологічні й світоглядні установки якого були, сформульовані й розроблені в працях Конта, Спенсера та ін. Головне устремління позитивізму — відмова від умоглядних міркувань про суспільство, створення «позитивної» соціальної теорії, що повинна була стати настільки ж доказовою й загальнозначущою, як природно наукові теорії. Спекулятивній метафізиці й заснованій на ній філософії історії позитивізм прагнув протиставити метод спостереження, порівняльний, історичний і, певною мірою, хоча й у меншому ступені, математичний методи.
Характерними рисами раннього позитивізму були натуралізм, органіцизм, еволюціонізм і феноменалізм. Його моделлю служили біологія, анатомія й фізіологія людини, а також в деякій мірі механіка.
Позитивізм стверджував наявність незмінних законів функціонування й розвитку суспільства, які розглядалися як частина або як продовження природних законів і, поряд з останніми, трактувалися феноменалістично, тому що виключалася можливість пізнання причин і сутності соціальних явищ (феноменалізм — суб'єктивно-ідеалістичний напрямок у філософії, що заперечує існування об'єктивного світу і визнає единою реальністю явища свідомості).
Позитивізм посли но тяжів до різних форм редукціонізму (зведення соціологічних даних до більш простих форм вираження, що полегшує їхній аналіз).
Органіцистичні й еволюціоністські компоненти раннього позитивізму одержали розвиток у позитивістських течіях другої половини XIX а. Досліджуючи суспільство не стільки в динаміці, скільки в статиці (як систему, що перебуває в стані рівноваги), органіцизм нерідко доводив до крайності досить вульгарні аналогії між суспільством і людським організмом.
Крім зазначених течій, до позитивізму відносяться також механіцизм, географічна, расово-антропологічна школа й деякі інші. Неспроможність біологічного й механістичного редукціонізму що стала досить очевидною до кінця XIX ст., призвела до кризи позитивізму й сприяла розвитку психологізму в соціологи а також виникненню різних форм антипозитивістської соціології.
Однак позитивістська традиція не згасла й була продовжена в XX ст. в істотно перетвореному вигляді в рамках неопозитивізму в соціології.
Основні принципи неопозитивізму полягають у визнанні того, що:
1) соціальні явища підкорюються законам, загальним для всієї дійсності — природної і соціально-історичної (натуралізм);
2) методи соціального дослідження повинні бути такими ж точними, суворими й об'єктивними, як методи природознавства (сцієнтизм);
3) «суб'єктивні аспекти» людської поведінки можна досліджувати тільки через відкриту поведінку (біхевіоризм);
4) Істинність наукових понять і тверджень повинна встановлюватися на основі емпіричних процедур (верифікаціонізм);
5) всі соціальні явища повинні бути описані й виражені кількісно (квантифікація);
6) соціологія як наука повинна бути вільна від ціннісних суджень і зв'язку з ідеологією (методологічний об'єктивізм).
У період після Другої світової війни неопозитивізм одержав широке поширення в країнах. Західної Європи й особливо в США, що було обумовлено розширенням масштабів емпіричних досліджень, використанням результатів соціальних досліджень у технократичних і ліберально-реформістських програмах. Завершення процесу інституціоналізації соціології, перетворення її у незалежну наукову дисципліну в значній мірі пов'язані з популярністю ідей неопозитивізму.
7. Витоки соціологічної думки в Україні (кінець XIX — початок XX ст.)
Соціологічна наука в Україні вбирає думки, теоретичні узагальнення та ідеї багатьох мислителів минулого, котрих можна зарахувати до зачинателів вітчизняної «протосоціології». Серед них М. Драгоманов, 0. Потебня, І. Франко, М. Туган-Баранівський та ін. Вони у соціально-філософських розвідках, антропологічних, культурологічних та історичних дослідженнях торували шлях соціологічній думці в Україні, займали помітне місце в загальноєвропейському науковому і культурному русі. Тобто розвиток соціологічної думки в Україні став сплавом двох тенденцій, що визначали особливість її формування, сплавом універсального і національного.
Універсальне, загальнонаукове виявилось у поширенні, аналізі і розвитку передових на ті часи соціологічних теорій, методів дослідження, ідей. Національною ж особливістю розвитку соціології на терені України було її тісне сплетіння з соціально-політичним життям, національно-визвольним рухом, поєднання з творчою спадщиною визначних представників наукової і громадської діяльності. Це визначало як загальнонаукові, наднаціональні риси доробку українських мислителів, так і певну специфічність їхніх підходів до вивчення соціальної реальності та використання соціологічних знань.
Незалежно від особистої національної приналежності (серед перших соціологів України ми знайдемо росіян, поляків, євреїв, німців) та країн, де вони вчилися й працювали (Німеччина, Чехословаччина, Росія, Болгарія), а саме у діаспорі переважно продовжувала розвиватися українська соціологія пожовтневого періоду, — усі вони представляють нашу вітчизняну соціологію, її досягнення, особливості, історично зумовлені риси й тенденції розвитку, що утворили певну складову світової соціологічної думки.
Мислитель і суспільний діяч Михайло Драгоманов (1841—1895) є найпомітнішою постаттю в українській «протосоціології». Він серед перших вніс у наукові кола України соціологічне бачення, принципи й поняття нової дисципліни, ознайомивши з соціологією студентство Київського університету. Характерною ознакою його " наукової діяльності був прогресивний європеїзм, активне просвітництво і популяризаторство передових на той час поглядів та теорій західноєвропейських мислителів, у тому числі фундаторів соціології — О. Конта, Г. Спенсера, К. Маркса та ін.
У сфері інтересів М. Драгоманова як соціального дослідника були проблеми влади, державності, прав і свобод особи, етнічність, політика — все, що тепер обіймається політичною соціологією. Соціологія розумілась ним як універсальна і точна наука про суспільство, що синтезує всі галузі суспільствознавства. Тобто М. Драгоманов йшов у руслі класичної європейської традиції, яку він репрезентував, зокрема позитивізму. Водночас він пропонував власні оцінки й ідеї в царині соціального пізнання, критикував слабкості органіцистських теорій, наголошував на важливості історико-соціологічних чинників у фактологічному аналізі.
Лідером інституалізованої соціології в Україні є М. С. Грушевський {1866—1934). Водночас він відомий як історик світового масштабу, етнолог, фольклорист, видатний політичний діяч. Головна соціологічна праця вченого «Початки громадянства (генетична соціологія)» була присвячена центральній проблемі тогочасної соціології — висвітлювала причини й фактори створення соціальності, виникнення і існування людського суспільства. Отже, теоретично осмислювалися фундаментальні соціокультурні зрушення і переломи у розвитку людства, форми людської життєдіяльності, що виразно проявилися у процесі індустріалізації західноєвропейських країн.
