У європейській філософії здавна склалася традиція розглядати соціальну реальність як зовнішню щодо людини. Вважалося, що суспільство, так само як і природа (а також надприродне — у частини мислителів), протистоїть людині й у той чи інший спосіб визначає її поведінку. Підстав для думки достатньо, адже люди засвоюють і набутий попередніми поколіннями спосіб життя. Індивід не має змоги вибирати, де, коли і як йому жити. Він застає певне природне і соціальне середовище і змушений пристосовуватись, адаптуватися до його умов.
Цей процес "входження" в суспільне життя прийнято називати соціалізацією. Сутність його полягає в освоєнні соціальних ролей (наприклад, сина, брата, товариша, студента, пасажира, покупця та ін.) і набутті навичок відповідної ролевої поведінки. Засвоєння і коригування таких навичок стимулюються заохоченням чи осудом з боку оточення, винагородами чи покараннями, тобто шляхом прийнятої в суспільстві системи позитивних та негативних санкцій. Соціалізація починається з раннього дитинства і відбувається впродовж усього життя, оскільки варіанти ролевої поведінки нескінченні.
Отже, людина постійно відчуває свою повну чи принаймні часткову залежність від інших людей або деперсоніфікованих зовнішніх обставин. Вона бачить, що її бажання і прагнення щоразу наштовхуються на певні перешкоди, її можливості в реалізації власної волі в досягненні своєї мети, як правило, обмежені. Вже з дитячого віку вона звикає сприймати навколишній світ людей як жорстко внормований, детермінований звичаєм, законом або чужою волею. Соціальна реальність постає перед нею як щось чуже, непідвладне, не завжди зрозуміле, часто вороже. Тому й не дивно, що в уявленнях європейських філософів людина здебільшого виступала у своїх стосунках із суспільством як пасивна сторона. Акцент робився на залежності, підпорядкованості, безсиллі людей щодо будь-якої соціальної інституції — держави, церкви, традиції, громадської думки тощо. Суспільство, його цінності та норми вважалися такою самою об'єктивною реальністю, що цілком визначає поведінку індивідів і спільнот, як і навколишнє природне середовище. Цю світоглядну установку успадкували і родоначальники соціології. В той чи інший спосіб поділяли таку орієнтацію в XIX ст. й інші автори класичних соціологічних праць різних шкіл і напрямів незалежно від того, в чому кожен із них вбачав першооснову суспільного буття людей.
Слід зауважити, що визнання об'єктивної залежності людини від дії природних та суспільних чинників не обов'язково свідчить про відсутність у неї певної свободи волі, здатності приймати рішення і діяти згідно з власними намірами, цілями, інтересами.
Деякий діапазон варіантів вибору серед наявних можливостей у соціальних суб'єктів, як правило, існує. Індивіди, соціальні групи та спільноти мають змогу більшою чи меншою мірою впливати на умови свого існування, вибирати цілі та засоби досягнення їх, визначати і коригувати стратегію поведінки. Проте саме ця активна, діяльнісна сторона соціального буття людей тривалий час залишалася поза увагою переважної більшості соціологічних шкіл, що було пов'язано з деякими особливостями становлення соціології як самостійної науки.
Перші соціологічні школи, як відомо, виростали не на власному ґрунті і, певна річ, не могли відразу позбутися впливу провідних інтелектуальних традицій свого часу. Цим, зокрема, пояснюється їх схильність до побудови універсальних систем, пошуку "останніх підвалин", "вихідних принципів" тощо. Наслідування пізнавальних стандартів природничих наук, запозичення їхніх понятійних схем зумовили популярність ідей системного бачення суспільства, органічної цілісності його утворень, функціональності організацій та структури їх. Основними категоріями соціологічного аналізу стали такі соціальні об'єкти, як суспільства та спільноти, суспільні стани, класи та верстви, а також інші макрогрупи, виділені за демографічними (стать, вік), поселенськими (місто, село), расовими, етнічними, культурними, економічними та іншими подібними характеристиками.
Взаємозалежність і взаємодія соціальних підсистем та інститутів, їхня роль у самовідтворенні або зміні суспільних систем — такі головні теми теоретичних розвідок соціологів цієї доби. Саме вони вважалися загальновизнаним предметним полем соціологічної науки. При цьому суб'єктивний аспект соціальних процесів свідомо чи несвідомо виносився за межі цього поля або ж, у кращому разі, опинявся на периферії його. Своєрідний соціологічний "ізоляціонізм", намагання будь-що виокремити свою специфічну предметну галузь створювали атмосферу упередженого ставлення до використання результатів психологічних досліджень, гальмували плідне співробітництво двох суміжних наук.
Тим часом серед гуманітаріїв по той бік океану, щоправда, на іншому ідейному підґрунті — філософії прагматизму та біхевіористської психології, набули поширення соціально-психологічні дослідження міжособистісного спілкування на рівні малих (зокрема первинних) груп, удосконалювалася техніка експериментального вивчення соціальних механізмів людської поведінки.
Вже перші спроби теоретичного осмислення нового досвідного матеріалу дали змогу вийти на незнаний раніше горизонт соціальної реальності — мікропроцеси людської взаємодії в повсякденному житті. Формування нової галузі знань, згодом названої мікросоціологією, розпочалося в 30-х роках XX ст. і завершилось розмежуванням з традиційною соціологією макропроцесів у 60-ті роки.
Тривала полеміка, що розгорнулася між прихильниками мікро- та макросоціології, точилася в основному навколо методологічних питань: що має вивчати соціологія і в який спосіб. Перші наполягали на тому, що наука повинна виходити лише з даних досвіду, а її теоретичні поняття мають бути обґрунтовані емпірично. Тому єдиною реальністю для соціолога вони визнавали або факти поведінки людей, або прояви їхньої свідомості, які фіксуються в експерименті чи безпосередньому спостереженні. Зрозуміло, що одержати таку емпіричну базу можна, лише працюючи з порівняно невеликими піддослідними групами. Підвищені вимоги ставились і щодо логічної коректності узагальнень та формування теоретичних понять.
Основні концепції мікросоціології викладено в розд. 7 і 8. Тут же для ілюстрації наведемо короткий переказ лише однієї з них — символічного інтеракціонізму.
Ця концепція виникла як реакція на поширені серед психологів індивідуалістичні концепції особистості, які так чи інакше недооцінювали роль соціальних чинників у розвитку психічних процесів. На противагу їм засновник символічного інтеракціонізму Джордж Герберт Мід та його однодумці з чиказької школи соціологів виходили з того, що становлення людської особистості відбувається виключно в процесі взаємодії з іншими людьми, отже, є процесом соціальним. Сукупність комунікаційних процесів взаємодії конституює і суспільство, і соціального індивіда.
Символічний інтеракціонізм ґрунтується на переконанні, що природа людини й упорядкованість суспільного життя є продуктом соціальної комунікації, повсякденної взаємодії людей, постійного взаємного пристосування. Соціальна взаємодія (інтеракція) при цьому розглядається як така, що відбувається не безпосередньо (за схемою стимул — реакція), а опосередковується певними символічними засобами, яким кожен учасник взаємодії надає відповідного значення. Символічними посередниками взаємодії здебільшого є слова, але виконувати цю функцію можуть будь-які предмети або дії (наприклад, вираз обличчя, жест тощо).
Зміст або значення, які надаються символам у процесі взаємодії, залежать від попереднього досвіду індивідів, а оскільки цей досвід у кожного індивідуальний, то й взаємодія стає можливою лише за умови узгодженого розуміння учасниками спілкування значень та символів. Найпростішим прикладом може бути мовне спілкування: на очікувану реакцію можна сподіватися лише в тому разі, якщо співрозмовники надають своїм словам одне й те саме значення. Мови (усні, писемні, графічні тощо) є надзвичайно складними системами символічних засобів людської комунікації. Крім мов люди створили ще безліч інших символічних систем, без використання яких не можна уявити собі суспільне життя, оскільки вони організовують досвід людей, допомагають координувати спільні дії, підтримують згуртованість суспільства.
Цей безперервний комунікаційний процес, у ході якого індивіди та групи взаємним пристосуванням включаються в узгоджені дії, і є реальним суспільним буттям людини. Саме взаємозалежність людей і необхідність діяти спільно спонукають їх до постійної комунікації зі своїм безпосереднім соціальним оточенням (групою), і лише завдяки такому спілкуванню з часом викристалізовуються певні шаблони групової поведінки, структурні особливості групи, інші соціальні реалії. Отже, доходять висновку прихильники символічного інтеракціонізму, міжособистісна комунікація і є тією справжньою (первинною і єдиною) соціальною реальністю, з дослідження якої слід розпочинати вивчення більш складних суспільних утворень.
Полемізуючи з представниками макросоціології, інтеракціоністи закидали їм оперування невивіреними або "пустими" абстракціями, зокрема поняттями "культура", "соціальна структура", "соціальний розвиток" тощо. Неправомірність наукового використання цих понять інтеракціоністи вбачали в тому, що їм надається значення реалій, які нібито існують поза поведінкою конкретних людей та ще й здебільшого розглядаються як визначальні чинники ("причини") цієї поведінки. Насправді ж, заявляють інтеракціоністи, в культурі групи не слід вбачати щось ззовні нав'язане людям, її треба розглядати як акумуляцію усталених зразків відповідної поведінки, які виникають у комунікації і зміцнюються в процесі спільної взаємодії людей. Такою ж мірою і соціальну структуру групи доцільно сприймати просто як результат стабілізації процесів міжособистісного спілкування її членів.
Наведені приклади розмежування соціологічних концепцій микро- та мікрорівнів засвідчують, що йдеться про різне "бачення однієї й тієї самої соціальної реальності, різні підходи і методи дослідження її. Для макросоціології — це будова суспільства, взаємозалежність та взаємодія його великомасштабних структурних утворень, які в кінцевому підсумку могли б бути інтерпретовані як чинники конкретних форм соціальної поведінки індивідів і груп. Мікросоціологія ж зорієнтована на вивчення механізмів взаємодії людей на особистісному рівні, який її прихильниками вважається базовим і розглядається як вирішальний у формуванні більш складних форм соціальної поведінки.
Зазначене розмежування, як бачимо, склалося історично і відтворює послідовність заглиблення соціальної науки у свій предмет — природу людської соціальності. Протягом останніх десятиліть спостерігаються спроби зблизити дослідницькі підходи як шляхом побудови проміжних, опосередкованих теоретичних концепцій, так і поєднанням методичних засобів і технічних прийомів.
Семке.Шпаргалка
