Рівні дослідження: макро- та мікросоціологія

У європейській філософії здавна склалася традиція розгляда­ти соціальну реальність як зовнішню щодо людини. Вважалося, що суспільство, так само як і природа (а також надприродне — у частини мислителів), протистоїть людині й у той чи інший спосіб визначає її поведінку. Підстав для думки достатньо, адже люди засвоюють і набутий попередніми поколіннями спосіб життя. Індивід не має змоги вибирати, де, коли і як йому жити. Він застає певне природне і соціальне середовище і змушений при­стосовуватись, адаптуватися до його умов.

Цей процес "входження" в суспільне життя прийнято назива­ти соціалізацією. Сутність його полягає в освоєнні соціальних ролей (наприклад, сина, брата, товариша, студента, пасажира, по­купця та ін.) і набутті навичок відповідної ролевої поведінки. Засвоєння і коригування таких навичок стимулюються заохо­ченням чи осудом з боку оточення, винагородами чи покарання­ми, тобто шляхом прийнятої в суспільстві системи позитивних та негативних санкцій. Соціалізація починається з раннього ди­тинства і відбувається впродовж усього життя, оскільки варіанти ролевої поведінки нескінченні.

Отже, людина постійно відчуває свою повну чи принаймні част­кову залежність від інших людей або деперсоніфікованих зовнішніх обставин. Вона бачить, що її бажання і прагнення що­разу наштовхуються на певні перешкоди, її можливості в реа­лізації власної волі в досягненні своєї мети, як правило, обме­жені. Вже з дитячого віку вона звикає сприймати навколишній світ людей як жорстко внормований, детермінований звичаєм, законом або чужою волею. Соціальна реальність постає перед нею як щось чуже, непідвладне, не завжди зрозуміле, часто воро­же. Тому й не дивно, що в уявленнях європейських філософів людина здебільшого виступала у своїх стосунках із суспільст­вом як пасивна сторона. Акцент робився на залежності, підпорядкованості, безсиллі людей щодо будь-якої соціальної інсти­туції — держави, церкви, традиції, громадської думки тощо. Су­спільство, його цінності та норми вважалися такою самою об'єк­тивною реальністю, що цілком визначає поведінку індивідів і спільнот, як і навколишнє природне середовище. Цю світоглядну установку успадкували і родоначальники соціології. В той чи інший спосіб поділяли таку орієнтацію в XIX ст. й інші автори класичних соціологічних праць різних шкіл і напрямів неза­лежно від того, в чому кожен із них вбачав першооснову суспіль­ного буття людей.

Слід зауважити, що визнання об'єктивної залежності людини від дії природних та суспільних чинників не обов'язково свідчить про відсутність у неї певної свободи волі, здатності приймати рішення і діяти згідно з власними намірами, цілями, інтересами.

Деякий діапазон варіантів вибору серед наявних можливостей у соціальних суб'єктів, як правило, існує. Індивіди, соціальні гру­пи та спільноти мають змогу більшою чи меншою мірою вплива­ти на умови свого існування, вибирати цілі та засоби досягнення їх, визначати і коригувати стратегію поведінки. Проте саме ця активна, діяльнісна сторона соціального буття людей тривалий час залишалася поза увагою переважної більшості соціологіч­них шкіл, що було пов'язано з деякими особливостями станов­лення соціології як самостійної науки.

Перші соціологічні школи, як відомо, виростали не на власно­му ґрунті і, певна річ, не могли відразу позбутися впливу про­відних інтелектуальних традицій свого часу. Цим, зокрема, по­яснюється їх схильність до побудови універсальних систем, по­шуку "останніх підвалин", "вихідних принципів" тощо. Насліду­вання пізнавальних стандартів природничих наук, запозичення їхніх понятійних схем зумовили популярність ідей системного бачення суспільства, органічної цілісності його утворень, функ­ціональності організацій та структури їх. Основними катего­ріями соціологічного аналізу стали такі соціальні об'єкти, як суспільства та спільноти, суспільні стани, класи та верстви, а та­кож інші макрогрупи, виділені за демографічними (стать, вік), поселенськими (місто, село), расовими, етнічними, культурними, економічними та іншими подібними характеристиками.

Взаємозалежність і взаємодія соціальних підсистем та інститу­тів, їхня роль у самовідтворенні або зміні суспільних систем — такі головні теми теоретичних розвідок соціологів цієї доби. Саме вони вважалися загальновизнаним предметним полем соціо­логічної науки. При цьому суб'єктивний аспект соціальних процесів свідомо чи несвідомо виносився за межі цього поля або ж, у кращому разі, опинявся на периферії його. Своєрідний соціологічний "ізоляціонізм", намагання будь-що виокремити свою специфічну предметну галузь створювали атмосферу упередженого ставлення до використання результатів психоло­гічних досліджень, гальмували плідне співробітництво двох су­міжних наук.

Тим часом серед гуманітаріїв по той бік океану, щоправда, на іншому ідейному підґрунті — філософії прагматизму та біхевіористської психології, набули поширення соціально-психологічні дослідження міжособистісного спілкування на рівні малих (зок­рема первинних) груп, удосконалювалася техніка експеримен­тального вивчення соціальних механізмів людської поведінки.

Вже перші спроби теоретичного осмислення нового досвідного матеріалу дали змогу вийти на незнаний раніше горизонт соці­альної реальності — мікропроцеси людської взаємодії в повсяк­денному житті. Формування нової галузі знань, згодом названої мікросоціологією, розпочалося в 30-х роках XX ст. і заверши­лось розмежуванням з традиційною соціологією макропроцесів у 60-ті роки.

Тривала полеміка, що розгорнулася між прихильниками мікро- та макросоціології, точилася в основному навколо методологіч­них питань: що має вивчати соціологія і в який спосіб. Перші наполягали на тому, що наука повинна виходити лише з даних досвіду, а її теоретичні поняття мають бути обґрунтовані емпі­рично. Тому єдиною реальністю для соціолога вони визнавали або факти поведінки людей, або прояви їхньої свідомості, які фіксуються в експерименті чи безпосередньому спостереженні. Зрозуміло, що одержати таку емпіричну базу можна, лише пра­цюючи з порівняно невеликими піддослідними групами. Підви­щені вимоги ставились і щодо логічної коректності узагальнень та формування теоретичних понять.

Основні концепції мікросоціології викладено в розд. 7 і 8. Тут же для ілюстрації наведемо короткий переказ лише однієї з них — символічного інтеракціонізму.