Соціально-економічне становище українських земель XIV—XVI ст. 7 страница

Пік обмежень і утисків автономних прав Гетьманщини припав на 1722— 1723 рр., коли після смерті І. Скоропадського було заборонено проводити вибори нового гетьмана. Натомість вводилося правління Малоросійської колегії — органу російської влади, підпорядкованого Сенату, що мав здійсню­вати контроль за виконанням царських указів, стягувати податки й провіант для потреб російської армії. Практично всі питання цивільного, військово-

эма

Козацька революція середини XVII ст. Козацький Гетьманат (1648 — кінець XVIII ст.)

кової стилістики була характерна примхливість форм, сповнених рухом, експресією. Бароко ніби втілювало основні чуттєві риси тогочасної епохи, роблячи наголос на спогляданні людських сил і пристрастей, їх звеличенні й уславленні.

Культурне життя Гетьманщини в другій половині XVII ст. характери­зується двома основними чинниками — підвищенням культурних запитів нової української еліти — козацької старшини, їхньою орієнтацією на зраз­ки аристократичної та шляхетської культури річпосполитської доби, а та­кож підвищенням ролі звільненого від переслідування й утисків правосла­в'я в релігійному та культурному житті держави.

Характерною особливістю тодішньої культурної моделі була також її поліваріантність, відкритість для різних зовнішніх впливів. Яскравим при­кладом цих рис є мовна ситуація: у школах і академіях, літературних і нау­кових творах, живому спілкуванні одночасно побутували розмовна укра­їнська, старослов'янська, польська й латина. Українська література в цей час переживає нову фазу піднесення, пов'язану з усвідомленням своєї мов­ної та інтелектуальної самодостатності, можливістю вільно співіснувати й конкурувати насамперед з польською. Діапазон її творів надзвичайно роз­ширюється, охоплюючи не тільки традиційні історичні й полемічні бого­словські трактати, а й дослідження з теорії письменства (гомілетики), пишні поеми, сатиричні вірші й химерні акровірші із зашифрованими в них ла­тинськими сентенціями. Основні літературні гуртки діють при освітньо-на­укових осередках або друкарських центрах (Київ, Новгород-Сіверський, Чернігів, пізніше Глухів).

Ті самі центри утримують лідерство й у науковій сфері. Чільне місце тут займають філософські й теологічні трактати, лекційні курси таких мисли­телів як Інокентій Гізель, Феофан Прокопович.

Внутрішній зміст загалом гуманітарного спрямування освіти був нероз­дільно пов'язаний із науковими знаннями та установками, які народжува­лися й розвивалися в стінах навчальних закладів. Велика увага приділяла­ся вивченню мов (грецької, латини), вмінням складати усні та письмові тво­ри різних жанрів, проповіді, казання, напучування. Далі навчання передба­чало опанування основами логіки, етики, історії, метафізики, фізики й бо-гослів'я. Провідними осередками вищої освіти були Києво-Могилянська ака­демія та Чернігівський колегіум. На середину — другу половину XVIII ст., у період інтенсивного розвитку раціоналістичних ідей і світських універси­тетів, актуальність їхніх програм і самого спрямування освіти дещо знизи­лася. Спроба відкрити в Україні перший університет класичного типу за правління К. Розумовського так і не увінчалася успіхом, тож XVIII ст. Геть­манщина доживала із системою вищої освіти теологічного характеру, успад­кованою ще від минулого століття.

Проте варто підкреслити загалом високу забезпеченість Лівобережної України різноманітними школами й досить широкими можливостями на­вчання для нижчих верств населення. Початкова школа, у якій дяк, свяще-

Тема 5

ник або сільський писар навчали читання й елементарних правил арифме­тики, припадала в середньому на 700—900 осіб. Далі охочі до знань діти мог­ли вступати до колегіумів, навчання в яких давало змогу в майбутньому пра­цювати як у світських, так і духовних установах, або претендувати на сан. Колегіуми працювали в Новгороді-Сіверському, Чернігові, Білгороді й Пе­реяславі. Наприкінці XVIII ст. почали відкриватися аналогічні за рівнем ду­ховні навчальні заклади — семінарії.

На землях Правобережної України, що залишились у складі Польщі, по­жвавлюється освітня діяльність уніатської церкви. 1720 р. Замойський си­нод впорядковує діяльність духовних семінарій, які давали освіту священи­кам. На теренах Поділля, Волині й Брацлавщини Василіанський орден засно­вує мережу шкіл з латинською й польською мовами навчання, при яких пра­цювали друкарні. Місцеві українські спудеї також мали можливість для здо­буття вищої духовної освіти в Литві, Німеччині й Італії. Втім, ці заклади охоп­лювали не всі соціальні верстви, а лише верхівку — шляхту й духовенство.

Водночас саме уніатська церква у Правобережній і Західній Україні висту­пала тим фактором культурного розвитку, що сприяв збереженню власне ук­раїнської ідентичності, на противагу полонізаційним процесам і окатоличен­ню соціальної верхівки. Греко-католицькі священики, триб життя й побуту яких мало чим відрізнявся від селянського, на середину XVIII ст. були мало не єдиними, хто за певної освіченості зберіг зв'язок з українською традиційною культурою, мовою й узагалі почуття належності до "руського", себто українсь­кого, світу. Саме з їх середовища вже на початку наступного століття виходи­тимуть автори нової ідеології, діячі національно-визвольного руху.

Центральне місце церкви в культурному житті українських земель яск­раво підкреслює також розвиток архітектури, образотворчого мистецтва й музики. Інтенсивне будівництво в Гетьманщині, особливо її лівобережній частині, починає розгортатися після закінчення "Руїни". Значну увагу слід звернути на Київ з його фортецею й монастирями, котрим протегували не тільки церковні ієрархи, а й гетьмани, козацька старшина. Наприкінці XVII — на початку XVIII ст. тут було зведено споруди Богоявленської церкви (1690— 1693), Військово-Миколаївського собору (1690—1696), церкви Всіх Святих (1696—1698), які вважаються класичними прикладами стилю "козацького бароко". В цій же стилістиці виконано й світські будівлі, наприклад, "мазе-пинський" корпус Києво-Могилянської академії, павільйон фонтана "Сам­сон", старий Гостиний двір. Окрім Києва значне будівництво провадилося в Чернігові, а також гетьманських столицях — Батурині й Глухові. У XVIII ст. на Правобережжі активно розбудовуються осередки уніатської церкви — Почаїв з його комплексом лаврських будівель і Успенським собором (1771 — 1783), собор Св. Юра у Львові (1746—1762), міські ратуші Бучача, Львова та інших міст. Як культовим, так і світським бароковим спорудам прита­манні геометрична чіткість, застосування химерних і складних декорів у вигляді ліплення й кольорової кераміки в народному стилі.

Козацька революція середини XVII ст. Козацький Гетьманат (1648 — кінець XVIII ст.)

Малярство того часу відоме нам також переважно за пам'ятками культо­вого живопису — іконами, іконостасами й настінними розписами. Найбільш яскраві його приклади — іконостас Спасо-Преображенської церкви в Соро-чинцях, малювання Троїцької надбрамної церкви в Києво-Печерській лаврі й Андріївської церкви. Цікавим явищем є й окремі ікони, особливо так звані "козацькі покрови" із зображеннями Богоматері й реальних історичних осіб — гетьманів Богдана Хмельницького, Івана Скоропадського, представ­ників козацької старшини. Взагалі проникнення світських елементів у куль­тове мистецтво було характерною рисою тієї епохи. У православних храмах, згідно з давніми традиціями, з'являлися навіть цілком реалістичні портре­ти ктиторів — благодійників і покровителів того чи іншого монастиря або церкви, котрими найчастіше були гетьмани або полковники. Значного по­ширення в середовищі козацької аристократії набув портрет, справжніми майстрами якого в другій половині XVIII ст. вважалися українці Д. Левиць-кий (1735—1822) та В. Боровиковський (1757—1825). Важливо зазначити також і здобутки художників-графіків Антонія й Леонтія Тарасевичів, Не­стора Амбодика-Максимовича. При Києво-Печерській лаврі існували спе­ціальна малярська школа, що готувала граверів і рисувальників, а також типографія з високопрофесійними художниками й друкарями. Аналогічний друкарській і художній центр був і в Чернігові.

Своєрідність української музики, властива їй і протягом наступних часів, утверджується з появою особливого типу багатоголосого хору — українсь­кого партесу. Значну роль у його розвитку відігравали міські братства, ре­місничі цехи (в тому числі музикантські), а також церковні освітні заклади, як, наприклад, Києво-Могилянська академія або Почаївська лавра, де крім хорів існували симфонічні орекстри й провадилось навчання нотної грамо­ти (так званих "крюків"). Голоси українських співаків, та й хори взагалі, користувалися великою популярністю при дворі російських імператорів, а пізніше — й у професійній імператорській опері, для яких здібних юнаків відбирали спеціальні комісії. З російською музикою була тісно пов'язана і творчість багатьох українських композиторів — майстрів вокальної музики духовного змісту (Д. Бортнянський, А. Ведель, В. Трутовський), котрі здо­бували вищу музичну освіту за кордоном, переважно в Італії. Вже із середи­ни XVIII ст. музичне життя починає набувати цілком самодостатнього ха­рактеру — у Глухові відкривається співацька школа, а при дворі гетьмана Розумовського починає діяти музичний театр. Концерти, опери, балети й музичні комедії для нього ставили трьома мовами під керівництвом італійсь­ких і західноукраїнських музикантів.

Театральне життя в Україні, подібно до багатьох інших країн, упродовж Середньовіччя й раннього нового часу було своєрідним вмістилищем різних мистецьких жанрів — літературного, музичного й власне акторського, які об'єднувались у виставах шкільних театрів при братських школах і вищих навчальних закладах (академіях, колегіумах). Розквіт цього "високого" те­атру, сценарії для якого латинською, польською й українською мовами пи-

 

Гема 5

сали кращі літератори з числа церковних діячів (Феофан Прокопович), при­пав на другу половину XVII—XVIII ст. Одночасно існували й мандрівні тру­пи прфесійних розважальників, які грали для простолюду у вертепах і яр­маркових театрах комедії, містерії з біблійною й побутовою сюжетикою. У другій половині XVIII ст. великий вплив в Україні мав польський та росій­ський класицистичний театр, представлений австрійськими, італійськими та польськими мандрівними трупами.

Опрацьовуючи літературу з цієї теми, слід звернути увагу на те, що пере­лічені вище сфери культурного життя були більшою мірою набутком еліт­них верств суспільства. Високі філософські ідеї, літописи, богословські трак­тати, твори живопису й професійний театр створювалися й були актуальни­ми для досить вузького кола інтелектуалів або тих, хто міг за них заплати­ти. Тому варто звернутися також до так званої популярної, або простонарод­ної, культури і її основних проявів. Найбільш яскравими її явищами можна вважати дерев'яне зодчество, котре наслідувало зразки кам'яного будуван­ня храмів і житлових будинків. Зведені без жодного цвяха й прикрашені химерними розписами з використанням легендарних і апокрифічних сю­жетів, дерев'яні церкви Лівобережжя справляли враження на іноземців і сучасників (Георгіївська церква у с Гоголеві). Характерним виявом народ­них уявлень і творчості є вертеп та інтермедії, в яких використовувалися біблійна сюжетика, легенди, побутові теми. Велику роль у житті міст відігра­вала обрядовість цехів і ремісничих об'єднань, котрі організовували урочисті шестя, відзначали храмові свята.

Основні терміни і поняття

Генеральна старшина — збірна назва найвищих (генеральних) урядників у гетьманаті (Війську Запорозькому). Уряди старшини відповідали військо­вим посадам козацького війська, що сформували протягом кінця XVI — се­редини XVII ст. До них належали генеральний обозний (керівник служби постачання й артилерії), генеральний писар (керував діяльністю Генераль­ної військової канцелярії, фактично зосереджуючи у своїх руках управлін­ня цивільною сферою й зовнішньою політикою гетьманату), генеральний осавул (відав веденням козацьких реєстрів, забезпеченням політичної без­пеки, плануванням бойових дій), генеральний суддя (організовував роботу Генерального суду, здійснював загальний нагляд за функціонуванням судо­вої системи), генеральні бунчужний та хорунжий (не маючи усталеного кола обов'язків, виконували різноманітні доручення гетьманів військово-адміні­стративного й дипломатичного характеру, виступали гетьманськими на­місниками). З утворенням у ході Хмельниччини гетьманату генеральна стар­шина перетворюється на управлінську й військово-адміністративну верхів­ку держави, її політичну еліту. Генеральні урядники утворювали при геть-

Козацька революція середини XVII ст. Козацький Гетьманат (1648 — кінець XVIII ст.)

манові спеціальну раду, без схвалення якої не приймали жодного важливо­го рішення. Рада генеральної старшини спільно з гетьманом виробляла зов­нішньополітичний курс Гетьманщини, приймала іноземні посольства, роз­робляла плани воєнних кампаній, готувала генеральні козацькі ради. Пер­вісно виборні, посади генеральних старшин з часом почали заміщуватися за волею гетьмана, а їх здобуття ставало предметом політичної боротьби в сере­довищі козацької верхівки.

Генеральна військова канцелярія — вища управлінська та військово-адміністративна установа Гетьманщини. Створена в 1649 p., постійно пере­бувала в гетьманських столицях — Чигирині, Гадячі, Батурині й Глухові. Координацією роботи канцелярії відав генеральний писар, а безпосереднє керівництво здійснював реєнт, якому підпорядковувалися штати канцеля­ристів, що спеціалізувалися у різних сферах державного управління, судо­чинства та зовнішньої політики й відповідній документації, а також техніч­ного персоналу (писарів, копіїстів, протоколістів, перекладачів, кур'єрів).

Київська (Києво-Могилянська) академія — перший вищий навчальний заклад на території України. Утворений у вересні 1632 р. в результаті злит­тя Лаврської школи, заснованої київським митрополитом Петром (Могилою) (звідси й назва "Могилянська") в 1631 р., та Київською братською школою. Первісно мав статус колегіуму, а після царських указів 1694 та 1701 р. — академії. Програма навчальних курсів складалася з "семи вільних мистецтв" (базових дисциплін західноєвропейських університетів): граматики, поети­ки, риторики, арифметики, геометрії, астрономії та музики, до яких згодом долучилися філософія й теологія. Поєднання у викладанні церковносло­в'янської, української і латинської мов підносило освітню модель вищої шко­ли на якісно новий рівень, паритетний європейському. Викладачами ака­демії в різні періоди її діяльності були видатні представники вітчизняної науки й культури — Ф. Прокопович, І. Гізель, С. Яворський, С. Тодорсь-кий, І. Фальковський та ін. Протягом середини XVII — XVIII ст. академія відігравала роль центру православної культури в Україні, продукування світських і духовних кадрів для багатьох слов'янських країн. Роль академії поступово занепадає наприкінці XVIII ст., обмежуючись переважно рамка­ми духовної освіти.

Малоросійські колегії — органи виконавчо-розпорядчої влади Російсь­кої держави в Лівобережній Гетьманщині XVIII ст. Перша Малоросійська колегія була заснована в 1722 р. з числа призначених царськими указами цивільних і військових урядовців з метою контролю діяльності українських центральних і місцевих установ і впорядкування їх роботи відповідно до інте­ресів російської політики. Існувала до 1727 р. Другу Малоросійську коле­гію засновано після скасування інституту гетьмана в 1764 р. її діяльність поширювалася на всі сфери державного управління Гетьманщини; сприяла процесу остаточної ліквідації українських автономій (політичної, адмініст­ративної, військової та ін.). Ліквідована 1786 р. в ході реорганізації україн­ських адміністративних установ.

Тема 5

Персонали

Мазепа Іван (1639—1709) — гетьман Лівобережної України (1687— 1709). Походив з української шляхти Київського воєводства. Здобув освіту в Київському та Варшавському єзуїтських колегіумах, університетах Кра­кова й Девентера. Кар'єра Мазепи починалася при дворі польського короля Яна II Казимира, де він виконував різноманітні доручення, в тому числі дип­ломатичного характеру. Залишивши на початку 60-х pp. XVII ст. через ро­динні обставини королівський двір, потрапляє на службу до правобережно­го гетьмана П. Дорошенка, а згодом лівобережного гетьмана І. Самойлови-ча. Саме на Лівобережжі Мазепа досягає найвищого становища в колі стар­шинської аристократії, посідаючи уряд генерального осавула, а з 1687 р. — гетьмана. Послідовно дотримуючись проросійського курсу в зовнішній по­літиці, Мазепа з початку XVIII ст., коли під впливом петрівських реформ став­ляться під сумнів основні гарантії автономного устрою Гетьманщини, почи­нає шукати нового протектора для козацької України. 1705 р. він зав'язує відносини з польським королем Станіславом, а за його посередництва — з головним політичним суперником Петра І — шведським королем Кар­лом XII. У жовтні 1708 р., після вторгнення шведських військ на Лівобереж­жя, Мазепа зі своїми прибічниками й частиною гетьманського війська пере­ходить на бік короля, підписуючи угоду про оформлення шведського протек­торату над Україною як незалежною державою. Позбувшись через жорстокі репресії російського війська підтримки значної частини старшини й козац­тва, гетьман був змушений спиратися, головним чином, на шведів. Після поразки королівської армії під Полтавою разом із Карлом XII переховував­ся в турецьких володіннях, де й скінчив своє життя.

Орлик Пилип (1672—1742) — гетьман Правобережної України в 1710— 1714 pp., голова української політичної еміграції (1714—1742). Походив з родини чеських дворян, котрі, осівши у Великому князівстві Литовському, полонізувалися. Освіту здобув у Віленській єзуїтській колегії, згодом — у Києво-Могилянській академії, звідки у 1693 р. був прийнятий на службу до канцелярії митрополита Київського, а незабаром — до Генеральної військо­вої канцелярії, де пройшов шлях від канцеляриста до реєнта (управителя). 1698 р. одружується з донькою полтавського полковника Герцика. За про­текцією гетьмана І. Мазепи 1706 р. призначений генеральним писарем. Підтримавши антиросійський виступ, у 1709 р. разом із частиною гетьмансь­кого війська й старшини виїжджає до Бендер, де, після смерті Мазепи, був обраний новим гетьманом. Наслідуючи мазепинську політику, намагався через укладення системи військово-політичних договорів (зі Швецією й Кримським ханством) і організацію кількох походів визволити Лівобереж­ну та Правобережну Україну з-під московської влади. Після поразки своїх планів і втрати підтримки союзників, Орлик у супроводі кількох старшин був змушений виїхати спочатку до Швеції, Австрії, Греції, а згодом — Мол-

Козацька революція середини XVII ст. Козацький Гетьманат (1648 — кінець XVIII ст.)

давії. Орлик виношував проекти створення антиросійської коаліції, напи­сав кілька політичних трактатів і відозв до європейських монархів — "Вивід прав України" (1712), "Маніфест до європейських урядів" (1712).

Розумовський Кирило (1728— 1803) — гетьман Лівобережної України (1750—1764), граф (1744), камергер (1745), генерал-фельдмаршал (1750), сенатор (1762) Російської імперії, президент Російської академії наук (1745— 1765). Син незаможного козака Козелецької сотні Чернігівського полку, Кирило Розумовський робить блискавичну кар'єру при петербурзькому дворі завдяки впливу свого старшого брата Олексія, який перебував у моргана­тичному шлюбі з імператрицею Єлизаветою. Відбувши дворічне навчання в європейських університетах, у лютому 1750 р. на старшинському з'їзді був обраний гетьманом Лівобережної України. Послідовно сприяв відновлення автономних прав Гетьманщини. Провів серію реформ у галузі судочинства (1760— 1763), кодифікації права, політичного та військового устрою (1762— 1763). Намагався відновити діяльність представницьких органів старшини й шляхти, провадити самостійну кадрову політику, модернізувати систему освіти. Занепокоєна цією діяльністю, а також планами Розумовського щодо запровадження спадкового гетьманства, нова імператриця Катерина II в ли­стопаді 1764 р. змусила піти його у відставку й підписала маніфест про ска­сування інституту гетьманства.

Найважливіші події

1686 р. — підпорядкування Київської митрополії Московському патрі­архату.

1700—1721 pp. — Північна війна.

1701, 26 вересня — надання Київському колегіуму статусу академії.

1702, липень — 1704, серпень — серія козацьких повстань у Правобе­режній Україні.

 

1708, жовтень — перехід гетьмана І. Мазепи на бік шведського короля Карла XII. Підписання шведсько-української угоди про протекторат.

1709, 27 червня — Полтавська битва.

1708—1722 pp. — гетьманування П. Скоропадського.

1710, квітень — обрання на гетьманство П. Орлика. Затвердження
"Пактів і Конституцій прав і вольностей Війська Запорозького".

1722, квітень — запровадження Малоросійської колегії.

1728—1734 pp. — гетьманування Д. Апостола.

1734—1750 pp. — діяльність Правління гетьманського уряду.

1750—1764 pp. — гетьманування К. Розумовського.

1764—1786 pp. — діяльність другої Малоросійської колегії.

1775, серпень — маніфест про скасування Запорозької Січі.

Тема 5

Персонали

Мазепа Іван (1639—1709) — гетьман Лівобережної України (1687— 1709). Походив з української шляхти Київського воєводства. Здобув освіту в Київському та Варшавському єзуїтських колегіумах, університетах Кра­кова й Девентера. Кар'єра Мазепи починалася при дворі польського короля Яна II Казимира, де він виконував різноманітні доручення, в тому числі дип­ломатичного характеру. Залишивши на початку 60-х pp. XVII ст. через ро­динні обставини королівський двір, потрапляє на службу до правобережно­го гетьмана П. Дорошенка, а згодом лівобережного гетьмана І. Самойлови-ча. Саме на Лівобережжі Мазепа досягає найвищого становища в колі стар­шинської аристократії, посідаючи уряд генерального осавула, а з 1687 р. — гетьмана. Послідовно дотримуючись проросійського курсу в зовнішній по­літиці, Мазепа з початку XVIII ст., коли під впливом петрівських реформ став­ляться під сумнів основні гарантії автономного устрою Гетьманщини, почи­нає шукати нового протектора для козацької України. 1705 р. він зав'язує відносини з польським королем Станіславом, а за його посередництва — з головним політичним суперником Петра І — шведським королем Кар­лом XII. У жовтні 1708 р., після вторгнення шведських військ на Лівобереж­жя, Мазепа зі своїми прибічниками й частиною гетьманського війська пере­ходить на бік короля, підписуючи угоду про оформлення шведського протек­торату над Україною як незалежною державою. Позбувшись через жорстокі репресії російського війська підтримки значної частини старшини й козац­тва, гетьман був змушений спиратися, головним чином, на шведів. Після поразки королівської армії під Полтавою разом із Карлом XII переховував­ся в турецьких володіннях, де й скінчив своє життя.

Орлик Пилип (1672—1742) — гетьман Правобережної України в 1710— 1714 pp., голова української політичної еміграції (1714—1742). Походив з родини чеських дворян, котрі, осівши у Великому князівстві Литовському, полонізувалися. Освіту здобув у Віленській єзуїтській колегії, згодом — у Києво-Могилянській академії, звідки у 1693 р. був прийнятий на службу до канцелярії митрополита Київського, а незабаром — до Генеральної військо­вої канцелярії, де пройшов шлях від канцеляриста до реєнта (управителя). 1698 р. одружується з донькою полтавського полковника Герцика. За про­текцією гетьмана І. Мазепи 1706 р. призначений генеральним писарем. Підтримавши антиросійський виступ, у 1709 р. разом із частиною гетьмансь­кого війська й старшини виїжджає до Бендер, де, після смерті Мазепи, був обраний новим гетьманом. Наслідуючи мазепинську політику, намагався через укладення системи військово-політичних договорів (зі Швецією й Кримським ханством) і організацію кількох походів визволити Лівобереж­ну та Правобережну Україну з-під московської влади. Після поразки своїх планів і втрати підтримки союзників, Орлик у супроводі кількох старшин був змушений виїхати спочатку до Швеції, Австрії, Греції, а згодом — Мол-

Козацька революція середини XVII ст. Козацький Гетьманат (1648 — кінець XVIII ст.)

давії. Орлик виношував проекти створення антиросійської коаліції, напи­сав кілька політичних трактатів і відозв до європейських монархів — "Вивід прав України" (1712), "Маніфест до європейських урядів" (1712).

Розумовський Кирило (1728—1803) — гетьман Лівобережної України (1750—1764), граф (1744), камергер (1745), генерал-фельдмаршал (1750), сенатор (1762) Російської імперії, президент Російської академії наук (1745— 1765). Син незаможного козака Козелецької сотні Чернігівського полку, Кирило Розумовський робить блискавичну кар'єру при петербурзькому дворі завдяки впливу свого старшого брата Олексія, який перебував у моргана­тичному шлюбі з імператрицею Єлизаветою. Відбувши дворічне навчання в європейських університетах, у лютому 1750 р. на старшинському з'їзді був обраний гетьманом Лівобережної України. Послідовно сприяв відновлення автономних прав Гетьманщини. Провів серію реформ у галузі судочинства (1760— 1763), кодифікації права, політичного та військового устрою (1762— 1763). Намагався відновити діяльність представницьких органів старшини й шляхти, провадити самостійну кадрову політику, модернізувати систему освіти. Занепокоєна цією діяльністю, а також планами Розумовського щодо запровадження спадкового гетьманства, нова імператриця Катерина II в ли­стопаді 1764 р. змусила піти його у відставку й підписала маніфест про ска­сування інституту гетьманства.

Найважливіші події

1686 р. — підпорядкування Київської митрополії Московському патрі­архату.

1700—1721 pp. — Північна війна.

1701, 26 вересня — надання Київському колегіуму статусу академії.

1702, липень — 1704, серпень — серія козацьких повстань у Правобе­режній Україні.

 

1708, жовтень — перехід гетьмана І. Мазепи на бік шведського короля Карла XII. Підписання шведсько-української угоди про протекторат.

1709, 27 червня — Полтавська битва.

1708—1722 pp. — гетьманування П. Скоропадського.

1710, квітень — обрання на гетьманство П. Орлика. Затвердження
"Пактів і Конституцій прав і вольностей Війська Запорозького".

1722, квітень — запровадження Малоросійської колегії.

1728—1734 pp. — гетьманування Д. Апостола.

1734—1750 pp. — діяльність Правління гетьманського уряду.

1750—1764 pp. — гетьманування К. Розумовського.

1764—1786 pp. — діяльність другої Малоросійської колегії.

1775, серпень — маніфест про скасування Запорозької Січі.

Контрольні запитання та завдання

1. Дайте визначення головних автономних прав і привілеїв, якими корис­тувалася Гетьманщина у складі Російської держави.

2. Поясніть різницю між "Військом Запорозьким" і "Військом Запорозьким низовим".

3. Охарактеризуйте основні віхи українськоросійських відносин першої половини XVIII cm.

4. Яке значення мали реформи Петра І для Гетьманщини?

5. Який характер мала освіта у вищих навчальних закладах українських земель? Перелічіть їх типи.

6. Яку роль відігравала греко-католицъка церква в культурному житті Правобережної України?

Теми рефератів

1. Гетьманування І. Мазепи (1687 — 1709).