Самостійна підготовка студентів до семінарських занять 1 страница

ЗМІСТ

Передмова.................................................................................................... 7

Тема 1. Вступ до курсу "Історія України".................................................... 9

Тема 2. Витоки українського народу............................................................ 25

Тема 3. Київська Русь. Галицько-Волинська держава................................ 43

Тема 4. Українські землі у складі Великого князівства Литовського

та Речі Посполитої (XIV—XVI ст.)................................................ 76

Тема 5. Козацька революція середини XVII ст.

Козацький Гетьманат (1648 р. — кінець XVIII ст.)................... 127

Тема 6. Українські землі у складі Російської

та Австро-Угорської імперій....................................................... 157

Тема 7. Українська революція (1917—1920 рр.)...................................... 221

Тема 8. Україна між двома війнами (1921—1939 рр.).............................. 260

Тема 9. Україна в роки Другої світової і Великої

Вітчизняної воєн (1939—1945 рр.)............................................. 306

Тема 10. Україна в 1945—1991 pp.: трансформації

суспільного розвитку................................................................. 321

Тема 11. Розбудова незалежної України.................................................... 352

САМОСТІЙНА ПІДГОТОВКА СТУДЕНТІВ ДО СЕМІНАРСЬКИХ ЗАНЯТЬ

З ІСТОРІЇ УКРАЇНИ...................................................................................... 435

Загальні рекомендації................................................................... 435

Роль лекцій в організації самостійної роботи студентів............ 436

Особливості самостійної підготовки студентів

до семінарських занять................................................................ 442

Підготовка реферату.................................................................... 454

Підготовка до заліків та іспитів.................................................. 456

ПЕРЕДМОВА

Книга, яку читач нині тримає перед собою, є не зовсім звичайним посібником з історії України. Ще десять-дванадцять років тому подібні видання були надзвичайно рідкісним явищем: вузівських курсів з вітчизняної історії налічувалося лише кілька, а повноцінних, тобто таких, які б більш-менш зважено репрезентували всю складність і суперечливість історичного процесу, роль у ньому окремих особистостей, багатогранність політичних, культурних та економічних контактів із сусідніми народами, не було зовсім. Історія України в умовах домінування державно-партійної ідеології радянських часів, що проповідувала відмову від історій окремих народів, котрі з плином часу мусили злитися в історію нової спільноти — "радянського народу", явно не належала до кола актуальних дисциплін.

Нині часи змінилися, кількість наукової та навчальної літератури на полицях бібліотек зросла настільки, що навіть важко собі уявити, як ще донедавна пересічний український викладач чи студент буквально "полював" у книгарнях на перший популярний курс "Україна. Історія" канадського професора, українця за походженням Ореста Субтельного. Значною мірою цей справжній "підручниковий бум" завдячує інтенсивному розвитку вітчизняної історичної науки. Попри певні відступи, втрати, блукання манівцями методологічних суперечок вона змогла не тільки зберегти власний потенціал, а й плідно його нарощувати. Зняття гласних і негласних заборон на вивчення культурно-національних процесів, явищ політичної та військової історії України, відкриття спеціальних фондів архівів і бібліотек, пожвавлення співпраці із зарубіжними науковцями — все це, безумовно, сприяло й сприятиме надалі підвищенню якісного рівня історичних студій, їх тематичному урізноманітненню, а відтак — збільшенню зацікавленості широких кіл громадськості нововідкритими сторінками нашої минувшини.

Власне, певним підсумком цих нових течій сучасної науки і є нинішній посібник, підготовлений колективом викладачів одного з найбільш авторитетних наукових і навчальних центрів — історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Його автори — не тільки відомі вчені, фахівці з різних періодів і галузей української історії, а

й досвідчені викладачі, невтомні популяризатори знань про минуле, що не один рік працюють зі студентською аудиторією.

Посібник має дві основні цілі. Перша з них практична й полягає в тому, щоб надати студентові методичну й інформаційну допомогу при підготовці до семінарських занять. Тут він знайде необхідний обсяг фактичного матеріалу щодо окремих періодів вітчизняної історії, починаючи від первістків людського життя на території сучасної України й закінчуючи проблемами розбудови сучасної Української держави, тлумачення ключових подій і явищ соціального, економічного, політичного та культурного життя, біографічні довідки про видатних діячів минулого, роз'яснення історичних термінів і назв. Окрім власне інформаційного блоку посібник містить також методичні матеріали, присвячені основній проблематиці курсу, його меті й завданням, зв'язку історії України з іншими навчальними дисциплінами, практичними порадами, як найоптимальніше побудувати самостійну роботу під час підготовки семінарських тем, шукати й опрацьовувати літературу, готувати реферати й усні повідомлення.

Останнім часом ми звикли до того, що вітчизняна історія постає перед нами виключно в темних, а то й криваво-чорних барвах. Ними зображують чи то масштабні соціальні потрясіння, чи то виснажливі війни, які спричинялися до жахливих людських втрат і руйнації паростків національної держави. Насправді ж минуле України виглядає навдивовиж різноликим, воно знає і приниження, і справжні тріумфи, за всіх труднощів і потрясінь економічного, соціального, політичного й духовного характеру, незважаючи на те, що країна нерідко тупцювала на місці, а то й з вини її правителів втрачала історичні шанси, відступала, загальна тенденція розвитку незмінно залишалася висхідною. Показати сучасному читачеві, як відбувалися ці процеси, в чому безпосередньо вони втілювалися й до чого привели, якими були умови життя, правові норми, владні органи, зрештою, прості люди з їхніми ідеями, вчинками, успіхами й невдачами, — ось коло питань, що розглядаються на сторінках цієї книги.

Друга ціль передбачає дещо інший підхід до прочитання матеріалів, об'єднаних у цьому посібнику. Відбір сюжетів і фактажу, їх інтерпретації й узагальнення ні в якому разі не мають на меті нав'язати той чи інший "єдино правильний" погляд на вельми складні й суперечливі події минулого. Серед них чимало тем, як, наприклад, доля давньоруської спадщини або політичне кредо Івана Мазепи, котрі дискутуються зараз у нашому суспільстві надзвичайно контроверсійно та гостро. Тож автори намагалися своїм викладом привернути увагу студента до них, підкреслити ті чи інші особливості й, що найголовніше, — спонукати до самостійного мислення, творчого, можливо, навіть критичного підходу, бо лише ці якості сприяють формуванню власної думки, усвідомленої громадянської позиції — тих складових, які є неодмінними рисами члена громадянського суспільства.

Академік HAH України Володимир Литвин

Тема 1

ВСТУП ДО КУРСУ "ІСТОРІЯ УКРАЇНИ" (2 год)

Тема "Вступ до курсу "Історія України" присвячена усвідомленню мети і завдань названого предмета, загальноосвітнього, соціально виховного і прагматичного значення його вивчення студентами вищих навчальних закладів. Вивчаючи тему, важливо зрозуміти сутність та особливості періодизації ук раїнського історичного процесу, визначити характерні риси кожного з історичних періодів. Велике пізнавально-методологічне значення має розуміння джерельної бази історії України, особливостей класифікації джерел, значення для відтворення історичного минулого українського народу основних типів і видів історичних джерел, сховищ, у яких вони зберігаються і вивчаються.

План семінарського заняття

1. Предмет і завдання курсу "Історія України".

2. Періодизація історії України.

3. Джерела вивчення української історії.

Методичні рекомендації

1. Предмет і завдання курсу "Історія України". Висвітлення цього питання доцільно розпочати з характеристики значення історичних знань, визначення тих змін, які відбуваються в історичній науці та історичній свідомості суспільства після проголошення суверенітету України.

Історія — це минуле, повернуте у майбутнє. Без ґрунтовних наукових знань про минуле свого народу неможливо зрозуміти сучасне, передбачити, а тим більше будувати майбутнє. Історія — це вчитель, збагачений тисячолітнім досвідом людства. Знаючи закономірності й особливості історичного поступу, можна уникнути безлічі помилок і спрогнозувати майбутнє. Варто згадати роздуми історика В.О. Ключевського про роль "magistra vitae" в суспільстві. Він писав: "...Історія вчить навіть тих, хто в неї не учиться;

Тема 1

вона їх проучує за невігластво і зневагу". Той, хто діє поза історією або наперекір їй, завжди врешті-решт шкодуватиме про своє недбайливе ставлення до неї. Ще в 1930-ті pp. іспанський філософ Хосе Ортега-і-Гассет писав: "Історична наука конче потрібна для збереження і продовження зрілої цивілізації не тому, щоб вона давала готові рішення для нових конфліктів, — життя ніколи не повторюється і вимагає завжди нових рішень, — а тому, що вона охороняє нас від повторення помилок минулого, якщо людина або країна здійснила великий шлях і опинилася в складному становищі, до того ж втрачає пам'ять і не може використати досвід минулого, тоді справи погані".

Місце і роль історичної науки в суспільстві визначаються як її пізнавально-освітньою, виховною, так і прагматично-практичною функціями, можливостями використання історичного досвіду сьогодні, а також моделювання його проявів у майбутньому. Проте на історичних уроках потрібно вчитися, не копіюючи механічно досвід минулого, а упорядковуючи його з метою пояснення практики сьогодення.

У радянську добу, за тоталітарного режиму, об'єктивне відтворення українського історичного процесу поступалося ідеологізованим історичним працям, які писалися на догоду політичній кон'юнктурі. Радянська історична наука була перетворена в безпосереднє знаряддя політики, в інструмент для обслуговування політичних інтересів партійно-державного керівництва. Це пояснюється тим, що в умовах тоталітарної держави бюрократія постійно піклується про зміцнення своєї економічної і політичної влади. Інтереси цієї бюрократії все більше вступають у суперечність з інтересами народу. А оскільки обман є невід'ємною умовою збереження влади бюрократії, то фальсифікація історії в тоталітарному суспільстві стає неминучою. Якраз тому в радянську добу широкий читацький загал був позбавлений можливості ознайомлюватися з дослідженнями зарубіжних істориків-немарк-систів, представників української діаспори. В умовах радянського тоталітаризму українці мали деформовану історичну свідомість. Влада розуміла, що людьми легше управляти, коли вони не знають власної історії.

Трагедія України полягала ще і в тому, що впродовж століть на її території співіснували різні державні структури. Таким чином, природний самобутній шлях українського народу немов зникав на тлі загальних подій у житті Росії та Польщі, згодом — Австро-Угорщини, пізніше, після Вер-сальськихугод, — Румунії, Чехословаччини, тієї ж Польщі, врешті-решт — СРСР. Історія України у працях багатьох дослідників часто мала вигляд низки спорадичних ілюстрацій до минулого тих країн, які володіли її землями. І нерідко український народ зображався не тільки недержавним, назавжди прикутим до інших держав, а й навіть приреченим розчинитися у складі панівної нації.

Проти такого сприйняття українського історичного процесу ще наприкінці XIX — на початку XX ст. рішуче виступив Михайло Грушевський. Він першим створив фундаментальну наукову історію України — "Історію України-Руси", в якій показав, що і "бездержавні народи" мають національ-

Вступ до курсу "Історія України"

ну історію. Вона не збігається з державною історією країни, яка в той чи інший період узурпує чи окупує територію цього народу. І це найкраще ілюструється історією українського народу під польською, російською та іншими чужими окупаціями. На жаль, з кінця 1920-х pp. радянський тоталітарний режим не дозволяв вітчизняним історикам не лише використовувати, а й навіть звертатися до науково-історичної спадщини М. Грушевського — засновника наукової національної історіографії.

Політичне, економічне і національно-культурне відродження України, яке розпочалося після проголошення незалежності, супроводжується зростаючим прагненням українського народу до пізнання власної історії. Мільйони людей гостро відчувають наслідки здійснюваної радянською владою впродовж десятків років деформації історичної свідомості й не хочуть більше миритися з цим. Найцінніший скарб, що його одержав український народ разом зі своєю державною незалежністю, — це можливість повернення своєї історії, національної пам'яті, які століттями спотворювалися, фальсифікувалися на догоду панівній у той чи інший період владі, політиці тієї чи іншої держави, до складу якої входили українські землі. Нині Україна є повноправним членом світової спільноти цивілізованих країн як держава, що має право не тільки на самостійний поступ у майбутнє, а й на власну історію.

Завдання побудови в Україні демократичного громадянського суспільства вимагає формування відповідної суспільної свідомості, чому сприяє багато чинників, у томі числі знання української історії. Розбудова самостійної держави потребує висококваліфікованих спеціалістів, здатних продовжити кращі традиції українства, розбудови державності. Історичний досвід відіграє велику роль у процесі національного відродження нашого народу. У зв'язку з цим історія України є дорогоцінною спадщиною. Вона втілює в собі віхи історичного шляху українського народу, який протягом багатьох століть робив свій внесок у розвиток світової цивілізації. Звернення до історії з новою силою пробуджує національні та громадські почуття, формує духовні підвалини суспільства, посилює історичну відповідальність. Отже, сучасне життя суспільства, процеси посткомуністичної трансформації України потребують допомоги історичної науки.

Здобуття Україною незалежності стало визначальною передумовою переосмислення українського історичного процесу, створення на основі широкого кола джерел сучасних, неупереджених праць. Вітчизняна історична наука звільнилася від марксистсько-ленінської ідеологізації та політизації, класового принципу в оцінці історичних явищ і подій, стала на шлях переосмислення та оновлення історичних знань. І це стає однією з важливих гарантій незворотності національно-державного відродження українського народу.

Курс "Історія України" є однією з головних складових гуманітарної загальноосвітньої підготовки фахівців з вищою освітою. Він сприяє розвиткові особистості, формуванню її політичної відповідальності та творчого підходу до вирішення суспільних проблем. Засвоєння історичного досвіду

Тема 1

допоможе майбутнім спеціалістам зайняти чітку громадянську позицію, розібратися у складностях сучасного життя. Особливо це важливо сьогодні, коли в суспільно-політичній свідомості громадян України відбувається своєрідне "протистояння" щодо оцінки історичного минулого нашого народу. Ці та інші чинники зумовлюють зростаюче значення пізнання історії України. Предметом курсу "Історія України" є український історичний процес від найдавніших часів, тобто появи людей на території України, до сьогодення включно. Курс української історії акумулює найновіші досягнення історіографії етногенезу українського народу, його соціально-економічного, політичного і культурного розвитку, місця в системі міжнародних відносин та у світовій цивілізації. Отже, курс "Історія України" передбачає розкриття основних проявів історичного процесу в Україні, висвітлення тих численних фактів, подій, явищ, які замовчувалися і фальсифікувалися радянською історіографією чи на догоду панівним режимам та окремим силам подавалися неправильно, однобічно. Насамперед це стосується проблем державності українського народу, його культурної спадщини, різних аспектів історії козацтва та інших станів України, ролі та значення кожного з них у визвольній боротьбі українського народу, місця України в системі міжнародних відносин тощо. Курс "Історія України" передбачає ознайомлення з основними етапами українського національного руху, його конкретним змістом і організаційними формами. Він розкриває діяльність українських політичних партій та організацій від початку їх заснування і до становлення сучасної політичної системи в Україні, показує тяжкі для України наслідки радянської тоталітарної влади, висвітлює особливості сучасного національно-державного відродження українського народу. Мета курсу полягає в розкритті закономірностей та особливостей економічного, соціального, політичного та культурного розвитку України, її відносин з іншими народами та державами.

Завдання курсу:

— подати наукову періодизацію історії України, характерні риси основних періодів української історії, їхні особливості, визначальні події та явища в кожному з них;

— узагальнити досвід національного державотворення, традиції української державності, значення боротьби українського народу за її відродження та збереження;

— розкрити історію соціально-економічних та суспільно-політичних процесів в Україні, основні етапи українського національно-визвольного руху, його конкретний зміст і організаційні форми, визначити роль і місце в українській історії видатних історичних осіб;

— висвітлити зміст і особливості розвитку української матеріальної та духовної культури, її взаємозв'язок зі світовою культурою;

Вступ до курсу "Історія України"

— показати найважливіші події та явища української історії в контексті світової історії, роль України в системі міжнародних відносин.

2. Періодизація історії України. Розкриваючи друге питання, варто зазначити, що періодизація історії України, як і періодизація історії інших країн, застосовується з метою систематизування й упорядкування історичного минулого. Періодизація історії України — це поділ історичного процесу на великі проміжки часу, які різняться між собою важливими змінами в житті суспільства, зокрема в розвитку господарства, суспільних форм, релігії, мистецтва тощо. Вона допомагає осмисленню історичного процесу, полегшує виявлення його внутрішніх закономірностей і дає можливість наукового узагальнення. Об'єктом періодизації може бути як весь український історичний процес, так і окремі галузі життя та діяльності українського народу, які розглядаються в історичному аспекті: економіка, міжнародні відносини, культура і, нарешті, окремі явища — суспільно-політичний і національний рух, війни, революції та ін.

В історичній науці використовуються різні критерії і підходи до періодизації історичного процесу, є декілька загальних схем періодизації історії України. Кожна з них базується на певних методологічних засадах та критеріях. Отже, будь-яка періодизація є умовною.

Основи періодизації історії України були закладені вченим світового рівня М. Грушевським наприкінці XIX — на початку XX ст. у процесі роботи над синтетичною працею, десятитомною "Історією України-Руси". Найважливіший внесок вченого в українську науку якраз і полягає в обґрунтуванні та впровадженні самобутньої схеми українського історичного процесу, яка покладена в основу української національної історіографії, і створенні монументальної аналітично-синтетичної праці "Історія України-Руси", що мала і має вирішальний вплив на розвиток української історичної науки.

М. Грушевський рішуче виступив з науковою критикою російської схеми історії східноєвропейських народів, яка обстоювала концепцію "общерусскої" народності, її історії і культури, водночас нехтуючи історичним розвитком українського і білоруського народів, що, власне, було виявом російського історіографічного шовінізму. Михайло Грушевський розробив власні підходи до історичного минулого України, які відрізнялися від панівної в офіційній російській історіографії схеми розвитку історичного процесу за М. Карамзіним, С. Соловйовим, В. Ключевським, М. Погодіним. В уза-гальнювальній формі вчений виклав нову схему історії України у статті "Звичайна схема "русскої" історії і справа раціонального укладу історії східного слов'янства" (1904). Квінтесенцією авторських роздумів є саме думка про те, що "общерусскої" історії не було й не може бути, як немає "общерусскої" народності. Може бути історія всіх "руських народностей, кому охота їх так називати", або історія східного слов'янства. Вона й повинна стати, як вважав учений, на місце теперішньої "русскої історії". Отже, М. Грушевський

Тема 1

критично оцінив і відкинув "звичайну" схему російських істориків з їхньою концепцією "общерусскої" народності та запереченням раннього історичного розвитку українського і білоруського народів. Він обґрунтував думку про необхідність вивчення різних гілок східного слов'янства, створив власну, не підпорядковану російській, історію українського народу. М. Грушевсь-кий науково довів безпідставність домагань Московської держави на частину давньоруської спадщини, спадкоємцем якої, на його думку, є виключно "українсько-руська" народність, оскільки вона створила Київську державу. Вчений довів, що спроби пов'язати Київську державу з її суспільно-політичним укладом і культурою з Володимиро-Московським князівством XIII— XIV ст. не мають під собою підстав. Українські племена стали державотворчим елементом у формуванні Київської держави, культурно-політичну спадщину якої перебрала Галицько-Волинська держава, а не Московська, як було прийнято вважати в російській дореволюційній, а потім і в радянській історіографії. "Ми знаємо, — писав М. Грушевський, — що Київська держава, право, культура були утвором одної народності, українсько-руської; Воло-димиро-Московська — другої, великоруської". Отже, штучне сполучення української і московської історії в середньовіччі не має об'єктивної історичної бази. Київський період української історії перейшов не у володимиро-московський, а в галицько-волинський XIII ст.

Відповідно до своєї історичної схеми М. Грушевський в "Історії України-Руси" та інших історичних працях ("Очерк истории украинского народа" (1904) "Ілюстрована історія України", (1911) та ін.) встановив періодизацію українського історичного процесу. Рання історія, Київська, Галицько-Волинська держави органічно пов'язані політичними, етнічними і культурними процесами українського народу. Вони набули продовження за литовсько-польської доби української історії, у Хмельниччині та добі козаччини, в українському відродженні кінця XVIII — початку XX ст. Отже, М. Грушевський розкривав тяглість і нерозривність української історії від її ранньої доби, через середньовіччя, аж до нового періоду історії України. Український народ був основою безперервності українського історичного процесу. Він, незважаючи на історичні катаклізми, поневолення іншими державами, полонізацію та русифікацію в різні періоди, витримав, і завжди був джерелом національного відродження, став тим цементом, який пов'язав усі періоди історії України.

Розроблена М. Грушевським схема та відповідна до неї періодизація української історії стали основою його "Історії України-Руси" та інших українознавчих досліджень, були визнані й прийняті українськими істориками в Галичині та в еміграції, у 1920-х pp. — у радянській Україні. Один із найви-датніших українських істориків Дмитро Багалій дав таку характеристику і оцінку схеми М. Грушевського: "Я властиво визнаю схему М.С. Грушевсь-кого за правильну щодо української історії, вона правильна і з теоретичного, і з практичного боку, бо український народ жив історичним життям про-

Вступ до курсу "Історія України"

тягом більш ніж тисячоліття, здобув собі з великими труднощами свою власну територію, витратив колосальну енергію, щоб її охороняти та нею користуватися, утворив за цей час націю...".

Українські історики, які проживали на Заході, поклавши в основу схему М. Грушевського, продовжили розробку періодизації історії України, включили до неї XX ст.

Радянські історики, які працювали в умовах тоталітарного режиму, коли історична наука була повністю підпорядкована політиці та марксистсько-ленінській ідеології, відкинули схему М. Грушевського. У радянській історіографії домінував формаційний підхід до періодизації. У зв'язку з цим історія України поділялася на такі формаційні періоди: первісне суспільство, феодалізм, капіталізм, соціалізм. Це був марксистський погляд на послідовність історичного розвитку людства. Основу такого підходу до періодизації становили особливості суспільних відносин: хто володіє засобами виробництва, якими є панівні й експлуатовані класи, в чиїх руках влада тощо. Зрозуміло, що періодизація української історії за формаційною ознакою була заідеологізованою і недосконалою. Адже основним її критерієм був ідеологічний класовий підхід до визначення історичного періоду чи епохи, який базувався на марксистсько-ленінській доктрині. Тому періодизація була не результатом неупередженого дослідження та узагальнення історії України, а по суті, нав'язувалася "згори" як аксіома. З іншого боку, така періодизація визначала і змістовну спрямованість праць радянських учених, присвячених тим чи іншим аспектам української історії, навіть зумовлювала своєрідне співвідношення обсягів дореволюційної (до більшовицького перевороту в 1917 р.) та післяжовтневої проблематики в узагальнювальних працях з історії України. При побудові загальних курсів з української історії, як правило, половина обсягу присвячувалася подіям до жовтневого перевороту 1917 p., а друга — післяжовтневій історії. Особливо яскраво це виявилось у десятитомній "Истории Украинской ССР", написанійу 1981 —1985 pp. Видання будувалося так, що вже п'ятий том завершувався подіями Лютневої революції 1917 р. Решта томів висвітлювала історію України з 1917 р. до другої половини 1980-х pp. Отже, менше ніж 70 рокам української радянської історії присвячувалася половина цього великого видання. Радянські науковці своєю практичною діяльністю втілювали в життя відомий вислів класика ленінізму, який заявляв, що вся історія людства до епохи пролетарських революцій є тільки передісторією.

Сучасна історична наука висунула чимало нових підходів до розв'язання проблеми історичної періодизації. Серед них варто назвати цивілізацій-ний (Арнольд Тойнбі). За ним якісна та часова віднесеність суспільства визначається комплексом цивілізаційних цінностей, властивих суспільству. Загальна історія відповідно до цього принципу розглядається як серія "культур" ("цивілізацій"), що йдуть одна за одною і співіснують одна з одною. Всередині цих "культур" історія розглядається як взаємодія різних вікових

Тема 1

поколінь. Цивілізаційний принцип періодизації всесвітньої історії сучасні історики переносять і на періодизацію історії окремих країн і народів. У 1970—1980-х pp. зарубіжні дослідники П. Магочі та Н. Чировський зробили спробу застосувати його до історії України. Так, у створеному при Гарвардському університеті (СІЛА) Інституті українських досліджень було видано у 1977 р. брошуру П. Магочі "Українська історична спадщина". У1981 р. в Нью-Йорку вийшов перший том тритомного "Вступу до історії України" Н. Чировського, у вступному розділі якого викладена схема періодизації історії України. Методологічні принципи періодизації названих авторів вимагають розглядати українську історію в контексті взаємодії з іншими цивілізаціями та з урахуванням впливу на історичний розвиток українського народу "національного духу", притаманних українцям ідей демократизму, свободолюбства.

Після проголошення 24 серпня 1991 р. незалежності України розпочалося активне наукове співробітництво вітчизняних істориків з істориками української діаспори, яке охоплює і розробку періодизації історії України. І хоча проблеми періодизації продовжують залишатися дискусійними, сьогодні можна виділити такі основні періоди в українській історії:

1. Стародавня доба. Охоплює час від початку формування людської цивілізації на території України і до східнослов'янських племен у VII—IX ст. У стародавню добу Україну населяли різноманітні племена і народи. Вони залишили свій слід в історії населення країни. Кіммерійці, скіфи, сармати, греки, готи, гуни, авари та інші народи на різних етапах історичного розвитку впливали на життя та побут місцевого населення. Починаючи з епохи бронзи (II — початок І тис. до н. е.), особливо в лісостеповій та поліській зонах Дніпровського Правобережжя, зароджується праслов'янський етнічний масив, що з часом посів провідне місце на українських землях. На межі нової ери формується культура давніх слов'ян — венедів, антів, склавинів. Існування антської політичної організації стало вершиною суспільно-політичного розвитку давніх слов'ян. У VII—IX ст. на українських землях проживали великі племінні об'єднання східних слов'ян, які і склали підґрунтя східнослов'янської державності.