Седнев, 1847, мар­та 7] - 1858, мар­та 6

Нижній Нов­го­род]

В КАЗЕМАТІ

 

Моїм со­уз­ни­кам пос­вя­щаю

 

Згадайте, братія моя…

Бодай те ли­хо не вер­та­лось,

Як ви гар­не­сенько і я

Із-за ре­шот­ки ви­зи­ра­ли.

І, пев­не, ду­ма­ли: “Ко­ли

На ра­ду ти­ху, на роз­мо­ву,

Коли ми зійде­мо­ся зно­ву

На сій зу­бо­женій землі?”

Ніколи, братія, ніко­ли

З Дніпра укупі не п'ємо!

Розійдемось, роз­не­се­мо

В сте­пи, в ліси свою не­до­лю,

Повіруєм ще тро­хи в во­лю,

А потім жи­ти поч­не­мо

Меж людьми, як лю­де.

А по­ки те бу­де,

Любітеся, бра­ти мої,

Украйну любіте

І за неї, без­та­лан­ну,

Господа моліте.

І йо­го за­будьте, дру­ги,

І не прок­ли­най­те.

І ме­не в не­волі лютій

Інколи зга­дай­те.

[1847, Орська кріпость]

 

I

 

Ой од­на я, од­на,

Як би­ли­ноч­ка в полі,

Та не дав мені бог

Ані щас­тя, ні долі.

Тілько дав мені бог

Красу - карії очі,

Та й ті вип­ла­ка­ла

В са­мо­тині дівочій.

Ані бра­ти­ка я,

Ні сест­рич­ки не зна­ла,

Меж чу­жи­ми зрос­ла,

І зрос­ла - не ко­ха­лась!

Де ж дру­жи­на моя,

Де ви, добрії лю­де?

Їх не­ма, я са­ма.

А дру­жи­ни й не бу­де!

[Між 17 квітня і 19 трав­ня 1847, С.-Пе­тер­бург]

 

II

 

За бай­ра­ком бай­рак,

А там степ та мо­ги­ла.

Із мо­ги­ли ко­зак

Встає си­вий, по­хи­лий.

Встає сам уночі,

Іде в степ, а йду­чи

Співа, сум­но співає:

“Наносили землі

Та й до­до­му пішли,

І ніхто не зга­дає.

Нас тут трис­та, як скло!

Товариства ляг­ло!

І зем­ля не прий­має.

Як зап­ро­дав гетьман

У яр­мо хрис­ти­ян,

Нас пос­лав по­га­ня­ти.

По своїй по землі

Свою кров роз­ли­ли

І заріза­ли бра­та.

Крові бра­та впи­лись

І отут по­ляг­ли

У мо­гилі зак­лятій”.

Та й за­мовк, за­жу­ривсь

І на спис по­хи­ливсь.

Став на самій мо­гилі,

На Дніпро по­зи­рав,

Тяжко пла­кав, ри­дав,

Сині хвилі го­ло­си­ли.

З-за Дніпра із се­ла

Руна гаєм гу­ла,

Треті півні співа­ли.

Провалився ко­зак,

Стрепенувся бай­рак,

А мо­ги­ла зас­тог­на­ла.

[Між 17 квітня і 19 трав­ня 1847, С.-Пе­тер­бург]

 

III

 

Мені од­на­ко­во, чи бу­ду

Я жить в Ук­раїні, чи ні.

Чи хто зга­дає, чи за­бу­де

Мене в снігу на чу­жині -

Однаковісінько мені.

В не­волі виріс меж чу­жи­ми,

І, не оп­ла­ка­ний своїми,

В не­волі, пла­чу­чи, ум­ру,

І все з со­бою за­бе­ру,

Малого сліду не по­ки­ну

На нашій славній Ук­раїні,

На нашій - не своїй землі.

І не пом'яне батько з си­ном,

Не ска­же си­нові:

“Молись, Мо­ли­ся, си­ну: за Вкраїну

Його за­му­чи­ли ко­лись”.

Мені од­на­ко­во, чи бу­де

Той син мо­ли­ти­ся, чи ні…

Та не од­на­ко­во мені,

Як Ук­раїну злії лю­де

Присплять, лу­каві, і в огні

Її, ок­ра­де­ную, збу­дять…

Ох, не од­на­ко­во мені.

[Між 17 квітня і 19 трав­ня 1847, С.-Пе­тер­бург]

 

IV

 

“Не ки­дай ма­тері!” - ка­за­ли,

А ти по­ки­ну­ла, втек­ла.

Шукала ма­ти - не най­шла,

Та вже й шу­ка­ти пе­рес­та­ла,

Умерла пла­чу­чи. Дав­но

Не чуть ніко­го, де ти гра­лась;

Собака десь по­манд­ру­ва­ла,

І в хаті ви­би­то вікно.

В са­доч­ку тем­но­му яг­ня­та

Удень па­суться. А вночі

Віщують со­ви та сичі

І не да­ють сусідам спа­ти.

І твій барвіно­чок хре­ща­тий

Заріс бо­ги­лою, жду­чи

Тебе неквітча­ну. І в гаї

Ставочок чис­тий ви­си­хав,

Де ти ку­па­ла­ся ко­лись.

І гай су­мує, по­хи­ливсь.

У гаї пташ­ка не співав -

Й її з со­бою за­нес­ла.

В яру кри­ни­ця за­ва­ли­лась,

Верба усох­ла, по­хи­ли­лась,

І сте­жеч­ка, де ти хо­ди­ла,

Колючим тер­ном по­рос­ла.

Куди по­ли­ну­ла, де ділась?

До ко­го ти пе­ре­летіла?

В чужій землі, в чужій сем'ї

Кого ти ра­дуєш? до ко­го,

До ко­го ру­ки при­рос­ли?

Віщує сер­це, що в па­ла­тах

Ти роз­ко­шуєш, і не жаль

Тобі по­ки­ну­тої ха­ти…

Благаю бо­га, щоб пе­чаль

Тебе довіку не збу­ди­ла,

Щоб у па­ла­тах не най­шла…

Щоб бо­га ти не осу­ди­ла

І ма­тері не прок­ля­ла.

[Між 17 квітня і 19 трав­ня 1847, С.-Пе­тер­бург]

 

V

 

“Чого ти хо­диш на мо­ги­лу? -

Насилу ма­ти го­во­ри­ла. -

Чого ти пла­чеш іду­чи,

Чому не спиш ти уночі,

Моя го­луб­ко си­зок­ри­ла?”

“Так, ма­мо, так”.

І знов хо­ди­ла,

А ма­ти пла­ка­ла жду­чи.

Не сон-тра­ва на мо­гилі

Вночі процвітає,

То дівчи­на за­ру­че­на

Калину сад­жає,

І сльоза­ми по­ли­ває,

І гос­по­да про­сить,

Щоб пос­лав він дощі вночі

І дрібнії ро­си.

Щоб ка­ли­на прий­ня­ла­ся,

Розпустила віти.

“Може, пташ­кою при­ли­не

Милий з то­го світа.

Зов'ю йо­му ку­бе­леч­ко

І са­ма при­ли­ну,

І бу­де­мо ще­бе­та­ти

З ми­лим на ка­лині.

Будем пла­кать, ще­бе­та­ти,

Тихо роз­мов­ля­ти,

Будем вку­почці уранці

На той світ літа­ти”.

І ка­ли­на прий­ня­ла­ся,

Віти роз­пус­ти­ла.

І три літа на мо­ги­лу

Дівчина хо­ди­ла.

На чет­вер­те… Не сон-тра­ва

Вночі процвітає,

То дівчи­на з ка­ли­ною

Плаче, роз­мов­ляє:

“Широкая, ви­со­кая

Калино моя,

Не во­дою до схід сон­ця

Поливаная.

Широкії ріки-сльози

Тебе по­ли­ли,

Їх сла­вою лу­ка­вою

Люде по­нес­ли.

Зневажають под­ру­женьки

Подругу свою,

Зневажають чер­во­ную

Калину мою.

Повий мою го­ло­воньку,

Росою умий

І віта­ми ши­ро­ки­ми

Од сон­ця зак­рий.

Вранці най­дуть ме­не лю­де,

Мене осміють.

Широкії твої віти

Діти обірвуть”.

Вранці-рано на ка­лині

Пташка ще­бе­та­ла;

Під ка­ли­ною дівчи­на

Спала, не вста­ва­ла:

Утомилось мо­ло­деє,

Навіки спо­чи­ло -

Вставало сон­це з-за мо­ги­ли,

Раділи лю­де вста­ючи.

А ма­ти й спа­ти не ля­га­ла,

Дочку ве­че­рять до­жи­да­ла

І тяж­ко пла­ка­ла жду­чи.

[Між 17 квітня і 19 трав­ня 1847, С.-Пе­тер­бург]

 

VI

 

Ой, три шля­хи ши­рокії

Докупи зійшли­ся.

На чу­жи­ну з Ук­раїни

Брати розійшли­ся.

Покинули ста­ру матір.

Той жінку по­ки­нув,

А той сест­ру. А най­мен­ший

Молоду дівчи­ну.

Посадила ста­ра ма­ти

Три ясе­ни в полі.

А невістка по­са­ди­ла

Високу то­по­лю.

Три яво­ри по­са­ди­ла

Сестра при до­лині…

А дівчи­на за­ру­че­на -

Червону ка­ли­ну.

Не прий­ня­лись три ясе­ни,

Тополя вси­ха­ла,

Повсихали три яво­ри,

Калина зов'яла.

Не вер­та­ються три бра­ти.

Плаче ста­ра ма­ти,

Плаче жінка з діточ­ка­ми

В не­топ­леній хаті.

Сестра пла­че, йде шу­ка­ти

Братів на чу­жи­ну…

А дівчи­ну за­ру­че­ну

Кладуть в до­мо­ви­ну.

Не вер­та­ються три бра­ти,

По світу блу­ка­ють,

А три шля­хи ши­рокії

Терном за­рос­та­ють.

[Між 17 квітня і 19 трав­ня 1847, С.-Пе­тер­бург]

 

VII

 

Н. Кос­то­ма­ро­ву

 

Веселе со­неч­ко хо­ва­лось

В ве­се­лих хма­рах вес­ня­них.

Гостей за­ко­ва­них своїх

Сердешним чаєм на­пу­ва­ли

І ча­со­вих пе­реміня­ли,

Синємундирих ча­со­вих.

І до две­рей, на ключ замк­ну­тих,

І до ре­шот­ки на вікні

Привик я тро­хи, і мені

Не жаль бу­ло дав­но од­бу­тих,

Давно по­хо­ва­них, за­бу­тих,

Моїх кро­ва­вих тяж­ких сльоз.

А їх чи­ма­ло роз­ли­лось

На мар­не по­ле.

Хоч би ру­та,

А то нічо­го не зійшло!

І я зга­дав своє се­ло.

Кого я там ко­ли по­ки­нув?

І батько й ма­ти в до­мо­вині…

І жа­лем сер­це за­пек­лось,

Що ніко­му ме­не зга­да­ти!

Дивлюсь: твоя, мій бра­те, ма­ти

Чорніше чор­ної землі

Іде, з хрес­та не­на­че зня­та…

Молюся! гос­по­ди, мо­люсь!

Хвалить те­бе не пе­рес­та­ну!

Що я ні з ким не поділю

Мою тюр­му, мої кай­да­ни!

[1847, мая 9, С.-Пе­тер­бург]

VIII

 

Садок виш­не­вий ко­ло ха­ти,

Хрущі над виш­ня­ми гу­дуть,

Плугатарі з плу­га­ми йдуть,

Співають іду­чи дівча­та,

А ма­тері ве­че­рять ждуть.

Сем'я ве­че­ря ко­ло ха­ти,

Вечірня зіронька встає.

Дочка ве­че­рять по­дає,

А ма­ти хо­че на­уча­ти,

Так со­ло­вей­ко не дає.

Поклала ма­ти ко­ло ха­ти

Маленьких діто­чок своїх;

Сама зас­ну­ла ко­ло їх.

Затихло все, тілько дівча­та

Та со­ло­вей­ко не за­тих.

[Між 19 і 30 трав­ня 1847, С.-Пе­тер­бург]

 

IX

 

Рано-вранці но­воб­ранці

Виходили за се­ло,

А за ни­ми, мо­ло­ди­ми,

І дівча од­но пішло.

Подибала ста­ра ма­ти

Доню в полі до­га­ня­ти…

І дог­на­ла, при­ве­ла;

Нарікала, го­во­ри­ла,

Поки в зем­лю по­ло­жи­ла,

А са­ма в старці пішла.

Минули літа, а се­ло

Не пе­реміни­лось.

Тілько пуст­ка на край се­ла

Набік по­хи­ли­лась.

Коло пуст­ки на ми­лиці

Москаль шкан­ди­бає.

На са­до­чок по­зи­рає,

В пуст­ку заг­ля­дає.

Марне, бра­те, не виг­ля­не

Чорнобрива з ха­ти.

Не пок­ли­че ста­ра ма­ти

Вечеряти в ха­ту.

А ко­лись… Дав­но ко­лись-то!

Рушники вже тка­лись,

І хус­ти­на ме­ре­жа­лась,

Шовком ви­ши­ва­лась.

Думав жи­ти, лю­би­ти­ся

Та бо­га хва­ли­ти!

А до­ве­лось… ні до ко­го

В світі при­хи­ли­тись.

Сидить собі ко­ло пуст­ки,

Надворі смер­кає,

А в вікно, не­на­че ба­ба,

Сова виг­ля­дає.

[Між 19 і 30 трав­ня 1847, С.-Пе­тер­бург]

 

X

 

В не­волі тяж­ко, хо­ча й волі,

Сказать по правді, не бу­ло.

Та все-та­ки якось жи­лось.

Хоть на чу­жо­му, та на полі…

Тепер же злої тії долі,

Як бо­га, жда­ти до­ве­лось.

І жду її, і виг­ля­даю,

Дурний свій ро­зум прок­ли­наю,

Що дав­ся дур­ням оду­рить,

В ка­люжі во­лю уто­пить.

Холоне сер­це, як зга­даю,

Що не в Ук­рай­ні по­хо­ва­ють,

Що не в Ук­рай­ні бу­ду жить,

Людей і гос­по­да лю­бить.

[Між 19 і 30 трав­ня 1847, С.-Пе­тер­бург]

XI

 

Косар

Понад по­лем іде,

Не по­ко­си кла­де,

Не по­ко­си кла­де - го­ри.

Стогне зем­ля, стог­не мо­ре,

Стогне та гу­де!

Косаря уночі

Зустрічають сичі.

Тне ко­сар, не спо­чи­ває

Й ні на ко­го не вва­жає,

Хоч і не про­си.

Не бла­гай, не про­си,

Не кле­пає ко­си;

Чи то при­го­род, чи го­род,

Мов брит­вою, ста­рий го­лить

Усе, що да­си.

Мужика, й шин­ка­ря,

Й си­ро­ту-коб­за­ря.

Приспівує ста­рий, ко­сить,

Кладе го­ра­ми по­ко­си,

Не ми­на й ца­ря.

І ме­не не ми­не,

На чу­жині зот­не,

За ре­шот­кою за­да­вить.

Хреста ніхто не пос­та­вить

І не пом'яне.

[30 трав­ня 1847, С.-Пе­тер­бург]

 

XII

 

Чи ми ще зійде­мо­ся зно­ву

Чи вже навіки розійшлись?

І сло­во прав­ди і лю­бові

В сте­пи і дебрі роз­нес­ли!

Нехай і так. Не на­ша ма­ти,

А до­ве­ло­ся по­ва­жа­ти.

То во­ля гос­по­да. Годіть!

Смирітеся, молітесь бо­гу

І зга­дуй­те один дру­го­го.

Свою Ук­раїну любіть,

Любіть її… Бо вре­мя лю­те,

В ос­тат­ню тяж­кую ми­ну­ту

За неї гос­по­да моліть.

[Між 19 і 30 трав­ня 1847, С.-Пе­тер­бург]

 

* * *

 

Не спа­ло­ся, - а ніч, як мо­ре.

(Хоч діялось не во­се­ни,

Так у не­волі.)

До стіни

Не за­го­во­риш ні про го­ре,

Ні про мла­ден­чес­кие сны.

Верчуся, світу до­жи­даю,

А за две­ри­ма про своє

Солдатськеє не­житіє

Два ча­совії роз­мов­ля­ють.

Така уха­бис­та со­бой,

И меньше бе­лой не да­ри­ла.

А ба­рин бед­ненький та­кой.

Меня-то, слышь, и подс­мот­ри­ли,

Свезли в Ка­лу­гу, и заб­ри­ли.

Так вот те слу­чай-то ка­кой!

А я… аж страш­но, як зга­даю.

Я сам пішов у мос­калі;

Таки ж у на­шо­му селі

Назнав я дівчи­ну… Вча­щаю

І матір удо­ву єднаю.

Так пан зак­ля­тий не дає.

Мала, ка­же; - не­хай, дож­ду­ся.

І, знай, вча­щаю до Ган­нусі.

На той рік зно­ву за своє;

Пішов я з матір'ю про­си­ти.

«Шкода, - ка­же, - і не про­си.

П'ятсот, - ка­же, - ко­ли да­си,

Бери хоч за­раз…» Що ро­би­ти!

Головко бідна! По­зи­чать?

Та хто та­ку по­зи­чить си­лу?

Пішов я, бра­те, за­роб­лять.

І де вже но­ги не но­си­ли,

Поки ті гроші за­ро­бив.

Я годів зо два про­хо­див

По Чор­но­морії, по До­ну…

І по­да­рунків на­ку­пив

Найдорогіших… От вер­та­юсь

В се­ло до дівчи­ни вночі -

Аж тілько ма­ти на печі,

Та й та, сер­деш­на, уми­рає,

А ха­та пуст­кою гниє.

Я вик­ре­сав ог­ню, до неї…

Од неї пах­не вже зем­лею,

Уже й ме­не не пізнає!

Я до по­па та до сусіди,

Привів по­па, та не зас­тав -

Вона вже вмер­ла. Не­ма й сліду

Моєї Ган­ни. Я спи­тав

Таки сусіду про Ган­ну­сю.

«Хіба ти й досі ще не знаєш?

Ганнуся на Сибір пішла.

До па­ни­ча, ба­чиш, хо­ди­ла,

Поки ди­ти­ну при­ве­ла

Та у кри­ниці й за­то­пи­ла».

Неначе зга­га за­пек­ла.

Я лед­ве-лед­ве вий­шов з ха­ти,

Ще не світа­ло. Я в па­ла­ти

Пішов з но­жем, не чув землі…

Аж па­ни­ча вже од­вез­ли

У шко­лу в Київ. От як, бра­те!

Осталися і батько й ма­ти,

А я пішов у мос­калі.

І досі страш­но, як зга­даю.

Хотів па­ла­ти за­па­лить

Або се­бе за­на­пас­тить,

Та бог по­ми­лу­вав… А знаєш,

Його до нас пе­ре­ве­ли Із армії чи що?

Так что же,

Ну, вот те­перь и при­ко­ли.

Нехай собі. А бог по­мо­же,

І так за­бу­деться ко­лись.

Вони ще дов­го го­во­ри­ли,

Я став пе­ред світом дрімать,

І па­ничі мені прис­ни­лись

І не да­ли, по­гані, спать.

[Між 19 і 30 трав­ня 1847, С.-Пе­тер­бург]

 

* * *

 

Думи мої, ду­ми мої,

Ви мої єдині,

Не ки­дай­те хоч ви ме­не

При лихій го­дині.

Прилітайте, си­зок­рилі

Мої го­луб'ята,

Із-за Дніпра ши­ро­ко­го

У степ по­гу­ля­ти

З кир­ги­за­ми убо­ги­ми.

Вони вже убогі,

Уже голі… Та на волі

Ще мо­ляться бо­гу.

Прилітайте ж, мої любі,

Тихими ре­ча­ми

Привітаю вас, як діток,

І зап­ла­чу з ва­ми.

[Друга по­ло­ви­на 1847, Орська кріпость]

 

КНЯЖНА

 

Поема

 

Зоре моя вечірняя,

Зійди над го­рою,

Поговорим ти­хе­сенько

В не­волі з то­бою.

Розкажи, як за го­рою

Сонечко сідає,

Як у Дніпра ве­се­лоч­ка

Воду по­зи­чає.

Як ши­ро­ка со­ко­ри­на

Віти роз­пус­ти­ла…

А над са­мою во­дою

Верба по­хи­ли­лась;

Аж по воді розісла­ла

Зеленії віти,

А на вітах гой­да­ються

Нехрещені діти.

Як у полі на мо­гилі

Вовкулак но­чує,

А сич в лісі та на стрісі

Недолю віщує.

Як сон-тра­ва при до­лині

Вночі розцвітає…

А про лю­дей… Та не­хай їм.

Я їх, доб­рих, знаю.

Добре знаю. Зо­ре моя!

Мій дру­же єди­ний!

І хто знає, що діється

В нас на Ук­раїні?

А я знаю. І роз­ка­жу

Тобі; й спать не ля­жу.

А ти завт­ра ти­хе­сенько

Богові роз­ка­жеш.

Село! І сер­це од­по­чи­не:

Село на нашій Ук­раїні -

Неначе пи­сан­ка, се­ло.

Зеленим гаєм по­рос­ло.

Цвітуть са­ди, біліють ха­ти,

А на горі сто­ять па­ла­ти

Неначе ди­во. А кру­гом

Широколистії то­полі,

А там і ліс, і ліс, і по­ле,

І сині го­ри за Дніпром.

Сам бог ви­тає над се­лом.

Село! Се­ло! Ве­селі ха­ти!

Веселі зда­ле­ка па­ла­ти,

Бодай ви тер­ном по­рос­ли!

Щоб лю­ди й сліду не най­шли,

Щоб і не зна­ли, де й шу­ка­ти.

В то­му гос­подньому селі,

На нашій славній Ук­раїні,

Не знаю, де во­ни взя­лись, -

Приблуда князь. Бу­ла й кня­ги­ня.

Ще мо­лоді собі бу­ли,

Жили самі. Бу­ли ба­гаті,

Високі на горі па­ла­ти,

Чималий у яру ста­вок,

Зелений по горі са­док,

І вер­би, і то­полі,

І вітря­ки на полі,

І до­лом геть собі се­ло

Понад во­дою прос­тяг­лось.

Колись там ве­се­ло бу­ло.

Бувало, літом і зи­мою

Музика тне, ви­но рікою

Гостей не­си­тих на­ли­ва…

А князь аж синій по­хо­жає,

Та сам несмілих на­ли­ває,

Та ще й пок­ри­кує «віват!».

Гуляє князь, гу­ля­ють гості;

І по­ко­ти­лись на по­мості…

А завт­ра зно­ву ожи­ва,

І зно­ву п'є, і знов гу­ляє,

І так за дня­ми день ми­нає,

Мужицькі душі аж пи­щать.

Судовики бла­га­ють бо­га…

П'яниці, знай собі, кри­чать:

- І патріот! І брат убо­гих!

Наш слав­ний князь! Віват! Віват!

А патріот, убо­гих брат…

Дочку й те­лич­ку однімає

У му­жи­ка… І бог не знає,

А мо­же, й знає, та мов­чить.

Княгиня вза­перті си­дить.

Її і в сіні не пус­кає

Убогих брат. А що ж ро­бить?

Сама втек­ла і повінча­лась,

І батько й ма­ти не пус­ка­ли,

Казали: вго­ру не за­лазь.

Так ні, за кня­зя. От і князь!

От і пи­шай­сь те­пер, кня­ги­не!

Загинеш, сер­денько, за­ги­неш,

Мов ряст вес­ною уночі.

Засхнеш, не зна­ти­меш нічо­го,

Не зна­ти­меш, як хва­лять бо­га,

Як лю­де люб­лять, жи­ву­чи.

А жить так, гос­по­ди, хотілось!

Хотілось лю­би­ти,

Хоть го­до­чок, хоть ча­со­чок

На світ по­ди­ви­тись.

Не до­ве­лось, а все бу­ло,

Всього по­над­ба­ла

Стара ма­ти. Са­му те­бе

Мов на­ма­лю­ва­ла,

Хоч по­мо­лись пе­ред то­бою,

Мов пе­ред свя­тою…

Красо моя мо­ло­дая,

Горенько з то­бою!

Жить би, жить та сла­вить бо­га

І доб­ро тво­ри­ти,

Та бо­жою кра­со­тою

Людей ве­се­ли­ти.

Так же ні. А мо­лодії

Та карії очі

Щоб марніли в са­мо­тині…

Може, бог так хо­че?

Боже! Бо­же! Даєш во­лю

І ро­зум не світі,

Красу даєш, сер­це чис­те…

Та не даєш жи­ти.

Не даєш на рай ве­се­лий,

На світ твій ве­ли­кий

Надивитись, на­мо­ли­тись

І зас­нуть навіки.

Невесело на світі жить,

Коли не­ма ко­го лю­бить.

Отак і їй, одній-єдиній, ще мо­лодій моїй кня­гині,

Красу і сер­це за­су­шить

І мар­не зги­нуть в са­мо­тині.

Аж страш­но!.. А во­на мо­ли­лась

І жить у гос­по­да про­си­лась,

Бо бу­де вже ко­го лю­бить.

Вона вже матір'ю хо­ди­ла,

Уже пи­ша­лась і лю­би­ла

Своє ди­тя. І дав до­жить

Господь їй ра­дості на світі.

Узріть йо­го, поціло­вать

Своє єди­неє ди­тя,

І пер­ший крик йо­го по­чу­ти…

Ох, діти! Діти! Діти!

Велика бо­жа бла­го­дать!

Сльози ви­сох­ли, про­па­ли,

Сонце просіяло,

І кня­ги­ня з ди­ти­ною

Не тією ста­ла.

Ніби на світ на­ро­ди­лась -

Гралась, ве­се­ли­лась…

І княжні своїй ма­ленькій

Сорочечки ши­ла.

І ма­ленькі ру­кав­ча­та

Шовком ви­ши­ва­ла,

І ку­па­ла, й ко­ли­ха­ла,

Сама й го­ду­ва­ла.

Бо кня­гині тілько вміють

Привести ди­ти­ну.

А го­ду­вать та дог­ля­дать

Не вміють кня­гині.

А потім оха: - За­бу­ває

Мене мій Поль або Філат! -

За що ж во­но те­бе зга­дає?

За те, хіба, що при­ве­ла?

А моя свою ди­ти­ну

Сама дог­ля­да­ла.

А п'яно­го сво­го кня­зя

І не до­пус­ка­ла.

Мов яб­луч­ко у са­доч­ку,

Кохалась ди­ти­на.

І го­во­рить уже ста­ло,

І вчи­ла кня­ги­ня

Тілько «ма­мо» ви­мов­ля­ти,

А «та­то» не вчи­ла…

І кни­же­чок з кунш­ти­ка­ми

В Ромні на­ку­пи­ла.

Забавляла, роз­мов­ля­ла,

І бо­гу мо­ли­тись

І аз­бу­ку по кунш­ти­ках

Заходилась вчи­ти.

І що бо­жий день ку­па­ла,

Рано спа­ти кла­ла

І пи­ли­ноч­ки на неї

Впасти не да­ва­ла.

І всю ніченьку над нею

Витала, не спа­ла.

Надивлялась, лю­бу­ва­лась

Княжною своєю…

І же­ни­ха їй єдна­ла

І раділа з нею,

І пла­ка­ла; довгі ко­си

Уже розпліта­ла

І, ли­шенько, сво­го кня­зя

П'яного зга­да­ла - У мун­дирі.

Та й зак­ри­ла

Заплакані очі.

А ди­тині нібо сниться,

Мов ви­мо­вить хо­че:

- Не плач, ма­мо, не розплітай

Мої довгі ко­си -

Посічуться… - Що день бо­жий

Радості при­но­сить

Своїй ма­тері щас­ливій

Дочка урод­ли­ва.

Мов то­по­ля, ви­рос­тає

Світові на ди­во.

Виростає… Та не­дов­го

Буде ве­се­ли­ти

Свою матір. Бог ка­рає

Княгиню на світі…

А за віщо? Чуд­но лю­дям,

Бо лю­де не зна­ють,

Чому доб­ре уми­рає,

Злеє ожи­ває,

Занедужала кня­ги­ня,

І князь сха­ме­нув­ся.

За ба­ба­ми-зна­хар­ка­ми

По се­лах мет­нув­ся.

Наїхали… За­хо­ди­лись.

Лічили, лічи­ли…

Поки її, без­та­лан­ну,

В тру­ну по­ло­жи­ли.

Не ста­ло на селі кня­гині,

І гус­ла зно­ву за­гу­ли.

А си­ро­та її в селі,

Її єди­ная ди­ти­на!

Мов одірва­лось од гіллі,

Ненагодоване і бо­се,

Сорочечку до зно­су но­сить.

Спеклося, бідне, на жа­ру.

Лопуцьки їсть, ста­воч­ки га­тить

В ка­лю­жах з дітьми у яру.

Умийся, сер­денько! Бо ма­ти

Он ди­виться й не пізнає

Межи дітьми ди­тя своє.

І ду­має: те­бе не ста­ло…

Умийся, сер­це, щоб пізна­ла

Тебе, єди­ную свою…

І гос­по­да б бла­гос­лов­ля­ла

За до­лю доб­рую твою.

Умилася. А добрі лю­де

Прибрали, в Київ од­вез­ли

У інсти­тут. А там що бу­де,

Побачим. Гус­ла за­гу­ли,

Гуляє князь, гу­ля­ють гості,

Ревуть па­ла­ти на по­мості,

А го­лод стог­не на селі.

І стог­не він, стог­не по всій Ук­раїні.

Кара гос­по­де­ва. Ти­ся­ча­ми ги­нуть

Голоднії лю­де. А скир­ти гни­ють.

А па­ни й по­ло­ву жи­дам про­да­ють.

Та го­ло­ду раді, та бо­га бла­га­ють,

Щоб ще хоч го­до­чок хлібець не ро­жав.

Тойді б і в Па­рижі, і іншо­му краї

Наш брат ху­то­ря­нин се­бе по­ка­зав.

А бог ку­няє. Бо се бу­ло б ди­во,

Щоб чу­ти і ба­чить - і не по­ка­рать.

Або вже аж над­то дол­го­тер­пе­ли­вий…

Минають літа; лю­де ги­нуть,

Лютує го­лод в Ук­раїні,

Лютує в кня­жо­му селі.

Скирти вже княжі пог­ни­ли.

А він бай­ду­же - п'є, гу­ляє

Та жи­да з грішми виг­ля­дає.

Нема жид­ка… Хліби зійшли,

Радіють лю­де, бо­га про­сять…

Аж ось із Києва при­во­зять

Княжну. Мов со­неч­ко зійшло

Над обікра­де­ним се­лом.

Чорнобрива, ка­ро­ока,

Вилитая ма­ти.

Тілько смут­на, не­ве­се­ла…

Чого б су­му­ва­ти?

Або, мо­же, вже та­кою

Воно й уро­ди­лось?

Або, мо­же, мо­ло­деє

Чи не по­лю­би­ло

Кого-небудь? Ні, ніко­го.

Весела гу­ля­ла,

Мов ла­соч­ка з ку­бе­леч­ка,

На світ виг­ля­да­ла

З то­го Києва. Аж по­ки

Побачила се­ла

Знівечені. З то­го ча­су

Стала не­ве­се­ла.

Мов си­зая го­лу­бонька,

Село об­летіла.

У всіх бу­ла, всіх ба­чи­ла,

Всі по­ве­селіли.

Там сло­ва­ми привіта­ла,

Там на­го­ду­ва­ла…

Що день бо­жий об­хо­ди­ла

Село. По­ма­га­ла

Усякому. А си­ро­ти

До неї в по­кої

Приходили. І матір'ю

Своєю свя­тою

Її зва­ли. І все се­ло

За неї мо­ли­лось…

А тим ча­сом жи­ди в селі

З грішми по­яви­лись.

Радіє князь, зап­ро­дує

З по­ло­вою жи­то.

І мо­ло­тить ви­га­няє

Людей не­до­би­тих.

Змолотили, нівро­ку їм,

За од­ну го­ди­ну

І з клу­нею провіяли…

Князь і не спо­чи­нув,

На мо­го­рич зак­ли­кає,

Та п'є, та гу­ляє

Аж у гаї… Бо в по­ко­ях

Дочка спо­чи­ває.

Гармидер, га­лас, гам у гаї,

Срамотні співи. Аж ля­щить

Жіночий ре­гот. За­ви­ває,

Реве ха­зяїн: - Бу­дем пить,

Аж по­ки на­ша до­ня спить.

А до­ня вза­перті си­дить

В своєму сум­но­му по­кої

І ди­виться, як над го­рою

Червоний місяць аж го­рить,

З-за хма­ри ти­хо вис­ту­пає.

І ніби го­ри ожи­ва­ють.

Дуби з дібро­ви, мов ди­ва,

У по­ле ти­хо од­хо­жа­ють.

І пу­гач пу­га, і со­ва

З-під стріхи в по­ле вилітає,

А жа­би кря­ка­ють, гу­дуть.

Дивіться, очі мо­лодії,

Як зорі божії вста­ють,

Як схо­дить місяць, чер­воніє…

Дивітеся, по­ки вас гріє,

А зорі спа­ти не да­ють.

Головою мо­ло­дою

На ру­ку схи­ли­лась,

До півночі не­ве­се­ла

На зорі ди­ви­лась

Княжна моя. Ди­ви­ла­ся…

Та й пла­ка­ти ста­ла.

Може, сер­це яке ли­хо

Тихо про­шеп­та­ло?

Та бай­ду­же. Поп­ла­ка­ла

Трошки, усміхну­лась,

Помолилась та й спать ляг­ла.

І ти­хо зас­ну­ла.

В гаю все по­ко­том ле­жа­ло -

Пляшки і гості, де що впа­ло,

Там і ос­та­лось. Сам не впав,

Остатню кап­лю до­пи­вав.

Та й ту до­пив. Встає, не па­да,

Іде в по­кої… Сквер­ний га­де!

Куда ти лізеш? Сха­ме­нись!

Не сха­ме­нув­ся, ключ вий­має,

Прийшов, і двері од­ми­кає,

І лізе до доч­ки. Про­киньсь!

Прокинься, чис­тая! Схо­пись,

Убий га­дю­ку, по­ку­сає!

Убий, і бог не по­ка­рає!

Як тая Ченчіо ко­лись

Убила батька кар­ди­на­ла

І Са­ва­офа не зля­ка­лась.

Ні, не про­ки­ну­ла­ся, спить,

А бог хоч ба­чить, та мов­чить,

Гріхам ве­ли­ким по­ту­рає.

Не чуть нічо­го. Час ми­нає.

А потім крик, а потім гвалт,

І плач по­чу­ли із па­лат -

Почули со­ви. Потім зно­ву

Не чуть нічо­го. І в той час

Скирти і клу­ня зай­ня­лись,

І зорі зник­ли. Хоч би сло­во,

Хоч би де го­лос обізвавсь.

Пани в гаю не во­ру­ши­лись,

А лю­де збіглись та ди­ви­лись,

Як дим до не­ба підіймавсь.

Прокинулись вранці гості.

Аж ба­чать, що ли­хо,

Покинули сво­го кня­зя

Та лю­бо та ти­хо.

Так і ми йо­го по­ки­нем,

Так і бог по­ки­не.

Тебе тілько не по­ки­не

Лихая го­ди­на,

Княжно моя без­та­лан­на,

Знівечений цвіте.

Ти ще бу­деш по­ку­то­вать

Гріхи на сім світі,

Гріхи батькові. О, до­ле!

Лукавая до­ле!

Покинь її хоть на старість,

Хоть на чужім полі

На без­людді. Не по­ки­неш,

Поведеш до краю,

До са­мої до­мо­ви­ни,

Сама й по­хо­ваєш.

В селі не ба­чи­ли й не чу­ли,

Де во­на поділась.

Думали, на по­жа­рищі

Небога згоріла.

Стоїть се­ло. Не­ве­се­ло

На горі па­ла­ти

Почорніли. Князь хиріє,

Нездужає вста­ти,

А підвес­ти не­ма ко­му,

Ніхто й не заг­ля­не

До грішно­го бо­ля­ще­го

В бу­дин­ки по­гані.

Люде тро­хи очу­ня­ли,

Господа бла­га­ють,

Щоб княж­на до їх вер­ну­лась.

А її не­має

І не бу­де вже, свя­тої…

Де ж во­на поділась?

У Києві прес­вя­то­му

В чер­ниці пост­риг­лась.

Родилась на світ жить, лю­бить,

Сіять гос­подньою кра­сою,

Витать над грішни­ми свя­тою

І вся­ко­му доб­ро тво­рить.

А ста­лось ось як. У чер­ни­цях

Занапастилося доб­ро…

Блукаючи по Ук­раїні,

Прибивсь якось і в Чи­ги­рин,

І в мо­нас­тир отой діво­чий,

Що за піска­ми на бо­лоті

У ло­зах са­мот­ний стоїть.

Отам мені і роз­ка­за­ла

Стара чер­ни­ця но­ви­ну.

Що в мо­нас­тир до їх зай­шла

Княжна якась із-за Дніпра

Позаторік. Од­по­чи­ва­ла,

Та й бо­гу ду­шу од­да­ла…

«Вона бу­ла ще мо­ло­дою

І пре­хо­ро­шая со­бою.

На сонці ду­же за­пек­лась,

Та й за­не­ду­жа­ла. Ле­жа­ла

Недовго щось, сед­миці з три,

І все до крих­ти роз­ка­за­ла…

Мені і Ксенії-сестрі.

І вмер­ла в нас. І де хо­ди­ла,

В яких-то пра­вед­них містах!

А в нас, сер­деш­на, опо­чи­ла.

Оце її свя­та мо­ги­ла…

Ще не пос­та­ви­ли хрес­та».

[Друга по­л. 1847, Орська кріпость]

 

N. N.

 

Сонце за­хо­дить, го­ри чорніють,

Пташечка тих­не, по­ле німіє,

Радіють лю­де, що од­по­чи­нуть,

А я див­лю­ся… і сер­цем ли­ну

В тем­ний са­до­чок на Ук­раїну.

Лину я, ли­ну, ду­му га­даю,

І ніби сер­це од­по­чи­ває.

Чорніє по­ле, і гай, і го­ри,

На синє не­бо ви­хо­дить зо­ря.

Ой зо­ре! зо­ре! - і сльози ка­нуть.

Чи ти зійшла вже і на Ук­рай­ні?

Чи очі карі те­бе шу­ка­ють

На небі синім? Чи за­бу­ва­ють?

Коли за­бу­ли, бо­дай зас­ну­ли,

Про мою до­леньку щоб і не чу­ли.

[Друга по­л. 1847, Орська кріпость]

 

N. N.

 

Мені три­над­ця­тий ми­на­ло.

Я пас яг­ня­та за се­лом.

Чи то так со­неч­ко сіяло,

Чи так мені чо­го бу­ло?

Мені так лю­бо, лю­бо ста­ло,

Неначе в бо­га…

Уже прок­ли­ка­ли до паю,

А я собі у бур'яні

Молюся бо­гу… І не знаю,

Чого ма­ленько­му мені

Тойді так при­яз­но мо­ли­лось,

Чого так ве­се­ло бу­ло?

Господнє не­бо, і се­ло,

Ягня, здається, ве­се­ли­лось!

І сон­це гріло, не пек­ло!

Та не­дов­го сон­це гріло,

Недовго мо­ли­лось…

Запекло, по­чер­воніло

І рай за­па­ли­ло.

Мов про­ки­нув­ся, див­лю­ся:

Село по­чорніло,

Боже не­бо го­лу­беє

І те по­марніло.

Поглянув я на яг­ня­та!

Не мої яг­ня­та!

Обернувся я на ха­ти -

Нема в ме­не ха­ти!

Не дав мені бог нічо­го!..

І хли­ну­ли сльози,

Тяжкі сльози!..

А дівчи­на

При самій до­розі

Недалеко ко­ло ме­не

Плоскінь ви­би­ра­ла,

Та й по­чу­ла, що я пла­чу.

Прийшла, привіта­ла,

Утирала мої сльози

І поцілу­ва­ла….

Неначе сон­це засіяло,

Неначе все на світі ста­ло

Моє… ла­ни, гаї, са­ди!..

І ми, жар­ту­ючи, пог­на­ли

Чужі яг­ня­та до во­ди.

Бридня!.. а й досі, як зга­даю,

То сер­це пла­че та бо­лить,

Чому гос­подь не дав до­жить

Малого віку у тім раю.

Умер би, орю­чи на ниві,

Нічого б на світі не знав.

Не був би в світі юро­ди­вим,

Людей і бо­га не прок­ляв!

[Друга по­л. 1847, Орська кріпость]

 

* * *

 

Не гріє сон­це на чу­жині,

А до­ма над­то вже пек­ло.

Мені не­ве­се­ло бу­ло

Й на нашій славній Ук­раїні.

Ніхто лю­бив ме­не, вітав,

І я хи­лив­ся ні до ко­го,

Блукав собі, мо­лив­ся бо­гу

Та лю­те панст­во прок­ли­нав.

І зга­ду­вав літа лихії,

Погані, давнії літа,

Тойді повіси­ли Хрис­та,

Й те­пер не втік би син Марії!

Нігде не ве­се­ло мені,

Та, ма­буть, ве­се­ло й не бу­де

І на Ук­рай­ні, добрі лю­де;

Отже та­ки й на чу­жині.

Хотілося б… та й то для то­го,

Щоб не ро­би­ли мос­калі

Труни із де­ре­ва чу­жо­го,

Або хоч кри­хот­ку землі

Із-за Дніпра мо­го свя­то­го

Святії вітри при­нес­ли,

Та й більш нічо­го. Так-то, лю­де,

Хотілося б… Та що й га­дать…

Нащо вже й бо­га тур­бо­вать,

Коли по-на­шо­му не бу­де.

[Друга по­л. 1847, Орська кріпость]

 

СОН

 

Гори мої ви­сокії,

Не так і ви­сокі,

Як хо­роші, хо­рошії,

Блакитні зда­ле­ка.

З Пе­ре­яс­ла­ва ста­ро­го,

З Виб­лої мо­ги­ли,

Ще старішої… мов ті хма­ри,

Що за Дніпром сіли.

Іду я ти­хою хо­дою,

Дивлюсь - аж он пе­ре­до мною,

Неначе ди­ва ви­ри­на­ють,

Із хма­ри ти­хо вис­ту­па­ють,

Обрив ви­со­кий, гай, бай­рак;

Хатки біленькі виг­ля­да­ють,

Мов діти в білих со­роч­ках

У піжмур­ки в яру гу­ля­ють,

А долі си­вий наш ко­зак

Дніпро з лу­га­ми виг­ра­ває.

А он­де, он­де за Дніпром,

На при­горі, ніби кап­лич­ка,

Козацька церк­ва не­ве­лич­ка

Стоїть з по­хи­ле­ним хрес­том.

Давно стоїть, виг­ля­дає

Запорожця з Лу­гу…

З Дніпром своїм роз­мов­ляє,

Розважав ту­гу.

Оболонками ста­ри­ми,

Мов мерт­вець очи­ма

Зеленими, по­зи­рає

На світ з до­мо­ви­ни.

Може, чаєш онов­лен­ня?

Не жди тії сла­ви!

Твої лю­де ок­ра­дені,

А па­нам лу­ка­вим…

Нащо зда­лась ко­зацькая

Великая сла­ва?!..

І Трах­те­ми­ров геть го­рою

Нечепурні свої хат­ки

Розкидав з до­лею ли­хою,

Мов п'яний ста­рець тор­бин­ки.

А он ста­ре Мо­нас­ти­ри­ще,

Колись ко­зацькеє се­ло,

Чи те во­но тойді бу­ло?..

Та все пішло ца­рям на гри­ще:

І За­по­рож­жя, і се­ло…

І мо­нас­тир свя­тий, скарб­ни­ця,

Все, все не­ситі роз­нес­ли!..

А ви? ви, го­ри, од­да­ли!!

Бодай ніко­ли не ди­виться

На вас, прок­лятії!! Ні, ні…

Не ви прок­ляті… а гетьма­ни,

Усобники, ля­хи по­гані!!

Простіть, ви­сокії, мені!

Високії! і го­лубії!

Найкращі в світі! най­святії!

Простіть!.. Я бо­гу по­мо­люсь…

Я так її, я так люб­лю

Мою Ук­раїну убо­гу,

Що прок­ле­ну свя­то­го бо­га,

За неї ду­шу по­губ­лю!

Над Трах­те­ми­ро­вим ви­со­ко

На кручі, ніби си­ро­та

Прийшла то­пи­ти­ся… в гли­бокім,

В Дніпрі ши­ро­ко­му… отак

Стоїть од­ним од­на ха­ти­на…

З ха­ти­ни вид­но Ук­раїну

І всю Гетьман­щи­ну кру­гом.

Під ха­тою дідусь си­венький

Сидить, а со­неч­ко ни­зенько

Уже спус­ти­лось над Дніпром.

Сидить, і ди­виться, і ду­ма,

А сльози ка­па­ють…

«Гай! гай!..Ста­рий про­мо­вив.

- Недоуми!

Занапастили бо­жий рай!..

Гетьманщина!!..» І дум­неє

Чоло пох­маріло…

Мабуть, щось тяж­ке, тяж­кеє

Вимовить хотілось?

Та не ви­мо­вив…

«Блукав я по світу чи­ма­ло,

Носив і сви­ту, і жу­пан…

Нащо вже ли­хо за Ура­лом

Отим кир­ги­зам, от­же й там,

Єй же бо­гу, луч­че жи­ти,

Ніж нам на Ук­рай­ні.

А мо­же, тим, що кир­ги­зи

Ще не хрис­ти­яни?..

Наробив ти, Хрис­те, ли­ха!

А пе­реіна­чив

Людей бо­жих?! Ко­ти­ли­ся

І наші ко­зачі

Дурні го­ло­ви за прав­ду,

За віру Хрис­то­ву,

Упивались і чу­жої,

І своєї крові!..

А по­луч­ча­ли?.. ба де то!

Ще гірши­ми ста­ли,

Без но­жа і ав­то­да­фе

Людей за­ку­ва­ли

Та й мор­ду­ють… Ой, ой, па­ни,

Пани хрис­ти­яне!..»

Затих мій си­вий, би­тий ту­гою,

Поник ста­рою буй-го­ло­вою.

Вечернє со­неч­ко гай зо­ло­ти­ло,

Дніпро і по­ле зо­ло­том кри­ло,

Собор Ма­зе­пин сяє, біліє,

Батька Бог­да­на мо­ги­ла мріє,

Київським шля­хом вер­би по­хилі

Трибратні давні мо­ги­ли6 вкри­ли.

З Тру­бай­лом Альта меж осо­кою

Зійшлись, з'єдна­лись, мов брат з сест­рою.

І все те, все те ра­дує очі,

А сер­це пла­че, гля­нуть не хо­че!

Попрощалось яс­не сон­це

З чор­ною зем­лею,

Виступає круг­лий місяць

З сест­рою зо­рею,

Виступають із-за хма­ри,

Хмари зве­селіли…

А ста­рий мій по­ди­вив­ся,

Сльози по­ко­ти­лись…

«Молюсь тобі, бо­же ми­лий,

Господи ве­ли­кий!

Що не дав мені за­ги­нуть,

Небесний вла­ди­ко,

Що дав мені доб­ру си­лу

Пересидить го­ре

І привів ме­не, ста­ро­го,

На сі святі го­ри

Одинокий вік до­жи­ти,

Тебе восх­ва­ли­ти

І твоєю кра­со­тою

Серце ве­се­ли­ти…

І по­хо­вать по­би­теє

Гріхами людськи­ми

На го­рах оцих ви­со­ких,

І ви­тать над ни­ми…»

Утер сльози не­хо­лодні,

Хоч не мо­лодії…

І зга­ду­вав літа свої

Давнії, благії…

Де, як, ко­ли і що ро­би­лось?

Було що справді, а що сни­лось,

Які мо­ря пе­реп­ли­вав!..

І тем­ний гай­ок зе­ле­ненький,

І чор­ноб­рив­ка мо­ло­денька,

І місяць з зо­ря­ми сіяв,

І со­ло­вей­ко на ка­лині

То за­ти­хав, то ще­бе­тав,

Святого бо­га вих­ва­ляв;

І все то, все то в Ук­раїні!..

І усміхнув­ся си­вий дід…

Бо, мо­же, нігде прав­ди діть,

Було та­ке, що й же­ни­ха­лись,

Та розійшли­ся, не поб­ра­лись,

Покинула са­мо­го жить,

В ха­тині віку до­жи­ва­ти!..

Старий мій зно­ву за­жу­ривсь,

Ходив дов­генько ко­ло ха­ти,

А потім бо­гу по­мо­ливсь,

Пішов у ха­ту но­чу­ва­ти.

А місяць хма­рою по­вивсь.

Отакий-то на чу­жині

Сон мені прис­нив­ся!

Ніби зно­ву я на во­лю,

На світ на­ро­див­ся.

Дай же, бо­же, ко­ли-не­будь,

Хоч на старість, ста­ти

На тих го­рах ок­ра­де­них

У ма­ленькій хаті,

Хоча сер­це за­му­че­не,

Поточене го­рем,

Принести і по­ло­жи­ти

На Дніпро­вих го­рах.

[Друга по­л. 1847, Орська кріпость]

 

ІРЖАВЕЦЬ

 

Наробили ко­лись шве­ди

Великої сла­ви,

Утікали з Ма­зе­пою

В Бен­де­ри з Пол­та­ви,

А за ни­ми й Гордієнко…

Нарадила ма­ти,

Як пше­ни­ченьку по­жа­ти,

Полтаву дос­та­ти.

Ой по­жа­ли б, як­би бу­ли

Одностайне ста­ли

Та з фас­товським пол­ков­ни­ком

Гетьмана єдна­ли.

Не стриміли б спи­си в стрісі

У Пет­ра у сва­та

Не втіка­ли б із Хор­тиці

Славні не­бо­жа­та,

Не спи­няв би їх при­луцький

Полковник по­га­ний…

Не пла­ка­ла б ма­тер бо­жа

В Кри­му за Ук­рай­ну.

Як манд­ру­ва­ли день і ніч,

Як по­ки­да­ли за­по­рожці

Великий Луг і матір Січ,

Взяли з со­бою ма­тер бо­жу,

А більш нічо­го не взя­ли,

І в Крим до ха­на по­нес­ли

На но­ве го­ре-За­по­рож­жя.

Заступила чор­на хма­ра

Та білую хма­ру.

Опанував за­по­рож­цем

Поганий та­та­рин.

Хоч поз­во­лив хан на пісках

Новим ко­шем ста­ти,

Та за­ка­зав за­по­рож­цям

Церкву бу­ду­ва­ти.

У на­меті пос­та­ви­ли

Образ прес­вя­тої

І крадько­ма мо­ли­ли­ся…

Боже мій з то­бою!

Мій краю прек­рас­ний, розкішний, ба­га­тий!

Хто те­бе не му­чив?

Якби роз­ка­зать

Про яко­го-не­будь од­но­го маг­на­та

Історію-правду, то пе­ре­ля­кать

Саме б пек­ло мож­на. А Дан­та ста­ро­го

Полупанком на­шим мож­на зди­ву­вать.

І все то те ли­хо, все, ка­жуть, од бо­га!

Чи вже ж йо­му лю­бо лю­дей мор­ду­вать?

А над­то сер­деш­ну мою Ук­раїну.

Що во­на зро­би­ла? За що во­на ги­не?

За що її діти в кай­да­нах мов­чать?

Розказали коб­зарі нам

Про вой­ни і чва­ри,

Про тяж­кеє ли­холіття…

Про лютії ка­ри,

Що ля­хи нам зав­да­ва­ли,

Про все роз­ка­за­ли.

Що ж діялось по швед­чині!

То й во­ни зля­ка­лись!

Оніміли з пе­ре­ля­ку,

Сліпі не­бо­ра­ки.

Отак її воєво­ди,

Петрові со­ба­ки,

Рвали, гриз­ли… І зда­ле­ка

Запорожці чу­ли,

Як дзво­ни­ли у Глу­хові,

З гар­ма­ти рев­ну­ли.

Як пог­на­ли на бо­ло­то

Город бу­ду­ва­ти.

Як пла­ка­ла за дітка­ми

Старенькая ма­ти.

Як діточ­ки на Орелі

Лінію ко­па­ли

І як у тій Фінляндії

В снігу про­па­да­ли.

Чули, чу­ли за­по­рожці

З да­ле­ко­го Кри­му,

Що ко­нає Гетьман­щи­на,

Неповинне ги­не.

Чули, чу­ли не­бо­жа­та,

Чули, та мов­ча­ли.

Бо й їм доб­ре на чу­жині

Мурзи зав­да­ва­ли.

Мордувались сіро­ма­хи,

Плакали, і з ни­ми

Заплакала ма­тер бо­жа

Сльозами свя­ти­ми.

Заплакала ми­ло­сер­да,

Неначе за си­ном.

І бог згля­нувсь на ті сльози,

Пречистії сльози!

Побив Пет­ра, по­бив ка­та

На наглій до­розі.

Вернулися за­по­рожці,

Принесли з со­бою

В Гетьман­щи­ну той чу­дов­ний

Образ прес­вя­тої.

Поставили в Іржа­виці

В му­ро­ванім храмі.

Отам во­на й досі пла­че

Та за ко­за­ка­ми.

[Друга по­л. 1847, Орська кріпость]

N. N.

 

О, ду­ми мої! о, сла­во злая!

За те­бе мар­но я в чу­жо­му краю

Караюсь, му­чу­ся… але не ка­юсь!..

Люблю, як щи­ру, вірну дру­жи­ну,

Як без­та­лан­ную свою Вкраїну!

Роби що хо­чеш з тем­ним зо мною,

Тілько не ки­дай, в пек­ло з то­бою

Пошкандибаю… …

Ти привіта­ла

Нерона лю­то­го, Сар­да­на­па­ла,

Ірода, Каїна, Хрис­та, Сок­ра­та,

О, не­пот­реб­ная! Ке­са­ря-ка­та

І гре­ка доб­ро­го ти по­лю­би­ла

Однаковісінько!.. бо зап­ла­ти­ли.

А я, убо­гий, що при­не­су я?

За що сіро­му ти поцілуєш?

За пісню-ду­му?.. Ой, гаю, гаю,

Й не такі, як я, дар­мо співа­ють.

І чуд­но, й нуд­но, як поміркую,

Що час­то ко­тяться го­ло­ви буї

За теє ди­во! мов пси, гри­зуться

Брати з бра­та­ми й не сха­ме­нуться.

А теє ди­во, всіми ко­ха­не:

У шин­ку пок­рит­ка, а лю­де п'яні!

[Друга по­л. 1847, Орська кріпость]

 

ПОЛЯКАМ

 

Ще як бу­ли ми ко­за­ка­ми,

А унії не чуть бу­ло,

Отам-то ве­се­ло жи­лось!

Братались з вольни­ми ля­ха­ми,

Пишались вольни­ми сте­па­ми,

В са­дах ко­ха­ли­ся, цвіли,

Неначе лілії, дівча­та.

Пишалася си­на­ми ма­ти,

Синами вольни­ми… Рос­ли,

Росли си­ни і ве­се­ли­ли

Старії скорбнії літа…

Аж по­ки іме­нем Хрис­та

Прийшли ксьондзи і за­па­ли­ли

Наш ти­хий рай. І роз­ли­ли

Широке мо­ре сльоз і крові,

А си­рот іме­нем Хрис­то­вим

Замордували, розп'яли.

Поникли го­ло­ви ко­зачі,

Неначе стоп­та­на тра­ва.

Украйна пла­че, стог­не-пла­че!

За го­ло­вою го­ло­ва

Додолу па­да. Кат лю­тує,

А ксьондз ска­же­ним язи­ком

Кричить: “Te de­um! алілуя!..”

Отак-то, ля­ше, дру­же, бра­те!

Неситії ксьондзи, маг­на­ти

Нас порізни­ли, роз­ве­ли,

А ми б і досі так жи­ли.

Подай же ру­ку ко­за­кові

І сер­це чис­теє по­дай!

І зно­ву іме­нем Хрис­то­вим

Ми оно­вим наш ти­хий рай.

[Після 22 черв­ня 1847, Орська кріпость - 1850, Орен­бург]

 

ЧЕРНЕЦЬ

 

У Києві на По­долі

Було ко­лись… і ніко­ли

Не вер­неться, що діялось,

Не вер­неться сподіва­не,

Не вер­неться… А я, бра­те,

Таки бу­ду сподіва­тись,

Таки бу­ду виг­ля­да­ти,

Жалю сер­цю зав­да­ва­ти.

У Києві на По­долі

Братерськая на­ша во­ля

Без хо­ло­па і без па­на

Сама собі у жу­пані

Розвернулася ве­се­ла,

Оксамитом шля­хи сте­ле,

А єдваб­ном зас­ти­лає

І ніко­му не звер­тає.

У Києві на По­долі

Козаки гу­ля­ють.

Як ту во­ду, цеб­ром-відром

Вино роз­ли­ва­ють.

Льохи, шин­ки з шин­кар­ка­ми,

З ви­на­ми, ме­да­ми

Закупили за­по­рожці

Та й тнуть ко­ря­ка­ми!

А му­зи­ка ре­ве, грає,

Людей зве­се­ляє.

А із Братст­ва те бур­сацт­во

Мовчки виг­ля­дає.

Нема голій школі волі,

А то б до­го­ди­ла…

Кого ж то там з му­зи­кою

Люде обс­ту­пи­ли?

В чер­во­них шта­нях ок­са­мит­них

Матнею ули­цю ме­те,

Іде ко­зак. «Ох, літа! літа!

Що ви тво­ри­те?» На то­теж

Старий уда­рив в за­каб­лу­ки,

Аж вста­ла ку­ря­ва! Отак!

Та ще й приспівує ко­зак:

«По до­розі рак, рак,

Нехай бу­де так, так.

Якби-таки мо­ло­диці

Посіяти мак, мак.

Дам ли­ха за­каб­лу­кам,

Дам ли­ха за­каб­лам,

Останеться й пе­ре­дам.

А вже ж тії за­каб­лу­ки

Набралися ли­ха й му­ки!

Дам ли­ха за­каб­лу­кам,

Дам ли­ха за­каб­лам,

Останеться й пе­ре­дам!»

Аж до Ме­жи­горсько­го Спа­са

Потанцював си­вий.

А за ним і то­ва­рист­во,

І ввесь свя­тий Київ.

Дотанцював аж до бра­ми,

Крикнув: «Пу­гу! пу­гу!

Привітайте, святі ченці,

Товариша з Лу­гу!»

Свята бра­ма од­чи­ни­лась,

Козака впус­ти­ли,

І знов бра­ма за­чи­ни­лась,

Навік за­чи­ни­лась

Козакові. Хто ж сей си­вий

Попрощався з світом?

Семен Палій, за­по­ро­жець,

Лихом не до­би­тий.

Ой ви­со­ко сон­це схо­дить,

Низенько за­хо­дить.

В довгій рясі по келії

Старий чер­нець хо­дить.

Іде чер­нець у Виш­го­род

На Київ ди­ви­тись,

Та по­сидіть на при­горі,

Та хоч по­жу­ри­тись.

Іде чер­нець дзвон­ко­вую

У яр во­ду пи­ти

Та зга­дує, як то тяж­ко

Було жи­ти в світі.

Іде чер­нець у келію

Меж стіни німії

Та зга­дує літа свої,

Літа мо­лодії.

Бере письмо свя­те в ру­ки,

Голосно чи­тає…

А дум­кою чер­нець ста­рий

Далеко літає.

І тих­нуть божії сло­ва,

І в келії, не­на­че в Січі,

Братерство слав­не ожи­ва.

А си­вий гетьман, мов со­ва,

Ченцеві за­зи­рає в вічі.

Музика, танці і Бер­дичів.

Кайдани бряз­ка­ють… Моск­ва.

Бори, сніги і Єнісей…

І по­ко­ти­лись із очей

На ря­су сльози…

Бий пок­ло­ни!

І плоть ста­ре­чу ус­ми­ряй.

Святе пи­саніє чи­тай,

Читай, чи­тай та слу­хай дзво­на,

А сер­цеві не по­ту­рай.

Воно те­бе в Сибір во­ди­ло,

Воно те­бе весь вік ду­ри­ло.

Приспи ж йо­го і за­не­хай

Свою Борз­ну і Фас­тов­щи­ну,

Загине все, ти сам за­ги­неш.

І не зга­да­ють, щоб ти знав…

І ста­рець тяж­ко за­ри­дав,

Читать пи­саніє по­ки­нув,

Ходив по келії, хо­див,

А потім сів і за­жу­рив­ся:

«Для чо­го я на світ ро­див­ся,

Свою Ук­раїну лю­бив?»

До ут­рені за­вив з дзвіниці

Великий дзвін. Чер­нець мій встав,

Надів кло­бук, взяв па­те­ри­цю,

Перехрестився, чот­ки взяв…

І за Ук­раїну мо­ли­тись

Старий чер­нець пош­кан­ди­бав.

[Друга по­л. 1847, Орська кріпость]

 

* * *

 

Один у дру­го­го пи­таєм:

Нащо нас ма­ти при­ве­ла?

Чи для доб­ра? чи то для зла?

Нащо жи­вем? Чо­го ба­жаєм?

І, не доз­нав­шись, уми­раєм,

А по­ки­даємо діла…

Які ж ме­не, мій бо­же ми­лий,

Діла осу­дять на землі?

Коли б ті діти не рос­ли,

Тебе, свя­то­го, не гніви­ли,

Що у не­волі на­ро­ди­лись

І стид на те­бе по­нес­ли.

[Друга по­л. 1847, Орська кріпость]

 

* * *

 

Самому чуд­но. А де ж дітись?

Піп діяти і що по­чать?

Людей і до­лю прок­ли­нать

Не варт, єй-бо­гу. Як же жи­ти

На чу­жині на са­моті?

І що ро­би­ти вза­перті?

Якби кай­да­ни пе­рег­риз­ти,

То гриз пот­ро­ху б. Так не ті,

Не ті їх ко­валі ку­ва­ли,

Не так залізо гар­ту­ва­ли,

Щоб пе­рег­риз­ти. Го­ре нам!

Невольникам і си­ро­там,

В сте­пу безк­раїм за Ура­лом.

[Друга по­л. 1847, Орська кріпость]

 

* * *

 

Ой стрічеч­ка до стрічеч­ки,

Мережаю три ніченьки,

Мережаю, ви­ши­ваю,

У неділю по­гу­ляю.

Ой пла­хот­ка-черв­ча­точ­ка

Дивуйтеся, дівча­точ­ка,

Дивуйтеся, па­руб­ки,

Запорозькі ко­за­ки.

Ой ди­вуй­тесь, ли­цяй­те­ся,

А з інши­ми вінчай­те­ся,

Подавані руш­ни­ки…

Отаке-то, ко­за­ки!

[Друга по­л. 1847, Орська кріпость]

 

ХУСТИНА

 

Чи то на те бо­жа во­ля?

Чи та­кая її до­ля?

Росла в най­мах, ви­рос­та­ла,

З си­ро­тою по­ко­ха­лась.

Неборак як го­луб з нею,

З без­та­лан­ною своєю,

Од зіроньки до зіроньки

Сидять собі у вдівоньки.

Сидять собі, роз­мов­ля­ють,

Пречистої до­жи­да­ють.

Дождалися… З Чи­ги­ри­на

По всій славній Ук­раїні

Заревли ве­ликі дзво­ни,

Щоб сідла­ли хлопці коні,

Щоб мечі-шаблі гост­ри­ли

Та зби­ра­лись на ве­сел­ля,

На ве­се­ле по­гу­лян­ня,

На кро­ва­ве за­ли­цян­ня.

У неділеньку та ра­не­сенько

Сурми-труби виг­ра­ва­ли.

В по­ход, у до­ро­гу славні ком­панійці

До схід со­неч­ка ру­ша­ли.

Випроводжала вдо­ва сво­го си­на,

Ту єди­ную ди­ти­ну.

Випроводжала сест­ра сво­го бра­та.

А сіро­му си­ро­ти­на

Випроводжала: ко­ня на­пу­ва­ла

До зірниці із кри­ниці,

Виносила збрую - шаб­лю зо­ло­тую

І руш­ни­цю-гаківни­цю.

Випроводжала три по­ля, три милі,

Прощалася при до­лині.

Дарувала ши­ту шов­ка­ми хус­ти­ну,

Щоб зга­ду­вав на чу­жині.

Ой хус­ти­но, хус­ти­ноч­ко!

Мережана, ши­та.

Тілько й сла­ви ко­зацької -

Сіделечко вкри­ти.

Вернулася, жу­ри­ла­ся,

На шлях би­тий ди­ви­ла­ся.

Квітчалася, при­би­ра­лась,

Що день бо­жий сподіва­лась.

А в неділеньку хо­ди­ла

Виглядати на мо­ги­лу.

Мина літо, ми­на й дру­ге,

А на третє ли­нуть

Преславнії ком­панійці

В свою Ук­раїну.

Іде військо, іде й дру­ге,

А за третім сти­ха -

Не ди­ви­ся, без­та­лан­на,

Везуть тобі ли­хо.

Везуть тру­ну мальова­ну,

Китайкою кри­ту.

А за нею з стар­ши­ною

Іде в чорній свиті

Сам пол­ков­ник ком­панійський,

Характерник з Січі.

За ним ідуть оса­ули

Та пла­чуть іду­чи.

Несуть па­ни оса­ули

Козацькую збрую:

Литий пан­цир по­ру­ба­ний,

Шаблю зо­ло­тую.

Три руш­ниці-гаківниці

І три са­мо­па­ли…

А на зброї… ко­зацькая

Кров по­за­си­ха­ла.

Ведуть ко­ня во­ро­но­го,

Розбиті ко­пи­та…

А на йо­му сіде­леч­ко

Хустиною вкри­те.

[Друга по­л. 1847, Орська кріпость]

 

А. О. КОЗАЧКОВСЬКОМУ

 

Давно те діялось. Ще в школі,

Таки в учи­те­ля-дя­ка,

Гарненько вкра­ду п'ята­ка -

Бо я бу­ло тро­хи не го­ле,

Таке убо­ге - та й куп­лю

Паперу ар­куш. І зроб­лю

Маленьку кни­жеч­ку. Хрес­та­ми

І ве­зе­рун­ка­ми з квітка­ми

Кругом лис­точ­ки об­ве­ду.

Та й спи­сую Ско­во­ро­ду

Або Три царіє со да­ри.

Та сам собі у бур'яні,

Щоб не по­чув хто, не по­ба­чив,

Виспівую та пла­чу.

І до­ве­ло­ся знов мені

На старість з вірша­ми хо­ва­тись,

Мережать кни­жеч­ки, співа­ти

І пла­ка­ти у бур'яні.

І тяж­ко пла­кать.

І не знаю,

За що ме­не гос­подь ка­рає?

У школі му­чи­лось, рос­ло,

У школі й сивіть до­ве­лось,

У школі дур­ня й по­хо­ва­ють.

А все за то­го п'ята­ка,

Що вкрав ма­леньким у дя­ка,

Отак гос­подь ме­не ка­рає.

Ось слу­хай же, мій го­лу­бе,

Мій ор­ле-ко­за­че!

Як ка­наю я в не­волі,

Як я ну­жу світом.

Слухай, бра­те, та на­учай

Своїх ма­лих діток,

Научай їх, щоб не вчи­лись

Змалку віршо­ва­ти.

Коли ж яке пок­ра­питься,

То ни­щеч­ком, бра­те,

Нехай собі у ку­точ­ку

І віршує й пла­че

Тихесенько, щоб бог не чув,

Щоб і ти не ба­чив.

Щоб не до­ве­ло­ся, бра­те,

І йо­му ка­ра­тись.

Як я те­пер у не­волі

Караюся, бра­те.

Неначе злодій, по­за ва­ла­ми

В неділю кра­ду­ся я в по­ле.

Талами вий­ду по­над Ура­лом

На степ ши­ро­кий, мов на во­лю.

І бо­ля­щеє, по­би­те

Серце стре­пе­неться,

Мов ри­бонька над во­дою,

Тихо усміхнеться

І по­ли­не го­луб­кою

Понад чу­жим по­лем,

І я ніби ожи­ваю

На полі, на волі.

І на го­ру ви­со­кую

Вихожу, див­лю­ся,

І зга­дую Ук­раїну,

І зга­дать бо­юся.

І там сте­пи, і тут сте­пи,

Та тут не такії,

Руді-руді, аж чер­воні,

А там го­лубії,

Зеленії, ме­ре­жані

Нивами, ла­на­ми,

Високими мо­ги­ла­ми,

Темними лу­га­ми.

А тут бур'ян, піски, та­ли…

І хоч би на сміх де мо­ги­ла

О давнім давні го­во­ри­ла.

Неначе лю­де не жи­ли.

Од спо­конвіку і до­нині

Ховалась од лю­дей пус­ти­ня,

А ми та­ки її най­шли.

Уже й твер­дині по­ро­би­ли,

Затого бу­дуть і мо­ги­ли,

Всього на­ро­би­мо ко­лись!

О, до­ле моя! Моя країно!

Коли я вир­вусь з ції пус­тині?

Чи, мо­же, крий бо­же,

Тут і за­ги­ну. І по­чорніє чер­во­не по­ле…

- Айда в ка­зар­ми! Ай­да в не­во­лю! -

Неначе крик­не хто на­до мною.

І я про­ки­нусь. По­за го­рою

Вертаюсь, кра­ду­ся по­над Ура­лом,

Неначе злодій той, по­за ва­ла­ми.

Отак я, дру­же мій, свят­кую

Отут неділеньку свя­тую.

А по­неділок?.. Дру­же-бра­те!

Ще прий­де ніч в смер­дя­чу ха­ту,

Ще прий­дуть ду­ми. Розіб'ють

На сток­рат сер­це, і надію,

І те, що ви­мо­вить не вмію…

І все на світі про­же­нуть.

І спи­нять ніч. Ча­си літа­ми,

Віками глу­хо по­те­чуть.

І я кро­ва­ви­ми сльоза­ми

Не раз пос­те­лю омо­чу.

Перелічу і дні і літа.

Кого я, де, ко­ли лю­бив?

Кому яке доб­ро зро­бив?

Нікого в світі, ніко­му в світі.

Неначе по лісу хо­див!

А ма­лась во­ля, ма­лась си­ла,

Та си­лу по­зич­ки зно­си­ли,

А во­ля в гос­тях упи­лась

Та до Ми­ко­ли заб­лу­ди­ла…

Та й упи­ваться за­рек­лась.

Не по­мо­же ми­лий бо­же,

Як то ка­жуть лю­де.

Буде ка­ян­ня на світі,

Вороття не бу­де.

Благаю бо­га, щоб світа­ло,

Мов волі, світу сон­ця жду.

Цвіркун за­мовк­не, зо­рю б'ють.

Благаю бо­га, щоб смер­ка­ло,

Бо на по­зо­ри­ще ве­дуть

Старого дур­ня мушт­ру­ва­ти.

Щоб знав, як во­лю ша­ну­ва­ти,

Щоб знав, що дур­ня всю­ди б'ють.

Минують літа мо­лодії,

Минула до­ля, а надія

В не­волі зно­ву за своє,

Зо мною зно­ву ли­хо діє

І сер­цю жа­лю зав­дає.

А мо­же, ще доб­ро по­ба­чу?

А мо­же, ли­хо пе­реп­ла­чу?

Води Дніпро­вої нап'юсь,

На те­бе, дру­же, по­див­люсь.

І мо­же, в тихій твоїй хаті

Я бу­ду зно­ву роз­мов­ля­ти

З то­бою, дру­же мій. Бо­юсь!

Боюся сам се­бе спи­та­ти,

Чи се ко­ли сподіється?

Чи, мо­же, вже з не­ба

Подивлюсь на Ук­раїну,

Подивлюсь на те­бе.

А іноді так бу­ває,

Що й сльози не ста­не.

І бла­гав би я о смерті…

Так ти, і Ук­рай­на,

І Дніпро кру­то­бе­ре­гий,

І надія, бра­те,

Не даєте мені бо­га

О смерті бла­га­ти.

[Друга по­л. 1847, Орська кріпость]

 

МОСКАЛЕВА КРИНИЦЯ

 

Поема

 

Я. Ку­ха­рен­кові.

На пам'ять 7 мая 1857 ро­ку

 

Не на Вкраїні, а да­ле­ко,

Аж за Ура­лом, за Еле­ком,

Старий не­до­би­ток вар­нак

Мені роз­ка­зу­вав отак

Про сю кри­ни­цю мос­ка­ле­ву,

А я, су­му­ючи, спи­сав,

Та риф­му ни­щеч­ком до­дав,

Та не­ве­лич­ку і де­ше­ву

(Звичайне, кра­де­не) зоб­гав

Тобі по­ему на спо­ми­ни,

Мій дру­же щи­рий, мій єди­ний!

 

I

 

Після ве­ли­кої зи­ми

За Ка­те­ри­ни за ца­риці,

Москаль ту ви­ко­пав кри­ни­цю;

А як він ви­ко­пав, то ми

Оце й роз­ка­же­мо в при­годі,

А ви за­пи­суй­те - не шко­дить

Такую річ і за­пи­сать.

Бо се не каз­ка, а би­ли­ця,

Або бу­вальщи­на, ска­зать.

Отак пишіть. Бу­ла кри­ни­ця,

Ні, не кри­ни­ця, а се­ло,

Пишіть, дав­но ко­лись бу­ло

Межи са­да­ми, при до­лині,

Таки у нас на Ук­раїні

Було те бо­жеє се­ло.

В селі то­му вдо­ва жи­ла,

А у вдо­ви доч­ка рос­ла

І син ма­лоліток.

Добре ма­ти діток

Багатому, хва­лить бо­га

В роз­ко­шах! А вбогій

Вдові не до то­го,

Бо за­ли­ли за шку­ру са­ла,

Трохи не про­па­ла.

Думала іти в чер­ниці

Або вби­тись, уто­пи­тись,

Так жаль ма­леньких діток ста­ло

Звичайне, ма­ти, що й ка­зать.

Та, мо­же, ждав­ся-та­ки й зять:

Бо вже Кат­ру­ся підрос­та­ла

(Катрусею вдовівна зва­лась),

Чи вік же їй продіву­вать?

Зносити брівоньки ніза­що.

Хіба за те, що си­ро­та?

А кра­со­та-то, кра­со­та!

Мій бо­же ми­лий! А тру­дя­ще,

А че­пур­не, та ро­бо­тя­ще,

Та ти­хе. Бач, і си­ро­та,

А всім бу­ла нав­ди­во­ви­жу.

Бувало, виг­ля­не із хижі,

Як тая квіточ­ка з ро­си,

Як теє со­неч­ко з-за хма­ри.

Ввесь по­хо­ло­ну, не­жи­вий

Стою, бу­ва­ло. Ані ка­ра,

Ні му­ки, кай­да­ни,

Ніже літа, си­ну,

Тії си­ли не вто­ми­ли…

Отак і за­ги­ну!

Так і зги­ну. Бо ди­ви­ся:

Смерті сподіва­юсь,

А ри­даю, мов ди­ти­на,

Як я на­га­даю

Катерину. Слу­хай, си­ну,

Мій дру­же єди­ний!

Слухай доб­ре, та за­пи­суй,

Та на Ук­раїні,

Як бог те­бе доп­ро­ва­дить,

То роз­ка­жи, си­ну,

Що ти ба­чив ди­яво­ла

Своїми очи­ма.

 

II

 

Так, ба­чиш, дівонька ота

Росла собі. І ро­бо­тя­щий

(Бо всю­ди си­ро­ти ле­да­що)

У най­мах виріс си­ро­та,

Неначе батько­ва ди­ти­на.

Отож той са­мий си­ро­ти­на

У най­мах сяк собі, то так

Придбав, сіро­ма, гро­ше­нят,

Одежу спра­вив, жу­па­ни­ну

Та ні відсіль і ні відтіль

Купив са­до­чок і ха­ти­ну;

Подякував за хліб і сіль

І за на­уку доб­рим лю­дям

Та до вдовівни навп­рос­тець

Шелесть за руш­ни­ка­ми!

Не тор­гу­ва­лись з ста­рос­та­ми,

Як те бу­ва з ба­га­ти­ря­ми;

Не тор­гу­вавсь і па­но­тець

(На ди­во лю­дям та на чу­до),

За три ко­пи звін