Ок­тяб­ря 1845, Марь­ин­с­кое

 

НАЙМИЧКА

 

Пролог

 

У неділю вранці-ра­но

Поле кри­ло­ся ту­ма­ном;

У ту­мані, на мо­гилі,

Як то­по­ля, по­хи­ли­лась

Молодиця мо­ло­дая.

Щось до ло­на при­гор­тає

Та з ту­ма­ном роз­мов­ляє:

«Ой ту­ма­не, ту­ма­не,

Мін ла­та­ний та­ла­не!

Чому ме­не не схо­ваєш

Отут се­ред ла­ну?

Чому ме­не не за­да­виш,

У зем­лю не вда­виш?

Чому мені злої долі,

Чом віку не зба­виш?

Ні, не да­ви, ту­ма­ноч­ку!

Сховай тілько в полі,

Щоб ніхто не знав, не ба­чив

Моєї не­долі!..

Я не од­на,- єсть у ме­не

І батько, і ма­ти…

Єсть у ме­не… ту­ма­ноч­ку,

Туманочку, бра­те!..

Дитя моє! мій си­ноч­ку,

Нехрещений си­ну!

Не я те­бе хрес­ти­ти­му

На ли­ху го­ди­ну.

Чужі лю­ди хрес­ти­ти­муть,

Я не бу­ду зна­ти,

Як і зо­вуть… Ди­тя моє!

Я бу­ла ба­га­та…

Не лай ме­не; мо­ли­ти­мусь,

Із са­мо­го не­ба

Долю вип­ла­чу сльоза­ми

І пош­лю до те­бе».

Пішла по­лем ри­да­ючи,

В ту­мані хо­ва­лась

Та крізь сльози ти­хе­сенько

Про вдо­ву співа­ла,

Як удо­ва в Ду­наєві

Синів по­хо­ва­ла:

«Ой у полі мо­ги­ла;

Там удо­ва хо­ди­ла,

Там хо­ди­ла-гу­ля­ла,

Трути-зілля шу­ка­ла.

Трути-зілля не най­шла,

Та синів двох при­ве­ла,

В ки­таєчку по­ви­ла

І на Ду­най од­нес­ла:

«Тихий, ти­хий Ду­най!

Моїх діток за­бав­ляй.

Ти, жов­тенький пісок,

Нагодуй моїх діток;

І ску­пай, і спо­вий,

І со­бою ук­рий!»

 

I

 

Був собі дід та ба­ба.

З давнього-дав­на у гаї над ста­вом

Удвох собі на ху­торі жи­ли,

Як діто­чок двоє,

Усюди обоє.

Ще зма­леч­ку уд­вох яг­ня­та пас­ли,

А потім поб­ра­ли­ся,

Худоби діжда­ли­ся,

Придбали хутір, став і млин,

Садок у гаї роз­ве­ли

І пасіку чи­ма­лу -

Всього над­ба­ли.

Та діто­чок у їх бігма,

А смерть з ко­сою за пле­чи­ма.

Хто ж їх старість привітає,

За ди­ти­ну ста­не?

Хто зап­ла­че, по­хо­ває?

Хто ду­шу спом'яне?

Хто по­жи­ве доб­ро чес­но,

В доб­рую го­ди­ну,

І зга­дає дя­ку­ючи,

Як своя ди­ти­на?..

Тяжко дітей го­ду­ва­ти

У без­верхій хаті,

А ще гірше старіти­ся

У білих па­ла­тах,

Старітися, уми­ра­ти,

Добро по­ки­да­ти

Чужим лю­дям, чу­жим дітям

На сміх, на розт­ра­ту!

 

II

 

І дід, і ба­ба у неділю

На призьбі вдвох собі сиділи

Гарненько, в білих со­роч­ках.

Сіяло сон­це, в не­бе­сах

Ані хма­ри­ноч­ки, та ти­хо,

Та лю­бо, як у раї.

Сховалося у серці ли­хо,

Як звір у темнім гаї.

В такім раї чо­го б, бач­ся,

Старим су­му­ва­ти?

Чи то давнє яке ли­хо

Прокинулось в хаті?

Чи вчо­рашнє, за­дав­ле­не

Знов по­во­ру­ши­лось,

Чи ще тілько зак­лю­ну­лось

І рай за­па­ли­ло?

Не знаю, що і після чо­го

Старі су­му­ють. Мо­же, вже

Оце зби­ра­ються до бо­га,

Та хто в да­ле­кую до­ро­гу

Їм доб­ре ко­ней зап­ря­же?

«А хто нас, Нас­те, по­хо­ває,

Як пом­ре­мо?»

«Сама не знаю!

Я все оце мірку­ва­ла,

Та аж сум­но ста­ло:

Одинокі зос­тарілись…

Кому по­над­ба­ли

Добра цього?..»

«Стривай ли­шень!

Чи чуєш? щось пла­че

За ворітьми… мов ди­ти­на!

Побіжім лиш!.. Ба­чиш?

Я вга­ду­вав, що щось бу­де!»

І ра­зом схо­пи­лись

Та до воріт… Прибіга­ють,

Мовчки зу­пи­ни­лись.

Перед са­мим пе­ре­ла­зом

Дитина спо­ви­та -

Та й не ту­го, й но­венькою

Свитиною вкри­та;

Бо то ма­ти спо­ви­ва­ла -

І літом ук­ри­ла

Останньою сви­ти­ною!..

Дивились, мо­ли­лись

Старі мої. А сер­деш­не

Неначе бла­гав:

Випручало ру­че­ня­та

Й до їх прос­тя­гає

Манюсінькі… і за­мовк­ло,

Неначе не пла­че,

Тілько пхи­ка.

«А що, Нас­те?

Я й ка­зав! От ба­чиш?

От і та­лан, от і до­ля,

І не оди­нокі!

Бери ж ли­шень та спо­ви­вай…

Ач яке, нівро­ку!

Неси ж в ха­ту, а я вер­хи

Кинусь за ку­ма­ми

В Го­ро­ди­ще…»

Чудно якось

Діється між на­ми!

Один си­на прок­ли­нає,

З ха­ти ви­га­няє,

Другий свічеч­ку, сер­деш­ний,

Потом за­роб­ляє

Та ри­да­ючи ста­но­вить

Перед об­ра­за­ми -

Нема дітей!.. Чуд­но якось

Діється між на­ми!

 

III

 

Аж три па­ри на ра­до­щах

Кумів наз­би­ра­ли,

Та вве­чері й ох­рес­ти­ли,

І Мар­ком наз­ва­ли.

Росте Мар­ко. Старі мої

Не зна­ють, де діти,

Де по­са­дить, де по­ло­жить

І що з ним ро­би­ти.

Минає рік. Рос­те Мар­ко -

І дійна ко­ро­ва

У роз­коші ку­пається.

Аж ось чор­ноб­ро­ва

Та мо­ло­да, біло­ли­ця

Прийшла мо­ло­ди­ця

На той хутір бла­го­дат­ний

У най­ми про­ситься.

«А що ж,- ка­же,- возьмім, Нас­те».

«Возьмімо, Тро­хи­ме,

Бо ми старі, нез­ду­жаєм,

Та та­ки й ди­ти­на,

Хоча во­но вже й підрос­ло,

Та все ж та­ки тре­ба

Коло йо­го піклу­ва­тись».

«Та во­но-то тре­ба.

Бо й я свою вже час­точ­ку

Прожив, сла­ва бо­гу,

Підтоптався. Так що ж те­пер,

Що візьмеш, не­бо­го?

За рік, чи як?»

«А що дас­те».

«Е, ні! тре­ба зна­ти,

Треба, доч­ко, лічить пла­ту,

Зароблену пла­ту,

Бо ска­за­но: хто не лічить,

То той і не має.

Так отак хіба, не­бо­го?

Ні ти нас не знаєш,

Ні ми те­бе. А по­жи­веш,

Роздивишся в хаті,

Та й ми те­бе по­ба­чи­мо,

Отоді й за пла­ту,

Чи так, доч­ко?»

«Добре, дядьку»

«Просимо ж у ха­ту».

Поєднались. Мо­ло­ди­ця

Рада та ве­се­ла,

Ніби з па­ном повінча­лась,

Закупила се­ла.

І у хаті, і на дворі,

І ко­ло ско­ти­ни,

Увечері і вдосвіта;

А ко­ло ди­ти­ни

Так і па­да, ніби ма­ти;

В бу­день і в неділю

Головоньку йо­му змиє,

Й со­ро­чеч­ку білу

Що день бо­жий надіває.

Грається, співає,

Робить во­зи­ки, а в свя­то -

То й з рук не спус­кає.

Дивуються старі мої

Та мо­ляться бо­гу.

А най­мич­ка нев­си­пу­ща

Щовечір, не­бо­га,

Свою до­лю прок­ли­нає,

Тяжко-важко пла­че;

І ніхто то­го не чує,

Не знає й не ба­чить,

Опріч Мар­ка ма­ленько­го.

Так во­но не знає,

Чого най­мич­ка сльоза­ми

Його уми­ває.

Не зна Мар­ко, чо­го во­на

Так йо­го цілує,

Сама не з'їсть і не доп'є,

Його на­го­дує.

Не зна Мар­ко, як в ко­лисці

Часом се­ред ночі

Прокинеться, во­рух­неться,

То во­на вже ско­чить,

І ук­риє, й пе­рех­рес­тить,

Тихо за­ко­ли­ше;

Вона чує з тії ха­ти,

Як ди­ти­на ди­ше.

Вранці Мар­ко до най­мич­ки

Ручки прос­тя­гає

І ма­мою нев­си­пу­щу

Ганну ве­ли­чає…

Не зна Мар­ко, рос­те собі,

Росте, ви­рос­тає.

 

IV

 

Чимало літ пе­ре­вер­ну­лось,

Води чи­ма­ло утек­ло;

І в хутір ли­хо за­вер­ну­ло,

І сліз чи­ма­ло при­нес­ло.

Бабусю Нас­тю по­хо­ва­ли

І лед­ве-лед­ве од­во­ла­ли

Трохима-діда.

Прогуло

Прокляте ли­хо та й зас­ну­ло.

На хутір зно­ву бла­го­дать

З-за гаю тем­но­го вер­ну­лась

До діда в ха­ту спо­чи­вать.

Уже Мар­ко чу­ма­кує

І во­се­ни не но­чує

Ні під ха­тою, ні в хаті…

Кого-небудь тре­ба сва­тать.

«Кого ж би тут?» - ста­рий ду­ма

І про­сить по­ра­ди

У най­мич­ки. А най­мич­ка

До царівни б ра­да

Слать ста­рос­ти:

«Треба Мар­ка Са­мо­го спи­та­ти».

«Добре, доч­ко, спи­таємо

Та й бу­де­мо сва­тать».

Розпитали, по­ра­ди­лись,

Та й за ста­рос­та­ми

Пішов Мар­ко. Вер­ну­ли­ся

Люде з руш­ни­ка­ми,

З свя­тим хлібом обміне­ним.

Панну у жу­пані,

Таку кра­лю вис­ва­та­ли,

Що хоч за гетьма­на,

То не со­ром. Ота­ке-то

Диво за­по­па­ли!

«Спасибі вам! - ста­рий ка­же.

Тепер, щоб ви зна­ли,

Треба краю до­во­ди­ти,

Коли й де вінча­ти,

Та й весілля. Та ще ось що:

Хто в нас бу­де ма­ти?

Не до­жи­ла моя Нас­тя!..» -

Та й за­ливсь сльоза­ми.

А най­мич­ка у по­ро­гу

Вхопилась ру­ка­ми

За одвірок та й зомліла.

Тихо ста­ло в хаті;

Тілько най­мич­ка шеп­та­ла:

«Мати… ма­ти… ма­ти!»

 

V

 

Через тиж­день мо­ло­диці

Коровай міси­ли

На ху­торі. Ста­рий батько

З усієї си­ли

З мо­ло­ди­ця­ми тан­цює,

Та двір вимітає,

Та про­хо­жих, проїжджа­чих

У двір зак­ли­кає,

Та ва­ре­ною час­тує,

На весілля про­сить.

Знай, бігає, а са­мо­го

Ледве но­ги но­сять.

Скрізь гар­ми­дер та ре­гот­ня,

В хаті і над­ворі.

І жо­ло­би ви­ко­ти­ли

З но­вої ко­мо­ри.

Скрізь по­ран­ня: пе­чуть, ва­рять,

Вимітають, ми­ють…

Та все чужі. Де ж най­мич­ка?

На про­щу у Київ

Пішла Ган­на. Бла­гав ста­рий,

А Мар­ко аж пла­кав,

Щоб бу­ла во­на за матір.

«Ні, Мар­ку, ніяко

Мені матір'ю сидіти:

То ба­гаті лю­де,

А я най­мич­ка… ще й з те­бе

Сміятися бу­дуть.

Нехай бог вам по­ма­гає!

Піду по­мо­лю­ся

Усім свя­тим у Києві,

Та й зно­ву вер­ну­ся

В ва­шу ха­ту, як прий­ме­те.

Поки маю си­ли,

Трудитимусь…»

Чистим сер­цем

Поблагословила

Свого Мар­ка… зап­ла­ка­ла

Й пішла за во­ро­та.

Розвернулося весілля.

Музикам ро­бо­та

І підко­вам. Ва­ре­ною

Столи й ла­ви ми­ють.

А най­мич­ка шкан­ди­бає,

Поспішає в Київ.

Прийшла в Київ - не спо­чи­ла,

У міщан­ки ста­ла,

Найнялася но­сить во­ду,

Бо гро­шей не ста­ло

На мо­лебствіє Вар­варі.

Носила-носила,

Кіп із вісім за­ро­би­ла

Й Мар­кові ку­пи­ла

Святу ша­поч­ку в пе­ще­рах

У Йва­на свя­то­го,

Щоб го­ло­ва не боліла

В Мар­ка мо­ло­до­го;

І перс­те­ник у Вар­ва­ри

Невістці дос­та­ла,

І, всім свя­тим пок­ло­нив­шись,

Додому вер­та­лась.

Вернулася. Ка­те­ри­на

І Мар­ко зустріли

За ворітьми, вве­ли в ха­ту

Й за стіл по­са­ди­ли;

Напували й го­ду­ва­ли,

Про Київ пи­та­ли,

І в кімнаті Ка­те­ри­на

Одпочить пос­ла­ла.

«За що во­ни ме­не люб­лять?

За що по­ва­жа­ють?

О бо­же мій ми­ло­серд­ний!

Може, во­ни зна­ють…

Може, во­ни до­га­да­лись…

Ні, не до­га­да­лись;

Вони добрі…» І най­мич­ка

Тяжко за­ри­да­ла.

 

VI

 

Тричі кри­га за­мер­за­ла,

Тричі роз­та­ва­ла,

Тричі най­мич­ку у Київ

Катря про­вод­жа­ла

Так, як матір; і в чет­вер­тий

Провела не­бо­гу

Аж у по­ле, до мо­ги­ли,

І мо­ли­ла бо­га,

Щоб шви­денько вер­та­ла­ся,

Бо без неї в хаті

Якось сум­но, ніби ма­ти

Покинула ха­ту.

Після пре­чис­тої в неділю,

Та після пер­шої, Тро­хим

Старий сидів в со­рочці білій,

В брилі на призьбі. Пе­ред ним

З со­ба­кою ону­чок грав­ся,

А внуч­ка в юп­ку одяг­лась

У Кат­ри­ну і ніби йшла

До діда в гості. Засміявсь

Старий і внуч­ку привітав,

Неначе справді мо­ло­ди­цю:

«А де ж ти діла па­ля­ни­цю?

Чи, мо­же, в лісі хто од­няв?

Чи поп­рос­ту - за­бу­ла взя­ти?..

Чи, мо­же, ще й не на­пек­ла?

О, со­ром, со­ром, лепська ма­ти!»

Аж зирк - і най­мич­ка ввійшла

На двір. Побіг стріча­ти

З ону­ка­ми свою Ган­ну.

«А Мар­ко в до­розі?» -

Ганна діда пи­та­ла­ся.

«В до­розі ще й досі».

«А я лед­ве до­ди­ба­ла

До ва­шої ха­ти,

Не хотілось на чу­жині

Одній уми­ра­ти!

Коли б Мар­ка діжда­ти­ся…

Так щось тяж­ко ста­ло!»

І вну­ча­там із клу­ноч­ка

Гостинці вий­ма­ла:

І хрес­ти­ки, й ду­ка­чи­ки,

Й на­мис­та ра­зо­чок

Яриночці, і чер­во­ний

З фольги об­ра­зо­чок,

А Кар­пові со­ло­вей­ка

Та ко­ників па­ру,

І чет­вер­тий уже перс­тень

Святої Вар­ва­ри Ка­те­рині, а дідові

Із вос­ку свя­то­го

Три свічеч­ки; а Мар­кові

І собі нічо­го

Не при­нес­ла: не ку­пи­ла,

Бо гро­шей не ста­ло,

А за­ро­бить не зду­жа­ла.

«А ось ще ос­та­лось

Півбубличка!»

Й по шма­точ­ку

Дітям розділи­ла.

 

VII

 

Ввійшла в ха­ту. Ка­те­ри­на

Їй но­ги уми­ла

Й по­луд­но­вать по­са­ди­ла.

Не пи­ла й не їла

Стара Ган­на.

«Катерино!

Коли в нас неділя?»

«Післязавтра».

«Треба бу­де

Акафіст най­ня­ти

Миколаєві свя­то­му

Й на час­точ­ку да­ти;

Бо щось Мар­ко за­ба­рив­ся…

Може, де в до­розі

Занедужав, сох­рань бо­же!»

Й по­ка­па­ли сльози

З ста­рих очей за­му­че­них.

Ледве-ледве вста­ла

Із-за сто­ла.

«Катерино!

Не та вже я ста­ла:

Зледащіла, не зду­жаю

І на но­ги вста­ти.

Тяжко, Кат­ре, уми­ра­ти

В чужій теплій хаті!»

Занедужала не­бо­га.

Уже й при­ча­ща­ли,

Й мас­лос­вятіє слу­жи­ли,

Ні, не по­ма­га­ло.

Старий Тро­хим по надвір'ю,

Мов уби­тий, хо­дить.

Катерина ж з бо­ля­щої

І очей не зво­дить;

Катерина ко­ло неї

І днює й но­чує.

А тим ча­сом сичі вночі

Недобре віщу­ють

На ко­морі. Бо­ля­щая

Щодень, що­го­ди­ни,

Ледве чу­ти, пи­тається:

«Доню Ка­те­ри­но!

Чи ще Мар­ко не приїхав?

Ох, як­би я зна­ла,

Що діжду­ся, що по­ба­чу,

То ще б підож­да­ла!»

 

VIII

 

Іде Мар­ко з чу­ма­ка­ми.

Ідучи, співає,

Не поспіша до гос­по­ди -

Воли по­па­сає.

Везе Мар­ко Ка­те­рині

Сукна до­ро­го­го,

А батькові ши­тий по­яс

Шовку чер­во­но­го,

А най­мичці на очіпок

Парчі зо­ло­тої

І чер­во­ну доб­ру хуст­ку

З білою г а б о ю.

А діточ­кам че­ре­вич­ки,

Фіг та ви­ног­ра­ду,

А всім вкупі - чер­во­но­го

Вина з Ца­рег­ра­ду

Відер з троє у ба­рилі,

І кав'яру з До­ну -

Всього ве­зе, та не знає,

Що діється до­ма!

Іде Мар­ко, не жу­риться.

Прийшов - сла­ва бо­гу!

І во­ро­та од­чи­няє,

І мо­литься бо­гу.

«Чи чуєш ти, Ка­те­ри­но?

Біжи зустріча­ти!

Уже прий­шов! Біжи швид­че!

Швидче ве­ди в ха­ту!..

Слава тобі, Хрис­те-бо­же!

Насилу діжда­ла!»

Отче наш ти­хо-ти­хо,

Мов крізь сон, чи­та­ла.

Старий во­ли вип­ря­гає,

Занози хо­ває

Мережані, а Кат­ру­ся

Марка ог­ля­дає.

«А де ж Ган­на, Ка­те­ри­но?

Я пак і бай­ду­же!

Чи не вмер­ла?»

«Ні, не вмер­ла,

А ду­же нез­ду­жа.

Ходім ли­шень в ма­лу ха­ту,

Поки вип­ря­гає

Воли батько: во­на те­бе,

Марку, до­жи­дає».

Ввійшов Мар­ко в ма­лу ха­ту

І став у по­ро­гу…

Аж зля­кав­ся. Ган­на шеп­че:

«Слава… сла­ва бо­гу!

Ходи сю­ди, не ля­кай­ся…

Вийди, Кат­ре, з ха­ти:

Я щось маю роз­пи­та­ти,

Дещо роз­ка­за­ти».

Вийшла з ха­ти Ка­те­ри­на,

А Мар­ко схи­лив­ся

До най­мич­ки у го­ло­ви.

«Марку! по­ди­ви­ся,

Подивися ти на ме­не:

Бач, як я змарніла?

Я не Ган­на, не най­мич­ка,

Я...» -

Та й оніміла.

Марко пла­кав, ди­ву­вав­ся.

Знов очі одк­ри­ла,

Пильно, пильно по­ди­ви­лась -

Сльози по­ко­ти­лись.

«Прости ме­не! Я ка­ра­лась

Весь вік в чужій хаті…

Прости ме­не, мій си­ноч­ку!

Я… я твоя ма­ти».

Та й за­мовк­ла…

Зомлів Мар­ко,

Й зем­ля зад­ри­жа­ла.

Прокинувся… до ма­тері -

А ма­ти вже спа­ла!