Мая 16, Но­во­пет­ровс­кое ук­реп­ле­ние

 

* * *

 

Привикне, ка­жуть, со­ба­ка за во­зом бігти, то біжить і за саньми.

 

То так і я те­пер пи­шу:

Папір тілько, чор­ни­ло тра­чу…

А перш! Єй-бо­гу, не бре­шу!

Згадаю що чи що на­ба­чу,

То так ут­ну, що аж зап­ла­чу.

І ніби сам пе­ре­ле­чу

Хоч на го­ди­ну на Вкраїну,

На неї гля­ну, по­див­люсь,

І, мов доб­ро ко­му зроб­лю,

Так лю­бо сер­це од­по­чи­не.

Якби ска­зать, що не люб­лю,

Що я Ук­рай­ну за­бу­ваю

Або лу­ка­вих прок­ли­наю

За те, що я те­пер терп­лю,

Єй-богу, братія, про­щаю

І ми­ло­сер­до­му мо­люсь,

Щоб ви ли­хим чим не зга­да­ли;

Хоч я вам крив­ди не ро­бив,

Та все-та­ки меж ва­ми жив,

То, мо­же, де­що і ос­та­лось.

[Кінець 1847, Орська кріпость]

 

* * *

 

А ну­мо зно­ву віршу­вать.

Звичайне, ниш­ком. Ну­мо зно­ву,

Поки но­вин­ка на ос­нові,

Старинку бо­жу ли­цю­вать.

А сиріч… як би вам ска­зать,

Щоб не збре­хав­ши… Ну­мо зно­ву

Людей і до­лю прок­ли­нать.

Людей за те, щоб нас зна­ли

Та нас ша­ну­ва­ли.

Долю за те, щоб не спа­ла

Та нас дог­ля­да­ла.

А то бач, що на­ро­би­ла:

Кинула ма­ло­го

На роз­путті, та й бай­ду­же,

А во­но, убо­ге,

Молодеє, си­во­усе,

Звичайне, ди­ти­на,

І по­ди­ба­ло ти­хенько

Попід чу­жим ти­ном

Аж за Урал. Опи­ни­лось

В пус­тині, в не­волі…

Як же те­бе не прок­ли­нать,

Лукавая до­ле

Не прок­ле­ну ж те­бе, до­ле,

А бу­ду хо­ва­тись

За ва­ла­ми. Та ни­щеч­ком

Буду віршу­ва­ти,

Нудить світом, сподіва­тись

У гості в не­во­лю

Із-за Дніпра ши­ро­ко­го

Тебе, моя до­ле!

[Перша по­л. 1848, Орська кріпость]

 

ВАРНАК

 

Тиняючи на чу­жині

Понад Еле­ком, стрів я діда

Вельми ста­ро­го. Наш зем­ляк

І не­до­му­че­ний вар­нак

Старий той був. Та у неділю

Якось у полі ми зострілись

Та й за­ба­ла­ка­лись. Ста­рий

Згадав свою Во­линь свя­тую

І во­лю-до­лю мо­ло­дую,

Свою бу­вальщи­ну. І ми

В траві за ва­лом посіда­ли,

І роз­мов­ля­ли, сповіда­лись

Один дру­го­му. «Дов­гий вік! -

Старий про­мо­вив. - Все од бо­га!

Од бо­га все! А сам нічо­го

Дурний не вдіє чо­ловік!

Я сам, як ба­чиш, мар­не, всує,

Я сам заніве­чив свій вік.

І ні на ко­го не жал­кую,

І ні у ко­го не про­шу я,

Нічого не про­шу. Отак,

Мій си­ну, дру­же мій єди­ний,

Так і за­ги­ну на чу­жині

В не­волі.» І ста­рий вар­нак

Заплакав ниш­ком. Си­вий бра­те!

Поки жи­ве надія в хаті,

Нехай жи­ве, не ви­га­няй,

Нехай пуст­ку не­топ­ле­ну

Іноді нагріє. І по­те­чуть з очей ста­рих

Сльози мо­лодії,

І уми­теє сльоза­ми

Серце од­по­чи­не

І по­ли­не із чу­жи­ни

На свою країну.

«Багато де­чо­го не ста­ло,

Сказав ста­рий. - Во­ди чи­ма­ло.

Із Ікви в [мо­ре] утек­ло…

Над Іквою бу­ло се­ло,

У тім селі на без­та­лан­ня

Та на по­ги­бель виріс я, -

Лихая до­ленька моя!..

У на­шої ста­рої пані

Малії па­ничі бу­ли;

Таки од­нолітки зо мною.

Вона й бе­ре ме­не в по­кої

Синкам на виг­раш­ку. Рос­ли,

Росли па­ня­та, ви­рос­та­ли,

Як ті ще­ня­та. По­ку­са­ли

Не од­но­го ме­не малі.

Отож і вчи­ти по­ча­ли

Письму па­нят. На без­го­лов'я

І я учу­ся. Слізьми! Кров'ю!

Письмо те по­ли­ло­ся… Нас!

Дешевших панської со­ба­ки,

Письму учить?!

Молитись бо­гу

Та за ра­лом спо­ти­ка­тись,

А більш нічо­го

Не по­ви­нен знать не­вольник.

Така йо­го до­ля.

Отож і вив­чив­ся я, виріс,

Прошу собі волі -

Не дає. І в мос­калі,

Проклята, не го­лить.

Що тут на світі ро­би­ти?

Пішов я до ра­ла…

А па­ничів у гвардію

Поопреліляла…

Година тяж­кая нас­та­ла!

Настали тяжкії літа!

Отож пра­цюю я за ра­лом.

Я був убо­гий си­ро­та,

А у сусіда ви­рос­та­ла

У най­мах дівчи­на. І я…

О, до­ле! До­ленько моя!

О, бо­же мій! О, мій єди­ний!

Воно тойді бу­ло ди­ти­на,

Воно… Не нам твої діла

Судить, о, бо­же наш ве­ли­кий!

Отож во­на мені на ли­хо

Та на по­ги­бель підрос­ла.

Не до­ве­лось і на­ди­ви­тись,

А я вже ду­мав од­ру­жи­тись,

І ве­се­ли­ти­ся, і жить,

Людей і гос­по­да хва­лить…

А до­ве­ло­ся…

Накупили

І кра­му, й пи­ва на­ва­ри­ли,

Не до­ве­ло­ся тілько пить.

Старої пані ба­хур си­вий

Окрав той крам. Роз­лив те пи­во,

Пустив пок­рит­кою… Дар­ма,

Минуло, годі… Не­до­ла­ду

Тепер і зга­ду­вать. Не­ма,

Нема, ми­ну­ло­ся, про­па­ло…

Покинув ни­ву я і ра­ло,

Покинув ха­ту і го­род,

Усе по­ки­нув. Чорт на­ра­див.

Пішов я в пи­сарі в гро­ма­ду.

То сяк, то так ми­нає год.

Пишу собі, з людьми бра­та­юсь

Та доб­рих хлопців до­би­раю.

Минув і дру­гий. Па­ничі

На третє літо поз'їзжа­лись,

Уже зас­ва­тані. Жи­ли

В дворі, гу­ля­ли, в кар­ти гра­ли,

Свого весілля до­жи­да­ли

Та мо­ло­дих дівчат в селі,

Мов бу­гаї, пе­ре­би­ра­ли.

Звичайне, па­ничі. Жде­мо,

І ми жде­мо то­го весілля.

Отож у кле­чальну неділю

Їх і повінча­но обох,

Таки в до­машньому костьолі.

Вони ля­хи бу­ли. Ніко­ли

Нічого кра­що­го сам бог

На ба­чив на землі ве­ликій,

Як мо­лодії ті бу­ли…

Заграла ве­се­ло му­зи­ка…

Їх із костьола по­ве­ли

В во­зоб­нов­ленії по­кої.

А ми й зостріли їх і всіх -

Княжат, па­нят і мо­ло­дих -

Всіх пе­реріза­ли. Ру­дою

Весілля вми­ло­ся. Не втік

Ніже єди­ний ка­то­лик,

Всі по­ляг­ли, мов по­ро­ся­та

В багні смер­дю­чо­му. А ми,

Упоравшись, пішли шу­ка­ти

Нової ха­ти, і най­шли

Зелену ха­ту і кімна­ту

У гаї тем­но­му. В лу­гах,

В сте­пах ши­ро­ких, в бай­ра­ках

Крутих, гли­бо­ких. Всю­ди ха­та,

Було де в хаті по­гу­ля­ти

І од­по­чи­ти де бу­ло.

Мене гос­по­да­рем об­ра­ли.

Сем'я моя що­день рос­ла

І вже до сотні до­рос­та­ла.

Мов по­ро­ся­ча, кров ли­лась.

Я різав все, що па­ном зва­лось,

Без ми­ло­сердія і зла,

А різав так. І сам не знаю,

Чого хотіло­ся мені?

Ходив три го­да я з но­жа­ми,

Неначе п'яний той різник.

До сльоз, до крові, до по­жа­ру

До всього, всього я при­вик.

Було, мов жа­бу ту, на списі

Спряжеш ди­ти­ну на огні

Або па­нян­ку біло­ли­цю

Розіпнеш го­лу на коні

Та й пус­тиш в степ.

Всього, всього тойді бу­ва­ло,

І все до­ку­чи­ло мені…

Одурів я, тяж­ко ста­ло

У вер­те­пах жи­ти.

Думав сам се­бе зарізать,

Щоб не ну­дить світом.

І зарізав би, та ди­во,

Диво див­не ста­лось

Надо мною не­до­лю­дом…

Вже на світ зай­ма­лось,

Вийшов я з но­жем в ха­ляві

З Бро­варсько­го лісу,

Щоб зарізаться. Див­лю­ся,

Мов на небі ви­сить

Святий Київ наш ве­ли­кий.

Святим ди­вом ся­ють

Храми божі, ніби з са­мим

Богом роз­мов­ля­ють,

Дивлюся я, а сам млію.

Тихо задз­во­ни­ли

У Києві, мов на небі…

О бо­же мій ми­лий!

Який див­ний ти. Я пла­кав,

До по­луд­ня пла­кав.

Та так мені лю­бо ста­ло:

І ма­ло­го зна­ку

Нудьги тії не ос­та­лось,

Мов пе­ре­ро­див­ся…

Подивився кру­гом се­бе

І, пе­рех­рес­тив­шись,

Пішов собі ти­хо в Київ

Святим по­мо­ли­тись,

Та су­да, су­да людсько­го

У лю­дей про­си­ти».

[Перша по­л. 1848, Орська кріпость]

 

* * *

 

Ой гля­ну я, по­див­лю­ся

На той степ, на по­ле;

Чи не дасть бог ми­ло­сер­дий

Хоть на старість волі.

Пішов би я в Ук­раїну,

Пішов би до­до­му,

Там би ме­не привіта­ли,

Зраділи б ста­ро­му,

Там би я спо­чив хоч ма­ло,

Молившися бо­гу,

Там би я… Та шко­да й гад­ки,

Не бу­де нічо­го.

Як же йо­го у не­волі

Жити без надії?

Навчіть ме­не, лю­де добрі,

А то одурію.

[Перша по­л. 1848, Орська кріпость]

 

* * *

 

У бо­га за двер­ми ле­жа­ла со­ки­ра.

(А бог тойді з Пет­ром хо­див

По світу та ди­ва тво­рив).

А кай­зак на хи­рю

Та на тяж­ке ли­хо

Любенько та ти­хо

І вкрав ту со­ки­ру.

Та й по­тяг по дро­ва

В зе­ле­ну дібро­ву;

Древину виб­рав­ши, та й цюк!

Як вир­веться со­ки­ра з рук -

Пішла по лісу ко­со­ви­ця,

Аж страх, аж жаль бу­ло ди­виться.

Дуби і всякі де­ре­ва

Великолітні, мов тра­ва

В по­ко­си сте­леться, а з яру

Встає по­жар, і ди­му хма­ра

Святеє сон­це пок­ри­ва.

І ста­ла тьма, і од Ура­лу

Та до тин­ги­за до Ара­лу

Кипіла в озе­рах во­да.

Палають се­ла, го­ро­да,

Ридають лю­ди, ви­ють звірі

І за То­бо­лом у Сибірі

В снігах хо­ва­ються.

Сім літ

Сокира бо­жа ліс сти­на­ла,

І по­жа­ри­ще не вга­са­ло.

І мерк за ди­мом бо­жий світ.

На восьме літо у неділю,

Неначе ля­ля в льолі білій,

Святеє со­неч­ко зійшло.

Пустиня ци­га­ном чорніла:

Де го­род був або се­ло -

І го­лов­ня уже не тліла,

І попіл вітром роз­нес­ло,

Билини навіть не ос­та­лось;

Тілько од­ним од­но хи­та­лось

Зелене де­ре­во в сте­пу.

Червоніє по пус­тині

Червона гли­на та пе­чи­на,

Бур'ян ко­лю­чий та бу­дяк,

Та інде тир­са з осо­кою

В яру чорніє під го­рою,

Та ди­кий інко­ли кай­зак

Тихенько виїде на го­ру

На тім за­хилім верб­люді.

Непевне діється тойді:

Мов степ до бо­га за­го­во­рить,

Верблюд зап­ла­че, і кай­зак

Понурить го­ло­ву і гля­не

На степ і на Ка­ра­бу­так.

Сингичагач кай­зак вспом'яне,

Тихенько спус­титься з го­ри

І зги­не в гли­няній пус­тині…

Одним єди­не при до­лині

В сте­пу край до­ро­ги

Стоїть де­ре­во ви­со­ке,

Покинуте бо­гом.

Покинуте со­ки­рою,

Огнем не па­ли­ме,

Шепочеться з до­ли­ною

О давній го­дині.

І кай­за­ки не ми­на­ють

Дерева свя­то­го.

На до­ли­ну заїжджа­ють,

Дивуються з йо­го,

І мо­ляться, і жерт­ва­ми

Дерево бла­га­ють,

Щоб па­рості роз­пус­ти­ло

У їх біднім краї.

[Перша по­л. 1848,

по до­розі з Орен­бур­га до Раїма]

* * *

 

Та не дай, гос­по­ди, ніко­му,

Як мені те­пер, ста­ро­му,

У не­волі про­па­да­ти,

Марне літа ко­ро­та­ти.

Он піду я сте­пом-лу­гом

Та роз­ва­жу свою ту­гу.

«Не йди,- ка­жуть,- з ції ха­ти

Не пус­ка­ють по­гу­ля­ти».

[Друга по­ло­ви­на 1848, Ко­са­рал]

 

ЦАРІ

 

Старенька сест­ро Апол­ло­на,

Якби ви ча­сом хоч на час

Придибали-таки до нас

Та, як бу­ва­ло во дні они,

Возвисили б свій бо­жий глас

До оди пиш­но-че­пур­ної,

Та й за­хо­ди­ли­ся б обоє

Царів або­що воспівать.

Бо як по правді вам ска­зать,

То ду­же вже й мені са­мо­му

Обридли тії му­жи­ки,

Та па­ничі, та пок­рит­ки.

Хотілося б зог­нать ос­ко­му

На ко­ро­но­ва­них гла­вах,

На тих по­ма­за­ни­ках бо­жих…

Так що ж, не втну, а як по­мо­жеш

Та як по­ка­жеш, як тих птах

Скубуть і пат­ра­ють, то, мо­же,

І ми б по­дер­жа­ли в ру­ках

Святопомазану чуп­ри­ну.

Покиньте ж свій свя­тий Пар­нас,

Придибайте хоч на го­ди­ну

Та хоч ста­ренький бо­жий глас

Возвисьте, дя­ди­но. Та ла­дом,

Та доб­рим скла­дом хоть на час,

Хоть на го­ди­ноч­ку у нас

Ту вінце­нос­ную гро­ма­ду

Покажем спе­ре­ду і зза­ду

Незрячим лю­дям. В доб­рий час

Заходимось, моя по­ра­до.

 

I

 

Не вид­но ніко­го в Ієру­са­лимі,

Врата на за­порі, не­на­че чу­ма

В Да­ви­довім граді, гос­по­дом хра­нимім,

Засіла на стог­нах. Ні, чу­ми не­ма;

А гірша ли­хая та лю­та го­ди­на

Покрила Ізраїль: ца­ре­ва вой­на!

Цареві князі, і всі си­ли,

І от­ро­ки, і весь на­род,

Замкнувши в го­роді ківот,

У по­ле вий­шли, ху­до­силі,

У полі би­лись, си­ро­ти­ли

Маленьких діто­чок своїх.

А в го­роді младії вдо­ви

В своїх світли­цях, чор­ноб­рові,

Запершись, пла­чуть, на ма­лих

Дітей взи­ра­ючи. Про­ро­ка,

Свого не­си­то­го ца­ря,

Кленуть Да­ви­да спо­да­ря.

А він собі, узяв­шись в бо­ки,

По кровлі кед­ро­вих па­лат

В черв­леній ризі по­ход­жає,

Та мов ко­тю­га по­зи­рає

На са­ло, на зе­ле­ний сад

Сусіди Гурія. А в саді,

В своїм ве­селім вер­тог­раді,

Вірсавія ку­па­ла­ся,

Мов у раї Єва,

Подружіе Гурієво,

Рабиня ца­ре­ва.

Купалася собі з бо­гом,

Лоно біле ми­ла,

І ца­ря сво­го свя­то­го

У дурні по­ши­ла.

Надворі вже смерк­ло, і, тьмою по­ви­тий,

Дрімає, су­мує Ієру­са­лим.

В кед­ро­вих па­ла­тах, мов не­са­мо­ви­тий,

Давид по­ход­жає і, о цар не­си­тий,

Сам собі го­во­рить: «Я… Ми по­ве­лим!

Я цар над божіїм на­ро­дом!

І сам я бог в моїй землі!

Я все!..» А тро­хи зго­дом

Раби ве­че­рю при­нес­ли

І кінву доб­ро­го си­ке­ру…

І цар ска­зав, щоб на ве­че­рю

Раби - ра­би­ню при­ве­ли,

Таки Вірсавію. Нівро­ку,

До бо­жо­го ца­ря-про­ро­ка

Сама Вірсавія прий­шла,

І по­ве­че­ря­ла, й си­ке­ру

З про­ро­ком ви­пи­ла, й пішла

Спочити тро­хи по ве­чері

З своїм ца­рем. І Гурій спав.

Йому, сер­деш­но­му, й не сни­лось,

Що до­ма ни­щеч­ком ро­би­лось,

Що з до­му цар йо­го ук­рав

Не зо­ло­то, не се­реб­ро,

А луч­чеє йо­го доб­ро,

Його Вірсавію,- ук­рав.

А щоб не знав він тії шко­ди,

То цар убив йо­го, та й годі.

А потім цар пе­ред на­ро­дом

Заплакав тро­хи, оду­рив

Псалмом ста­ро­го Ана­фа­на…

І, знов ве­се­лий, зно­ву п'яний,

Коло ра­бині за­хо­дивсь.

 

II

 

Давид, свя­тий про­рок і цар,

Не ду­же був бла­го­чес­ти­вий.

Була доч­ка в йо­го Фа­мар

І син Амон. І се не ди­во.

Бувають діти і в свя­тих,

Та не такі, як у прос­тих,

А ось які. Амон щас­ли­вий,

Вродливий пер­ве­нець йо­го!

Лежить, нез­ду­жає чо­гось.

Давид сте­нає та ри­дає,

Багряну ри­зу роз­ди­рає

І сип­ле попіл на гла­ву.

«Без те­бе я не по­жи­ву

І дня єди­но­го, мій си­ну,

Моя най­кра­щая ди­ти­но!

Без те­бе сон­ця не уз­рю,

Без те­бе я ум­ру! ум­ру!»

І йде, ри­да­ючи, до си­на.

Аж тю­пає, не­мов біжить.

А той, бу­гай собі здо­ро­вий,

У хра­мині своїй кед­ровій

Лежить, аж стог­не, та ле­жить,

Кепкує з дур­ня. Аж го­ло­сить,

Аж пла­че, бідний, батька про­сить,

Щоб та Фа­мар сест­ра прий­шла:

«Драгий мій от­че і мій ца­рю!

Вели сестрі моїй Фа­марі,

Щоб кор­жи­ка мені спек­ла

Та щоб са­ма і при­нес­ла,

То я, вку­сив йо­го, возс­та­ну

З од­ра не­ду­ги». Вранці-ра­но

Фамар спек­ла і при­нес­ла

Опріснок бра­тові. За ру­ку

Амон бе­ре її, ве­де

У тем­ну хра­ми­ну, кла­де

Сестру на ліжко. Лам­ле ру­ки,

Сестра ри­дає. І, рву­чись,

Кричить до бра­та: «Сха­ме­нись,

Амоне, бра­те мій лу­ка­вий!

Єдиний бра­те мій! Я! Я!

Сестра єди­ная твоя!

Де дінусь я, де діну сла­ву,

І гріх, і стид? Те­бе са­мо­го

І бог, і лю­де прок­ле­нуть!..»

Не по­мог­ло-та­ки нічо­го.

Отак ца­ре­вичі жи­вуть,

Пустуючи на світі.

Дивітесь, людські діти.

 

III

 

І по­жи­ве Да­вид на світі

Не малі літа.

Одрях ста­рий, і пок­ри­ва­ли

Многими ри­за­ми йо­го,

А все-та­ки не нагріва­ли

Котюгу блуд­но­го сво­го.

От от­ро­ки й домірко­ва­лись

(Натуру вов­чу доб­ре зна­ли),

То, щоб нагріть йо­го, взя­ли,

Царевен па­че кра­со­тою,

Дівчат ста­ро­му на­ве­ли.

Да гріють кров'ю мо­ло­дою

Свого ца­ря. І розійшлись,

Замкнувши двері за со­бою.

Облизавсь ста­рий ко­тю­га,

І роз­пус­тив сли­ни,

І па­зурі прос­тя­гає

До Са­ман­тя­ни­ни,

Бо бу­ла собі на ли­хо

Найкраща меж ни­ми,

Меж дівча­та­ми; мов крин той

Сельний при до­лині -

Меж цвіта­ми.

Отож во­на

І гріла со­бою Ца­ря сво­го, а дівча­та

Грались меж со­бою

Голісінькі. Як там во­на

Гріла, я не знаю,

Знаю тілько, що цар грівся,

І… і не поз­наю.

 

IV

 

По дво­ру ти­хо по­ход­жає

Старий ве­се­лий Рог­во­лод.

Дружина, от­ро­ки, на­род

Кругом йо­го во златі ся­ють.

У кня­зя свя­то: виг­ля­дає

Із Лит­ви кня­зя-же­ни­ха З

а руш­ни­ка­ми до Рогніди.

Перед бо­га­ми Лель і Ла­до

Огонь Рогніда роз­ве­ла;

Драгим єлеєм по­ли­ла

І си­па­ла в ог­ни­ще ла­дан.

Мов ті валькірії, круг неї

Танцюють, гра­ються дівча­та

І приспіву­ють:

«Гой, гоя, гоя!

Новії по­кої

Нумо лиш квітча­ти,

Гостей сподіва­тись».

За По­лоцьком, не­на­че хма­ра,

Чорніє ку­ря­ва. Біжать

І от­ро­ки, й старі бо­яра

Із Лит­ви кня­зя зустрічать.

Сама Рогніда з Рог­во­ло­дом

Пішла з дівча­та­ми, з на­ро­дом.

Не із Лит­ви йде князь сподіва­ний,

Ще не знаємий, дав­но жа­да­ний;

А із Києва ту­ром-буй­во­лом

Іде веп­ри­щем за Рогнідою

Володимир князь со ки­яна­ми.

Прийшли, і го­род обс­ту­пи­ли

Кругом, і го­род за­па­ли­ли.

Владимир князь пе­ред на­ро­дом

Убив ста­ро­го Рог­во­ло­да,

Потя на­род, княж­ну поя,

Отиде в во­лості своя,

Отиде з шу­мом. І растлі ю,

Тую Рогніду мо­ло­дую.

І про­же­не ю, і княж­на

Блукає по світу од­на,

Нічого з во­ро­гом не вдіє.

Так отакії-то святії

Оті царі.

 

V

 

Бодай ка­ти їх пос­ти­на­ли,

Отих царів, катів людських.

Морока з ни­ми, щоб ви зна­ли,

Мов ду­рень, хо­диш кру­гом їх,

Не знаєш, на яку й сту­пи­ти.

Так що ж мені те­пер ро­би­ти

З ци­ми по­ган­ця­ми? Ска­жи,

Найкраща сест­ро Апол­ло­на,

Навчи, го­луб­ко, по­мо­жи

Полазить тро­хи ко­ло тро­на;

Намистечко, як за­роб­лю,

Тобі к ве­ли­код­ню куп­лю.

Пострижемося ж у ла­кеї

Та рев­нос­но в новій лівреї

Заходимось царів лю­бить.

Шкода і оли­во ту­пить.

Бо де не­ма свя­тої волі,

Не бу­де там доб­ра ніко­ли.

Нащо ж се­бе та­ки ду­рить?

Ходімо в се­ли­ща, там лю­де,

А там, де лю­де, доб­ре бу­де,

Там бу­дем жить, лю­дей лю­бить,

Святого гос­по­да хва­лить.

[Друга по­ло­ви­на 1848, Ко­са­рал]

 

* * *

 

Добро, у ко­го є гос­по­да,

А в тій гос­поді є сест­ра

Чи ма­ти доб­рая. Доб­ра,

Добра та­ко­го та­ки зро­ду

У ме­не, прав­да, не бу­ло,

А так собі якось жи­лось. ….

І до­ве­лось ко­лись мені

В чужій да­лекій сто­роні

Заплакать, що не­має ро­ду,

Нема прис­та­ни­ща, гос­по­ди! ….

Ми дов­го в морі про­па­да­ли,

Прийшли в Дар' ю, на якор ста­ли;

З ва­та­ги письма при­нес­ли,

І всі ти­хенько за­чи­та­ли.

А ми з ко­ле­гою ляг­ли б;

Та щось та­кеє роз­мов­ля­ли.

Я ду­мав, де б то­го доб­ра,

Письмо чи матір, взять на світі.

«А в те­бе єсть?»

- «Жона, і діти, І дом, і ма­ти, і сест­ра!

А письма не­ма…» ….

[Друга по­ло­ви­на 1848, Ко­са­рал]

 

ТИТАРІВНА

 

Давно се діялось ко­лись,

Ще як борці у нас хо­ди­ли

По се­лах та дівчат ду­ри­ли,

З гро­ма­ди кпи­ли, хлопців би­ли

Та вер­хо­во­ди­ли в селі,

Як ті гу­са­ри на пос­тої.

Ще за гетьман­щи­ни свя­тої,

Давно се діялось ко­лись.

 

У неділю на селі

У оранді на столі

Сиділи лірни­ки та гра­ли

По ше­ля­гу за та­нець.

Кругом аж ку­ря­ва вста­ва­ла.

Дівчата тан­цю­ва­ли

І па­руб­ки… «Уже й кінець!

А ну­те іншу!» - «Та й це доб­ра!»

І зно­ву ліри за­рев­ли,

І знов дівча­та, мов со­ро­ки,

А па­руб­ки, узяв­шись в бо­ки,

Навприсідки пішли. ….

Найкращий па­ру­бок Ми­ки­та

Стоїть на лаві в сірій свиті.

Найкращий хло­пець, та бай­ст­рюк;

Байстрюк собі, та ще й убо­гий,

Так і ніко­му не до йо­го,

Стоїть собі, як той….

Плечима сте­лю підпи­рає,

Та ди­виться, і за­ми­рає,

На ти­тарівну… А та в квітах,

Мов на­мальова­на, стоїть

Сама собі, і на Ми­ки­ту

Неначе гля­ну­ла!.. Го­рить!

Горить Ми­ки­та в сірій свиті!

Шеляга вий­має,

І за то­го ос­татнього

Музику най­має,

І нерівню ти­тарівну

У та­нець вітає!!

«Одчепися, прой­дисвіте! -

І за­ре­го­та­лась Ти­тарівна.

- Хіба тобі Най­ми­чок не ста­ло!»

Насміялась ти­тарівна

З бідно­го Ми­ки­ти.

Насміялася при лю­дях,

Що він в сірій свиті!

Буде тобі, ти­тарівно!

Заплачеш, не­бо­го,

За ті сміхи!..

Де ж Ми­ки­та?

В да­ле­ку до­ро­гу

Пішов собі… З то­го ча­су

Не чуть йо­го ста­ло…

З то­го ча­су ти­тарівні

Щось та­кеє ста­лось!

Додому пла­чу­чи прий­шла,

І спа­ти пла­чу­чи ляг­ла,

І не ве­че­ря­ла!.. не спа­ла,

Яка ляг­ла, та­ка і вста­ла,

Мов одуріла! Що ро­бить?

Сама не знає! А Ми­ки­та,

Неначе сич, у сірій свиті

Перед очи­ма все стоїть!

Мара, та й годі! Ти­тарівно!

В не­доб­рий час з то­го нерівні

Ти насміялась… Ста­ло жаль

Тобі йо­го… Нудьга, пе­чаль

І со­ром ду­шу ос­ту­пи­ла,

І ти зап­ла­ка­ла! Чо­го?

Того, що тяж­ко по­лю­би­ла

Микиту бідно­го то­го!

Диво див­неє на світі

З тим сер­цем бу­ває!

Увечері цу­рається,

Вранці за­ба­жає!

Та так тяж­ко за­ба­жає,

Що хоч на край світа

Шукать піде… Отак те­пер

Не знає, де дітись,

Титарівна… Хоч у во­ду,

Аби до Ми­ки­ти… …

Стережітесь, дівча­точ­ка,

Сміятись з нерівні,

Щоб не бу­ло і вам то­го,

Що тій ти­тарівні!

Як та би­ли­на за­си­ха­ла,

А батько, ма­ти тур­бу­ва­лись,

На про­щу в Київ по­вез­ли.

Святими тра­ва­ми поїли,

І все-та­ки не по­мог­ли!

Втоптала стеж­ку на мо­ги­лу,

Все виг­ля­дать йо­го хо­ди­ла,

І стеж­ка ста­ла за­рос­тать,

Бо вже не зду­жає і встать.

Так от що сміхи на­ро­би­ли!

А він ка­нув, про­ва­лив­ся;

Його вже й за­бу­ли,

Чи й був ко­ли? Год за го­дом

Три го­ди ми­ну­ли.

На чет­вер­тий год в неділю

У оранді на селі

На ши­ро­ко­му столі

Сліпі лірни­ки сиділи;

По ше­ля­гу бра­ли

І ту са­му гра­ли,

Що й по­за­торік. Дівча­та

Так са­мо дрібно тан­цю­ва­ли,

Як і по­за­торік.

Завзятий,

У синій шапці, у жу­пані,

В чер­во­них, як ка­ли­на, шта­нях,

Навприсідки вліта ко­зак,

Та ще й приспівує отак:

«Та спа­сибі батькові,

Та спа­сибі ма­тері,

Що нас до­бу­ли!

Як нас до­бу­ва­ли,

Жито роз­си­па­ли

Вночі на печі…»

«Горілки! Ме­ду! Де ота­ман?

Громада? Соцький? Пре­по­га­не,

Мерзенне, мерз­ле па­ру­боцт­во,

Ходіте биться! Чи бо­роться,

Бо я бо­рець!..»

Не неділю,

Не дві, не три і не чо­ти­ри!

Як тій бо­лячці, як тій хирі,

Громадою го­ди­ли

Тому бор­цеві… Ве­ре­дує,

Як той па­нич… І де взя­лось

Таке хи­рен­не? Все се­ло

Проклятого не на­го­дує.

А він собі гу­ляє, п'є

Та хлоп­цям жа­лю зав­дає

Тими дівча­та­ми. Дівча­та

Аж по­не­ду­жа­ли за ним.

Такий хо­ро­ший та ба­га­тий!

Уже й не бо­реться ні з ким,

А так собі гу­ляє,

Та ве­чо­ра­ми у са­до­чок

До ти­та­ря вча­щає.

А ти­тарівна зустрічає,

Приспівує, при­мов­ляє:

«Чи не той це Ми­ки­та,

Що з вильота­ми сви­та?»

Той це, той, що на селі

Ти насміяла­ся ко­лись.

А те­пер са­ма до йо­го

У са­до­чок хо­диш,

Сама йо­му, бай­ст­рю­кові,

Як па­нові, го­диш!

Не день, не два ти­тарівна

В са­до­чок хо­ди­ла,

Не день, не два, як па­нові,

Микиті го­ди­ла!

Догодилась ти­тарівна

До са­мо­го краю

І нез­чу­лась!

Дні ми­ну­ли,

Місяці ми­на­ють,

Мина літо, ми­на осінь,

Мина сьомий місяць, осьмий,

Уже й дев'ятий нас­тає.

Настане го­ренько твоє! ….

У ти­та­ря у са­доч­ку,

У яру, кри­ни­ця

Під вер­бою… До кри­ниці -

Не во­ди на­питься -

Ледве хо­дить ти­тарівна -

Трохи по­жу­риться,

Поплакати, по­га­да­ти,

Як їй діву­ва­ти?

Де їй дітись од со­ро­ма,

Де їй за­хо­ва­тись? ….

Раз уве­чері зи­мою,

У одній сви­тині,

І де бо­са ти­тарівна

І не­се ди­ти­ну.

То підійде до кри­ниці,

То знов одс­ту­пає,

А з ка­ли­ни, мов га­ди­на,

Байстрюк виг­ля­дає!

Положила на цям­ри­ну

Титарівна си­на

Та й побігла… А Ми­ки­та

Виліз із ка­ли­ни

Та й уки­нув у кри­ни­цю,

Неначе ще­ня те!

А сам пішов, співа­ючи,

Соцькому ска­за­ти,

Та щоб ішов з гро­ма­дою

Дитину шу­ка­ти!!

У неділеньку ра­ненько

Збиралася гро­ма­донька,

Та кри­ни­цю ви­ли­ва­ли,

Та ди­тя теє шу­ка­ли.

Найшли, най­шли тво­го си­на,

Титарівно, в ба­го­винні.

Ой, узя­ли без­та­лан­ну,

Закували у кай­да­ни,

Сповідали, при­ча­ща­ли,

Батька, матір наріка­ли,

Громадою осу­ди­ли

І жи­вую по­ло­жи­ли

В до­мо­ви­ну!.. й си­на з нею!

Та й за­си­па­ли зем­лею!

Стовп ви­со­кий му­ро­ва­ли,

Щоб про неї лю­де зна­ли,

Дітей своїх на­уча­ли,

Щоб нав­ча­ли­ся дівча­та,

Коли не вчить батько, ма­ти.

Борця то­го в селі не ста­ло;

А лю­де в Польщі зустріча­ли

Якогось па­ни­ча. Пи­тав:

«Чи жи­ва,- ка­же,- ти­тарівна?

Чи насміхається з нерівні?»

Ото він са­мий! По­ка­рав

Його гос­подь за гріх ве­ли­кий

Не смертію! - він бу­де жить,

І са­та­ною-чо­ловіком

Він бу­де по світу хо­дить

І вас, дівча­точ­ка, ду­рить

Вовіки.

[Друга по­ло­ви­на 1848, Ко­са­рал]

 

* * *

 

Ну що б, зда­ва­ло­ся, сло­ва…

Слова та го­лос - більш нічо­го.

А сер­це б'ється - ожи­ва,

Як їх по­чує!.. Знать, од бо­га

І го­лос той, і ті сло­ва

Ідуть меж лю­ди!….

Похилившись,

Не те щоб ду­же за­жу­рив­шись,

А так на па­лубі сто­яв

І сторч на мо­ре пог­ля­дав,

Мов на Іуду… Із ту­ма­ну,

Як ка­жуть, ста­ла виг­ля­дать

Червонолицяя Діана…

А я вже ду­мав спать ля­гать -

Та й став, щоб тро­хи по­ди­виться

На круг­ло­ли­цю мо­ло­ди­цю,

Чи теє… дівчи­ну!.. Мат­рос,

Таки зем­ляк наш з Ост­ров­ної,

На вахті стоя,

Журився сам собі чо­гось,

Та й заспівав,- зви­чай­не, ти­хо.

Щоб капітан не чув, бо з ли­ха

Якийсь ли­хий, хоч і зем­ляк.

Співа мат­рос, як той ко­зак,

Що в най­мах виріс си­ро­тою,

Іде слу­жи­ти в мос­калі!..

Давно, дав­но ко­лись

Я чув, як, стоя під вер­бою,

Тихенько дівчи­на співа­ла,

І жаль мені, ма­ло­му, ста­ло

Того сіро­му-си­ро­ту,

Що він уто­мив­ся,

На тин по­хи­лив­ся,

Люде ка­жуть і го­во­рять:

«Мабуть, він упив­ся».

І я зап­ла­кав,- жаль ма­ло­му

Було сіро­ми-си­ро­ти. …

Чого ж те­пер зап­ла­кав ти?

Чого те­пер тобі, ста­ро­му,

У цій не­волі ста­ло жаль -

Що світ зав'яза­ний, зак­ри­тий!

Що сам єси те­пер мос­каль,

Що сер­це пор­ва­не, по­би­те,

І що хо­ро­ше-до­ро­ге

Було в йо­му, то роз­ли­ло­ся,

Що ось як жи­ти до­ве­ло­ся,

Чи так, ле­бе­ди­ку?! «Еге…»

[Друга по­ло­ви­на 1848, Ко­са­рал]

 

* * *

 

Мов за по­душ­не, ос­ту­пи­ли

Оце ме­не на чу­жині

Нудьга і осінь. Бо­же ми­лий,

Де ж за­хо­ва­ти­ся мені?

Що діяти? Уже й гу­ляю

По цім Ара­лу; і пи­шу.

Віршую ни­щеч­ком, грішу,

Бог зна ко­лишнії слу­чаї

В душі своїй пе­ре­би­раю

Та спи­сую; щоб та пе­чаль

Не пер­ла­ся, як той мос­каль,

В са­мот­ню ду­шу. Лю­тий злодій

Впирається-таки, та й годі.

[Друга по­ло­ви­на 1848, Ко­са­рал]

 

П. С.

 

Не жаль на зло­го, ко­ло йо­го

І сла­ва сто­ро­жем стоїть.

А жаль на доб­ро­го та­ко­го,

Що й сла­ву вміє оду­рить.

І досі нуд­но, як зга­даю

Готический с ча­са­ми дом;

Село обідра­не кру­гом;

І ша­поч­ку му­жик знімає,

Як флаг по­ба­чить. Зна­чить, пан

У се­бе з при­че­том гу­ля­ють.

Оцей го­до­ва­ний ка­бан!

Оце ле­да­що. Щи­рий пан,

Потомок гетьма­на дур­но­го

І пре­зав­зя­тий патріот;

Та й хрис­ти­янин ще до то­го.

У Київ їздить вся­кий год,

У свиті хо­дить меж па­на­ми,

І п'є горілку з му­жи­ка­ми,

І вольно­думст­вує в шин­ку.

Отут він ввесь, хоч над­ру­куй.

Та ще в селі своїм дівча­ток

Перебирає. Та спрос­та

Таки своїх бай­ст­рят з де­ся­ток

У год по­дер­жить до хрес­та.

Та й тілько ж то. Кру­гом пас­ку­да!

Чому ж йо­го не так зо­вуть?

Чому на йо­го не плю­ють?

Чому не топ­чуть!! Лю­де, лю­де!

За шмат гни­лої ков­ба­си

У вас хоч матір поп­ро­си,

То од­дас­те. Не жаль на йо­го,

На п'яно­го Пет­ра кри­во­го.

А жаль ве­ли­кий на лю­дей,

На тих юро­ди­вих дітей!

[Друга по­ло­ви­на 1848, Ко­са­рал]

 

Г. 3.

 

Немає гірше, як в не­волі

Про во­лю зга­ду­вать. А я

Про те­бе, во­ленько моя,

Оце на­га­дую. Ніко­ли

Ти не зда­ва­ла­ся мені

Такою гар­но-мо­ло­дою

І пре­хо­ро­шою та­кою

Так, як те­пер на чу­жині,

Та ще й в не­волі. До­ле! До­ле!

Моя ти співа­ная во­ле!

Хоч глянь на ме­не з-за Дніпра,

Хоч усміхни­ся з-за…

І ти, моя єди­ная,

Встаєш із-за мо­ря,

З-за ту­ма­ну, слух­ня­ная

Рожевая зо­ре!

І ти, моя єди­ная,

Ведеш за со­бою

Літа мої мо­лодії,

І пе­ре­до мною

Ніби мо­ре зас­ту­па­ють

Широкії се­ла

З виш­не­ви­ми са­доч­ка­ми

І лю­де ве­селі. І ті лю­де, і се­ло те,

Де ко­лись, мов бра­та,

Привітали ме­не. Ма­ти!

Старесенька ма­ти!

Чи зби­ра­ються ще й досі

Веселії гості

Погуляти у ста­рої,

Погуляти прос­то,

По-давньому, по-ста­ро­му,

Од світу до світу?

А ви, мої мо­лодії

Чорнявії діти,

Веселії дівча­точ­ка,

І досі в ста­рої

Танцюєте? А ти, до­ле!

А ти, мій по­кою!

Моє свя­то чор­ноб­ри­ве,

І досі меж ни­ми

Тихо, пиш­но по­ход­жаєш?

І ти­ми очи­ма,

Аж чор­ни­ми - го­лу­би­ми,

І досі ча­руєш

Людські душі? Чи ще и досі

Дивуються всує

На стан гну­чий? Свя­то моє!

Єдинеє свя­то!

Як ос­туп­лять те­бе, до­ле,

Діточки-дівчата

Й за­ще­бе­чуть по своєму

Доброму зви­чаю,

Може, й ме­не не­на­ро­ком

Діточки зга­да­ють.

Може, яка і про ме­не

Скаже яке ли­хо.

Усміхнися, моє сер­це,

Тихесенько-тихо,

Щоб ніхто і не по­ба­чив…

Та й більше нічо­го.

А я, до­ленько, в не­волі

Помолюся бо­гу.

[Друга по­ло­ви­на 1848, Ко­са­рал]

 

* * *

 

Якби зустріли­ся ми зно­ву,

Чи ти зля­ка­ла­ся б, чи ні?

Якеє ти­хеє ти сло­во

Тойді б про­мо­ви­ла мені?

Ніякого. І не пізна­ла б.

А мо­же б, потім на­га­да­ла,

Сказавши: «Сни­ло­ся дурній».

А я зрадів би, моє ди­во!

Моя ти до­ле чор­ноб­ри­ва!

Якби по­ба­чив, на­га­дав

Веселеє та мо­ло­деє

Колишнє ли­шенько ли­хеє.

Я за­ри­дав би, за­ри­дав!

І по­мо­ливсь, що не прав­ди­вим,

А сном лу­ка­вим розійшлось,

Слізьми-водою роз­ли­лось

Колишнєє свя­теє ди­во!

[Друга по­ло­ви­на 1848, Ко­са­рал]

МАРИНА

 

Неначе цвя­шок, в сер­це вби­тий,

Оцю Ма­ри­ну я но­шу.

Давно б спи­сать не­са­мо­ви­ту,

Так що ж? Ска­за­ли б, що бре­шу,

Що на панів, ба­чиш, сер­ди­тий,

То все та­кеє і пи­шу

Про їх со­бачії зви­чаї…

Сказали б прос­то - ду­рень лає

За те, що сам кре­пак,

Неодукований сіряк.

Неправда! Єй-бо­гу, не лаю:

Мені не жаль, що я не пан,

А жаль мені, і жаль ве­ли­кий,

На просвіщен­них хрис­ти­ян.

… І звір то­го не зро­бить ди­кий,

Що ви, б'ючи пок­ло­ни,

З бра­та­ми дієте… За­ко­ни

Катами пи­сані за вас,

То вам бай­ду­же; в доб­рий час

У Київ їзди­те що­ро­ку

Та сповідаєтесь, нівро­ку,

У схим­ни­ка!..

Та й те ска­зать:

Чого я тур­бу­юсь?

Ані зло­го, ні доб­ро­го

Я вже не по­чую.

А як, ка­жу, хто не чує,

То то­му й бай­ду­же.

Прилітай же з Ук­раїни,

Єдиний мій дру­же,

Моя ду­мо пре­чис­тая,

Вірная дру­жи­но,

Та роз­ка­жи, моя зо­ре,

Про тую Ма­ри­ну,

Як во­на у па­на зло­го

І за що страж­да­ла?

Та ни­щеч­ком, щоб не чу­ли

Або не доз­на­лись.

А то ска­жуть, що на шля­ху

Чинимо роз­бої,

Та ще дальше зап­ров­то­рять.

Пропадем обоє…

… Не­дав­но це бу­ло.

Через се­ло весілля йшло,

А пан з костьолу їхав,

Чи уп­ра­ви­тель, а не пан.

За ви­хи­ля­са­ми при­дан,

За зи­ком та за сміхом

Ніхто й не ба­чив, як проїхав

Той уп­ра­ви­тель, лях ле­да­чий.

А він так доб­ре ба­чив,

А над­то мо­ло­дую!..

За що пак ми­лує гос­подь

Лихую твар та­кую,

Як цей пра­ви­тель?.. Дру­гий год,

Як він з німецьки­ми плу­га­ми

Забрався го­лий в цей ку­ток.

А що тих бідних пок­ри­ток

Пустив по світу з бай­ст­рю­ка­ми!

Отже й нічо­го! А жо­на­тий

І має двоє діто­чок,

Як ан­ге­ля­то­чок.

Дивітесь, вий­шла по­гу­ля­ти,

Мов кра­ля, пані мо­ло­дая

З дво­ма ма­леньки­ми дітьми.

Із ко­ча пан мій вилізає

І по­си­ла за мо­ло­дим.

А потім діто­чок вітає

І жінку, кра­лю мо­ло­дую,

Аж тричі, бідную, цілує.

І, роз­мов­ля­ючи, пішли

Собі в по­кої… Не­за­ба­ром

І мо­ло­до­го при­ве­ли

‹(З весілля та в гу­са­ри).›

Назавтра в го­род од­вез­ли

Та й за­го­ли­ли в мос­калі!

Отак по на­шо­му зви­чаю

Не ду­мав­ши кон­ча­ють! -

А мо­ло­да? ма­буть, без па­ри

Судилось гос­по­дом зно­сить

Красу і мо­ло­дость… Мов ча­ри,

Розсипалось та роз­ли­лось,

І зно­ву в лю­де до­ве­лось

Проситись в най­ми? Ні, не зно­ву:

Вона вже пан­на по­кой­ова,

Уже Ма­ри­сею зо­вуть,

А не Ма­ри­ною! Най­па­че

Сердешній пла­кать не да­ють,

Вона ж схо­вається та й пла­че.

Дурна! їй шко­да му­жи­ка

Та жаль свя­то­го сіря­ка.

А глянь лиш гар­но кру­гом се­бе,

І раю кра­що­го не тре­ба!

Чого ти хо­чеш, за­ба­жай,

Всього да­дуть, та ще й ба­га­то!

«Не тре­ба,- ка­жеш,- дай­те ха­ту!»

Цього вже луч­че й не бла­гай,

Бо це… са­ма здо­ро­ва знаєш…

Дивися, оги­рем яким

Сам пан круг те­бе по­ход­жає,

Уже чи доб­рим, чи ли­хим,

А бу­деш панською ріднею,

Хіба повісиш­ся!.. За нею

Приходила ма­ти

У па­на про­си­ти.

Звелів не пус­ка­ти,

А як прий­де, би­ти,

Що тут їй ро­би­ти?

Пішла ри­да­ючи в се­ло.

Одним од­но ди­тя бу­ло,

Та й те про­па­ло….

Неначе во­рон той ле­тя­чи

Про не­по­го­ду лю­дям кря­че,

Так я про сльози, та пе­чаль,

Та про бай­ст­рят отих ле­да­чих,

Хоть і ніко­му їх не жаль,

Розказую та пла­чу.

Мені їх жаль!.. Мій бо­же ми­лий,

Даруй сло­вам свя­тую си­лу -

Людськеє сер­це про­би­вать,

Людськії сльози про­ли­вать,

Щоб ми­лость ду­шу осіни­ла,

Щоб спа­ла ти­хая пе­чаль

На очі їх, щоб ста­ло жаль

Моїх дівча­ток, щоб нав­чи­лись

Путями доб­ри­ми хо­дить,

Святого гос­по­да лю­бить

І бра­та ми­ло­вать…

Насилу

Прийшла до­до­му, по­ди­ви­лась:

Цвіти за об­ра­зом свя­тим,

І на вікні сто­ять цвіти,

На стінах фар­ба­ми хрес­ти,

Неначе доб­рая кар­ти­на,

Понамальовані… Ма­ри­на!

І все Ма­ри­на, все са­ма!

Тілько Ма­ри­ноч­ки не­ма.

І лед­ве-лед­ве вий­шла з ха­ти,

Пішла на го­ру, на прок­ляті

Палати гля­нуть, та й пішла

Аж до па­лат, під ти­ном сіла

І ніч цілісіньку сиділа

Та пла­ка­ла. Уже з се­ла

Ватажники ва­та­гу гна­ли,

А ма­ти пла­ка­ла, ри­да­ла.

Уже і со­неч­ко зійшло,

Уже й зай­шло, смер­ка­ти ста­ло

Не йде, сер­деш­ная, в се­ло,

Сидить під ти­ном; про­га­ня­ли,

Уже й со­ба­ка­ми цьку­ва­ли -

Не йде, та й годі…

А Ма­ри­на в сукні білій,

Неначе біли­ця,

Богу мо­литься та пла­че,

Замкнута в світлиці.

Опріч па­на, у світли­цю

Ніхто не всту­пає,

Сам і їсти їй при­но­сить,

І про­сить, бла­гає,

Щоб на йо­го по­ди­ви­лась,

Щоб утер­ла очі…

І ди­ви­ти­ся не хо­че,

І їсти не хо­че.

Мордується лях по­га­ний,

Не зна, що й по­ча­ти?

А Ма­ри­на в'яне, сох­не

У білих па­ла­тах.

Уже й літо ми­ну­ло­ся,

Зима вже над­ворі,

А Ма­ри­на си­дить собі,

Уже й не го­во­рить,

І не пла­че… отак її

Доконав, не­бо­гу,

Той пра­ви­тель… а все-та­ки

Не вдіє нічо­го,

Хоч заріж її, та й годі,

Така вже вро­ди­лась.

Раз уве­чері зи­мою

Марина ди­ви­лась

На ліс чор­ний, а з-за лісу

Червоний діжою

Місяць схо­див…

«І я ко­лись

Була мо­ло­дою…» -

Прошептала, за­ду­ма­лась.

Потім заспіва­ла:

«Хата на по­мості,

Наїхали гості,

Розплітали ко­си

Та стрічки зніма­ли,

А пан про­сить са­ла,

А чорт їсти про­сить.

Гуси, гу­си білі

В ірій по­летіли,

А сірі на мо­ре!..» …

Завили пси над­ворі,

Зареготалися псарі,

А пан чер­во­ний, аж го­рить,

Іде в світли­цю до Ма­ри­ни,

Як Ки­рик п'яний…

Ніби в хаті,

На хо­лоді сер­деш­на ма­ти

Під ти­ном, знай собі, си­дить.

Стара не­на­че одуріла.

Мороз лю­тує, аж скри­пить,

Луна чер­во­на побіліла,

І сто­рож бо­яз­но кри­чить,

Щоб зло­го па­на не збу­дить.

Аж глядь, па­ла­ти зай­ня­ли­ся.

Пожар! по­жар! І де взя­ли­ся

Ті лю­де в бо­га? Мов з землі

Родилися і тут рос­ли;

Неначе хвилі, нап­ли­ва­ли

Та на по­жар той ди­ву­ва­лись.

Та й ди­во там та­ки бу­ло!

Марина го­ла на­го­ло

Перед бу­дин­ком танцьова­ла

У парі з матір'ю! - і страх,

З но­жем ок­ров­ле­ним в ру­ках,

І приспіву­ва­ла….

«Чи не це ж та ку­ма­ся,

Що підти­ка­ла­ся!..

Як бу­ла я пані

В но­во­му жу­пані,

Паничі ли­ця­лись,

Руку цілу­ва­ли!..»

(До ма­тері).

А ви до ме­не на весілля

З то­го світу прий­шли?

Мені вже й ко­су розп­ле­ли,

Та пан приїхав… Ги­ля! Ги­ля!

Чи то не гу­си, то па­ни,

Дивися, в ірій по­летіли -

Агу! ги­ля! - до са­та­ни,

До чор­та в гості! Чуєш! Чуєш!

У Києві всі дзво­ни дзво­нять.

Чи ба­чиш, он огонь го­рить,

А пан ле­жить собі, чи­тає

І про­сить пи­ти… А ти знаєш,

Що я заріза­ла йо­го?..

Дивися, он­де го­лов­нею

Стоїть на ко­мині. Чо­го,

Чого ти ди­виш­ся на неї?

Це ма­ти! ма­ти! Не ди­вись!

А то з'їси. Ось на, да­вись!

(Дає дулі і співає).

«Полюбила мос­ка­ля,

Та ще й зу­би вис­ка­ли!

Москалі! мос­калі!

Запасок на­вез­ли,

Паничі

Дукачів,

А по­по­вичі з міста

Навезли на­мис­та!..

Бий, дзво­не, бий,

Хмару роз­бий,

Нехай хма­ра

На та­та­ри,

А со­неч­ко на хрестьяне,

Бий, дзво­не, бий!»

 

Мати

Мариночко, ходімо спать!

 

Марина

Ходімо спать, бо завт­ра ра­но

До церк­ви піде­мо; по­га­ний,

Дивися, лізе цілу­вать.

Ось тобі, на!..

 

Мати

Ходімо спать.

(До лю­дей).

Хрещені лю­де, по­можіте!

 

Марина

Беріть ме­не! беріть, в'яжіте,

Ведіть до па­на у світли­цю!

А ти чи підеш по­ди­виться,

Якою пан­ною Ма­ри­на

У па­на вза­перті си­дить?

І в'яне, сох­не, ги­не, ги­не

Твоя єди­ная ди­ти­на,

Твоя Ма­ри­ноч­ка…

(Співає).

«Ой, ги­ля, ги­ля, сірії гу­си,

Гиля на Ду­най.

Зав'язала го­ло­воньку,

Тепер си­ди та ду­май».

І пташ­кам во­ля в чистім полі

І пташ­кам ве­се­ло літать,

А я зов'яну­ла в не­волі.

(Плаче).

Хоча б на­мис­то бу­ло взять,

Оце б повіси­лась… От ба­чиш,

Тепер і шко­да… хоч то­пись!

Чого ж ти, ма­мо моя, пла­чеш?

Не плач, го­лу­боч­ко, ди­вись,

Це я, Ма­ри­ноч­ка твоя!

Дивися, чор­ная змія

По снігу лізе… Уте­чу,

У ірій зно­ву по­ле­чу,

Бо я зо­зу­лею вже ста­ла…

Чи він у гості не при­хо­див?

Убили, ма­буть, на войні?

А знаєш, сни­ло­ся мені:

Удень не­на­че місяць схо­див,

А ми гу­ляєм по­над мо­рем

Удвох собі. Див­лю­ся, зорі

Попадали не­на­че в во­ду,

Тілько ос­та­ла­ся од­на,

Одна-однісінька на небі,

А я,- не­на­че навісна,

В Ду­наєві шу­каю бро­ду,

З бай­ст­рям розх­рис­та­на бре­ду.

Сміються лю­де на­до мною,

Зовуть пок­рит­кою, дур­ною,

І ти смієшся, а я пла­чу,

Ба ні, не пла­чу, ре­го­чусь…

Дивися, як я по­ле­чу,

Бо я со­ва…- Та й за­ма­ха­ла,

Неначе кри­ла­ми, ру­ка­ми,

І пост­ри­ба­ла че­рез двір

У по­ле, ви­ючи, мов звір.

Пошкандибала ста­ра ма­ти

Свою Ма­ри­ну до­га­ня­ти.

Пани до од­но­го спек­лись,

Неначе добрі по­ро­ся­та,

Згоріли білії па­ла­ти,

А лю­де ти­хо розійшлись.

Марини й ма­тері не ста­ло.

Уже вес­ною, як ора­ли,

Два тру­пи на полі най­шли

І на мо­гилі по­хо­ва­ли.

[Друга по­ло­ви­на 1848, Ко­са­рал]

 

ПРОРОК

 

Неначе пра­вед­них дітей,

Господь, лю­бя отих лю­дей,

Послав на зем­лю їм про­ро­ка;

Свою лю­бов бла­говістить,

Святую прав­ду возвістить!

Неначе наш Дніпро ши­ро­кий,

Слова йо­го ли­лись, тек­ли

І в сер­це па­да­ли гли­бо­ко!

Огнем не­ви­ди­мим пек­ли

Замерзлі душі. По­лю­би­ли

Того про­ро­ка, скрізь хо­ди­ли

За ним і сльози, знай, ли­ли

Навчені лю­ди. І лу­каві!

Господнюю свя­тую сла­ву

Розтлили… І чу­жим бо­гам

Пожерли жерт­ву! Омер­зи­лись!

І му­жа свя­та… го­ре вам!

На стог­нах ка­ме­нем по­би­ли.

І пра­вед­но гос­подь ве­ли­кий,

Мов на звірей тих лю­тих, ди­ких,

Кайдани по­велів ку­вать,

Глибокі тюр­ми по­ко­пать.

І ро­де лю­тий і жес­то­кий!

Вомісто крот­ко­го про­ро­ка…

Царя вам по­велів на­дать!

[Друга по­ло­ви­на 1848, Ко­са­рал]

- 1859 ро­ку, де­каб­ря 18 [С.-Пе­тер­бург]

 

СИЧІ

 

На ни­ву в жи­то уночі,

На полі, на роз­доллі,

Зліталися по­волі

Сичі

Пожартувать,

Поміркувать,

Щоб бідне птаст­во зас­ту­пить,

Орлине царст­во за­то­пить

І геть спа­лить.

Орла ж повісить на ти­чині.

І при такій го­дині Рес­публіку зро­бить!

І все б, зда­ва­ло­ся? А ні,

Щоб не то­ло­чи­ли пашні

(Воно бу­ло б не ди­во,

Якби хто інший), на тій ниві

Сильце пос­та­вив. А то зирк!

Таки голісінький му­жик

Поставив лю­бо. Та й пішов

В ко­пиці спать собі, а ра­но,

Не вмив­ши­ся, зай­шов

Гостей довідать…

«Та й по­гані!

Усі до од­но­го сичі,

Оце тобі ва­ри й пе­чи!»

Щоб не нес­ти до­до­му

Таке доб­ро, то пов­би­вав,

А інших гра­ти­ся од­дав,

Приборканих, во­ро­нам,

І не ска­зав ніко­му.

[Друга по­ло­ви­на 1848, Ко­са­рал]

 

* * *

 

Меж ска­ла­ми, не­на­че злодій,

Понад Дністром іде вночі

Козак. І ди­виться, йду­чи,

На ка­ла­мут­ну тем­ну во­ду,

Неначе во­ро­гові в очі,

Неначе ви­мо­ви­ти хо­че:

- Дністре, во­до ка­ла­мут­на,

Винеси на во­лю!

Або вто­пи при­на­мені,

Коли та­ка до­ля. -

Та й роздігся на ка­мені,

У во­ду ки­нув­ся, пли­ве,

Аж хви­ля си­няя ре­ве.

І, ре­ву­чи, на той бе­рег

Козака ви­но­сить.

Стрепенувся сіро­ма­ха -

І го­лий, і бо­сий,

Та на волі, й більш нічо­го

У бо­га не про­сить.

Постривай лиш: мо­же, бра­те,

На чу­жо­му полі

Талану то­го поп­ро­сиш

Та тієї долі.

Пішов собі тем­ним яром

Та співає, йду­чи:

- Ой із-під го­ри та із-під кручі

Ішли мажі рип­лючі.

А за ни­ми йде та чор­ня­вая

Та пла­че-ри­да, йду­чи. -

Уже як хо­че­те, хоч лай­те,

Хоч і не лай­те й не чи­тай­те,

Про ме­не… Я і не про­шу,

Для се­бе, бра­ти­ки, спи­шу,

Ще раз те оли­во пот­ра­чу.

А мо­же, дасть бог, і зап­ла­чу,

То й бу­де з ме­не…

Нумо знов.

Покинув матір і гос­по­ду,

Покинув жінку, жаль, та й годі.

На Бе­са­рабію пішов

Оцей ко­зак; пог­на­ло го­ре

До мо­ря пи­ти; хоч го­во­рять:

Аби фай­да в ру­ках бу­ла,

А хло­па, як то­го во­ла,

У плуг го­лод­но­го зап­ря­жеш. …

Троха ли­шень, чи так?

Ще змал­ку з матір'ю ста­рою

Ходив з тор­ба­ми цей ко­зак,

Отак і виріс си­ро­тою,

У най­мах; ска­за­но, шар­пак,

То й од­ру­жив­ся собі так,

Узяв хо­ро­шу, та убо­гу,

Звичайне, най­мич­ку. А пан!..

(І не­та­лан наш і та­лан,

Як ка­жуть лю­де, все од бо­га)

Наглядів, кля­тий! Панські очі!

Та й ну гос­тинці за­си­лать.

Так і гос­тинців брать не хо­че,

Не хо­че й па­на за­ко­хать!

Що тут ро­бить? За чо­ловіка,

Укоротивши йо­му віка…

А жінку мож­на привітать.

Трохи не ста­ло­ся отак.

До нит­ки звівся мій ко­зак,

Усе на пан­щині прок­лятій,

А був ха­зяїн…. …

А жіноч­ку свою лю­бив,

І гос­по­ди єди­ний!

Як те па­ня, як ту ди­ти­ну,

У на­мис­тах во­див!

Та знемігся не­бо­ра­ка,

Хоч про­да­вай ха­ту

Та йди в най­ми. Отак йо­го

Отой пан прок­ля­тий

Допік доб­ре. А жіноч­ка

Мов цього й не знає,

У доб­ро­му на­мис­теч­ку

В са­доч­ку гу­ляє -

Як та кра­ля! - Що тут ро­бить? -

Сердега міркує. -

Покину їх та уте­чу.

Хто ж їх на­го­дує?

Хто дог­ля­не? Од­на - ста­ра,

Нездужає вста­ти,

А дру­гая - мо­ло­дая,

Дума по­гу­ля­ти!

Як же йо­го? Що діяти?

Горе моє! Го­ре! -

Та й пішов, тор­би­ну взяв­ши,

За си­неє мо­ре!

Шукать долі. Ду­мав прий­ти

Та хоч жінку взя­ти.

Стара ма­ти і тут бу­де

Віку до­жи­ва­ти

На гос­поді!..

Так отак-то

Трапляється в світі.

Думав жи­ти, по­жи­ва­ти

Та бо­га хва­ли­ти,

А до­ве­ло­ся на чу­жині

Тілько сльози ли­ти!

Більш нічо­го. Нуд­но йо­му

На чу­жо­му полі!

Всього над­бав, ро­бо­тя­га,

Та не прид­бав долі!

Талану то­го свя­то­го…

Світ бо­жий не ми­лий.

Нудно йо­му на чу­жині,

І доб­ро ос­ти­ло!

Хочеться хоч по­ди­виться

На свій край на ми­лий!

На ви­сокії мо­ги­ли!

На сте­пи ши­рокі!

На са­до­чок! На жіноч­ку!

Кралю ка­ро­оку!

Та й поп­лив Дністром на сей бік,

Покинувши во­лю.

Бродягою… О, бо­же мій!

Якеє ти, по­ле!

Своє по­ле! Яке то ти

Широке… ши­ро­ке!..

Як та во­ля… …

Прийшов до­до­му уночі.

Стогнала ма­ти на печі,

А жінка у ко­морі спа­ла

(Бо пан нез­ду­жа). Жінка вста­ла,

Неначе п'явка та, впи­лась

І, мов во­дою, за­ли­лась

Дрібними, як го­рох, сльоза­ми.

І це трап­ляється між на­ми,

Що ніж на сер­це нас­тав­ля,

А сам цілує!.. Ожи­ла

Моя сер­деш­на мо­ло­ди­ця!

І де ті в гос­по­да взя­ли­ся

Усякі штучнії єства?

Сама ж не­на­че не­жи­ва

На плечі па­да… На­поїла,

І на­го­ду­ва­ла,

І спать йо­го, ве­се­ло­го,

В ко­морі пок­ла­ла!..

Лежить собі не­бо­ра­ка,

Думає, га­дає,

Як то бу­дем манд­ру­ва­ти,

І ти­хо дрімає…

А жіноч­ка мо­ло­дая

Кинулась до па­на,

Розказала - отак і так.

Любо та ко­ха­но

Прийшли, взя­ли сіро­ма­ху

Та й по­вез­ли з до­му

Пройдисвіта, во­ло­цю­гу…

Прямо до прий­ому.

І там до­ля не ки­ну­ла.

Дослуживсь до чи­ну,

Та й вер­нув­ся в се­ло своє,

І слу­жить по­ки­нув.

Уже матір по­хо­ва­ли

Громадою лю­де,

І пан умер, а жіноч­ка

Московкою всю­ди

Хиляєтся… і по жи­дах,

І по па­нах бо­са…

Найшов її, по­ди­вив­ся…

І, си­во­во­ло­сий,

Підняв ру­ки калічені

До свя­то­го бо­га,

Заридав, як та ди­ти­на…

І прос­тив не­бо­гу!

Отак, лю­де, на­учай­тесь

Ворогам про­ща­ти,

Як цей не­ук!…

Де ж нам, грішним,

Добра цього взя­ти?..

[Друга по­ло­ви­на 1848, Ко­са­рал]

 

* * *

 

І не­бо нев­ми­те, і зас­пані хвилі;

І по­над бе­ре­гом геть-геть

Неначе п'яний оче­рет

Без вітру гнеться. Бо­же ми­лий!

Чи дов­го бу­де ще мені

В оцій не­замк­нутій тюрмі,

Понад оцим нікчем­ним мо­рем

Нудити світом? Не го­во­рить,

Мовчить і гнеться, мов жи­ва,

В сте­пу по­жовк­лая тра­ва;

Не хо­че прав­доньки ска­зать,

А більше ні в ко­го спи­тать.

[Друга по­ло­ви­на 1848, Ко­са­рал]

 

* * *

 

І виріс я на чу­жині,

І сивію в чу­жо­му краї:

То оди­но­ко­му мені

Здається - кра­що­го не­має

Нічого в бо­га, як Дніпро

Та на­ша слав­ная країна…

Аж ба­чу, там тілько доб­ро,

Де нас не­ма. В ли­ху го­ди­ну

Якось не­дав­но до­ве­лось

Мені заїхать в Ук­раїну,

У те най­кра­щеє се­ло…

У те, де ма­ти по­ви­ва­ла

Мене ма­ло­го і вночі

На свічку бо­гу за­роб­ля­ла;

Поклони тяжкії б'ючи,

Пречистій ста­ви­ла, мо­ли­ла,

Щоб до­ля доб­рая лю­би­ла

Її ди­ти­ну… Доб­ре, ма­мо,

Що ти за­рані спать ляг­ла,

А то б ти бо­га прок­ля­ла

За мій та­лан.

Аж страх по­га­но

У тім хо­ро­шо­му селі.

Чорніше чор­ної землі

Блукають лю­ди, пов­си­ха­ли

Сади зе­лені, пог­ни­ли

Біленькі ха­ти, по­ва­ля­лись,

Стави бур'яном по­рос­ли.

Село не­на­че по­горіло,

Неначе лю­ди по­дуріли,

Німі на пан­щи­ну ідуть

І діто­чок своїх ве­дуть!..

… І я, зап­ла­кав­ши, на­зад

Поїхав зно­ву на чу­жи­ну.

І не в однім отім селі,

А скрізь на славній Ук­раїні

Людей у яр­ма зап­ряг­ли

Пани лу­каві… Ги­нуть! Ги­нуть!

У яр­мах ли­царські си­ни,

А пре­по­ганії па­ни

Жидам, бра­там своїм хо­ро­шим,

Остатні про­да­ють шта­ни…

...Погано ду­же, страх по­га­но!

В оцій пус­тині про­па­дать.

А ще по­ган­ше на Ук­рай­ні

Дивитись, пла­кать - і мов­чать!

А як не ба­чиш то­го ли­ха,

То скрізь здається лю­бо, ти­хо,

І на Ук­раїні доб­ро.

Меж го­ра­ми ста­рий Дніпро,

Неначе в мо­лоці ди­ти­на,

Красується, лю­бується

На всю Ук­раїну.

А по­над ним зе­леніють

Широкії се­ла,

А у се­лах у ве­се­лих

І лю­де ве­селі.

Воно б, мо­же, так і ста­лось,

Якби не ос­та­лось

Сліду пансько­го в Ук­рай­ні.

[Друга по­ло­ви­на 1848, Ко­са­рал]

 

* * *

 

Не для лю­дей, тієї сла­ви,

Мережані та ку­че­ряві

Оці вірші віршую я.

Для се­бе, братія моя!

Мені лег­шає в не­волі,

Як я їх скла­даю,

З-за Дніпра мов да­ле­ко­го

Слова приліта­ють.

І сте­ляться на па­пері,

Плачучи, сміючись,

Мов ті діти.

І ра­ду­ють

Одиноку ду­шу

Убогую. Лю­бо мені.

Любо мені з ни­ми.

Мов батькові ба­га­то­му

З дітка­ми ма­ли­ми.

І ра­дий я і ве­се­лий,

І бо­га бла­гаю,

Щоб не прис­пав моїх діток

В да­ле­ко­му краю.

Нехай ле­тять до­до­моньку

Легенькії діти.

Та роз­ка­жуть, як то тяж­ко

Було їм на світі.

І в сім'ї ве­селій ти­хо

Дітей привіта­ють,

І си­вою го­ло­вою

Батько по­ки­ває.

Мати ска­же: бо­дай тії

Діти не ро­ди­лись.

А дівчи­на по­ду­має:

Я їх по­лю­би­ла.

[Друга по­ло­ви­на 1848, Ко­са­рал]

* * *

Коло гаю к чистім полі,

На самій мо­гилі,

Дві то­полі ви­сокії

Одна од­ну хи­лить.

І без вітру гой­да­ються,

Мов бо­рються в полі.

Ото сест­ри-чарівниці -

Отії то­полі.

Закохалися обидві

В од­но­го Іва­на;

А Іван, ко­зак зви­чай­ний,

Обох їх не га­нив,

А ли­цяв­ся то з тією,

То з дру­гою лю­бо…

Поки в яру уве­чері

Під зе­ле­ним ду­бом

Не зійшли­ся усі троє.

«Отак-то ти, ка­те!

Знущаєшся над сест­ра­ми…»

І пішли шу­ка­ти

Трути-зілля, щоб Іва­на

Завтра от­руїти.

Найшли зілля, на­ко­па­ли

І ста­ли ва­ри­ти.

Заплакали, за­ри­да­ли…

А не­ма де дітись,

Треба ва­рить. На­ва­ри­ли,

Йвана от­руїли

Й по­хо­ва­ли ко­ло гаю

В полі на мо­гилі.

І бай­ду­же? Ні, не ду­же.

Бо сест­ри хо­ди­ли

Що день бо­жий вранці-ра­но

Плакать над Іва­ном,

Поки самі пот­руїлись

Тим зіллям по­га­ним.

А бог лю­дям на на­уку

Поставив їх в полі

На мо­гилі то­по­ля­ми.

І тії то­полі

Над Іва­ном на мо­гилі,

Коло то­го гаю,

І без вітру гой­да­ються,

І вітер гой­дає.

[Друга по­ло­ви­на 1848, Ко­са­рал]

 

* * *

 

Якби мені че­ре­ви­ки,

То пішла б я на му­зи­ки,

Горенько моє!

Черевиків не­має,

А му­зи­ка грає, грає,

Жалю зав­дає!

Ой піду я бо­са по­лем,

Пошукаю свою до­лю,

Доленько моя!

Глянь на ме­не, чор­ноб­ри­ву,

Моя до­ле неп­рав­ди­ва,

Безталанна я!

Дівчаточка на му­зи­ках

У чер­во­них че­ре­ви­ках,

Я світом нуд­жу.

Без роз­коші, без лю­бові

Зношу мої чорні бро­ви,

У най­мах зно­шу!

[Друга по­ло­ви­на 1848, Ко­са­рал]

 

* * *

 

І ба­га­та я,

І врод­ли­ва я,

Та не маю собі па­ри,

Безталанна я.

Тяжко, тяж­ко в світі жить

І ніко­го не лю­бить,

Оксамитові жу­па­ни

Одинокій но­сить.

Полюбилась би я,

Одружилась би я

З чор­ноб­ри­вим си­ро­тою,

Та не во­ля моя!

Батько, ма­ти не сплять,

На сто­рожі сто­ять,

Не пус­ка­ють са­му ме­не

У са­до­чок гу­лять.

А хоч пус­тять, то з ним,

З пре­по­га­ним ста­рим,

З моїм не­лю­бом ба­га­тим,

З моїм во­ро­гом злим!

[Друга по­ло­ви­на 1848, Ко­са­рал]

 

* * *

 

Полюбилася я,

Одружилася я

З без­та­лан­ним си­ро­тою

Така до­ля моя!

Люде гордії, злі

Розрізнили, взя­ли

Та по­вез­ли до прий­ому

Оддали в мос­калі!

І мос­ков­кою я,

Одинокою я

Старіюся в чужій хаті -

Така до­ля моя!

[Друга по­ло­ви­на 1848, Ко­са­рал]

 

* * *

 

Породила ме­не ма­ти

У ви­со­ких у па­ла­тах,

Шовком по­ви­ла.

У зо­лоті, в ок­са­миті,

Мов та квіточ­ка ук­ри­та,

Росла я, рос­ла.

І ви­рос­ла я на ди­во:

Кароока, чор­ноб­ри­ва,

Білолицяя.

Убогого по­лю­би­ла,

Мати заміж не пус­ти­ла,

Осталася я

У ви­со­ких у па­ла­тах

Увесь вік свій діву­ва­ти,

Недоля моя.

Як би­ли­на при до­лині,

В оди­нокій са­мо­тині

Старіюся я.

На світ бо­жий не див­лю­ся,

Ні до ко­го не гор­ну­ся…

А матір ста­ру…

Прости ме­не, моя ма­ти!

Буду те­бе прок­ли­на­ти,

Поки не ум­ру.

[Друга по­ло­ви­на 1848, Ко­са­рал]

* * *

 

Ой, я сво­го чо­ловіка

В до­ро­гу пос­ла­ла,

А од шин­ку та до шин­ку

Стежечку топ­та­ла.

Та до ку­ми за­хо­ди­ла

Пшона по­зи­ча­ти,

Отих дітей го­ду­ва­ти

В не­топ­леній хаті.

І на­го­ду­ва­ла,

І спа­ти пок­ла­ла,

Сама пішла до дя­ка

Добувати п'ята­ка,

Та й за­но­чу­ва­ла.

А із Кри­му чо­ловік

Ледве но­ги до­волік.

Воли поз­ди­ха­ли,

Вози по­ла­ма­лись,

З батіжка­ми чу­ма­ченьки

Додому вер­та­лись.

Увійшов у ха­ту,

Ударивсь об по­ли:

Лазять діти у запічку

Голодні і голі.

«А де ва­ша, діти, ма­ти?» -

Сердешний пи­тає.

«Тату! та­ту! на­ша ма­ти

У шин­ку гу­ляє».

[Друга по­ло­ви­на 1848, Ко­са­рал]

 

* * *

 

Ой ви­ост­рю то­ва­ри­ша,

Засуну в ха­ля­ву

Та піду шу­ка­ти прав­ди

І тієї сла­ви.

Ой піду я не лу­га­ми

---

⇐ Предыдущая10111213141516171819Следующая ⇒

Поделиться с друзьями:

---

Дата добавления: 2015-10-27; Мы поможем в написании ваших работ!; просмотров: 539 | Нарушение авторских прав

---

Лучшие изречения:

© 2015-2026 lektsii.org - Контакты - Последнее добавление