Лекции.Орг


Поиск:




Категории:

Астрономия
Биология
География
Другие языки
Интернет
Информатика
История
Культура
Литература
Логика
Математика
Медицина
Механика
Охрана труда
Педагогика
Политика
Право
Психология
Религия
Риторика
Социология
Спорт
Строительство
Технология
Транспорт
Физика
Философия
Финансы
Химия
Экология
Экономика
Электроника

 

 

 

 


Друга по­ло­ни­на 1848, Ко­са­рал]. 3 страница




У гай на до­ли­ну.

І вий­шов до неї

З зе­ле­но­го гаю

Козак мо­ло­денький;

Цілує, вітає,

І йдуть по до­лині,

І йду­чи співа­ють.

Як діто­чок двоє,

Під тую ка­ли­ну

Прийшли, посіда­ли

І поцілу­ва­лись.

Якого ж ми раю

У бо­га бла­гаєм?

Ран у сер­це лізе,

А ми в церк­ву лізем,

Заплющивши очі,

Такого не хо­чем.

Сказав би я прав­ду,

Та що з неї бу­де?

Самому за­ва­дить,

А по­пам та лю­дям

Однаково бу­де.

[Перша по­ло­ви­на 1849, Ко­са­рал]

 

* * *

 

У нашім раї на землі

Нічого кра­що­го не­має,

Як тая ма­ти мо­ло­дая

З своїм ди­тя­точ­ком ма­лим.

Бувая, іноді див­лю­ся,

Дивуюсь ди­вом, і пе­чаль

Охватить ду­шу; ста­не жаль

Мені її, і за­жу­рю­ся,

І пе­ред нею по­мо­лю­ся,

Мов пе­ред об­ра­зом свя­тим

Тієї ма­тері свя­тої,

Що в мир наш бо­га при­нес­ла…

Тепер їй лю­бо, лю­бо жи­ти.

Вона се­ред ночі встає,

І сте­ре­же доб­ро своє,

І до­жи­дає то­го світу,

Щоб знов на йо­го на­ди­ви­тись,

Наговоритись. - Це моє!

Моє! - І ди­виться на йо­го,

І мо­литься за йо­го бо­гу,

І йде на ули­цю гу­лять

Гордіше са­мої ца­риці.

Щоб лю­дям, бач­те, по­ка­зать

Своє доб­ро. - А по­дивіться!

Моє най­кра­ще над всіми! -

І не­на­ро­ком інший гля­не.

Весела, ра­да, бо­же мій!

Несе до­до­му сво­го Йва­на.

І їй здається, все се­ло

Весь день ди­ви­ло­ся на йо­го,

Що тілько й ди­ва там бу­ло,

А більше не бу­ло нічо­го.

Щасливая!..

Літа ми­на­ють.

Потроху діти ви­рос­та­ють,

І ви­рос­ли, і розійшлись

На за­робітки, в мос­калі.

І ти ос­та­ла­ся, не­бо­го.

І не ос­та­ло­ся ніко­го

З то­бою до­ма. На­го­ти

Старої нічим одяг­ти

І ви­то­пить зи­мою ха­ту.

А ти нез­ду­жаєш і вста­ти,

Щоб хоч огонь той роз­вес­ти.

В хо­лодній мо­лиш­ся оселі

За їх, за діто­чок.

А ти,

Великомученице! Се­ла

Минаєш, пла­чу­чи, вночі.

І по­лем-сте­пом іду­чи,

Свого ти си­на зак­ри­ваєш.

Бо й пташ­ка іноді пізнає

І за­ще­бе­че: - Он бай­ст­ря

Несе пок­рит­ка на ба­зар.

Безталанная! Де ділась

Краса твоя тая,

Що всі лю­де ди­ву­ва­лись?

Пропала, не­має!

Все заб­ра­ла ди­ти­ноч­ка

І виг­на­ла з ха­ти,

І вий­шла ти за ца­ри­ну,

З хрес­та ніби зня­та.

Старці те­бе цу­ра­ються,

Мов тії про­ка­зи.

А во­но та­ке ма­леньке,

Воно ще й не ла­зить.

І ко­ли-то во­но бу­де

Гратись і про­мо­вить

Слово ма­мо. Ве­ли­кеє,

Найкращеє сло­во!

Ти зрадієш; і роз­ка­жеш

Дитині прав­ди­во

Про па­ни­ча лу­ка­во­го,

І бу­деш щас­ли­ва.

Та не дов­го. Бо не дійде

До зрос­ту ди­ти­на,

Піде собі сліпця во­дить,

А те­бе по­ки­не

Калікою на роз­путті,

Щоб со­бак драж­ни­ла,

Та ще й ви­лає. За те, бач,

Що на світ ро­ди­ла.

І за те ще, що так тяж­ко

Дитину лю­би­ла.

І лю­би­ти­меш, не­бо­го,

Поки не за­ги­неш

Межи пса­ми, на мо­розі

Де-небудь під ти­ном.

[Перша по­ло­ви­на 1849, Ко­са­рал]

 

* * *

 

На Ве­лик­день, на со­ломі

Против сон­ця, діти

Грались собі кра­шан­ка­ми

Та й ста­ли хва­ли­тись

Обновами. То­му к свят­кам

З лишт­вою по­ши­ли

Сорочечку. А тій стьожку,

Тій стрічку ку­пи­ли.

Кому ша­поч­ку сму­ше­ву,

Чобітки шка­пові,

Кому свит­ку. Од­на тілько

Сидить без об­но­ви

Сиріточка, ру­че­ня­та

Сховавши в ру­ка­ва.

- Мені ма­ти ку­по­ва­ла.

- Мені батько спра­вив.

- А мені хре­ще­на ма­ти

Лиштву ви­ши­ва­ла.

- А я в по­па обіда­ла,

Сирітка ска­за­ла.

[Перша по­ло­ви­на 1849, Ко­са­рал]

 

* * *

 

Було, роб­лю що, чи гу­ляю,

Чи бо­гу мо­лю­ся,

Усе ду­маю про йо­го

І чо­гось бо­юся.

Дурна бу­ла, мо­ло­дая,

Я все виг­ля­да­ла,

Чи не шле за руш­ни­ка­ми…

І не сподіва­лась,

Що він ме­не, дур­ну, ду­рить.

А сер­це боліло,

Ніби зна­ло, що так бу­де,

Сказати не вміло.

А як­би бу­ло ска­за­ло,

То я б не лю­би­ла,

Може, бу­ла б до кри­ниці

У гай не хо­ди­ла,

А то вранці і вве­чері

Ходила, гу­ля­ла…

Доходилась - ос­та­ла­ся,

Навіки ос­та­лась

Дівувати. Тяж­ко мені

У ма­тері в хаті

Старітися. А своєї

Вже ха­ти не ма­ти!

А ще й досі, чи роб­лю що,

Чи то так гу­ляю,

Усе ду­маю про йо­го,

І са­ма не знаю,

Чого ду­маю! Чо­го я

У той гай хо­ди­ла?

І за що йо­го так дов­го,

Так тяж­ко лю­би­ла!

[Перша по­ло­ви­на 1849, Ко­са­рал]

* * *

 

Буває, іноді ста­рий

Не знає сам, чо­го зрадіє,

Неначе ста­не мо­ло­дий,

І заспіває… як уміє.

І ста­не яс­но пе­ред ним

Надія ан­ге­лом свя­тим,

І зо­ря, мо­ло­дость йо­го,

Витає ве­се­ло над ним.

Що ж се зро­би­ло­ся з ста­рим,

Чого зрадів оце? То­го,

Що, ба­чи­те, ста­рий по­ду­мав

Добро якесь ко­мусь зро­бить.

А що ж, як зро­бить? Доб­ре жить

Тому, чия ду­ша і ду­ма

Добро нав­чи­ла­ся лю­бить!

Не раз та­ко­му лю­бо ста­не,

Не раз барвінком зацвіте.

Отак, бу­ває, в тем­ну яму

Святеє со­неч­ко заг­ля­не,

І в темній ямі, як на те,

Зелена трав­ка по­рос­те.

[Перша по­ло­ви­на 1849, Ко­са­рал]

 

* * *

 

Хіба са­мо­му на­пи­сать

Таки пос­ланіє до се­бе

Та все до­чис­та роз­ка­зать,

Усе, що тре­ба, що й не тре­ба.

А то не діждеш­ся йо­го,

Того пи­санія свя­то­го,

Святої прав­ди ні од ко­го,

Та й ждать не маю од ко­го,

Бо вже б, зда­ва­ло­ся, по­ра:

Либонь, уже де­ся­те літо,

Як лю­дям дав я «Коб­за­ря»,

А їм не­на­че рот за­ши­то,

Ніхто й не гавк­не, не лай­не,

Неначе й не бу­ло ме­не.

Не пох­ва­ли собі, гро­ма­до! -

Без неї, мо­же, обійдусь,

А ра­ди жду собі, по­ра­ди!

Та, ма­буть, в яму пе­рей­ду

Із мос­калів, а не діждусь!

Мені, бу­ло, аж сер­це мліло,

Мій бо­же ми­лий! як хотілось,

Щоб хто-не­будь мені ска­зав

Хоч сло­во муд­ре; щоб я знав,

Для ко­го я пи­шу? для чо­го?

За що я Вкраїну люб­лю?

Чи варт во­на ог­ня свя­то­го?..

Бо хоч зос­таріюсь за­то­го,

А ще не знаю, що роб­лю.

Пишу собі, щоб не міня­ти

Часа свя­то­го так на так,

Та іноді ста­рий ко­зак

Верзеться грішно­му, уса­тий,

З своєю во­лею мені

На чорнім во­роні-коні!

А більш нічо­го я не знаю,

Хоч я за це і про­па­даю

Тепер в да­лекій сто­роні.

Чи до­ля так оце зро­би­ла?

Чи ма­ти бо­гу не мо­ли­лась,

Як по­нес­ла ме­не? Що я -

Неначе лю­тая змія

Розтоптана в сте­пу зди­хає,

Захода сон­ця до­жи­дає.

Отак-то я те­пер терп­лю

Та смерть із сте­пу виг­ля­даю,

А за що, єй-бо­гу, не знаю!

А все-та­ки її люб­лю,

Мою Ук­раїну ши­ро­ку,

Хоч я по їй і оди­но­кий

(Бо, бач­те, па­ри не най­шов)

Аж до по­ги­белі дійшов.

Нічого, дру­же, не жу­ри­ся!

В ду­ле­ви­ну се­бе за­куй,

Гарненько бо­гу по­мо­ли­ся,

А на гро­ма­ду хоч нап­люй!

Вона - ка­пус­та го­ло­ва­та.

А втім, як знаєш, па­не-бра­те,

Не ду­рень, сам собі міркуй.

[Перша по­ло­ви­на 1849, Ко­са­рал]

 

* * *

 

Дурні та гордії ми лю­ди

На всіх шля­хах, по всій усюді,

А хва­ли­мось, що ось-то ми

І над зем­лею, і во­дою

І од па­лат та до тюр­ми

Усе царі, а над со­бою

Аж дес­по­ти - такі царі,

І на прес­толі і в не­волі.

І все то те по добрій волі,

По волі ро­зу­му го­рить,

Як той ма­як у синім морі,

Чи те… в жи­тей­ськім. Са­мо так

У нас у кос­тяній ко­морі

Горить ро­зум­ний той ма­як,

А ми оли­ви на­ли­ваєм

Та бай­ду­же собі співаєм -

Чи то в го­ди­ну, чи в на­пасть.

Орли, ор­ли ви си­зок­рилі,

Поки вам ли­хо не прис­ни­лось,

Хоч не­ве­лич­ке, хоч на час!

А там - під ла­вою в ши­ноч­ку

Сховаєтесь у хо­ло­доч­ку.

Огонь не­бес­ний той по­гас,

І в тую кос­тя­ну ко­мо­ру

Полізли свині ізнад­во­ру,

Мов у ка­лю­жу, та й со­путь.

І доб­ре роб­лять, що ку­ють

На ру­ки добрії кай­да­ни

Та чар­ки в ру­ки не да­ють

Або но­жа, а то 6 за­рані

Гарненько з ли­ха б на­пи­лись,

А потім з жа­лю за­ри­да­ли

Та батька, матір прок­ля­ли

І тих, що до хрес­та дер­жа­ли.

А потім ніж - і по­тек­ла

Свиняча кров, як та смо­ла,

З печінок ва­ших по­ро­ся­чих.

А потім…

[Перша по­ло­ви­на 1849, Ко­са­рал]

 

* * *

 

І зо­ло­тої й до­ро­гої

Мені, щоб зна­ли ни, ве жаль

Моєї долі мо­ло­дої:

А іноді та­ка пе­чаль

Оступить ду­шу, аж зап­ла­чу.

А ще до то­го, як по­ба­чу

Малого хлоп­чи­ка в селі.

Мов одірва­лось од гіллі,

Одно-однісіньке під ти­ном

Сидить собі в старій ряд­нині.

Мені здається, що се я,

Що це ж та мо­лодість моя.

Мені здається, що ніко­ли

Воно не ба­чи­ти­ме волі,

Святої во­леньки. Що так

Даремне, мар­не про­ле­тять

Його най­кращії літа,

Що він не зна­ти­ме, де дітись

На сім ши­рокім вольнім світі,

І піде в най­ми, і ко­лись,

Щоб він не пла­кав, не жу­ривсь,

Щоб він де-не­будь при­хи­ливсь,

То од­да­дуть у мос­калі.

[Перша по­ло­ви­на 1849, Ко­са­рал]

 

* * *

 

Ми вку­почці ко­лись рос­ли,

Маленькими собі лю­би­лись,

А ма­тері на нас ди­ви­лись

Та го­во­ри­ли, що ко­лись

Одружимо їх. Не вга­да­ли.

Старі за­рані пов­ми­ра­ли,

А ми ма­ли­ми розійшлись

Та вже й не схо­ди­лись ніко­ли.

Мене по волі і не­волі

Носило всю­ди. При­нес­ло

На старість лед­ве і до­до­му.

Веселеє ко­лись се­ло

Чомусь те­пер мені, ста­ро­му,

Здавалось тем­ним і німим,

Таким, як я те­пер, ста­рим.

І ба­читься, в селі убогім

(Мені так ба­читься) нічо­го

Не ви­рос­ло і не згни­ло,

Таке собі, як і бу­ло.

І яр, і по­ле, і то­полі,

І над кри­ни­цею вер­ба,

Нагнулася, як та жур­ба

Далеко в са­мотній не­волі.

Ставок, гре­белька, і вітряк

З-за гаю кри­ла­ми ма­хає.

І дуб зе­ле­ний, мов ко­зак

Із гаю вий­шов та й гу­ляє

Попід го­рою; по горі

Садочок тем­ний, а в са­доч­ку

Лежать собі у хо­ло­доч­ку,

Мов у раю, мої старі.

Хрести ду­бові пос­хи­ля­лись,

Слова до­щем по­за­ми­ва­лись…

І не до­щем, і не сло­ва

Гладесенько Са­турн сти­рає…

Нехай з свя­ти­ми спо­чи­ва­ють

Мої старі… «Чи жи­ва

Ота Ок­са­ноч­ка?» - пи­таю

У бра­та ти­хо я. «Яка?»

«Ота ма­ленька, ку­че­ря­ва,

Що з на­ми гра­ла­ся ко­лись.

Чого ж ти, бра­те, за­жу­ривсь?»

«Я не жу­рюсь. По­манд­ру­ва­ла

Ота Ок­са­ноч­ка в по­ход

За мос­ка­ля­ми та й про­па­ла.

Вернулась, прав­да, че­рез год,

Та що з то­го. З бай­ст­рям вер­ну­лась.

Острижена. Бу­ло, вночі

Сидить під ти­ном, мов зо­зу­ля,

Та ку­кає; або кри­чить,

Або ти­хе­сенько співає

Та ніби ко­си розплітає.

А потім знов ку­дись пішла,

Ніхто не знає, де поділась,

Занапастилась, одуріла.

А що за дівчи­на бу­ла,

Так так що кра­ля! і не вбо­га,

Та та­ла­ну гос­подь не дав…»

А мо­же, й дав, та хтось ук­рав,

І оду­рив свя­то­го бо­га.

[Перша по­ло­ви­на 1849, Ко­са­рал]

 

* * *

 

Готово! Па­рус роз­пус­ти­ли,

Посунули по синій хвилі

Помеж ку­гою в Сир­дар'ю

Байдару та бар­кас чи­ма­лий.

Прощай, убо­гий Ко­са­ра­ле.

Нудьгу зак­ля­тую мою

Ти роз­ва­жав-та­ки два літа.

Спасибі, дру­же; пох­ва­лись,

Що лю­де і те­бе знай­шли

І зна­ли, що з те­бе зро­би­ти.

Прощай же, дру­же! Ні хва­ли,

Ані ганьби я не сплітаю

Твоїй пус­тині; в іншім краю,

Не знаю, мо­же, й на­га­даю

Нудьгу ко­лиш­нюю ко­лись!

[Друга по­ло­ви­на 1849, Ко­са­рал]

 

* * *

 

Ми во­се­ни та­ки по­хожі

Хоч ка­пельку на об­раз бо­жий,

Звичайне, що не всі, а так,

Хоч де­які.

Крутий бай­рак,

Неначе ци­ган чор­ний, го­лий,

В діброві вби­тий або спить.

А по до­лині, по роз­доллі

Із сте­пу пе­ре­ко­ти­по­ле

Рудим яг­ня­точ­ком біжить

До річеч­ки собі на­пи­тись.

А річеч­ка йо­го взя­ла

Та в Дніпр ши­ро­кий по­нес­ла,

А Дніпр у мо­ре, на край світа

Билину мо­ре по­ко­ти­ло

Та й ки­ну­ло на чу­жині.

І жаль тобі її ста­не,

Малої би­ли­ни.

Підеш собі, за­жу­рив­шись,

Гаєм по до­лині;

Гай ше­по­че, гнуться ло­зи

В яру при до­розі,

Думи ду­шу осіда­ють,

І ка­па­ють сльози.

І хо­четься сповіда­тись,

Серце роз­по­ви­ти,

І хо­четься… Бо­же ми­лий!

Як хо­четься жи­ти,

І лю­би­ти твою прав­ду,

І весь світ об­ня­ти!

Благо тобі, дру­же-бра­те,

Як є в те­бе ха­та.

Благо тобі, як у хаті

Є з ким роз­мов­ля­ти.

Хоч ди­ти­на не­мов­ля­ща,

І во­но вга­дав

Твої ду­ми ве­селії…

Сам бог роз­мов­ляє

Непорочними ус­та­ми.

А тобі, мій оди­но­кий,

Мій дру­же єди­ний,

Горе тобі на чу­жині

Та на са­мо­тині.

Хто з то­бою за­го­во­рить,

Привітає, гля­не?..

Кругом те­бе прос­тяг­ла­ся

Трупом без­ди­хан­ним

Помарнілая пус­ти­ня,

Кинутая бо­гом.

[Друга по­ло­ви­на 1849, Ко­са­рал]

 

* * *

 

Лічу в не­волі дні і ночі,

І лік за­бу­ваю.

О гос­по­ди, як то тяж­ко

Тії дні ми­на­ють.

А літа пли­вуть меж ни­ми,

Пливуть собі сти­ха,

Забирають за со­бою

І доб­ро і ли­хо!

Забирають, не вер­та­ють

Ніколи нічо­го!

І не бла­гай, бо про­па­де

Молитва за бо­гом.

І чет­вер­тий рік ми­нає

Тихенько, по­волі,

І чет­вер­ту на­чи­наю

Книжечку в не­волі

Мережати,- зме­ре­жаю

Кров'ю та сльоза­ми

Моє го­ре на чу­жині,

Бо го­ре сло­ва­ми

Не роз­ка­жеться ніко­му

Ніколи, ніко­ли,

Нігде на світі! Не­ма слов

В да­лекій не­волі!

Немає слов, не­має сльоз,

Немає нічо­го.

Нема навіть кру­гом те­бе

Великого бо­га!

Нема на що по­ди­ви­тись,

З ким по­го­во­ри­ти.

Жить не хо­четься на світі,

А сам му­сиш жи­ти.

Мушу, му­шу, а для чо­го?

Щоб не гу­бить ду­шу?

Не варт во­на то­го жа­лю…

Ось для чо­го му­шу

Жить на світі, во­ло­чи­ти

В не­волі кай­да­ни!

Може, ще я по­див­лю­ся

На мою Ук­рай­ну…

Може, ще я поділю­ся

Словами-сльозами

З дібро­ва­ми зе­ле­ни­ми!

З тем­ни­ми лу­га­ми!

Бо не­має в ме­не ро­ду

На всій Ук­раїні,

Та все-та­ки не ті лю­де,

Що на цій чу­жині!

Гуляв би я по­над Дніпром

По ве­се­лих се­лах

Та співав би свої ду­ми,

Тихі, не­ве­селі.

Дай до­жи­ти, по­ди­ви­тись,

О бо­же мій ми­лий!

На ла­ни тії зе­лені

І тії мо­ги­ли!

А не да­си, то до­не­си

На мою країну

Мої сльози; бо я, бо­же!

Я за неї ги­ну!

Може, мені на чу­жині

Лежать лег­ше бу­де,

Як іноді в Ук­раїні

Згадувати бу­дуть!

Донеси ж, мій бо­же ми­лий!

Або хоч надію

Пошли в ду­шу… бо нічо­го,

Нічого не вдію

Убогою го­ло­вою,

Бо сер­це хо­ло­не,

Як по­ду­маю, що, мо­же,

Мене по­хо­ро­нять

На чу­жині,- і ці ду­ми

Зо мною схо­ва­ють!..

І ме­не на Ук­раїні

Ніхто не зга­дає!

А мо­же, ти­хо за літа­ми

Мої ме­ре­жані сльоза­ми

І до­ле­тять ко­ли-не­будь

На Ук­раїну… і па­дуть,

Неначе ро­си над зем­лею,

На щи­ре сер­це мо­ло­деє

Сльозами ти­хо упа­дуть!

І по­ки­ває го­ло­вою,

І бу­де пла­ка­ти зо мною,

І, мо­же, гос­по­ди, ме­не

В своїй мо­литві пом'яне!

Нехай як бу­де, так і бу­де.

Чи то плис­ти, чи то брес­ти,

Хоч до­ве­деться розп'ястись!

А я та­ки ме­ре­жать бу­ду

Тихенько білії лис­ти.

[Перша по­ло­ви­на 1850, Орен­бург]

 

* * *

 

Лічу в не­волі дні і ночі,

І лік за­бу­ваю.

О гос­по­ди, як то тяж­ко

Тії дні ми­на­ють.

А літа пли­вуть за ни­ми,

Пливуть собі сти­ха,

Забирають за со­бою

І доб­ро і ли­хо.

Забирають, не вер­та­ють

Ніколи нічо­го,

І не бла­гай, бо про­па­де

Молитва за бо­гом.

Каламутними бо­ло­та­ми,

Меж бур'яна­ми, за го­да­ми

Три го­да сум­но про­тек­ли.

Багато де­чо­го взя­ли

З моєї тем­ної ко­мо­ри

І в мо­ре ниш­ком од­нес­ли.

І ниш­ком про­ковт­ну­ло мо­ре

Моє не зла­то-се­реб­ро,

Мої літа, моє доб­ро,

Мою нудьгу, мої пе­чалі,

Тії нез­римії скри­жалі,

Незримим пи­сані пе­ром.

Нехай гни­ли­ми бо­ло­та­ми

Течуть собі меж бур'яна­ми

Літа не­вольничі. А я!

Такая за­повідь моя!

Посиджу трош­ки, по­гу­ляю,

На степ, на мо­ре по­див­люсь,

Згадаю де­що, заспіваю

Та й знов ме­ре­жать за­ход­жусь

Дрібненько кни­жеч­ку. Ру­шаю.

[Перша по­ло­ви­на 1850, Орен­бург 1858, Пе­тер­бург]

 

* * *

 

Ми заспіва­ли, розійшлись,

Без сльоз і без роз­мо­ви,

Чи зійде­мо­ся ж зно­ву?

Чи заспіваємо ко­ли?

А мо­же, й те… Та де?

Якими? І заспіваємо яку?

Не тут і, пев­не, не та­ки­ми!

І заспіваєм не та­ку!

І тут не­ве­се­ло співа­ли,

Бо й тут не­ве­се­ло бу­ло,

Та все-та­ки якось жи­лось,

Принаймні вкупі су­му­ва­ли,

Згадавши той ве­се­лий край,

І Дніпр той ду­жий, кру­то­го­рий,

І мо­ло­деє теє го­ре!..

І мо­ло­дий той грішний рай!

[Перша по­ло­ви­на 1850, Орен­бург]

 

* * *

 

Не мо­ли­ла­ся за ме­не,

Поклони не кла­ла

Моя ма­ти; а так собі

Мене по­ви­ва­ла,

Співаючи: «Не­хай рос­те

Та здо­ро­ве бу­де!»

І виріс я, хва­лить бо­га,

Та не виліз в лю­де.

Лучче бу­ло б не ро­ди­ти

Або уто­пи­ти,

Як мав би я у не­волі

Господа гніви­ти.

А я так ма­ло, не­ба­га­то

Благав у бо­га. Тілько ха­ту,

Одну ха­ти­ноч­ку в гаю,

Та дві то­полі ко­ло неї,

Та без­та­лан­ную мою,

Мою Ок­са­ноч­ку? щоб з нею

Удвох ди­ви­ти­ся з го­ри

На Дніпр ши­ро­кий, на яри,

Та на ла­ни зо­ло­то­полі,

Та на ви­сокії мо­ги­ли;

Дивитись, ду­ма­ти, га­дать:

Коли-то їх по­на­си­па­ли?

Кого там лю­де по­хо­ва­ли?

І вдвох ти­хенько заспівать

Ту ду­му сум­ную, дне­дав­ну,

Про ли­ца­ря то­го гетьма­на,

Що на огні ля­хи спек­ли.

А потім би з го­ри зійшли;

Понад Дніпром у темнім гаї

Гуляли б, по­ки не смер­кає,

Поки мир бо­жий не зас­не,

Поки з ве­черньою зорьою

Не зійде місяць над го­рою,

Туман на лан не про­же­не.

Ми б по­ди­ви­лись, по­мо­ли­лись

І, роз­мов­ля­ючи, пішли б

Вечеряти в свою ха­ти­ну.

Даєш ти, гос­по­ди єди­ний,

Сади па­нам в твоїм раю,

Даєш ви­сокії па­ла­ти.

Пани ж не­ситії, пу­заті

На рай твій, гос­по­ди, плю­ють

І нам ди­ви­тись не да­ють

З убо­гої ма­лої ха­ти.

Я тілько ха­точ­ку в тім раї

Благав, і досі ще бла­гаю,

Щоб хоч умер­ти на Дніпрі,

Хоч на ма­ле­сенькій горі.

[Перша по­ло­ви­на 1850, Орен­бург]

 

ПЕТРУСЬ

 

Поема

 

Були на ху­торі па­ни,

І пан і пані не­ба­гаті.

І до­чеч­ка у їх рос­ла,

Уже чи­ма­ла підня­лась;

І ге­не­рал її пос­ва­тав,

Бо страх хо­ро­шая бу­ла,

А ге­не­рал був страх ба­га­тий,

От і та­лан гос­подь пос­лав

На вбо­гий хутір, уб­ла­га­ли

Царя не­бес­но­го! Взя­ли

Її гар­ненько одяг­ли

Та у неділю й повінча­ли,

І ге­не­ральшею наз­ва­ли,

І цу­гом в Київ по­вез­ли.

Було на ху­торі по­га­не

Мале бай­ст­ря, сви­ней пас­ло,

Петрусем зва­лось; на при­да­не

Воно за пан­ною пішло

У ге­не­ральськеє се­ло

Свиней же пас­ти, без­та­лан­не.

За ба­лом бал у ге­не­ра­ла,

За ге­не­ральшею чи­ма­ла

Орда панів і па­ничів;

І ге­не­ральша уночі

Тихенько пла­кать собі ста­ла.

«Занапастила ме­не ма­ти,

Зов'яне мар­не у па­ла­тах

Краса і мо­лодість моя».

«Ти, душ­ко, пла­чеш?»

- «Хто се, я?

Ні, я не пла­чу…»

- «Знаєш, Ма­ню,

У го­роді те­пер ар­мя­ни,

Купи собі, ма­му­ню, шаль».

«Мені не тре­ба тії шалі».

«Не зав­да­вай же сер­цю жа­лю!

Купи, го­луб­ко! Не пе­чаль

Мого ти сер­ця! А вес­ною

В Па­риж поїде­мо з то­бою

Або поїде­мо в се­ло,

Як схо­чеш, сер­це».

Тихо, ти­хо

Зима ми­на­ла, кра­лось ли­хо

Та в самім серці й уляг­лось

У ге­не­ральші мо­ло­дої.

Поїхали в се­ло вес­ною,

В селі бан­ке­ти за­гу­ли,

А ге­не­ральша пла­че, пла­че,

А ге­не­рал то­го не ба­чить,

А всі вже ба­чи­ли в селі.

З нудьги із дво­ру по­гу­ля­ти

Якось, за­ду­мав­шись, пішла,

Та аж за ца­ри­ну зай­шла,

Та й ба­чить, що па­се яг­ня­та

Мале хлоп'яточ­ко в стерні.

«О го­ре, го­ренько мені!

Що я ро­би­ти­му на світі?

Се ти, Пет­ру­сю?» - «Авжеж, я».

«Ходім до ме­не, бу­дем жи­ти,

Як там на ху­торі ко­лись

Жили, жи­ли». Та й по­хи­ли­лась,

Очей не зво­дя­чи, ди­ви­лась

На Пет­ру­ся. Од­ним од­на

І ви­рос­та­ла, й діву­ва­ла,

І за ста­ро­го ге­не­ра­ла

Занапастили, про­да­ли!

І вкупі гроші про­пи­ли…

І тяж­ко, тяж­ко за­ри­да­ла.

«Ходімо, сер­це, по­гу­лять!

Ходім, Пет­ру­сю, в сад, в па­ла­ти»

«А хто ж тут бу­де дог­ля­дать,

Хто по­па­се мої яг­ня­та?»

«Нехай хто хо­че!» -

Й по­ве­ла

Його в па­ла­ти. А в па­ла­тах

Причепурила, одяг­ла,

А потім в шко­лу од­да­ла.

І лю­бо їй. Не­хай радів,

Поки надія сер­це гріє,

Поки рос­те з то­го зер­на

Або кукіль, або пше­ни­ця.

Бо ми не знаєм, що тво­риться

У йо­го там. А він хоч зна,

Та нам не ска­же. Як­би зна­ла

Матуся го­ренько твоє,

Чи од­да­ла б за ге­не­ра­ла

Дитя єди­неє своє?

Не од­да­ла б… А втім, не знаю…

Бо всякі ма­тері бу­ва­ють.

Минають дні собі по­волі,

Петрусь до шко­ли та із шко­ли

З книж­ка­ми хо­дить та рос­те.

Сама аж ніби мо­лодіє,

І ге­не­рал собі радіє,

Що діло, ба­чи­те, свя­те

Удвох-таки во­ни зро­би­ли.

Петра на во­лю од­пус­ти­ли,

Зимою в Київ од­вез­ли,

І там у шко­лу од­да­ли,

І там чи­ма­ло по­пов­чи­ли.

Вернувся з Києва Пет­русь

Уже Пет­ром і па­ни­чем,

І ку­чері аж по пле­че,

І ви­си­пав­ся чор­ний ус,

І ще… Та се ще не вте­че,

Розкажем іноді ко­лись

Про те, що сни­ло­ся Пет­рові.

А ге­не­ральші чор­ноб­ровій

Що те­пер сни­ло­ся? то ми

Оце й роз­ка­же­мо.

Перед іко­ною пре­чис­тої

Горить лам­па­да уночі.

Поклони тяжкії б'ючи,

Ридала, би­ла­ся… не­чис­тую

Огненную сльозу ли­ла.

Вона бла­га­ла прес­вя­тую,

Щоб та її… щоб та спас­ла,

Щоб одуріть їй не да­ла -

Пренепорочная! І всує.

Молитва їй не по­мог­ла:

Вона, сер­деш­на, одуріла,

Вона, не­бо­га, по­лю­би­ла

Свого Пет­ру­ся. Тяж­ко їй!

Душі негрішній, мо­лодій!

Та що ж ро­бить Не ста­ло си­ли,

Сердега ра­зом одуріла.

Та й як йо­го одній святії

Прожити літа мо­лодії?

Вони ж не вер­нуться! Як хоч,

А ли­хо, ка­жуть, пе­рес­коч,

А то за­да­вить. Ге­не­ральша

Не пе­рес­ко­чи­ла, бо їй

Хотілось жи­ти, мо­лодій!

Хотілося б… Гус­тенька ка­ша,

Та ка­ша, бач­те, та не на­ша,

А наш не­со­ле­ний куліш -

Як знаєш, так йо­го і їж.

«Петрусю! Дру­же мій єди­ний!

Моє ти сер­це! мій ти си­ну!

Рятуй ме­не, ря­туй! ря­туй!

О ма­тер бо­жая! роз­куй

Мою ти ду­шу!» І ри­да­ла,

І батька й матір прок­ли­на­ла,

І все на світі. А Пет­русь,

Її єди­ная ди­ти­на,

Гуляв собі пре­не­по­вин­ний

В са­ду та арію якусь

Мугикав сти­ха. Більш нічо­го

Петрусь не ба­чив. А не­бо­га

Сама не знає, що ро­бить?

І що їй діяти з со­бою?

Або схо­ва­тись під во­дою,

Або при­на­мені роз­бить

О стіну го­ло­ву…

«Поїду в Київ, по­мо­лю­ся.

Молитва, мо­же, про­же­не

Диявола… О! мій Пет­ру­сю!

Молитва не спа­се ме­не,

Я у Дніпрові утоп­лю­ся!»

Моліте гос­по­да, дівча­та,

Моліте гос­по­да, щоб ма­ти

І вас отак не зав­да­ла

За ге­не­ра­ла, за па­ла­ти

І вас отак не про­да­ла.

Любітесь, діточ­ки, вес­ною.

На світі є ко­го лю­бить

І без ко­ристі. Мо­ло­дою,

Пренепорочною, свя­тою

В малій ха­тині бу­де жить

Любов та чис­тая. І бу­де

Святий по­кой ваш сте­рег­ти

І в до­мо­вині. Що ж то бу­де

З пре­вос­хо­ди­тельною? Що ти

Тепер ро­би­ти­меш з со­бою,

З своєю бо­жою кра­сою?

Хто сте­рег­ти­ме твій по­кой,

Украдений твоїм Пет­ру­сем?

Хіба архістра­тиг? Та й той

Не всте­ре­же те­пер. Бо­юся,

І ви­мо­вить бо­юсь те­пер

Твоє гря­ду­щеє…

У Київ їзди­ла, мо­ли­лась,

Аж у По­чаєві бу­ла.

Чудовная не по­мог­ла,

Не по­мог­ла свя­тая си­ла.

А ти аж пла­ка­ла, мо­ли­лась -

Та й за­не­ха­яла. Вез­ла

Назад га­дю­ку в серці лю­ту

Та трош­ки в пля­шечці от­ру­ти.

Не їла три дні й не пи­ла,

Вернувшись з прощі. І три ночі

Не спа­ла; впа­ли карі очі,

Засохли гу­би; і вночі

Щось, хо­дя, шеп­че сміючись.

Аж тиж­день так собі ну­ди­ла,

А потім тру­ти роз­ве­ла

І ге­не­ра­ла на­поїла

Та й спать, упо­рав­шись, ляг­ла.

«Тепер ста­ро­го по­хо­ваю,

А мо­ло­до­го привітаю

Та й бу­ду жить собі та жить,

Петруся-серденько лю­бить»,

Подумала чи то ска­за­ла.

Хотіла спать, але не спа­ла.

І жда­ла світу, і до­жить

До світу бо­жо­го бо­ялась.

І задз­во­ни­ли вранці-ра­но

По ге­не­ра­ловій душі;

Заговорили щось по­га­не,

До ге­не­ра­ла іду­чи

Прощатись, лю­де. Аж гу­де,

З усіх усюд на­ро­ду йде,

Та щось ше­по­чуть про от­ру­ту

І су­до­вих не­на­че ждуть,

І ра­зом стих­ли на ми­ну­ту.

Приїхали; ножі бе­руть,

І ге­не­ра­ла роз­чи­ня­ють,

І яд на­хо­дять в жи­воті.

Громада глу­хо при­ся­гає.

Заприсягла. Пи­тає суд:

«Тепер скажіте, хрис­ти­яни,

Хто от­руїв йо­го?» Гу­дуть,

Мов сти­ха дзво­ни. «Пані! Пані!»





Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2015-10-27; Мы поможем в написании ваших работ!; просмотров: 408 | Нарушение авторских прав


Поиск на сайте:

Лучшие изречения:

Студент может не знать в двух случаях: не знал, или забыл. © Неизвестно
==> читать все изречения...

2869 - | 2428 -


© 2015-2025 lektsii.org - Контакты - Последнее добавление

Ген: 0.009 с.