Друга по­ло­ни­на 1848, Ко­са­рал]. 2 страница

Закували у кай­да­ни,

В Сос­ни­цю пос­ла­ли.

А з Сос­ниці в Яро­пол­че

Віку до­жи­ва­ти.

Отак тобі до­ве­ло­ся,

Запорозький бра­те!..

Виглянуло над Чиг­ри­ном

Сонце із-за хма­ри,

Потягли в свої улу­си

З тур­ка­ми та­та­ре.

А ля­хи з своїм Чар­нецьким,

З по­га­ним Сте­па­ном,

Запалили церк­ву бо­жу.

І кості Бог­да­на,

Й Ти­мо­шеві в Су­бо­тові

Гарненько спа­ли­ли

Та й пішли собі у Польщу,

Мов доб­ре зро­би­ли.

А мос­калі з Ро­мо­да­ном

В неділеньку ра­но

Пішли собі з по­по­ви­чем

Шляхом Ро­мо­да­ном.

Мов орел той при­бор­ка­ний,

Без крил та без волі,

Знеміг слав­ний До­ро­шен­ко,

Сидячи в не­волі,

Та й умер з нудьги. Ос­ти­ло

Волочить кай­да­ни.

І за­бу­ли в Ук­раїні

Славного гетьма­на.

Тільки ти, свя­тий Рос­товський

Згадав у тем­ниці

Свого дру­га ве­ли­ко­го

І звелів кап­ли­цю

Над гетьма­ном зму­ро­ва­ти

І бо­гу мо­ли­тись

За гетьма­на, па­на­хи­ду

За Пет­ра слу­жи­ти.

І досі ще що рік бо­жий,

Як день той нас­та­не,

Ідуть пра­вить па­на­хи­ду

Над на­шим гетьма­ном

В Яро­полчі.

[Друга по­ло­ви­на 1848, Ко­са­рал]

* * *

 

Не до­до­му вночі йду­чи

З ку­ми­ної ха­ти

І не спа­ти ля­га­ючи,

Згадай ме­не, бра­те.

А як прий­де нудьга в гості

Та й на ніч за­ся­де,

Отойді ме­не, мій дру­же,

Зови на по­ра­ду.

Отойді зга­дай в пус­тині,

Далеко над мо­рем,

Свого дру­га ве­се­ло­го,

Як він го­ре бо­ре.

Як він, свої ду­ми тії

І сер­це убо­ге

Заховавши, хо­дить собі,

Та мо­литься бо­гу,

Та зга­дує Ук­раїну

І те­бе, мій дру­же;

Та іноді й по­жу­риться -

Звичайне, не ду­же,

А так тілько. Над­ворі, бач,

Наступає свя­то…

Тяжко йо­го, дру­же-бра­те,

Самому стріча­ти

У пус­тині. Завт­ра ра­но

Заревуть дзвіниці

В Ук­раїні; завт­ра ра­но

До церк­ви мо­ли­тись

Підуть лю­де… Завт­ра ж ра­но

Завиє го­лод­ний

Звір в пус­тині і повіє

Ураган хо­лод­ний.

І за­не­се піском, снігом

Курінь - мою ха­ту.

Отак мені до­ве­деться

Свято зустріча­ти!

Що ж діяти? На те й ли­хо,

Щоб з тим ли­хом би­тись.

А ти, дру­же мій єди­ний,

Як маєш жу­ри­тись,

Прочитай оцю ци­ду­лу

І знай, що на світі

Тілько й тяж­ко, що в пус­тині

У не­волі жи­ти;

Та й там жи­вуть, хоч по­га­но,

Що ж діяти маю?

Треба б вмер­ти. Так надія,

Брате, не вми­рає.

Де­каб­ря 24, Ко­са­рал

* * *

 

Неначе сте­пом чу­ма­ки

Уосени верст­ву про­хо­дять,

Так і ме­не ми­на­ють го­ди,

А я й бай­ду­же. Кни­жеч­ки

Мережаю та на­чи­няю

Таки вірша­ми. Роз­ва­жаю

Дурную го­ло­ву свою

Та кай­да­ни собі кую

(Як ці доб­родії доз­на­ють).

Та вже ж не­хай хоч розіпнуть,

А я без вірші не уле­жу.

Уже два го­да про­ме­ре­жав

І третій в доб­рий час поч­ну.

[Перша по­ло­ви­на 1849, Ко­са­рал]

 

СОТНИК

 

У Ог­лаві… Чи по зна­ку

Кому цей Ог­лав біло­ха­тий?

Троха лиш! Тре­ба роз­ка­за­ти,

Щоб з жа­лю не зро­бить сміху.

Од Бо­рис­по­ля не­да­ле­ко,

А бу­де так, як Бо­рис­поль,

І досі ще стоїть лю­бенько

Рядок на ви­гоні то­поль,

Неначе з Ог­ла­ва дівча­та

Ватагу вий­шли виг­ля­да­ти.

Та й ста­ли. Бу­де вже дав­но -

Отут, бу­ва­ло, із-за ти­ну

Вилась ква­со­ля по ти­чині,

З обо­лон­ка­ми вікно

В са­до­чок літом од­чи­ня­лось,

І ха­та, ба­чи­те, бу­ла

За ти­ном, сот­ни­ко­ва ха­та.

А сот­ник був собі ба­га­тий,

То в йо­го, знаєте, рос­ло

На божій харчі за ди­ти­ну

Чиєсь бай­ст­ря. А мо­же, й так

Узяв собі ста­рий ко­зак

Чию сирітку за ди­ти­ну

Та й дог­ля­дає в за­тиш­ку,

Як квіточ­ку, чу­жу доч­ку.

А си­на (сот­ник був жо­на­тий,

Та жінка вмер­ла), си­на дав

У бур­су в Київ обу­ча­тись,

А сам Нас­ту­сю піджи­дав,

Таки го­до­ван­ку, щоб з нею

Собі зро­би­ти­ся ріднею;

Не си­на з нею поєднать,

А за­бан­дю­ри­лось ста­ро­му

Самому в дур­нях по­бу­вать.

А щоб не знать бу­ло ніко­му,

То ще й не ра­див­ся ні з ким,

А тілько сам собі га­дає…

А жіноч­ки… ли­хий їх знає!

Уже сміяли­ся над ним!

Вони цю стра­ву но­сом чу­ють. …

Сидить сот­ник на причілку

Та дум­ку га­дає,

А Нас­ту­ся по са­доч­ку

Пташкою літає.

То по­си­дить ко­ло йо­го,

Руку поцілує,

То уса­ми стра­шен­ни­ми

Сивими пус­тує,

Ну, зви­чай­не, як ди­ти­на

Пестує ста­ро­го.

А ста­ро­му не до то­го,

Іншого яко­гось,

Гріховного пес­ту­ван­ня

Старе тіло про­сить!..

І пальця­ми ста­рий сот­ник

Настусині ко­си,

Мов дві га­ди­ни ве­ликі,

Докупи сплітає,

То розп­ле­те та круг шиї

Тричі об­мо­тає!..

А во­на, моя го­луб­ка,

Нічого не знає.

Мов ко­ше­ня на припічку

З ста­рим ко­том грає…

 

Сотник

Та од­че­пись, бо­жевільна…

Дивись ли­шень: ко­си,

Мов ру­сал­ка, розтріпа­ла…

А чо­му ти й досі

Ніколи не впле­теш кісни­ки

Оті, що тітка при­вез­ла?..

 

Настуся

Якби пус­ти­ли на му­зи­ки,

То я б кісни­ки зап­ле­ла,

Наділа б жовті че­ре­ви­ки,

Червону б юп­ку одяг­ла,

Заквітчала б барвінком ко­си…

 

Сотник

Стривай, стри­вай, прос­то­во­ло­са!

Дурненька, де б же ти взя­ла

Того барвінку заквітча­тись?

 

Настуся

А ко­ло ти­ну! там та­кий

Поріс зе­ле­ний, та хре­ща­тий,

Та синій! Синій-го­лу­бий

Зацвів…

 

Сотник

Не бу­деш діву­ва­ти!

 

Настуся

А що ж, ум­ру хіба?

 

Сотник

Ба ні,

А сни­лось во­се­ни мені,

Тойді, як ще­пи ми ще­пи­ли,

Як прий­муться… мені прис­ни­лось,

Як прий­муться, то во­се­ни

Ти вий­деш заміж.

 

Настуся

Схаменись!! І ще­пи ваші по­ла­маю…

 

Сотник

І як барвінок зацвіте…

 

Настуся

То я й барвінок поз­ри­ваю.

 

Сотник

А од весілля не вте­чеш!

 

Настуся

Ба ні, вте­чу, та ще й зап­ла­чу!

(Плаче).

 

Сотник

Дурна ти, Нас­те, як я ба­чу,

І посміяться не да­си…

Хіба не ба­чиш, я жар­тую.

Піди лиш скрип­ку при­не­си

Та з ли­ха гар­но по­тан­цюєш,

А я заг­раю…

 

Настуся

Добре, та­ту…

(І ве­се­ленька шасть у ха­ту).

 

Сотник

Ні, тро­хи тре­ба підож­дать.

Воно б то так! та от що, бра­те:

Літа не ждуть! літа ле­тять,

А дум­ка прок­ля­та ма­рою

До сер­ця так і при­рос­ла…

А ти вже й скрип­ку при­нес­ла?

Яку ж ми вчис­ти­мо з то­бою?

 

Настуся

Е, ні! стри­вай­те, цур не грать.

А то не бу­ду й тан­цю­вать,

Поки барвінку не нар­ву

Та не заквітча­юсь. Я за­раз!

 

Іде не­да­леч­ке, рве барвінок, квітчається і співає. А сот­ник на­ла­год­жує скрип­ку.

 

Сотник

Отже од­на вже й увірва­лась.

Стривай, і дру­гу увірву…

 

Настуся

(вер­тається заквітча­на, співа­ючи)

«Якби мені кри­ла, кри­ла Со­ко­линії,

Полетіла б я за ми­лим,

За дру­жи­ною.

Полетіла б у дібро­ву,

У зе­ле­ний гай,

Полетіла б, чор­ноб­ро­ва,

За ти­хий Ду­най».

 

Тим ча­сом, як во­на співає, у са­до­чок вхо­дить мо­ло­дий хло­пець в со­лом'яно­му брилі, в ко­рот­ко­му синьому жу­пан­ку, в зе­ле­них ша­ро­ва­рах, з тор­би­ною за пле­чи­ма і з на­гаєм.

 

Петро. З тим днем, що сьогод­ня! Бо­же по­ма­гай!

Настуся. Та­ту! та­ту! Пет­ро! Пет­ро! Із Києва прий­шов!

Сотник. А, ви­дом ви­да­ти, сли­хом сли­ха­ти! Чи по волі, чи по не­волі?

Петро. По волі, та­ту, та ще й бо­гос­ло­вом…

Сотник. Ов!

Настуся. Бо­гос­ло­вом?! Аж страш­но!

Сотник. Дур­на, чо­го ти боїшся! (Підхо­дить до си­на, хрес­тить йо­го і цілує). Бо­же те­бе бла­гос­ло­ви, моя ди­ти­но! Нас­ту­сю! по­ве­ди йо­го в по­кої та на­го­дуй, бо він ще, мо­же, й не обідав.

Петро. Та та­ки й так. (Іде в світли­цю з На­сту­сею).

Сотник (сам)

І да­ру­вав же мені бог

Таке ди­тя, та­ко­го си­на!

І бо­гос­лов уже. При­чи­на,

Причина муд­рая.

(Задумується).

Чого?

Чого я ду­маю? У по­пи,

А як не схо­че, то на Січ,

І там не зги­не вра­жий хло­пець.

Іти лиш в ха­ту… От ще річ:

Заставить тре­ба бо­гос­ло­ва,

Щоб до­ма бай­диків не бив,

Щоб він, гу­ля­ючи, нав­чив

Настусю за­повідь, щоб зно­ву

Не до­ве­лось дя­ка най­мать,

Як для по­кой­ної. А знаю,

Без цього вже не повінчає

Отець Хо­ма… Піти ска­зать,

А то за­бу­ду…

(Іде в ха­ту).

Жить би, жить, хва­ли­ти бо­га,

Кохатися в дітях,

Так же ні: са­мо­му тре­ба

Себе оду­ри­ти,

Оженитися ста­ро­му

На такій ди­тині!

Схаменися, не же­ни­ся:

І во­на за­ги­не,

І сам си­вим посміши­щем

Будеш в своїй хаті,

Будеш сам оте весілля

Повік прок­ли­на­ти,

Будеш пла­кать, і ніко­му

Ті сльози ста­речі

Буде втер­ти, не же­ни­ся!

І гич не до речі!

Дивися: рай кру­гом те­бе,

І діти, як квіти;

За що ж ти їх, мо­ло­денькі,

Думаєш уби­ти?

Ні, ста­рий мій че­пу­риться,

Аж брид­ко ди­виться!

А Нас­ту­ся з бо­гос­ло­вом

Заповіді вчиться.

Он дивіться: у са­до­чок

Вийшли по­гу­ля­ти,

Удвох собі по­ход­жа­ють,

Мов ті го­луб'ята.

А ста­ро­го не­ма до­ма,

То їм своя во­ля

Награтися. Дивіте­ся:

Там ко­ло то­полі

Стали собі та й див­ляться

Одно на дру­го­го.

Отак ан­ге­ли святії

Дивляться на бо­га,

Як во­ни од­но на дру­ге.

 

І Пет­русь пи­тає:

 

Петро

Чом же ти оце, Нас­ту­сю,

Справді не чи­таєш?

Настуся. А хіба я шко­ляр, чи що? Не хо­чу, та й годі.

Петро. Хоч од­ну не­ве­лич­ку за­повідь сьогодні вив­чи, хоть п'яту.

Настуся. І п'ятої, і шос­тої, ніякої не хо­чу.

Петро. То піп і не вінча­ти­ме ніко­ли, як не вміти­меш!

Настуся. Бай­ду­же, не­хай собі не вінчає.

Петро. А зо мною?

Настуся. І з то­бою не­хай собі… Е, ні, не­хай повінчає!..

Петро. Та чи­тай же, а то…

Настуся. А то що ти зро­биш?

Петро. Поцілую, ось по­ба­чиш!

Настуся. Хоч як хо­чеш цілуй собі, а я та­ки не чи­та­ти­му!

Петро (цілує її і при­мов­ляє). Оце тобі раз! оце тобі два!

А сот­ник виг­ля­дає з-за ти­ну і вхо­дить в ха­ту, не дав­ши зна­ку.

Настуся (пру­чається). Годі-бо вже, годі! Не­за­ба­ром батько прий­де, тре­ба справді чи­тать.

Петро. А! те­пер і чи­тать!

Сотник (ви­хо­дить з ха­ти) Діти, годі вже вам учиться! Чи не час обідать?

Петро і Нас­ту­ся мовч­ки ідуть у ха­ту.

Сотник (сам)

Навчилась, нічо­го ска­зать!

Оце ди­ти­на! Ні, Нас­ту­сю,

Я ко­ло те­бе за­ход­жу­ся

Тепер, ле­бе­донько, не так!

Поки сто раз не поцілує,

Й чи­тать не хо­че! А бур­сак!

Собачий си­ну, знаєш смак.

Ось я те­бе по­по­мушт­рую

Не так, як в бурсі!.. По­ме­лом!

Щоб ду­ху в хаті не бу­ло!

Великий світ наш, не за­ги­неш!

Дивися, пся йо­го ли­чи­на!

Оце-то так, що бо­гос­лов!

У батька кра­де! Доб­ре, сва­ту!

Які-то ста­ли лю­де злі!..

А що-то діється у хаті?

Там зно­ву, знать, мої малі

Читають… Тре­ба розігна­ти.

Отакі батьки на світі,

Нащо во­ни дітям?

На на­ру­гу пе­ред бо­гом.

А ша­нуй­те, чтіте,

Поважайте йо­го, діти,

Бо то батько си­вий!

Батько муд­рий! Доб­ре отим

Сиротам щас­ли­вим,

Що не ма­ють отих батьків,

То й не согріша­ють.

 

Настуся

(вибігає зап­ла­ка­на з ха­ти)

Не дає і по­обідать,

В Київ про­га­няє.

А бо­же мій ми­лос­ти­вий,

Що мені ро­би­ти?

Помандрую!

(Дивиться в ха­ту).

Замірився!

Ух! який сер­ди­тий!

Та не вда­рить… А я та­ки

У Київ з Пет­ру­сем

Помандрую, хоч що хо­чеш!

Я не по­бо­юся,

Серед ночі по­манд­рую…

А відьма зля­кає?!

Ні, не зля­ка.

(Загляда зно­ву).

Сердешненький!

Книжечки скла­дає

У тор­би­ну і бриль бе­ре.

Прощай, моє лю­бе,

Моє сер­це!.. Уве­чері?..

За ца­ри­ну?.. Бу­ду!

Ранше бу­ду! Ось на, ло­ви!

(Кидає че­рез тин цвіток).

Чуєш! до­жи­дай­ся ж!

Виходить сот­ник. Нас­ту­ся співає.

«Не хо­ди, не ну­ди, не за­ли­цяй­ся,

Не сва­тай, не піду, не сподівай­ся».

 

Сотник

А їй бай­ду­же! мов не знає!

Неначе та со­ро­ка ска­че.

Настусю! Чом же ти не пла­чеш?

Адже ж Пет­ру­ся вже не­має.

 

Настуся

Дивітеся, яка пе­чаль!

То й плач­те, ко­ли жаль…

 

Сотник

Мені бай­ду­же.

Настуся

А мені

Ще бай­дужіше,- він не мій.

А я вже за­повіді знаю

Усі до од­ної!

 

Сотник

Усі?

 

Настуся

Нехай хоч за­раз сповідає

Отець Хо­ма ваш го­лос­ний!

 

Сотник

А повінчаємось в неділю?

 

Настуся

Авжеж! Так ми ще не говіли;

Як од­говіємось - тойді.

 

Сотник (цілує її)

Моя го­луб­ко си­зок­ри­ла!

Моя ти ягідко!..

(Танцює і при­го­во­рює).

«У го­рох

Вчотирьох

Уночі хо­ди­ла.

Уночі

Ходячи,

Намисто згу­би­ла».

 

Настуся. Та годі вам уже з тим на­мис­том. Ішли б швид­ше до от­ця Хо­ми та по­ра­ди­ли­ся, от що!

Сотник. Прав­да, прав­да, моя квіточ­ко! Побіжу ж я шви­денько, а ти тут, моя люб­ко, по­гу­ляй собі ти­хенько та заквітчай­ся. Та не жди ме­не, бо бу­ти має, що я ос­та­ну­ся і на ве­че­ряю. (Цілує її і йде).

 

Настуся

Добре, доб­ре, не жда­ти­му.

Не жда­ти­му, не жда­ти­му,

У сви­ти­ну вдя­га­ти­мусь.

У на­мис­то убе­ру­ся,

Доганятиму Пет­ру­ся.

Обнімемось, поцілуємось, по­бе­ре­мо­ся за ру­ченьки та й підем уд­вох собі аж у Київ. Тре­ба заквітчаться, мо­же, в ос­танній раз, бо він ка­зав, що у Бро­ва­рях і повінчаємо­ся. (Квітчається і співає).

«Ой, піду я не бе­ре­гом-лу­гом,

Зустрінуся з не­суд­же­ним дру­гом.

Здоров, здо­ров, не­суд­же­ний дру­же!

Любилися, та не поб­ра­ли­ся,

Тілько жа­лю сер­цю наб­ра­ли­ся».

Оце на­га­да­ла яку! Цур їй, яка по­га­на! Побіжу лиш швид­ше. Ос­та­вай­те­ся здо­рові, мої ви­сокії то­полі і хре­ща­тий мій барвіноч­ку. (Ви­хо­дить).

Іде до­до­му уночі

П'яненький сот­ник, а йду­чи

Собі, ве­се­лий, роз­мов­ляє:

«Нехай і на­ших лю­де зна­ють!

Нехай і си­вий, і гор­ба­тий,

А ми!.. хе! хе! а ми жо­наті!

А ми!..» На­си­лу вліз у ха­ту

Та й ліг собі ти­хенько спа­ти,

Щоб Нас­тю, бач­те, не збу­дить

Та со­ро­ма не на­ро­бить.

Уже й Дос­той­но од­дзво­ни­ли,

Уже до­до­му лю­де йдуть,

Не йде Нас­ту­сенька, не чуть.

Насилу сот­ни­ка збу­ди­ли

Та роз­ка­за­ли: так і так!

Перехрестився не­бо­рак,

Коня най­кра­що­го сідлає

І ска­че в Київ. В Бро­ва­рях

Уже повінча­на гу­ляє

Його Нас­ту­ся мо­ло­да!

Вернувся сот­ник мій до­до­му,

Три дні, три ночі не вста­вав,

Нікому й сло­ва не ска­зав

І не по­жа­лу­вавсь ніко­му. … …

Турбується, за­роб­ляє,

А то­го не знає,

Що на старість одуріє

І все за­не­хаїть.

Отак те­пер і з сот­ни­ком

З дур­ним моїм ста­лось:

Розігнав дітей по світу,

А доб­ро ос­та­лось,

Немає з ким поділи­ти.

Довелось са­мо­му

Розкидати, роз­то­чи­ти,

І доб­ра ніко­му

Не зро­би­ти ні на ше­ляг,

І прит­чею ста­ти

Добрим лю­дям, і оха­ти

У хо­лодній хаті

Під ко­жу­хом, і ніко­му

Хату за­то­пи­ти

І ви­мес­ти… по смітни­ку

Ходити, ну­ди­ти,

Поки пу­гач над стріхою

В вікно не за­виє,

А най­мич­ка хо­лод­но­го

Трупу не нак­риє

Кожушиною ста­рою,

А ключ од ко­мо­ри

Із-за по­яса ук­ра­де…

Отаке-то го­ре

Із сот­ни­ком оце ста­лось.

Не ми­ну­ло го­ду,

Як Нас­ту­сеньки не ста­ло,

А вже на го­роді

Не ос­та­ло­ся нічо­го,

Свині та те­ля­та

Уже бро­дять… А барвінок!

Барвінок хре­ща­тий!

Притоптаний, ко­ло ти­ну

Засихає, в'яне!

А сам сот­ник у ко­жусі,

Одутлий, по­га­ний,

Коло клуні по­ход­жає.

І сто­ги не вкриті,

І по­кої не ма­зані,

І сво­лок не ми­тий,

І че­ляді не­ма до­ма,

Й ху­до­би не­має,

А най­мич­ка зад­ри­па­на,

Та й та по­ми­кає

Старим па­ном… Так і тре­ба:

Не роз­га­няй діток,

Сивий дур­ню! Не­дов­го жив

На свій за­робіток

П'яний сот­ник. Ще ми­ну­ло

Літо ко­ло світа,

А во­се­ни на улиці

Сотника уби­то!

А мо­же, вмер не­бо­ра­ка,

Од шин­кар­ки йду­чи?

Байдуже ко­му пи­та­ти.

Забрали й онучі

Добрі лю­ди, а са­мо­го

Гарно по­хо­ва­ли

У ле­ваді. І хрес­ти­ка

Над ним не вко­па­ли.

Аж жаль йо­го: був ба­га­тий,

І рідня, і діти

Єсть у йо­го, а ніко­му

Хрест пос­та­но­ви­ти.

Умер сот­ник, і по­кої

Згнили, по­ва­ля­лись,

Все про­па­ло, по­ги­ну­ло.

Тілько і ос­та­лись,

Що то­полі на ви­гоні -

Стоять, мов дівча­та

Вийшли з Ог­ла­ва ва­та­гу

З по­ля виг­ля­да­ти.

[Перша по­ло­ви­на 1849, Ко­са­рал]

 

* * *

 

За сон­цем хма­ронька пли­ве,

Червоні по­ли розс­ти­лає

І сон­це спа­тоньки зо­ве

У синє мо­ре: пок­ри­ває

Рожевою пе­ле­ною,

Мов ма­ти ди­ти­ну.

Очам лю­бо. Го­ди­ноч­ку,

Малую го­ди­ну

Ніби сер­це од­по­чи­не,

З бо­гом за­го­во­рить…

А ту­ман, не­на­че во­рог,

Закриває мо­ре

І хма­роньку ро­же­вую,

І тьму за со­бою

Розстилає ту­ман си­вий,

І тьмою німою

Оповиє тобі ду­шу,

Й не знаєш, де дітись,

І ждеш но­го, то­го світу,

Мов ма­тері діти.

[Перша по­ло­ви­на 1849, Ко­са­рал]

 

* * *

 

Як маю я жу­ри­ти­ся,

Докучати лю­дям,

Піду собі світ за очі -

Що бу­де, те й бу­де.

Найду до­лю - од­ру­жу­ся,

Не най­ду - втоп­лю­ся,

Та не про­дам­ся ніко­му,

В най­ми не най­му­ся.

Пішов же я світ за очі,

Доля за­хо­ва­лась;

А во­леньку лю­де добрі

І не тор­го­ва­ли,

А без тор­гу за­ки­ну­ли

В да­ле­ку не­во­лю…

Щоб не рос­ло та­ке зілля

На на­шо­му по­лю.

[Перша по­ло­ви­на 1849, Ко­са­рал]

 

* * *

 

Нащо мені же­ни­ти­ся?

Нащо мені бра­тись?

Будуть з ме­не, мо­ло­до­го,

Козаки сміятись.

Оженився, во­ни ска­жуть,

Голодний і го­лий,

Занапастив, не­ро­зум­ний,

Молодую во­лю.

Воно й прав­да. Що ж діяти?

Навчіть ме­не, лю­де,

Іти хіба до вас в най­ми?

Чи до ла­ду бу­де?

Ні, не бу­ду чужі во­ли

Пасти, за­га­ня­ти;

Не бу­ду я в чужій хаті

Тещу по­ва­жа­ти.

А бу­ду я кра­со­ва­тись

В го­лубім жу­пані

На ко­ни­ку во­ро­но­му

Перед ко­за­ка­ми.

Найду собі чор­ноб­рив­ку

В сте­пу при до­лині -

Високую мо­ги­лоньку

На тій Ук­раїні.

На весілля то­ва­рист­во

Вийде по­гу­ля­ти

Та ви­не­се са­мо­па­ли,

Викотить гар­ма­ту.

Як по­не­суть то­ва­ри­ша

В но­вую світли­цю,

Загомонять са­мо­па­ли,

Гукнуть гаківниці.

Як по­ло­жать ота­ма­на

В новій хаті спа­ти,

Заголосить, як та ма­ти,

Голосна гар­ма­та.

Гукатиме, кри­ча­ти­ме

Не од­ну го­ди­ну.

І роз­не­се тую сла­ву

По всій Ук­раїні.

[Перша по­ло­ви­на 1849, Ко­са­рал]

 

* * *

 

Ой, крик­ну­ли сірії гу­си

В яру на ста­ву;

Стала сла­ва на все се­ло

Про тую вдо­ву.

Не так сла­ва, не так сла­ва,

Як той по­говір,

Що заїздив ко­зак з Січі

До вдо­ви на двір.

«Вечеряли у світлиці,

Мед-вино пи­ли

І в кімнаті на кро­ваті

Спочити ляг­ли».

Не ми­ну­ла сла­ва тая,

Немарне пішла:

Удовиця у М'ясниці

Сина при­ве­ла.

Вигодувала ма­ло­го,

До шко­ли да­ла.

А із шко­ли йо­го взяв­ши,

Коня ку­пи­ла,

А ко­ня йо­му ку­пив­ши,

Сідельце са­ма

Самим шов­ком ви­ши­ва­ла,

Златом оку­ла,

Одягла йо­го в чер­во­ний

В жу­пан до­ро­гий,

Посадила на ко­ни­ка…

«Гляньте, во­ро­ги!

Подивітесь!» Та й по­ве­ла

Коня вздовж се­ла.

Та й при­ве­ла до обо­зу;

В військо од­да­ла…

А са­ма на про­щу в Київ,

В чер­ниці пішла.

[Перша по­ло­ни­на 1849, Ко­са­рал]

 

* * *

 

«Якби тобі до­ве­ло­ся

В нас по­па­ну­ва­ти,

То знав би ти, па­не-бра­те,

Як їх на­зи­ва­ти,

Отих твоїх без­та­лан­них

Дівчаток нак­ри­тих.

А то вер­зе бісиз­на-що

Та й ду­має: «Ми-то!

Ми-то лю­дям по­ка­же­мо

Оцих без­та­лан­них

Та нав­чи­мо ша­ну­ва­тись

Паничів по­га­них!»

Шкода й праці! По­ки се­ла,

Поки па­ни в се­лах,

Будуть собі ти­ня­ти­ся

Покритки ве­селі

По ши­ноч­ках з мос­ка­ля­ми,

І не тур­буй­сь, бра­те».

«Добре,- ка­жу.- А все-та­ки

Невеличку на­те,

Оцю од­ну, ос­тан­нюю.

Слухайте ж, па­ня­та.

Дівчата на луці греб­ли,

А па­руб­ки ко­пиці кла­ли,

Та, знай, на сон­це по­зи­ра­ли,

Та нісенітни­цю верз­ли.

Звичайне, хлопці. А дівча­та,

Мов ті со­ро­ки, цо­ко­та­ли

Та до кри­ниці уча­ща­ли

У яр по­гу­ля­ти.

Найкращая з всього се­ла

Давненько вже у яр пішла,

Узявши гле­чик; та й не­має,

А ла­но­вий і не шу­кає,

Мов і не ба­чить. Не но­вий

Оцей лу­ка­вий ла­но­вий.

Стара со­ба­ка, та ще й би­та.

У балці ста­ло щось кри­чать,

Побігли хлопці ря­то­вать.

Аж там па­нич не­са­мо­ви­тий,

Недоліток, та­ке тво­рить,

Сердешну дівчи­ну мор­дує.

Сердешна дівчи­на кри­чить.

Прибігли хлопці, не ря­ту­ють -

Бояться па­на. А один,

Щонаймолодший, озир­нув­шись,

Та ви­ла­ми па­на

І про­са­див, мов ту жа­бу.

Застогнав по­га­нець

Та й опрігся. По­ра­ди­лись,

Дали в го­род зна­ти;

Суд наїхав, по­ди­ви­лись,

Попились зав­зя­то

Судовики. За­ку­ва­ли

Хлопця мо­ло­до­го

Та в тюр­му зах­ва­су­ва­ли…

Та й більше нічо­го.

На верст­вовім шля­ху в полі

Корчма під вер­бою

Стоїть собі в хо­ло­доч­ку,

А попід корч­мою

Сидять в пу­тах арес­тан­ти.

Трохи од­по­чи­ти

Позволено бідо­ла­гам

Та во­ди на­пи­тись.

Сидять собі, роз­мов­ля­ють,

А дех­то й ку­няв.

А з-за го­ри поїжджа­не

На шлях виїжджа­ють,

Аж три трой­ки. І, зви­чай­не,

Коло корч­ми ста­ли -

Дати ко­ням од­по­чи­ти,

Та й друж­ки прис­та­ли

Співаючи. Отож ста­ли,

Молодая вста­ла,

Взяла квар­ту око­ви­ти

Та й по­час­ту­ва­ла

Сердешного не­вольни­ка

І йо­го сто­ро­жу.

Коли ди­виться, пог­ля­не…

Боже! ми­лий бо­же!

Меж не­вольни­ка­ми в пу­тах

Той са­мий єди­ний

Її мес­ник без­та­лан­ний -

Несе з Ук­раїни

Аж у Сибір лан­цюг-пу­та…

А ти бу­деш ту­та

У роз­коші і не бу­деш

Ні зна­ти, ні чу­ти

Його пла­чу всед­нев­но­го…

Не по­час­ту­ва­ла

Свого мес­ни­ка свя­то­го

І не привіта­ла,

Тілько гля­ну­ла на йо­го…

Та й більше нічо­го.

Попереду поїжджа­не

Рушили в до­ро­гу,

А за ни­ми й не­вольни­ки

Побрязкали пу­том

Понад шля­хом. І ніко­го

Не вид­но, не чу­ти

Коло корч­ми, од­на собі

Поки що ос­та­лась

З шин­кар­кою; кру­гом неї

Димом розс­ти­ла­лась

В полі ку­ря­ва. І смерк­лось.

І вік не ве­ли­кий,

Не тілько день. На ху­торі

Танці та му­зи­ки -

Аж до півночі. При­да­не

Постіль пішли сла­ти

У ко­мо­ру, а мо­ло­да

Вийшла мовч­ки з ха­ти,

Та й про­па­ла. Скрізь шу­ка­ли,

До світу шу­ка­ли,

Та не най­шли. Де ж поділась?

Де? По­манд­ру­ва­ла

За не­вольни­ком убо­гим

У Сибір… Та й годі.

[Перша по­ло­ви­на 1849, Ко­са­рал]

* * *

 

Заросли шля­хи тер­на­ми

На тую країну,

Мабуть, я її навіки,

Навіки по­ки­нув.

Мабуть, мені не вер­ну­тись

Ніколи до­до­му?

Мабуть, мені до­ве­деться

Читати са­мо­му

Оці ду­ми? Бо­же ми­лий!

Тяжко мені жи­ти!

Маю сер­це ши­ро­кеє -

Ні з ким поділи­ти!

Не дав єси мені долі,

Молодої долі!

Не да­вав єси ніко­ли,

Ніколи! ніко­ли!

Не дав сер­ця мо­ло­до­го

З тим сер­цем діво­чим

Поєднати! Ми­ну­ли­ся

Мої дні і ночі

Без ра­дості, мо­лодії!

Так собі ми­ну­ли

На чу­жині. Не най­шло­ся

З ким сер­цем діли­тись,

А те­пер не маю навіть

З ким по­го­во­ри­ти!

Тяжко мені, бо­же ми­лий,

Носити са­мо­му

Оці ду­ми. І не ділить

Ні з ким,- і ніко­му

Не ска­зать свя­то­го сло­ва,

І ду­шу убо­гу

Не ра­до­вать, і не ко­рить

Чоловіка зло­го, І умер­ти!..

О, гос­по­ди!

Дай мені хоч гля­нуть

На на­род отой уби­тий,

На тую Ук­рай­ну!

[Перша по­ло­ви­на 1849, Ко­са­рал]

 

* * *

 

Зацвіла в до­лині

Червона ка­ли­на,

Ніби засміялась

Дівчина-дитина.

Любо, лю­бо ста­ло,

Пташечка зраділа

І за­ще­бе­та­ла.

Почула дівчи­на

І в білій сви­тині

З біленької ха­ти

Вийшла по­гу­ля­ти