Друга по­ло­ни­на 1848, Ко­са­рал]. 1 страница

* * *

 

По улиці вітер віє

Та сніг замітає.

По улиці попідтин­ню

Вдова шкан­ди­бає

Під дзвіни­цю, сер­деш­ная,

Руки прос­тя­га­ти

До тих са­мих, до ба­га­тих,

Що си­на в сол­да­ти

Позаторік за­го­ли­ли.

А ду­ма­ла жи­ти…

Хоч на старість у невістки

В добрі од­по­чи­ти.

Не до­ве­лось. Виб­ла­га­ла

Тую копійчи­ну…

Та пре­чистій пос­та­ви­ла

Свічечку за си­на.

[Друга по­ло­ви­на 1848, Ко­са­рал]

 

* * *

 

Ой ся­ду я під ха­тою,

На ули­цю гля­ну,

Як-то тії дівча­точ­ка

Без своєї Ган­ни,

Без моєї Ган­ну­сеньки

У хре­щи­ка гра­ють.

І гра­ються не­ве­се­ло,

І не так співа­ють

Дівчаточка. А моєї

Голубки не­має.

У свек­ру­хи десь вор­кує,

Мене виг­ля­дає.

[Друга по­ло­ви­на 1848, Ко­са­рал]

 

* * *

 

Закувала зо­зу­ленька

В зе­ле­но­му гаї,

Заплакала дівчи­нонька -

Дружини не­має.

А дівочі мо­лодії

Веселії літа,

Як квіточ­ки за во­дою,

Пливуть з сього світа.

Якби бу­ли батько, ма­ти

Та бу­ли б ба­гаті,

Було б ко­му по­лю­би­ти,

Було б ко­му взя­ти.

А то не­ма, си­ро­тою

Отак і за­ги­ну,

Дівуючи в са­мо­тині,

Де-небудь під ти­ном.

[Друга по­ло­ви­на 1848, Ко­са­рал]

 

ШВАЧКА

 

Ой, не п'ється горілоч­ка,

Не п'ються й ме­ди.

Не бу­де­те шин­ку­ва­ти,

Прокляті жи­ди.

Ой, не п'ється теє пи­во,

А я бу­ду пить.

Не дам же я вра­жим ля­хам

В Ук­раїні жить.

Ходім, батьки-ота­ма­ни,

У Фас­тов в неділю

Та надінем вра­жим ля­хам

Кошуленьку білу.

Ні, не білу, а чер­во­ну…

Ходім по­гу­ляєм.

Та в при­годі сво­го батька

Старого зга­даєм,

Полковника фас­товсько­го

Славного Се­ме­на.

Ходім, бра­ти: не зги­не­те,

Хлопці, ко­ло ме­не.

В Пе­реп'яті гай­да­ма­ки

Нишком но­чу­ва­ли.

До схід сон­ця у Фас­тові

Хлоп'ята гу­ля­ли.

Прийди з то­го Ме­жи­гор'я,

Наш слав­ний Палію,

Подивися, що той Швач­ка

У Фас­тові діє!

Добре діє! У Фас­тові,

У слав­но­му місті,

Покотилось ляхів, жидів

Не сто і не двісті.

А ти­сячі. А май­да­ни

Кров по­чер­во­ни­ла.

А оран­ди з костьола­ми,

Мов свічки, згоріли.

В самім зам­ку не­ве­лич­ку

Церковку свя­тую

Не спа­ле­но. Отам Швач­ка

Співа алілуя.

Хвалить гос­по­да, ве­се­лий,

І ка­же сідла­ти

Коня сво­го во­ро­но­го:

Має по­гу­ля­ти

У Би­хові, славнім місті,

З Лев­чен­ком б укупі,

Потоптати жидівсько­го

Й шля­хетсько­го тру­пу.

[Друга по­ло­ви­на 1848, Ко­са­рал]

 

* * *

 

Ой, не п'ються пи­ва-ме­ди,

Не п'ється во­да,

Прилучилась з чу­ма­ченьком

У сте­пу біда.

Заболіла го­ло­вонька,

Заболів живіт,

Упав чу­мак ко­ло во­за,

Упав та й ле­жить.

Із Оде­си прес­лав­ної

Завезли чу­му.

Покинули то­ва­ри­ша,

Горенько йо­му.

Воли йо­го ко­ло во­за

Понуро сто­ять.

А із сте­пу гай­во­ро­ни

До йо­го ле­тять.

«Ой, не клюй­те, гай­во­ро­ни,

Чумацького тру­пу,

Наклювавшись, по­дох­не­те

Коло ме­не вкупі.

Ой по­летіть, гай­во­ро­ни,

Мої си­зок­рилі,

До ба­теч­ка та скажіте,

Щоб служ­бу слу­жи­ли

Та за мою грішну ду­шу

Псалтир про­чи­та­ли,

А дівчині мо­ло­денькій

Скажіть, щоб не жда­ла».

[Друга по­ло­ви­на 1848, Ко­са­рал]

 

* * *

 

На улиці не­ве­се­ло,

В хаті батько лає,

А до вдо­ви на досвітки

Мати не пус­кає.

Що ж мені ро­би­ти,

Де мені подітись?

Чи то з іншим по­лю­би­тись,

Чи то уто­пи­тись?

Ой надіну я се­реж­ки

І доб­ре на­мис­то,

Та піду я на яр­ма­рок

В неділю на місто.

Скажу йо­му: «Сва­тай ме­не

Або од­че­пи­ся!..

Бо як мені у ма­тері…

То луч­че то­питься».

[Друга по­ло­ни­на 1848, Ко­са­рал]

 

* * *

 

У тієї Ка­те­ри­ни

Хата на по­мості,

Із слав­но­го За­по­рож­жя

Наїхали гості.

Один Се­мен Бо­сий,

Другий Іван Го­лий,

Третій слав­ний вдо­ви­чен­ко

Іван Яро­шен­ко.

«З'їздили ми Польщу

І всю Ук­раїну,

А не ба­чи­ли та­кої,

Як се Ка­те­ри­на».

Один ка­же: «Бра­те,

Якби я ба­га­тий,

То од­дав би все зо­ло­то

Оцій Ка­те­рині

За од­ну го­ди­ну».

Другий ка­же: «Дру­же,

Якби я був ду­жий,

То од­дав би я всю си­лу

За од­ну го­ди­ну

Оцій Ка­те­рині».

Третій ка­же: «Діти,

Нема то­го в світі,

Чого б мені не зро­би­ти

Для цієї Ка­те­ри­ни

За од­ну го­ди­ну».

 

Катерина за­ду­ма­лась

І третьому ка­же:

«Єсть у ме­не брат єди­ний

У не­волі вражій!

У Кри­му десь про­па­дає;

Хто йо­го дос­та­не,

То той мені, за­по­рожці,

Дружиною ста­не».

Разом повс­та­ва­ли,

Коней посідла­ли,

Поїхали виз­во­ля­ти

Катриного бра­та.

Один уто­пив­ся

У Дніпровім гирлі,

Другого в Коз­лові

На кіл по­са­ди­ли.

Третій, Іван Яро­шен­ко,

Славний вдо­ви­чен­ко,

З лю­тої не­волі,

Із Бах­чи­са­раю,

Брата виз­во­ляє.

Заскрипіли ра­но двері

У ве­ликій хаті.

«Вставай, вста­вай, Ка­те­ри­но,

Брата зустріча­ти».

Катерина по­ди­ви­лась

Та й за­го­ло­си­ла:

«Це не брат мій, це мій ми­лий,

Я те­бе ду­ри­ла…»

«Одурила!..» - І Кат­ри­на

Додолу ско­ти­лась

Головонька… «Ходім, бра­те,

З по­га­ної ха­ти».

Поїхали за­по­рожці

Вітер до­га­ня­ти.

Катерину чор­ноб­ри­ву

В полі по­хо­ва­ли,

А славнії за­по­рожці

В сте­пу поб­ра­та­лись.

[Друга по­ло­ни­на 1848, Ко­са­рал]

 

* * *

 

Із-за гаю сон­це схо­дить,

За гай і за­хо­дить.

По до­лині уве­чері

Козак смут­ний хо­дить.

Ходить він го­ди­ну,

Ходить він і дру­гу.

Не ви­хо­дить чор­ноб­ри­ва

Із тем­но­го лу­гу,

Не ви­хо­дить зрад­ли­вая…

А з яру та з лісу

З со­ба­ка­ми та пса­ря­ми

Іде пан гульвіса.

Цькують йо­го со­ба­ка­ми,

Крутять на­зад ру­ки

І зав­да­ють ко­за­кові

Смертельної му­ки;

У льох йо­го, мо­ло­до­го,

Той пан за­ми­кає…

А дівчи­ну пок­рит­кою

По світу пус­кає.

[Друга по­ло­ви­на 1848, Ко­са­рал]

 

* * *

 

Ой пішла я у яр за во­дою,

Аж там ми­лий гу­ляє з дру­гою.

А дру­гая тая,

Розлучниця злая,

Багатая сусідонька,

Вдова мо­ло­дая.

А я вчо­ра з нею,

З сією змією,

В полі плоскінь ви­би­ра­ла

Та все й роз­ка­за­ла,

Що як ме­не лю­бить,

Женитися бу­де,

І до се­бе злую су­ку

Просила в при­да­не.

Йване мій, Іва­не,

Друже мій ко­ха­ний,

Побий те­бе си­ла бо­жа

На наглій до­розі.

[Друга по­ло­ви­на 1848, Ко­са­рал]

 

* * *

 

Не так тії во­ро­ги,

Як добрії лю­ди -

І ок­ра­дуть жал­ку­ючи,

Плачучи осу­дять,

І поп­ро­сять те­бе в ха­ту.

І бу­дуть віта­ти,

І пи­тать те­бе про те­бе,

Щоб потім сміятись,

Щоб з те­бе сміятись,

Щоб те­бе до­би­ти…

Без во­рогів мож­на в світі

Як-небудь про­жи­ти.

А ці добрі лю­де

Найдуть те­бе всю­ди,

І на тім світі, доб­ря­ги,

Тебе не за­бу­дуть.

[Друга по­ло­ви­на 1848, Ко­са­рал]

 

* * *

 

Ой, люлі, люлі, моя ди­ти­но,

Вдень і вночі.

Підеш, мій си­ну, по Ук­раїні,

Нас кле­ну­чи.

Сину мій, си­ну, не кле­ни та­та,

Не пом'яни.

Мене, прок­ля­ту, я твоя ма­ти,

Мене кле­ни.

Мене не ста­не, не йди меж лю­ди,

Іди ти в гай;

Гай не спи­тає й ба­чить не бу­де,

Там і гу­ляй.

Найдеш у гаї тую ка­ли­ну,

То й при­гор­нись,

Бо я лю­би­ла, моя ди­ти­но, Її ко­лись.

Як підеш в се­ла, у тії ха­ти,

То не жу­рись.

А як по­ба­чиш з дітка­ми матір,

То не ди­вись.

[Друга по­ло­ви­на 1848, Ко­са­рал]

 

* * *

 

«Ой,чого ти по­чорніло,

Зеленеє по­ле?»

«Почорніло я од крові

За вольную во­лю.

Круг містеч­ка Бе­рес­теч­ка

На чо­ти­ри милі

Мене славні за­по­рожці

Своїм тру­пом вкри­ли.

Та те ме­не гай­во­ро­ни

Укрили з півночі…

Клюють очі ко­зацькії,

А тру­пу не хо­чуть.

Почорніло я, зе­ле­не,

Та за ва­шу во­лю…

Я знов бу­ду зе­леніти,

А ви вже ніко­ли

Не вер­не­те­ся на во­лю,

Будете ора­ти

Мене сти­ха та, орю­чи,

Долю прок­ли­на­ти».

[Друга по­ло­ви­на 1848, Ко­са­рал]

 

* * *

 

Туман, ту­ман до­ли­ною,

Добре жи­ти з ро­ди­ною.

А ще луч­че за го­рою

З дру­жи­ною мо­ло­дою.

Ой піду я тем­ним гаєм,

Дружиноньки по­шу­каю.

«Де ти? Де ти, озо­ви­ся!

Прийди, сер­це, при­гор­ни­ся.

Нумо, сер­це, ли­ця­ти­ся

Та поїдем вінча­ти­ся,

Щоб не зна­ли батько й ма­ти,

Де ми бу­дем но­чу­ва­ти».

Одружилась, за­хо­ва­лась,

Бодай бу­ла не ко­ха­лась.

Легше бу­ло б самій жи­ти,

Як з то­бою в світі би­тись.

[Друга по­ло­ви­на 1848, Ко­са­рал]

 

* * *

 

У неділеньку у свя­тую

У досвітнюю го­ди­ну

У слав­но­му-прес­лав­но­му

Місті в Чи­ги­рині

Задзвонили в усі дзво­ни,

З гар­ма­ти стріля­ли,

Превелебную гро­ма­ду

Докупи скли­ка­ли.

З свя­ти­ми ко­рог­ва­ми

Та з пре­чест­ни­ми об­ра­за­ми

Народ з по­па­ми

З усіх цер­ков на го­ру йде,

Мов та бо­жа пчо­ла гу­де.

З мо­нас­ти­ря свя­то­го

У зо­лоті, аж сяє,

Сам архіманд­рит ви­ход­жає,

Акафіст чи­тає,

Поклони пок­ла­дає.

Поважно та ти­хо

У ран­нюю по­ру

На ви­со­ку го­ру

Сходилися пол­ков­ни­ки.

І військо, як мо­ре,

З зна­ме­на­ми, з бун­чу­га­ми

З Лу­гу вис­ту­па­ло,

Та на тру­бах виг­ра­ва­ло,

І на горі ра­зом ста­ло.

Замовкли гар­ма­ти,

Оніміли дзво­ни,

І гро­ма­да пок­ла­дає

Земниє пок­ло­ни.

Молебствіє архіманд­рит

Сам на горі пра­вить,

Святого бо­га про­сить, хва­лить,

Щоб дав їм муд­рості доз­на­ти,

Гетьмана доб­ро­го об­ра­ти,

І од­ног­лас­не, од­нос­тай­не

Громада виб­ра­ла гетьма­на -

Преславного Ло­бо­ду Іва­на,

Лицаря ста­ро­го,

Брата військо­во­го.

У тру­би зат­ру­би­ли,

У дзво­ни задз­во­ни­ли,

Вдарили з гар­ма­ти,

Знаменами, бун­чу­га­ми

Гетьмана ук­ри­ли.

Гетьман ста­рий ри­дає,

До бо­га ру­ки знімає,

Три пок­ло­ни пок­ла­дає

Великій гро­маді.

І, мов дзво­ном дзво­нить,

Говорить:

«Спасибі вам, па­но­ве-мо­лодці,

Преславнії за­по­рожці,

За честь, за сла­ву, за по­ва­гу,

Що ви мені учи­ни­ли,

А ще б кра­ще зро­би­ли,

Якби замість ста­ро­го

Та об­ра­ли мо­ло­до­го

Завзятого мо­лод­ця,

Преславного за­по­рож­ця

Павла Крав­чен­ка-На­ли­вай­ка.

Я стар чо­ловік, не зду­жаю вста­ти,

Буду йо­му по­ра­ду да­ва­ти,

По-батьківській на­уча­ти,

Як на ля­ха ста­ти.

Тепер пре­лю­тая го­ди­на

На нашій славній Ук­раїні.

Не мені вас, брат­ця,

На ля­ха во­ди­ти.

Не мені те­пер, ста­ро­му,

Булаву но­си­ти.

Нехай но­сить На­ли­вай­ко

Козакам на сла­ву,

Щоб ля­ка­лись вражі ля­хи

У своїй Вар­шаві».

Громада чме­лем за­гу­ла,

У дзво­ни задз­во­ни­ли,

Гармата за­рев­ла,

І бун­чу­га­ми вкри­ли

Преславного за­по­рож­ця

Павла Крав­чен­ка-На­ли­вай­ка.

[Друга по­ло­ви­на 1848, Ко­са­рал]

 

* * *

 

У пе­ре­ти­ку хо­ди­ла

По оріхи,

Мірошника по­лю­би­ла

Для потіхи.

Мельник ме­ле, ше­ре­тує,

Обернеться, поцілує

Для потіхи.

У пе­ре­ти­ку хо­ди­ла

По опеньки,

Лимаренка по­лю­би­ла,

Молоденька.

Лимар кич­ку за­ши­ває,

Мене гор­не, обнімає,

Молоденьку.

У пе­ре­ти­ку хо­ди­ла

Я по дро­ва

Та бон­да­ря по­лю­би­ла,

Чорноброва.

Бондар відра на­би­ває,

Мене гор­не, при­гор­тає,

Чорноброву.

Коли хо­чеш доб­ре зна­ти,

Моя ма­ти,

Кого бу­деш по­пе­ре­ду

Зятем зва­ти,

Усіх, усіх, моя ма­мо,

У неділеньку зя­тя­ми

Будеш зва­ти.

[Друга по­ло­ви­на 1848, Ко­са­рал]

 

* * *

 

У неділеньку та ра­не­сенько,

Ще со­неч­ко не зіхо­ди­ло,

А я, мо­ло­денька,

На шлях, на до­ро­гу

Невеселая ви­хо­ди­ла.

Я ви­хо­ди­ла за гай на до­ли­ну,

Щоб не ба­чи­ла ма­ти,

Мого мо­ло­до­го

Чумака з до­ро­ги

Зустрічати.

Ой, зустрілась я

За ти­ми ло­за­ми

Та з чу­мацьки­ми во­за­ми:

Ідуть йо­го во­ли,

Воли по­ловії,

Ідуть, ре­миґають,

А чу­ма­ченька мо­го мо­ло­до­го

Коло во­ликів не­має.

Ой, ко­па­ли йо­му в сте­пу при до­розі

Та при­ти­ка­ми яму,

Завернули йо­го у тую ро­го­жу

Та й спус­ти­ли Іва­на

У ту яму гли­бо­кую

На ви­сокій мо­гилі.

Ой, бо­же ми­лий! ми­лий, ми­ло­сер­дий,

А я так йо­го лю­би­ла.

[Друга по­ло­ви­на 1848, Ко­са­рал]

 

* * *

 

Не то­по­лю ви­со­кую

Вітер на­ги­нає,

Дівчинонька оди­но­ка

Долю зне­ва­жає:

«Бодай тобі, до­ле,

У морі вто­пи­тись,

Що не даєш мені й досі

Ні з ким по­лю­би­тись.

Як дівча­та цілу­ються,

Як їх обніма­ють

І що тойді їм діється -

Я й досі не знаю.

І не зна­ти­му. Ой ма­мо,

Страшно діву­ва­ти,

Увесь вік свій діву­ва­ти,

Ні з ким не ко­ха­тись».

[Друга по­ло­ви­на 1848, Ко­са­рал]

 

* * *

 

Утоптала сте­жеч­ку

Через яр.

Через го­ру, сер­денько,

На ба­зар.

Продавала буб­ли­ки

Козакам,

Вторговала, сер­денько,

П'ятака.

Я два ша­ги, два ша­ги

Пропила,

За копійку дуд­ни­ка

Найняла.

Заграй мені, дуд­ни­ку,

На ду­ду,

Нехай своє ли­шенько

Забуду.

Отака я дівчи­на,

Така я!

Сватай ме­не, сер­денько,

Вийду я.

[Друга по­ло­ни­на 1848, Ко­са­рал]

 

* * *

 

І ши­ро­кую до­ли­ну,

І ви­со­кую мо­ги­лу,

І ве­чер­нюю го­ди­ну,

І що сни­лось-го­во­ри­лось,

Не за­бу­ду я.

Та що з то­го? Не поб­ра­лись,

Розійшлися, мов не зна­лись.

А тим ча­сом до­рогії

Літа тії мо­лодії

Марне про­нес­лись.

Помарніли ми обоє -

Я в не­волі, ти вдо­вою,

Не жи­вем, а тілько хо­дим

Та зга­дуєм тії го­ди,

Як жи­ли ко­лись.

[Друга по­ло­ви­на 1848, Ко­са­рал]

* * *

 

На вго­роді ко­ло бро­ду

Барвінок не схо­дить.

Чомусь дівчи­на до бро­ду

По во­ду не хо­дить.

На вго­роді ко­ло ти­ну

Сохне на ти­чині

Хміль зе­ле­ний, не ви­хо­дить

Дівчина з ха­ти­ни.

На вго­роді ко­ло бро­ду

Верба по­хи­ли­лась.

Зажурилась чор­ноб­ри­ва,

Тяжко за­жу­ри­лась.

Плаче, пла­че та ри­дає,

Як ри­бонька б'ється…

А над нею, мо­ло­дою,

Поганець сміється.

[Друга по­ло­ви­на 1848, Ко­са­рал]

 

* * *

 

Якби мені, ма­мо, на­мис­то,

То пішла б я завт­ра на місто,

А на місті, ма­мо, на місті

Грає, ма­мо, му­зи­ка троїста.

А дівча­та з па­руб­ка­ми

Лицяються. Ма­мо! Ма­мо!

Безталанна я!

Ой, піду я бо­гу по­мо­лю­ся,

Та піду я у най­ми най­му­ся,

Та куп­лю я, ма­мо, че­ре­ви­ки,

Та най­му я троїсті му­зи­ки.

Нехай лю­де не зди­ву­ють,

Як я, ма­мо, по­тан­цюю.

Доленько моя!

Не дай мені вік діву­ва­ти,

Коси мої плес­ти-запліта­ти,

Бровенята до­ма зно­си­ти,

В са­мо­тині віку до­жи­ти.

А по­ки я за­роб­ляю,

Чорні бро­ви по­ли­ня­ють.

Безталанна я!

[Друга по­ло­ви­на 1848, Ко­са­рал]

 

* * *

 

«Не хо­чу я же­ни­ти­ся,

Не хо­чу я бра­тись,

Не хо­чу я у запічку

Дітей го­ду­ва­ти.

Не хо­чу я, моя ма­ти,

За плу­гом хо­ди­ти,

Оксамитові жу­па­ни

На ріллі но­си­ти.

А піду я од­ру­жу­ся

З моїм вірним дру­гом,

З слав­ним батьком за­по­розьким

Та з Ве­ли­ким Лу­гом.

На Хор­тиці у ма­тері

Буду доб­ре жи­ти,

У ок­са­миті хо­ди­ти,

Меди-вина пи­ти».

Пішов ко­зак не­ро­зум­ний

Слави до­бу­ва­ти,

Осталася си­ро­тою

Старенькая ма­ти.

Ой зга­да­ла в неділеньку,

Сідаючи їсти:

«Нема мо­го си­на Йва­на,

І не­має вісти».

Не че­рез два, не три літа,

Не че­рез чо­ти­ри

Вернувся наш за­по­ро­жець

Як та хи­ря, хи­ря,

Обідраний, об­ла­та­ний,

Калікою в ха­ту.

Оце тобі За­по­рож­жя

І сер­деш­на ма­ти.

Нема ко­му привіта­ти,

Ні з ким по­жу­ри­тись,

Треба бу­ло б мо­ло­до­му,

Треба б од­ру­жи­тись.

Минулися мо­лодії

Веселії літа,

Немає з ким ос­тиг­ло­го

Серденька нагріти.

Нема ко­му зустріну­ти,

Затопити ха­ту,

Нема ко­му во­ди тії

Каліці по­да­ти.

[Друга по­ло­ви­на 1848, Ко­са­рал]

 

ЧУМА

 

Чума з ло­па­тою хо­ди­ла,

Та гро­бо­ви­ща ри­ла, ри­ла,

Та тру­пом, тру­пом на­чи­ня­ла

І со свя­ти­ми не співа­ла,

Чи го­ро­дом, чи то се­лом,

Мете собі, як по­ме­лом.

Весна. Са­доч­ки зацвіли,

Неначе по­лот­ном ук­риті,

Росою бо­жою умиті,

Біліють. Ве­се­ло землі:

Цвіте, кра­сується цвіта­ми,

Садами тем­ни­ми, лу­га­ми.

А лю­ди біднії в селі,

Неначе зля­кані яг­ня­та,

Позамикалися у ха­тах

Та й мруть. По ули­цях во­ли

Ревуть го­лодні, на го­роді

Пасуться коні, не ви­хо­дить

Ніхто заг­нать, на­го­ду­вать,

Неначе лю­ди тії сплять.

Заснули, доб­ре, знать, зас­ну­ли,

Святу неділеньку за­бу­ли,

Бо дзво­на вже дав­но не чуть.

Сумують ко­ми­ни без ди­му,

А за го­ро­да­ми, за ти­ном

Могили чорнії рос­туть.

Під ха­та­ми поміж са­да­ми,

Зашиті в шку­ру і в смолі,

Гробокопателі в селі

Волочать тру­пи лан­цю­га­ми

За ца­ри­ну - і за­си­па­ють

Без до­мо­ви­ни; дні ми­на­ють,

Минають місяці,- се­ло

Навік за­мовк­ло, оніміло

І кро­пи­вою по­рос­ло.

Гробокопателі хо­ди­ли,

Та й ті під ха­та­ми ляг­ли.

Ніхто не вий­шов вранці з ха­ти,

Щоб їх, сер­деш­них, по­хо­ва­ти,

Під ха­та­ми і пог­ни­ли.

Мов оазис, в чистім полі

Село зе­леніє.

Ніхто в йо­го не за­хо­дить,

Тілько вітер віє

Та роз­но­сить жов­те лис­тя

По жов­то­му по­лю.

Довго во­но зе­леніло,

Поки лю­ди з по­ля

Пожарище не пус­ти­ли

Та не за­па­ли­ли

Села то­го зе­ле­но­го.

Згоріло, зотліло,

Попіл вітром роз­ма­ха­ло,

І сліду не ста­ло.

Отаке-то лю­дям го­ре

Чума ви­роб­ля­ла.

[Друга по­ло­ви­на 1848, Ко­са­рал]

 

* * *

 

І знов мені не при­вез­ла

Нічого пош­та з Ук­раїни…

За грішнії, ма­буть, діла

Караюсь я в оцій пус­тині

Сердитим бо­гом. Не мені

Про теє знать, за що ка­ра­юсь,

Та й знать не хо­четься мені.

А сер­це пла­че, як зга­даю

Хоч не­ве­селії слу­чаї

І не­ве­селії ті дні,

Що про­нес­ли­ся на­до мною

В моїй Ук­раїні ко­лись…

Колись бо­жи­лись та кля­лись,

Братались, сест­ри­лись зо мною,

Поки, мов хма­ра, розійшлись

Без сльоз, ро­си тії свя­тої.

І до­ве­ло­ся знов мені

Людей на ста­рості… Ні, ні,

Вони з хо­ле­ри пов­ми­ра­ли;

А то б хоч клап­тик пе­рес­ла­ли

Того па­пе­ру… ….

Ой із жур­би та із жа­лю,

Щоб не ба­чить, як чи­та­ють

Листи тії, по­гу­ляю,

Погуляю по­над мо­рем

Та роз­ва­жу своє го­ре.

Та Ук­раїну зга­даю,

Та пісеньку заспіваю.

Люде ска­жуть, лю­де зра­дять,

А во­на ме­не по­ра­дить,

І по­ра­дить, і роз­ва­жить,

І прав­доньку мені ска­же.

[Друга по­ло­ни­на 1848. Ко­са­рал]

 

* * *

 

В не­волі, в са­моті не­має,

Нема з ким сер­це поєднать.

То сам собі оце шу­каю

Когось-то, з ним щоб роз­мов­лять,

Шукаю бо­га, а на­ход­жу

Таке, що цур йо­му й ка­зать.

От що зро­би­ли з ме­не го­ди

Та без­та­лан­ня; та ще й те,

Що літеч­ко моє свя­те

Минуло хмар­но, що не­має

Ніже єди­но­го слу­чаю,

Щоб до ла­ду бу­ло зга­дать.

А ду­шу тре­ба роз­ва­жать,

Бо їй так хо­четься, так про­сить

Хоч сло­ва ти­хо­го. Не чуть,

І мов у полі сніг за­но­сить

Не охо­ло­нув­ший ще труп.

[Друга по­ло­ви­на 1848, Ко­са­рал]

 

* * *

 

«Ой, умер ста­рий батько

І ста­ренькая ма­ти,

Та не­ма ко­му щи­рої

Тії ра­доньки да­ти.

Що мені на світі,

Сироті, ро­би­ти?

Чи йти в лю­де жи­ти,

Чи до­ма жу­ри­тись?

Ой, піду я в гай зе­ле­ний,

Посаджу я ру­ту.

Якщо зійде моя ру­та,

Остануся ту­та,

Прийде ми­лий в мою ха­ту

Хазяїнувати.

А як же ні, то я піду

Доленьку шу­ка­ти».

Посходила тая ру­та,

В гаї зе­леніє.

А дівчи­на-си­ро­ти­на

У най­мах марніє.

[Друга по­ло­ви­на 1848, Ко­са­рал]

* * *

 

Не вер­нув­ся із по­хо­ду

Гусарин-москаль.

Чого ж мені йо­го шко­да,

Чого йо­го жаль?

Що на йо­му жу­пан ку­ций,

Що гу­са­рин чор­но­усий,

Що Ма­шею звав?

Ні, не то­го мені шко­да;

А марніє моя вро­да,

Люде не бе­руть.

А на улиці дівча­та

Насміхаються, прок­ляті,

Гусаркою звуть.

[Друга по­ло­ви­на 1848, Ко­са­рал]

 

* * *

 

У Вільні, го­роді прес­лавнім,

Оце слу­чи­ло­ся не­дав­но,

Ще був тойді… От, як на те,

Не вбгаю в віршу цього сло­ва…

Тойді здо­ро­вий-през­до­ро­вий

Зробили з йо­го ла­за­рет,

А ба­ка­лярів розігна­ли

За те, що шап­ки не ла­ма­ли

У Острій брамі. Дур­ня знать

По по­хо­ду. От­же наз­вать,

Єй-богу, я йо­го не вмію,

Того сту­ден­та,- що ж нам діять?

То си­нок був ли­товської

Гордої гра­фині.

І хо­ро­ше, і ба­га­те,

І од­на ди­ти­на,

І учи­лось не па­ни­чем,

І шап­ку зніма­ло

В Острій брамі.

Добре бу­ло,

Та ли­хо спітка­ло!

Улюбилося, сер­деш­не,

Було мо­ло­деє,

У жидівку мо­ло­дую

Та й ду­ма­ло з нею,

Щоб цього не зна­ла ма­ти,

Звичайне, поб­ра­тись,

Бо не мож­на ра­ди да­ти,

Що то за прок­ля­та!

Мов змальова­на сиділа

До са­мої ночі

Перед вікном і вти­ра­ла

Заплакані очі,

Бо й во­на та­ки лю­би­ла;

І страх як лю­би­ла!

Та на бульвар ви­хо­ди­ла

І в шко­лу хо­ди­ла

Усе з батьком, то й не мож­на

Було ра­ди да­ти.

І банкір який­сь ізЛюб­сь­ка

Жидівочку сва­тав.

Що тут на світі ро­би­ти?

Хоч іти то­пи­тись

До Зак­ре­ту, не хо­четься

Без жидівки жи­ти

Студентові. А жид ста­рий

Ніби теє знає,

Дочку свою оди­но­чу

В хаті за­ми­кає,

Як іде до ла­вок вранці,

І най­ма сто­ро­жу,

Стару Рух­лю. Ні, не­бо­же,

Рухля не по­мо­же.

Уже де во­на на світі

Роман сей чи­та­ла

З шов­ко­вою дра­бин­кою -

І Рух­ля не зна­ла.

Може, са­ма до­га­да­лась.

Тілько за­хо­ди­лась

Та спле­ла й собі та­кую,

І вночі спус­ти­лась

До сту­ден­та на ули­цю.

І де б утіка­ти,

А во­ни - зви­чай­не, діти -

Любо ціло­ва­тись

Коло воріт за­хо­ди­лись.

А жид ізнад­во­ру,

Мов ска­же­ний, вибігає

З со­ки­рою! Го­ре!

Горе тобі, ста­ра ма­ти.

Нема тво­го си­на,

На улиці ва­ляється

Убита ди­ти­на,

Убитая жи­до­ви­ном.

Горе тобі, ма­ти.

Жидівочка… де та си­ла

Взялася в ди­тя­ти?

Вихватила ту со­ки­ру

І батькові в гру­ди

Аж по обух вго­ро­ди­ла.

Отаке-то чу­до

У тім місті прес­лав­но­му,

У тій Вільні ста­лось.

Дивувались дов­го лю­ди,

Де во­на схо­ва­лась,

Жидівочка та га­дю­ча,

Що батька уби­ла.

А во­на вночі лю­бенько

В Вілії вто­пи­лась,

Бо най­шли її в Зак­реті,

Там і по­хо­ва­ли.

А гра­фи­ня без ди­ти­ни,

Сердешна, ос­та­лась;

Поїхала у Рим, ка­жуть,

Та десь опи­ни­лась,

Та з маркізом якимсь го­лим,

Кажуть, од­ру­жи­лась.

Може, й бре­шуть, бо, зви­чай­не,

На те во­ни лю­ди:

І вдо­ви­цю не за­бу­дуть,

І тую осу­дять!

[Друга по­ло­ви­на 1848, Ко­са­рал]

 

* * *

 

Заступила чор­на хма­ра

Та білую хма­ру.

Виступили з-за Ли­ма­ну

З тур­ка­ми та­та­ри.

Із Полісся шлях­та лізе,

А гетьман-по­по­вич

Із-за Дніпра на­пи­рає -

Дурний Са­мой­ло­вич

З Ро­мо­да­ном. Мов та га­лич,

Вкрили Ук­раїну

Та й клю­ють єли­ко мо­га…

А ти, Чи­ги­ри­не!

А ти, ста­рий До­ро­шен­ку,

Запорозький бра­те!

Нездужаєш чи боїшся

На во­ро­га ста­ти?

«Не бо­юсь я, ота­ма­ни,

Та жаль Ук­раїни.

І зап­ла­кав До­ро­шен­ко,

Як тая ди­ти­на! -

Не роз­сип­лем вра­жу си­лу,

Не вста­ну я зно­ву!..

Возьміть мої гетьманськії

Клейноди, па­но­ве,

Та од­несіть мос­ка­леві:

Нехай Моск­ва знає,

Що гетьма­на До­ро­шен­ка

На світі не­має.

А я, бра­ти за­по­рожці,

Возьму собі ря­су

Та піду пок­ло­ни би­ти

В Ме­жи­гор до Спа­са».

Задзвонили в усі дзво­ни,

Гармата гри­ма­ла,

У дві ла­ви задніпрянці

З мос­ка­ля­ми ста­ли

Аж на ми­лю - меж ла­ва­ми

Понесли клей­но­ди…

Годі тобі, Пет­ре, пи­ти

Із Тяс­ми­на во­ду!

Положили ті клей­но­ди

Попенкові в но­ги.

Іди, Пет­ре, в Ме­жи­гор'я

Молитися бо­гу.

Не пус­ти­ли До­ро­шен­ка,

У рясі пізна­ли,