Становлення та розвиток інституту екологічних прав людини у законодавстві України (за публікаціями українських вчених)

На території України вперше екологічні права як такі були закріплені у «Руській Правді» Ярослава Мудрого, де, зокрема, передбачалось право власності на окремі природні об’єкти, що знаходились під охороною держави. Загалом варто відзначити, що основне екологічне право феодальної держави – право власності.

У рамках Радянської держави екологічне рахво вперше було закріплено у Декреті «Про землю» 1917 року, в якому містився принцип експлуатації природних ресурсів як зміст екологічних прав.

За Декретом ВЦВК «Про соціалізацію землі» 1918 року земля переходить у користування всього трудового народу, але воно було обмежене колом тих суб’єктів, що обробляли її свою працею. Декрет ВЦВК «Про ліси» 1918 року встановив право всіх громадян на користування лісом. Декрет РНК «Про використання Криму для лікування трудящих» 1920 року передбачав можливість використання природних ландшафтів і комплексів як оздоровчо-відновлюючого місця життєдіяльності людини.

У Конституціях СРСР 1924 та 1936 років було закріплено право державної власності на землю, її надра, води і ліси та можливість їх експлуатувати лише на праві користування.

Перший акт національного законодавства, який заклав фундамент регулювання суспільних відносин щодо забезпечення права на здорове довкілля – Постанова РМ СРСР «Про заходи боротьби за забрудненням атмосферного повітря та про поліпшення санітарно-гігієнічних умов населених пунктів» 1949 року.

Ще однією Постановою РМ СРСР «Про заходи щодо удосконалення використання і посилення охорони водних ресурсів СРСР» від 1960 року заборонялося приймати та вводити в експлуатацію підприємства, цехи та агрегати, які викидають стічні води, без виконання заходів, що забезпечують очищення і знешкодження цих вод.

Наступний акт – Закон УРСР «Про охорону природи в УРСР» 1960 року лише визначав охорону всієї сукупності природних умов курортних місцевостей, лісопаркових захисних поясів та приміських зелених зон, що сприяє їх лікувальному та оздоровчому призначенню.

Наступний етап у розвитку законодавства щодо екологічних прав людини – Закон СРСР «Основи законодавства СРСР і союзних республік про охорону здоров’я» від 1969 року, який визначав право та обов’язок забезпечення права на охорону здоров’я. Окрім цього, попередньо у 1968 році були прийняті Основи земельного законодавства СРСР та союзних республік, що одночасно передбачав право та обов’язок користуватися наданими земельними ділянками. З 1970 по 1980 рр. були також прийняті Основи водного, Основи лісового, Основи про надра СРСР та союзних республік, а також закони СРСР «Про охорону атмосферного повітря» та «Про охорону та використання тваринного світу».

У Постановах Верховної Ради СРСР «Про додержання вимог законодавства щодо охорони природи і раціонального використання природних ресурсів» 1985 року та «Про невідкладні заходи екологічного оздоровлення країни» 1989 р. встановлювалась необхідність залучення громадськості до вирішення екологічних проблем.

Постановою уряду УРСР «Про корінну перебудову справи охорони природи в республіці» 1988 р. передбачалось право на одержання екологічної освіти. Постанова Верховної Ради СРСР «Про невідкладні заходи екологічного оздоровлення країни» від 1989 р. визначала можливість одержання відомостей про екологічний стан НПС, про всі види забруднень, про результати екологічних експертиз.

Важливим етапом закріплення екологічних прав вперше за часів незалежної України було прийняття Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» 1991 р. Наступний етап – закріплення основних екологічних прав у Конституції України. Велику кількість прав містять природо ресурсні кодекси та закони (Водний, Лісовий кодекси, Закони «про тваринний світ», «Про природно-заповідний фонд» тощо.