Правосуддя.
Стаття 1 ЦПК: завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних прав з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
У цивільному процесі доказування становить важливий аспект процесуальної діяльності та є елементом процесуальних проваджень.
Тому завдання цивільного судочинства щодо справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду й вирішення цивільних справ і захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів суб'єктів права можуть бути досягнуті за умов одержання фактичних даних, які становлять юридико-фактичну основу для вирішення цивільної справи
Отже, визначити місце і роль доказвання можна через Мету самого доказування – це встановлення обставин, які мають значення для справи і обґрунтовують висновки суду про ці обставини; визначається завданнями і метою цивільного судочинства. Саме тому без встановлення фактів неможливо реалізувати завдання цивільного судочинства.
Тому для досягнення цілей цивільного судочинства необхідно до встановлення фактів застосування відповідної норми матеріального права, без якого неможливо зробити правильний висновок про дійсні права і обов’язки сторін, тобто правильно вирішити справу. Таким чином, факти,які мають значення для справи, складають предметний зміст мети доказування, тобто на початковому етапі доказування вирішується завдання визначення таких фактів, тобто визначення предмету доказування. Мета доказування – закріплення в нормах цивільного процесуального права необхідного результату процесуальної діяльності суду та інших суб’єктів доказування, які забезпечують правильне і своєчасне встановлення фактичних обставин справи.
Самі фактичні обставини конкретної справи, не можуть бути пізнані судом безпосередньо, оскільки вони, як правило, мали місце в минулому. Тому Докази є необхідним процесуальним засобом встановлення фактичних обставин справи в механізмі доказування. Суд не може вирішити ні однієї справи, не виявив її обставин. І в кожному конкретному випадку він встановлює юридичні факти, з якими норми матеріального права пов’язують виникнення, зміну і припинення правовідносин і визначає, чи існує право, про яке просить позивач, і чи є відповідач особою, на яку покладається цей обов’язок. Встановлення фактичних аних виступає процесом доказування, а фактичні обставини справи пізнаються шляхом дослідження і оцінки доказів судом, так як для встановлення обставин, які суд не може безпосередньо сприймати, він використовує судові докази.
Крім того, важливим моментом є те, що процесуальне доказування суб’єктів охоплює правову оцінку фактів. Хоча здійснення правосуддя є функцією суду, але, як зазначає В.В. Комаров, виконанню цієї функції сприяє активна діяльність суб'єктів доказування, які в процесі демонстрації своєї правової позиції висловлюють оціночні судження по суті справи і тим самим сприяють формуванню у суду правильних висновків щодо правової кваліфікації фактів та по суті справи. Особи, які беруть участь у справі, мають право висловлювати суду свої думки з приводу кваліфікації фактів, правовідносин, що є предметом розгляду, і того, як, на їх погляд, має бути вирішена справа. Сторони мають довести переконливість наданих ними доказів,хоча ці думки для суду є необов'язкові, втім їх аналіз сприяє прийняттю законного і обґрунтованого судового рішення.
21. Проблемні питання поняття судового доказування в науці цивільного процесуального права.
Відповідно до ст. 10 ЦПК сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їхні права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав.
Ця стаття є центральною для з'ясування поняття судового доказування, оскільки визначає обов'язки вказаних у ній суб'єктів щодо подання доказів та їх участь у доказовій діяльності.
У теорії значного поширення набула точка зору, згідно з якою доказування стосується тільки фактичних обставин справи, встановлених шляхом доказування. Але поряд з цим існує думка, що процес доказування охоплює і умовиводи про спірні правовідносини, права й обов'язки сторін.
Отже. В процесуальній доктрині існує дві точки зору стосовно доказування:
1) доказування – діяльність суду та осіб, які беруть участь у справі по наданню, збору, дослідженню і оцінки судових доказів (Юдельсон, Осипов, Треушников);
2) доказування – судове пізнання (діяльність суду або судді по встановленню дійсних обставин справи) і власне судове доказування (діяльність зацікавлених осіб у вирішенні справи і переконання суду, який розглядає справу, в наявності або відсутності їх вимог або заперечень) як різні види процесуальної діяльності.
Комаров В.В. зазначає, що виділення судового доказування і судового пізнання ґрунтується на устремлінні диференціювати роль і функції сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, та суду у сфері доказової діяльності. Тому як приклад Л. А. Ванєєва розглядає судове пізнання виключно як діяльність суду, а судове доказування — як діяльність осіб, які беруть участь у справі. Співзвучною є точка зору, яка зводиться до того, що судове пізнання — це діяльність суду, спрямована на встановлення істини у справі, а судове доказування — діяльність таких суб'єктів доказування, як сторони та ін.
Таким чином, судове доказування відрізняється від судового пізнання:
1. цілями, які ставлять перед собою суб’єкти пізнання і доказування:
1) мета судового пізнання – отримання достовірних знань щодо фактів, які мають юридичне значення у справі, тобто встановлення істини у справі; тому це сукупність дій щодо збирання, дослідження і оцінки судом інформації щодо фактів, які мають суттєве значення у справі; тому вся діяльність суду до виходу до нарадчої кімнати є способами і засобами вивчення судом фактів, які мали місце в дійсності, тобто способи і засоби пізнавальної діяльності суду.
2) мета судового доказування – переконання суду, який розглядає справу, в правоті певної сторони у питанні про наявність чи відсутність фактів, які мали місце в дійсності і мають юридичне значення.
2. суб’єктним складом:
1) доказує, доводить той, хто знає і має допроцесуальну інформацію про факти (безпосередні очевидці дй/подій, які виступають суб’єктами судового доказування: сторони, треті особи (обидві групи));
2) всі інші є суб’єктами судового пізнання.
суд не є суб’єктом доказування, а є суб’єктом судового пізнання
Доказування має такі характерні риси:
1) наявність процесуальної форми, обумовленої природою цивільно-процесуального права;
2) ретроспективний, реконструктивний характер, що змушує суб’єктів доказування відтворити картину подій, які були в минулому;
3) комплексність, що поєднує цю діяльність законами пізнання, логіки та психології.
