Право на пред’явлення позову

У теорії цивільного процесу право на пред'явлення позову пов'язують з наявністю певних передумов. Науковці по-різному класифікують останні.

А.В.Андрушко, Ю.В.Білоусов, Р.О.Стефанчук, О.І.Угриновська, виділяють суб’єктивні та об’єктивні передумови права на пред'явлення позову.

До суб’єктивних передумов належить процесуальна правоздатність позивача і відповідача, процесуальна заінтересованість особи.

Об’єктивні передумови права на звернення з позовом до суду підрозділяються на позитивні та негативні. Передумови, наявність яких є необхідною для реалізації права на звернення до суду, називаються позитивними. До них належать: належність справи до цивільної юрисдикції суду; правовий характер вимоги позивача. При відсутності даних передумов процес не може бути порушений, оскільки позивач не має права на звернення до суду.

Негативними вважаються передумови, з відсутністю яких закон пов’язує можливість звернення з позовом. До них належать: відсутність рішення, що набрало законної сили, винесеного по спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав; відсутність ухвали суду, яка набрала законної сили, про прийняття відмови позивача від позову або про визнання мирової угоди сторін; відсутність у провадженні суду справи по спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав; відсутність укладеного між сторонами договору про передачу даного спору на вирішення третейського суду.

Умови належного здійснення права на пред'явлення позову потрібно відрізняти від передумов цього права. За відсутності передумов відсутнє саме право на позов, тому відмова у прийнятті позовної заяви з цих підстав остаточний і перешкоджає зверненню з такою позовною заявою до суду в майбутньому.

Якщо ж не дотримані умови здійснення права на позов, то саме право на позов продовжує існувати, при дотриманні цих умов можливо вторинне звернення до суду з тим самим позовом.

Порядок здійснення права на пред'явлення позову, встановлений законом, в теорії отримав назву умов здійснення права.

Ці умови наступні:

1) визнання особи суб’єктом цивільно-процесуального права (правоздатність);

2) встановлення наявності спору між сторонами;

3) відсутність рішення суду, що набрало законної сили в тотожній справі;

4) відсутність угоди про передачу даного спору між сторонами на вирішення третейського суду.

Тож, якщо узагальнити вищезазначені умови за ЦПК України, то можна виділити такі.

По-перше, підсудність спору даному суду. Якщо позов непідсудний даному суду, то суддя відмовляє в прийомі повинен звернутися за правилами родової і територіальної підсудності. Якщо ж непідсудність виявляється після порушення справи, то суд, не припиняючи провадження у справі, пересилає його до належного суду.

По-друге, дієздатність позивача. Безпосередньо до суду з позовом може звернутися тільки дієздатна особа (п. 3 ст. 135 ЦПК). У тих випадках, коли позивач недієздатний, до суду з позовом на захист його інтересів звертатися повинен його законний або договірної представник. Недієздатність відповідача не перешкоджає позивачу звернутися до суду за захистом свого порушеного або оскарженого права, так як права і обов'язки недієздатного відповідача буде здійснювати його законний представник.

По-третє, дотримання належної форми позовної заяви. Воно має бути складений у письмовій формі і містити необхідні реквізити, зазначені в законі (ст. 131 ЦПК).

Захист прав відповідача

Заперечення проти позову — це пояснення відповідача, які стосуються правомірності виникнення і розвитку цивільного процесу у справі або матеріально-правової вимоги по суті.

На реалізацію цього права положення ст. 128 ЦПК наголошують, що після одержання копій ухвали про відкриття провадження у справі і позовної заяви відповідач має право подати суду письмове заперечення проти позову із зазначенням доказів, що підтверджують його заперечення.

Заперечення відповідача проти позову можуть бути матеріально-правовими або процесуально-правовими. Саме тому під час проведення попереднього судового засідання суд повинен з'ясувати у відповідача суть заперечення проти позову та характер такого заперечення (процесуальний чи матеріально-правовий).

За матеріально-правового заперечення відповідач в цілому не оспорює виникнення процесу у цивільній справі, а лише зосереджує увагу на матеріально-правовій вимозі позивача. При цьому відповідач відповідно до положень ч. 2 ст. 128 ЦПК може посилатись на:

1) незаконність вимог позивача;

2) необґрунтованість вимог позивача;

3) відсутність у позивача права на звернення до суду.

Суть процесуально-правового заперечення полягає в тому, що відповідач, не зачіпаючи матеріально-правову вимогу позивача, звертає увагу суду на наявність перешкод для відкриття провадження у справі.

До таких перешкод можна, наприклад, віднести: 1) помилкове порушення справи, яка не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства; 2) наявність рішення суду або ухвали суду, які набрали законної сиди, про закриття провадження у справі у зв'язку з відмовою позивача від позову або укладення мирової угоди сторін, ухвалених або постановлених з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав; 3) є рішення третейського суду, прийняте в межах його компетенції, з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав,

Зустрічний позов — це звернення до суду відповідача з самостійною вимогою до позивача про захист порушеного чи оспорюваного права в процесі, який порушений позивачем.

В результаті такої процесуальної дії (ст. 123 ЦПК) позивач за первісним позовом стає відповідачем за зустрічним позовом, а відповідач за первісним позовом займає процесуальне становище позивача.

Зустрічний позов є найдієвішим способом захисту відповідача проти позову, оскільки при зверненні до суду відповідач ставить перед собою певну мету. По-перше, бажає захистити свої порушені, невизнані або оспорювані права, свободи чи інтереси. В цьому випадку зустрічний позов є самостійним позовом. По-друге, відповідач захищається проти вимог позивача. Як правило, зустрічний позов використовується відповідачем для того, щоб нейтралізувати первісний позов повністю або в частині. По-третє, спільний розгляд первісного і зустрічного позовів дозволяє з меншими затратами часу, процесуальних засобів та коштів вирішити взаємопов'язані вимоги і запобігає ухваленню судом кількох рішень у різних справах, які б суперечили одне одному.