С.-Петербург, 1841, ап­ре­ля 7

ГАЙДАМАКИ

 

Все йде, все ми­нає - і краю не­має.

Куди ж во­но ділось? відкіля взя­лось?

І ду­рень, і муд­рий нічо­го не знає.

Живе… уми­рає… од­но зацвіло,

А дру­ге зав'яло, навіки зав'яло…

І лис­тя по­жовк­ле вітри роз­нес­ли.

А со­неч­ко вста­не, як пер­ше вста­ва­ло,

І зорі чер­воні, як пер­ше пли­ли,

Попливуть і потім, і ти, біло­ли­ций,

По синьому не­бу вий­деш по­гу­лять,

Вийдеш по­ди­виться в жо­ло­бок, кри­ни­цю

І в мо­ре безк­рає, і бу­деш сіять,

Як над Вавіло­ном, над йо­го са­да­ми

І над тим, що бу­де з на­ши­ми си­на­ми.

Ти вічний без краю!.. люб­лю роз­мов­лять,

Як з бра­том, з сест­рою, роз­мов­лять з то­бою,

Співать тобі ду­му, що ти ж на­шеп­тав.

Порай мені ще раз, де дітись з жур­бою?

Я не оди­но­кий, я не си­ро­та,

Єсть у ме­не діти, та де їх подіти?

Заховать з со­бою? - гріх, ду­ша жи­ва!

А мо­же, їй лег­ше бу­де на тім світі,

Як хто про­чи­тає ті сльози-сло­ва,

Що так во­на щи­ро ко­лись ви­ли­ва­ла,

Що так во­на ниш­ком над ни­ми ри­да­ла.

Ні, не за­хо­ваю, бо ду­ша жи­ва.

Як не­бо бла­кит­не - не­ма йо­му краю,

Так душі по­чи­ну і краю не­має.

А де во­на бу­де? хи­мерні сло­ва!

Згадай же хто-не­будь її на сім світі,

Безславному тяж­ко сей світ по­ки­дать.

Згадайте, дівча­та,- вам тре­ба зга­дать!

Вона вас лю­би­ла, ро­жевії квіти,

І про ва­шу до­лю лю­би­ла співать.

Поки сон­це вста­не, спо­чи­вай­те, діти,

А я поміркую, ва­таж­ка де взять.

Сини мої, гай­да­ма­ки!

Світ ши­ро­кий, во­ля,

Ідіть, си­ни, по­гу­ляй­те,

Пошукайте долі.

Сини мої не­ве­ликі,

Нерозумні діти,

Хто вас щи­ро без ма­тері

Привітає в світі?

Сини мої! ор­ли мої!

Летіть в Ук­раїну,

Хоч і ли­хо зустрінеться,

Так не на чу­жині.

Там най­деться ду­ша щи­ра,

Не дасть по­ги­ба­ти,

А тут… а тут… тяж­ко, діти!

Коли пус­тять в ха­ту,

То, зустрівши, насміються,

Такі, бач­те, лю­ди:

Все письменні, дру­ко­вані,

Сонце навіть гу­дять:

“Не відтіля, ка­же,- схо­дить,

Та не так і світить;

Отак,- ка­же,- бу­ло б тре­ба…”

Що маєш ро­би­ти?

Треба слу­хать, мо­же, й справді

Не так сон­це схо­дить,

Як письменні на­чи­та­ли…

Розумні, та й годі!

А що ж на вас во­ни ска­жуть?

Знаю ва­шу сла­ву!

Поглузують, по­кеп­ку­ють

Та й ки­нуть під ла­ву.

“Нехай,- ска­жуть,- спо­чи­ва­ють,

Поки батько вста­не

Та роз­ка­же по-на­шо­му

Про свої гетьма­ни.

А то ду­рень роз­ка­зує

Мертвими сло­ва­ми

Та яко­гось-то Яре­му

Веде пе­ред на­ми

У пос­то­лах. Ду­рень! ду­рень!

Били, а не вчи­ли.

Од ко­зацт­ва, од гетьманст­ва

Високі мо­ги­ли -

Більш нічо­го не ос­та­лось,

Та й ті роз­ри­ва­ють;

А він хо­че, щоб слу­ха­ли,

Як старці співа­ють.

Дарма пра­ця, па­не-бра­те:

Коли хо­чеш гро­шей,

Та ще й сла­ви, то­го ди­ва,

Співай про Матрьошу,

Про Па­ра­шу, ра­дость на­шу,

Султан, пар­кет, шпо­ри,

От де сла­ва!!! а то співа:

“Грає синє мо­ре”,

А дам пла­че, за то­бою

І твоя гро­ма­да

У сіря­ках!..” Прав­да, мудрі!

Спасибі за ра­ду.

Теплий ко­жух, тілько шко­да -

Не на ме­не ши­тий,

А ро­зум­не ва­ше сло­во

Брехнею підби­те.

Вибачайте… кричіть собі,

Я слу­хать не бу­ду,

Та й до се­бе не пок­ли­чу:

Ви ро­зумні лю­ди -

А я ду­рень; один собі,

У моїй ха­тині

Заспіваю, за­ри­даю,

Як ма­ла ди­ти­на.

Заспіваю,- мо­ре грає,

Вітер повівав,

Степ чорніє, і мо­ги­ла

З вітром роз­мов­ляє.

Заспіваю,- роз­вер­ну­лась

Висока мо­ги­ла,

Аж до мо­ря за­по­рожці

Степ ши­ро­кий кри­ли.

Отамани на во­ро­них

Перед бун­чу­ка­ми

Вигравають… а по­ро­ги

Меж оче­ре­та­ми

Ревуть, стог­нуть - роз­сер­ди­лись,

Щось страш­не співа­ють.

Послухаю, по­жу­рю­ся,

У ста­рих спи­таю:

“Чого, батьки, су­муєте?”

“Невесело, си­ну!

Дніпро на нас роз­сер­див­ся,

Плаче Ук­раїна…”

І я пла­чу; а тим ча­сом

Пишними ря­да­ми

Виступають ота­ма­ни,

Сотники з па­на­ми

І гетьма­ни; всі в зо­лоті

У мою ха­ти­ну

Прийшли, сіли ко­ло ме­не

І про Ук­раїну

Розмовляють, роз­ка­зу­ють,

Як Січ бу­ду­ва­ли,

Як ко­за­ки на бай­да­ках

Пороги ми­на­ли,

Як гу­ля­ли по синьому,

Грілися в Ску­тарі

Та як, люльки за­ку­рив­ши

В Польщі на по­жарі,

В Ук­раїну вер­та­ли­ся,

Як бен­ке­ту­ва­ли.

“Грай, коб­за­рю, лий, шин­ка­рю!”

Козаки гу­ка­ли.

Шинкар знає, на­ли­ває

І не сха­ме­неться;

Кобзар вшква­рив, а ко­за­ки -

Аж Хор­ти­ця гнеться

Метелиці та го­па­ка

Гуртом од­ди­ра­ють;

Кухоль хо­дить, пе­ре­хо­дить,

Так і ви­си­хає.

“Гуляй, па­не, без жу­па­на,

Гуляй, вітре, по­лем;

Грай, коб­за­рю, лий, шин­ка­рю,

Поки вста­не до­ля”.

Взявшись в бо­ки, навп­рисідки

Парубки з діда­ми.

“Отак, діти! доб­ре, діти!

Будете па­на­ми”.

Отамани на бен­кеті,

Неначе на раді,

Походжають, роз­мов­ля­ють;

Вельможна гро­ма­да

Не втерпіла, уда­ри­ла

Старими но­га­ми.

А я див­люсь, пог­ля­даю,

Сміюся сльоза­ми.

Дивлюся, сміюся, дрібні ути­раю,

Я не оди­но­кий, є з ким в світі жить;

У моїй ха­тині, як в сте­пу безк­раїм,

Козацтво гу­ляє, бай­рак го­мо­нить;

У моїй ха­тині синє мо­ре грає,

Могила су­мує, то­по­ля шу­мить,

Тихесенько Гри­ця дівчи­на співає,

Я не оди­но­кий, є з ким вік до­жить.

От де моє доб­ро, гроші,

От де моя сла­ва,

А за ра­ду спа­сибі вам,

За ра­ду лу­ка­ву.

Буде з ме­не, по­ки жи­ву,

І мерт­во­го сло­ва,

Щоб ви­ли­вать жур­бу, сльози.

Бувайте здо­рові!

Піду синів вип­ро­вод­жать

В да­ле­ку до­ро­гу.

Нехай ідуть,- мо­же, най­дуть

Козака ста­ро­го,

Що привіта моїх діток

Старими сльоза­ми.

Буде з ме­не. Ска­жу ще раз:

Пан я над па­на­ми.

Отак, си­дя в кінці сто­ла,

Міркую, га­даю:

Кого про­сить? хто по­ве­де?

Надворі світає;

Погас місяць, го­рить сон­це.

Гайдамаки вста­ли,

Помолились, одяг­ли­ся,

Кругом ме­не ста­ли,

Сумно, сум­но, як си­ро­ти,

Мовчки по­хи­ли­лись.

“Благослови,- ка­жуть,- батьку,

Поки маєм си­лу;

Благослови шу­кать до­лю

На ши­рокім світі”.

“Постривайте… світ не ха­та,

А ви малі діти,

Нерозумні. Хто ва­таж­ком

Піде пе­ред ва­ми,

Хто про­ве­де? Ли­хо, діти,

Лихо мені з ва­ми!

Викохав вас, ви­го­ду­вав,

Виросли чи­малі,

Йдете в лю­ди, а там те­пер

Все письмен­не ста­ло.

Вибачайте, що не вив­чив,

Бо й ме­не хоч би­ли,

Добре би­ли, а ба­га­то

Дечому нав­чи­ли!

Тма, мна знаю, а оксію

Не втну та­ки й досі.

Що ж вам ска­жуть? Ходім, си­ни,

Ходімо, поп­ро­сим.

Єсть у ме­не щи­рий батько

(Рідного не­має) -

Дасть він мені ра­ду з ва­ми,

Бо сам здо­ров знає,

Як то тяж­ко блу­кать в світі

Сироті без ро­ду;

А до то­го - ду­ша щи­ра,

Козацького ро­ду,

Не од­цу­равсь то­го сло­ва,

Що ма­ти співа­ла,

Як ма­ло­го по­ви­ва­ла,

З ма­лим роз­мов­ля­ла;

Не од­цу­равсь то­го сло­ва,

Що про Ук­раїну

Сліпий ста­рець, су­му­ючи,

Співає під ти­ном.

Любить її, ду­му прав­ди,

Козацькую сла­ву,

Любить її! Ходім, си­ни,

На ра­ду лас­ка­ву.

Якби не він спіткав ме­не

При лихій го­дині,

Давно б досі за­хо­ва­ли

В снігу на чу­жині,

Заховали б та й ска­за­ли:

“Так… якесь ле­да­що…”

Тяжко, важ­ко ну­дить світом,

Не зна­ючи за що.

Минулося, щоб не сни­лось!..

Ходімо, хлоп'ята!

Коли мені на чу­жині

Не дав по­ги­ба­ти,

То й вас прий­ме, привітає,

Як свою ди­ти­ну.

А од йо­го, по­мо­лив­шись,

Гайда в Ук­раїну!”

Добридень же, та­ту, в ха­ту!

На твоїм по­ро­гу

Благослови моїх діток

В да­ле­ку до­ро­гу.

С.-Петербург, 1841, ап­ре­ля 7

 

ІНТРОДУКЦІЯ

 

Була ко­лись шля­хет­чи­на,

Вельможная пані;

Мірялася з мос­ка­ля­ми,

З ор­дою, з сул­та­ном,

З німо­тою… Бу­ло ко­лись…

Та що не ми­нає?

Було, шлях­та, знай, чва­ниться,

День і ніч гу­ляє

Та ко­ро­лем ко­вер­зує…

Не ска­жу Сте­па­ном

Або Яном Собієським:

Ті два нез­ви­чай­ні,

А інши­ми. Не­бо­ра­ки

Мовчки па­ну­ва­ли.

Сейми, сей­ми­ки ревіли,

Сусіде мов­ча­ли,

Дивилися, як ко­ролі

Із Польщі втіка­ють,

Та слу­ха­ли, як шля­хетст­во

Навісне гу­кає.

“Nie poz­wa­lam! nie poz­wa­lam!”

Шляхта ре­пе­тує,

А маг­на­ти па­лять ха­ти,

Шабельки гар­ту­ють.

Довго та­ке тво­ри­ло­ся,

Поки не в Вар­шаві

Запанував над ля­ха­ми

Понятовський жва­вий.

Запанував, та й ду­мав шлях­ту

Приборкать трош­ки… не зумів!

Добра хотів, як дітям ма­ти,

А мо­же, й ще чо­го хотів.

Єдине сло­во “nie poz­wa­lam”

У шлях­ти ду­мав одібрать,

А потім… Польща за­па­ла­ла,

Панки ска­зи­ли­ся…

Кричать: “Го­но­ру сло­во, дар­ма пра­ця!

Поганець, най­мит мос­ка­ля!”

На ґвалт Пу­лавсько­го і Па­ца

Встає шля­хетськая зем­ля,

І - ра­зом сто кон­фе­де­рацій.

Розбрелись кон­фе­де­ра­ти

По Польщі, Во­лині,

По Литві, по Мол­да­ва­нах

І по Ук­раїні;

Розбрелися та й за­бу­ли

Волю ря­ту­ва­ти,

Полигалися з жи­да­ми,

Та й ну руй­ну­ва­ти.

Руйнували, мор­ду­ва­ли,

Церквами то­пи­ли…

А тим ча­сом гай­да­ма­ки

Ножі ос­вя­ти­ли.

 

ГАЛАЙДА

 

“Яремо! герш-ту, хамів си­ну?

Піди ко­би­лу при­ве­ди,

Подай па­тин­ки гос­по­дині

Та при­не­си мені во­ди,

Вимети ха­ту, вне­си дро­ва,

Посип інди­кам, гу­сям дай,

Піди до льоху, до ко­ро­ви,

Та швид­ше, ха­ме!.. Пост­ри­вай!

Упоравшись, біжи в Вільша­ну:

Імості тре­ба. Не ба­рись”.

Пішов Яре­ма, по­хи­ливсь.

Отак уранці жид по­га­ний

Над ко­за­ком ко­вер­зу­вав.

Ярема гнув­ся, бо не знав,

Не знав, сіро­ма­ха, що ви­рос­ли кри­ла,

Що не­ба дос­та­не, ко­ли по­ле­тить,

Не знав, на­ги­нав­ся…

О бо­же мій ми­лий!

Тяжко жить на світі, а хо­четься жить:

Хочеться ди­ви­тись, як со­неч­ко сяє,

Хочеться пос­лу­хать, як мо­ре заг­рає,

Як пташ­ка ще­бе­че, бай­рак го­мо­нить,

Або чор­ноб­ри­ва в гаю заспіває…

О бо­же мій ми­лий, як ве­се­ло жить!

Сирота Яре­ма, си­ро­та убо­гий:

Ні сест­ри, ні бра­та, ніко­го не­ма!

Попихач жидівський, виріс у по­ро­гу;

А не кле­не долі, лю­дей не зай­ма.

Та й за що їх ла­ять? хіба во­ни зна­ють,

Кого тре­ба гла­дить, ко­го ка­ту­вать?

Нехай бен­ке­ту­ють… У їх до­ля дбає,

А си­роті тре­ба са­мо­му прид­бать.

Трапляється, ча­сом ти­хенько зап­ла­че,

Та й то не од то­го, що сер­це бо­лить:

Що-небудь зга­дає або що по­ба­чить…

Та й зно­ву за пра­цю. Отак тре­ба жить!

Нащо батько, ма­ти, ви­сокі па­ла­ти,

Коли не­ма сер­ця з сер­цем роз­мов­лять?

Сирота Яре­ма - си­ро­та ба­га­тий,

Бо є з ким зап­ла­кать, є з ким заспівать:

Єсть карії очі - як зіроньки, ся­ють,

Білі ру­че­ня­та - мліють-обніма­ють,

Єсть сер­це єди­не, сер­денько діво­че,

Що пла­че, сміється, і мре, й ожи­ває,

Святим ду­хом се­ред ночі

Понад ним ви­тає.

Отакий-то мій Яре­ма,

Сирота ба­га­тий.

Таким і я ко­лись-то був.

Минуло, дівча­та…

Минулося, розійшло­ся,

І сліду не ста­ло.

Серце мліє, як зга­даю…

Чому не ос­та­лось?

Чому не ос­та­лось, чо­му не ви­та­ло?

Легше бу­ло б сльози, жур­бу ви­ли­вать.

Люде одібра­ли, бо їм бу­ло ма­ло.

“Нащо йо­му до­ля? тре­ба за­ко­пать:

Він і так ба­га­тий…”

Багатий на ла­ти

Та на дрібні сльози - бо­дай не вти­рать!

Доле моя, до­ле! де те­бе шу­кать?

Вернися до ме­не, до моєї ха­ти,

Або хоч прис­ни­ся… не хо­четься спать.

Вибачайте, лю­де добрі:

Може, не до ла­ду,

Та прок­ля­те ли­хо-злидні

Кому не за­ва­дить?

Може, ще раз зустріне­мось,

Поки шкан­ди­баю

За Яре­мою по світу,

А мо­же… й не знаю.

Лихо, лю­де, всю­ди ли­хо,

Нігде при­гор­нуться:

Куди, ка­же, хи­лить до­ля,

Туди й тре­ба гнуться,

Гнуться мовч­ки, усміхаться,

Щоб лю­де не зна­ли,

Що на серці за­хо­ва­но,

Щоб не привіта­ли.

Бо їх лас­ка… не­хай сниться

Тому, в ко­го до­ля,

А си­роті щоб не сни­лась,

Не сни­лась ніко­ли!

Тяжко, нуд­но роз­ка­зу­вать,

А мов­чать не вмію.

Виливайся ж, сло­во-сльози:

Сонечко не гріє,

Не ви­су­шить. Поділю­ся

Моїми сльоза­ми…

Та не з бра­том, не з сест­рою

З німи­ми стіна­ми

На чу­жині… А по­ки що -

До корч­ми вер­ну­ся,

Що там ро­биться.

Жидюга

Дрижить, ізігнув­шись

Над ка­ган­цем: лічить гроші

Коло ліжка, кля­тий.

А на ліжку… ох, аж душ­но!..

Білі ру­че­ня­та

Розкидала, розк­ри­ла­ся…

Як квіточ­ка в гаю,

Червоніє; а па­зу­ха…

Пазухи не­має -

Розірвана… Ма­буть, душ­но

На пе­рині спа­ти

Одинокій, мо­ло­денькій;

Ні з ким роз­мов­ля­ти,

Одна шеп­че. Нес­ка­зан­но

Гарна нех­ре­ще­на!

Ото доч­ка, а то батько -

Чортова ки­ше­ня.

Стара Хай­ка ле­жить долі,

В пе­ри­нах по­га­них.

Де ж Яре­ма? Взяв­ши тор­бу,

Потяг у Вільша­ну.

 

КОНФЕДЕРАТИ

 

“Одчиняй, прок­ля­тий жи­де!

Бо бу­деш би­тий… од­чи­няй!

Ламайте двері, по­ки вий­де

Старий пас­ку­да!” “Пост­ри­вай!

Стривайте, за­раз!” “На­га­ями

Свиняче ухо! Жар­ту­вать,

Чи що, ти хо­чеш?” “Я? з па­на­ми?

Крий бо­же! за­раз, дай­те встать,

Ясновельможні (ниш­ком - свині)”.

“Пане пол­ков­ни­ку, ла­май!”

Упали двері… а на­гай

Малює вздовж жидівську спи­ну.

“Здоров, сви­не, здо­ров, жи­де,

Здоров, чортів си­ну!”

Та на­гаєм, та на­гаєм.

А жид зог­нув спи­ну:

“Не жар­туй­те, мості-па­не!”

“Добривечір в ха­ту!

Ще раз шельму! ще раз!.. годі!

Вибачай, прок­ля­тий!

Добривечір! а де доч­ка?”

“Умерла, па­но­ве”.

“Лжеш, Іудо! на­га­ями!”

Посипались зно­ву.

“Ой па­ноч­ки-го­луб­чи­ки,

Єй-богу, не­має!”

“Брешеш, шельмо!”

“Коли бре­шу,

Нехай бог ка­рає!”

“Не бог, а ми. Приз­на­вай­ся!”

“Нащо б мав хо­ва­ти,

Якби жи­ва? Не­хай, бо­же,

Щоб я був прок­ля­тий!..”

“Ха-ха-ха-ха!.. Чорт, па­но­ве,

Літаню співає.

Перехрестись!”

“Як же во­но?

Далебі, не знаю”.

“Отак, ди­вись…”

Лях хрес­титься,

А за ним Іуда,

“Браво! бра­во! ох­рес­ти­ли.

Ну, за та­ке чу­до

Могоричу, мості-па­не!

Чуєш, ох­ре­ще­ний?

Могоричу!” “За­раз, за­раз!”

Ревуть, мов ска­жені,

Ревуть ля­хи, а пос­та­вець

По сто­лу гу­ляє.

“Єще Польща не згіне­ла!”

Хто ку­ди гу­кає.

“Давай, жи­де!” Ох­ре­ще­ний

Із льоху та в ха­ту,

Знай, шмиг­ляє, на­ли­ває;

А кон­фе­де­ра­ти,

Знай, гу­ка­ють: “Жи­де! ме­ду!”

Жид не сха­ме­неться.

“Де цим­ба­ли? грай, псявіро!”

Аж корч­ма тря­сеться -

Краков'яка од­ди­ра­ють,

Вальса та ма­зу­ра.

І жид гля­не, та ни­щеч­ком:

“Шляхетська на­ту­ра!”

“Добре, годі! те­пер співай!”

“Не вмію, єй-бо­гу!”

“Не бо­жись, со­ба­ча шку­ро!”

“Яку ж вам? Не­бо­гу?”

“Була собі Ганд­зя,

Каліка не­бо­га,

Божилася,

Молилася,

Що боліли но­ги;

На пан­щи­ну не хо­ди­ла,

А за па­руб­ка­ми

Тихесенько,

Гарнесенько

Поміж бур'яна­ми”.

“Годі! годі! це по­га­на:

Схизмати співа­ють”.

“Якої ж вам? хіба оцю?

Стривайте, зга­даю…”

“Перед па­ном Хве­до­ром

Ходить жид хо­до­ром,

І зад­ком,

І пе­ред­ком

Перед па­ном Хведірком”.

“Добре, годі! те­пер пла­ти!”

“Жартуєте, па­не:

За що пла­тить?”

“Що слу­ха­ли.

Не кри­вись, по­га­ний!

Не жар­туєм. Да­вай гроші!”

“Де мені їх взя­ти?

Ні ше­ля­га, я панською

Ласкою ба­га­тий”.

“Лжеш, со­ба­ко! приз­на­вай­ся!

А ну­те, па­но­ве,

Батогами!”

Засвистіли,

Хрестять Лей­бу зно­ву.

Періщили, періщи­ли,

Аж пір'я летіло…

“Єй же бо­гу, ні ше­ля­га!

Їжте моє тіло!

Ні ше­ля­га! ґвалт! ря­туй­те!”

“Ось ми по­ря­туєм”.

“Постривайте, я щось ска­жу”.

“Почуєм, по­чуєм,

Та не бре­ши, бо, хоч здох­ни,

Брехня не по­мо­же”.

“Ні, в Вільшаній…”

“Твої гроші?”

“Мої!.. хо­вай бо­же!

Ні, я ка­жу, що в Вільшаній…

Вільшанські схиз­ма­ти

По три сем'ї, по чо­ти­ри

Живуть в одній хаті”.

“Ми це знаєм, бо ми са­ми

Їх так очух­ра­ли”.

“Та ні, не те… ви­ба­чай­те…

Щоб ли­ха не зна­ли,

Щоб вам гроші прис­ни­ли­ся..

Бачте, у Вільшаній

У костьолі… у ти­та­ря…

А доч­ка Ок­са­на!

Ховай бо­же! як пан­ноч­ка!

Що-то за хо­ро­ше!

А червінців! хоч не йо­го,

Так що? аби гроші”.

“Аби гроші, од­на­ко­во!

Правду Лей­ба ка­же;

А щоб пев­на бу­ла прав­да,

Нехай шлях по­ка­же.

Одягайся!”

Поїхали

Ляхи у Вільша­ну.

Один тілько під ла­вою

Конфедерат п'яний

Не зду­жа встать, а кур­ни­ка,

П'яний і ве­се­лий:

“My zyj­emy, my zyj­emy,

Polska nie zgi­ne­la”.

 

ТИТАР

 

“У гаю, гаю

Вітру не­має;

Місяць ви­со­ко,

Зіроньки ся­ють.

Вийди, сер­денько,

Я виг­ля­даю;

Хоч на го­ди­ну,

Моя риб­чи­но!

Виглянь, го­луб­ко,

Та по­вор­куєм,

Та по­су­муєм;

Бо я да­ле­ко

Сю ніч манд­рую.

Виглянь же, пташ­ко,

Моє сер­денько,

Поки бли­зенько,

Та по­вор­куєм…

Ох, тяж­ко, важ­ко!”

Отак, хо­дя попід гаєм,

Ярема співає,

Виглядає; а Ок­са­ни

Немає, не­має.

Зорі ся­ють; се­ред не­ба

Горить біло­ли­ций;

Верба слу­ха со­ло­вей­ка,

Дивиться в кри­ни­цю;

На ка­лині, над во­дою,

Так і ви­ли­ває,

Неначе зна, що дівчи­ну

Козак виг­ля­дає.

А Яре­ма по до­лині

Ледве-ледве хо­дить,

Не ди­виться, не слу­хає…

“Нащо мені вро­да,

Коли не­ма долі, не­ма та­ла­ну!

Літа мо­лодії мар­но про­па­дуть.

Один я на світі без ро­ду, і до­ля -

Стеблина-билина на чу­жо­му полі.

Стеблину-билину вітри роз­не­суть:

Так і ме­не лю­де не зна­ють, де діти.

За що ж од­цу­ра­лись? Що я си­ро­та?

Одно бу­ло сер­це, од­но на всім світі,

Одна ду­ша щи­ра, та ба­чу, що й та,

Що й та од­цу­ра­лась”.

І хли­ну­ли сльози.

Поплакав сер­де­га, утер ру­ка­вом.

“Оставайсь здо­ро­ва.

В да­лекій до­розі

Найду або до­лю, або за Дніпром

Ляжу го­ло­вою…

А ти не зап­ла­чеш,

А ти не по­ба­чиш, як во­рон клює

Ті карії очі, ті очі ко­зачі,

Що ти цілу­ва­ла, сер­денько моє!

Забудь мої сльози, за­будь си­ро­ти­ну,

Забудь, що кля­ла­ся; дру­го­го шу­кай;

Я тобі не па­ра: я в сірій сви­тині,

А ти ти­тарівна.

Кращого вітай,

Вітай, ко­го знаєш… та­ка моя до­ля.

Забудь ме­не, пташ­ко, за­будь, не жу­рись

А ко­ли по­чуєш, що на чужім полі

Поляг го­ло­вою,- ниш­ком по­мо­лись.

Одна, сер­це, на всім світі

Хоч ти по­мо­ли­ся!”

Та й зап­ла­кав сіро­ма­ха,

На кий по­хи­лив­шись.

Плаче собі ти­хе­сенько…

Шелест!.. ко­ли гля­не:

Попід гаєм, мов ла­соч­ка,

Крадеться Ок­са­на.

Забув; побіг; об­ня­ли­ся.

“Серце!” - та й зомліли.

Довго-довго тілько - “сер­це”,

Та й зно­ву німіли.

“Годі, пташ­ко!”

“Ще тро­шеч­ки,

Ще… ще… си­зок­ри­лий!

Вийми ду­шу!.. ще раз… ще раз.

Ох, як я вто­ми­лась!”

“Одпочинь, моя ти зо­ре!

Ти з не­ба злетіла!”

Послав свит­ку. Як ясоч­ка,

Усміхнулась, сіла.

“Сідай же й ти ко­ло ме­не”.

Сів, та й об­ня­ли­ся.

“Серце моє, зо­ре моя,

Де це ти зоріла?”

“Я сьогодні за­ба­ри­лась:

Батько за­не­ду­жав;

Коло йо­го все по­ра­лась…”

“А ме­не й бай­ду­же?”

“Який-бо ти, єй же бо­гу!”

І сльози блис­ну­ли.

“Не плач, сер­це, я жар­тую”.

“Жарти!” Усміхну­лась.

Прихилилась го­лов­кою

Та й ніби зас­ну­ла.

“Бач, Ок­са­но, я жар­тую,

А ти й справді пла­чеш.

Ну, не плач же, глянь на ме­не:

Завтра не по­ба­чиш.

Завтра бу­ду я да­ле­ко,

Далеко, Ок­са­но…

Завтра вночі у Чиг­рині

Свячений дос­та­ну.

Дасть він мені срібло-зло­то,

Дасть він мені сла­ву;

Одягну те­бе, обую,

Посаджу, як па­ву,

На дзиґли­ку, як гетьман­шу,

Та й ди­ви­тись бу­ду;

Поки не вмру, ди­ви­ти­мусь”.

“А мо­же, й за­бу­деш?

Розбагатієш, у Київ

Поїдеш з па­на­ми,

Найдеш собі шлях­тя­ноч­ку,

Забудеш Ок­са­ну!”

“Хіба кра­ща є за те­бе?”

“Може, й є, - не знаю”.

“Гнівиш бо­га, моє сер­це:

Кращої не­має

Ні на небі, ні за не­бом;

Ні за синім мо­рем

Нема кра­щої за те­бе!”

“Що се ти го­во­риш?

Схаменися!”

“Правду, риб­ко!”

Та й зно­ву, та й зно­ву.

Довго во­ни, як ба­чи­те,

Меж мо­ви-роз­мо­ви

Цілувались, обніма­лись

З усієї си­ли;

То пла­ка­ли, то бо­жи­лись,

То ще раз бо­жи­лись.

Їй Яре­ма роз­ка­зу­вав,

Як жить во­ни бу­дуть

Укупочці, як зо­ло­то

І до­лю до­бу­де,

Як виріжуть гай­да­ма­ки

Ляхів в Ук­раїні,

Як він бу­де па­ну­ва­ти,

Коли не за­ги­не.

Аж об­рид­ло слу­ха­ючи,

Далебі, дівча­та!

“Ото який! мов і справді

Обридло!” А ма­ти

Або батько як по­ба­чать,

Що ви, мої любі,

Таке ди­во чи­таєте,

Гріха на всю гу­бу!

Тоді, тоді… та цур йо­му,

А ду­же ціка­ве!

А над­то вам роз­ка­зать би,

Як ко­зак чор­ня­вий

Під вер­бою, над во­дою,

Обнявшись, су­мує;

А Ок­са­на, як го­луб­ка,

Воркує, цілує;

То зап­ла­че, то зомліє,

Головоньку схи­лить:

“Серце моє, до­ле моя!

Соколе мій ми­лий!

Мій!..” - аж вер­би на­ги­на­лись

Слухать тую мо­ву.

Ото мо­ва! Не роз­ка­жу,

Мої чор­ноб­рові,

Не роз­ка­жу про­тив ночі,

А то ще прис­ниться.

Нехай собі розійдуться

Так, як ізійшли­ся,

Тихесенько, гар­не­сенько,

Щоб ніхто не ба­чив

Ні дівочі дрібні сльози,

Ні щирі ко­зачі.

Нехай собі… Мо­же, ще раз

Вони на сім світі

Зустрінуться… по­ба­чи­мо…

А тим ча­сом світить

З усіх вікон у ти­та­ря.

Що то там тво­риться?

Треба гля­нуть та роз­ка­зать…

Бодай не ди­виться!

Бодай не ди­ви­тись, бо­дай не ка­за­ти!

Бо за лю­дей со­ром, бо сер­це бо­лить.

Гляньте, по­дивіться: то кон­фе­де­ра­ти,

Люде, що зібра­лись во­лю бо­ро­нить.

Боронять, прок­ляті…

Будь прок­ля­та ма­ти,

І день, і го­ди­на, ко­ли по­нес­ла,

Коли по­ро­ди­ла, на світ при­ве­ла!

Дивіться, що роб­лять у ти­та­ря в хаті

Пекельнії діти.

У печі па­ла

Огонь і світить на всю ха­ту,

В кут­ку со­ба­кою дри­жить

Проклятий жид; кон­фе­де­ра­ти

Кричать до ти­та­ря: “Хоч жить?

Скажи, де гроші?”

Той мов­чить.

Налигачем скру­ти­ли ру­ки,

Об зем­лю вда­ри­ли - не­ма,

Нема ні сло­ва. “Ма­ло му­ки!

Давайте прис­ку! де смо­ла?

Кропи йо­го! отак! хо­ло­не?

Мерщій же прис­ком по­си­пай!

Що? ска­жеш, шельмо?.. І не стог­не!

Завзята бестія! стри­вай!”

Насипали в ха­ля­ви жа­ру…

“У тім'я цвя­шок за­ка­тай!”

Не ви­терпів свя­тої ка­ри,

Упав сер­де­га. Про­па­дай,

Душа, без сповіді свя­тої!

“Оксано, доч­ко!” - та й умер.

Ляхи за­ду­ма­ли­ся стоя,

Хоч і за­пеклі. “Що ж те­пер?

Панове, ра­ди! Поміркуєм,

Тепер з ним нічо­го ро­бить,

Запалим церк­ву!” “Ґвалт! ря­туй­те!

Хто в бо­га вірує!” - кри­чить

Надворі го­лос, що є си­ли.

Ляхи зомліли. “Хто та­кий?”

Оксана в двері: “Вби­ли! вби­ли!”

Та й па­да кри­жем. А стар­ший

Махнув ру­кою на гро­ма­ду.

Понура шлях­та, мов хор­ти,

За двері вий­шла. Сам по­за­ду,

Бере зомлілую…

Де ж ти,

Яремо, де ти? по­ди­ви­ся!

А він, манд­ру­ючи, співа,

Як На­ли­вай­ко з ля­хом бив­ся.

Ляхи про­па­ли; не­жи­ва

Пропала з ни­ми і Ок­са­на.

Собаки де-де по Вільшаній

Загавкають та й за­мов­чать.

Біліє місяць; лю­де сплять,

І ти­тар спить… Не ра­но вста­не:

Навіки, пра­вед­ний, зас­нув.

Горіло світло, по­га­са­ло,

Погасло… Мерт­вий мов здриг­нув.

І сум­но-сум­но в хаті ста­ло.

 

СВЯТО В ЧИГИРИНІ

 

Гетьмани, гетьма­ни, як­би-то ви вста­ли,

Встали, по­ди­ви­лись на той Чи­ги­рин,

Що ви бу­ду­ва­ли, де ви па­ну­ва­ли!

Заплакали б тяж­ко, бо ви б не пізна­ли

Козацької сла­ви убо­гих руїн.

Базари, де військо, як мо­ре чер­во­не,

Перед бун­чу­ка­ми, бу­ва­ло, го­рить,

А яс­но­вельмож­ний, на во­ронім коні,

Блисне бу­ла­вою - мо­ре за­ки­пить…

Закипить, і роз­ли­ло­ся

Степами, яра­ми;

Лихо мліє пе­ред ни­ми…

А за ко­за­ка­ми…

Та що й ка­зать? Ми­ну­ло­ся;

А те, що ми­ну­ло,

Не зга­дуй­те, па­ни-бра­ти,

Бо щоб не по­чу­ли.

Та й що з то­го, що зга­даєш?

Згадаєш - зап­ла­чеш.

Ну, хоч гля­нем на Чи­ги­рин,

Колись-то ко­за­чий.

Із-за лісу, з-за ту­ма­ну,

Місяць вип­ли­ває,

Червоніє, круг­ло­ли­ций,

Горить, а не сяє,

Неначе зна, що не тре­ба

Людям йо­го світу,

Що по­жа­ри Ук­раїну

Нагріють, освітять.

І смерк­ло­ся, а в Чиг­рині,

Яку до­мо­вині.

Сумно-сумно. (Отак бу­ло

По всій Ук­раїні

Против ночі Ма­ковія,

Як ножі свя­ти­ли).

Людей не чуть; че­рез ба­зар

Кажан кос­ток­ри­лий

Перелетить; на ви­гоні

Сова за­ви­ває.

А де ж лю­де?.. Над Тяс­ми­ном.

У тем­но­му гаю,

Зібралися; ста­рий, ма­лий,

Убогий, ба­га­тий

Поєднались,- до­жи­да­ють

Великого свя­та.

У тем­но­му гаю, в зе­леній діброві,

На при­поні коні ота­ву ску­буть;

Осідлані коні, во­роні го­тові.

Куди-то поїдуть? ко­го по­ве­зуть?

Он ко­го, дивіться. Ляг­ли по до­лині,

Неначе по­биті, ні сло­ва не чуть.

Ото гай­да­ма­ки. На ґвалт Ук­раїни

Орли на­летіли; во­ни роз­не­суть

Ляхам, жи­дам ка­ру;

За кров і по­жа­ри

Пеклом гай­да­ма­ки ля­хам од­да­дуть.

Попід дібро­вою сто­ять

Вози залізної та­рані:

То щед­рої гос­ти­нець пані.

Уміла що ко­му да­вать,

Нівроку їй, не­хай царст­вує;

Нехай не ва­дить, як не чує!

Поміж во­за­ми нігде стать:

Неначе в ірій, на­летіло

З Смілян­щи­ни, з Чи­ги­ри­на

Просте ко­зацт­во, стар­ши­на,

На пев­не діло на­летіли.

Козацьке панст­во по­ход­жає

В ки­ре­ях чор­них, як один,

Тихенько, хо­дя, роз­мов­ляє

І пог­ля­дає на Чиг­рин.

Старшина пер­вий. Ста­рий Го­ло­ва­тий щось ду­же ко­вер­зує.

Старшина дру­гий. Муд­ра го­ло­ва, си­дить собі в ху­торі, ніби не знає нічо­го, а ди­виш­ся - скрізь Го­ло­ва­тий. “Ко­ли сам,- ка­же,- не по­вер­шу, то си­нові пе­ре­дам”.

Старшина третій. Та й син же шту­ка! Я вчо­ра зустрівся з Залізня­ком; та­ке роз­ка­зує про йо­го, що цур йо­му! “Ко­шо­вим,- ка­же,- бу­де, та й годі; а мо­же, ще і гетьма­ном, ко­ли теє…”

Старшина дру­гий. А Ґонта на­що? а Залізняк? До Ґонти са­ма…" са­ма пи­са­ла: “Ко­ли,- ка­же…”

Старшина пер­вий. Цитьте ли­шень, здається, дзво­нять!

Старшина дру­гий. Та ні, то лю­де го­мо­нять.

Старшина пер­вий. Го­мо­нять, по­ки ля­хи по­чу­ють. Ох, старі го­ло­ви та ро­зумні: хи­ме­рять-хи­ме­рять та й зроб­лять з ле­ме­ша швай­ку. Де мож­на лан­тух, там тор­би не тре­ба. Ку­пи­ли хріну, тре­ба з'їсти; плач­те, очі, хоч по­ви­лазьте: ба­чи­ли, що ку­по­ва­ли; гро­шам не про­па­дать! А то ду­ма­ють, ду­ма­ють, ні вго­лос, ні мовч­ки; а ля­хи до­га­да­ються - от тобі й пшик! Що там за ра­да? чом во­ни не дзво­нять? Чим спи­ниш на­род, щоб не го­монів? Не де­сять душ, а, сла­ва бо­гу, вся Смілян­щи­на, ко­ли не вся Ук­раїна. Он, чуєте? співа­ють.

Старшина третій. Справді, співа щось; піду спи­ню.

Старшина пер­вий. Не спи­няй, не­хай собі співає, аби не го­лос­но.

Старшина дру­гий. Ото, ма­буть, Во­лох! Не втерпів-та­ки ста­рий ду­рень; тре­ба, та й годі!

Старшина третій. А муд­ро співає! ко­ли не пос­лу­хаєш, усе іншу. Підкрадьмось, братці, та пос­лу­хаєм, а тим ча­сом задз­во­нять.

Старшина пер­вий і дру­гий. А що ж? то й ходімо!

Старшина третій. Доб­ре, ходімо.

Старшини ниш­ком ста­ли за ду­бом, а під ду­бом си­дить сліпий коб­зар; кру­гом йо­го за­по­рожці і гай­да­ма­ки. Коб­зар співає з по­ва­гою і не­го­лос­но.

“Ой во­ло­хи, во­ло­хи,

Вас ос­та­ло­ся тро­хи;

І ви, мол­да­ва­ни,

Тепер ви не па­ни;

Ваші гос­по­дарі

Наймити та­та­рам,

Турецьким сул­та­нам.

В кай­да­нах, в кай­да­нах!

Годі ж, не журіться;

Гарно по­моліться,

Братайтеся з на­ми,

З на­ми, ко­за­ка­ми;

Згадайте Бог­да­на,

Старого гетьма­на;

Будете па­на­ми,

Та, як ми, з но­жа­ми,

З но­жа­ми свя­ти­ми,

Та з батьком Мак­си­мом

Сю ніч по­гу­ляєм,

Ляхів по­гой­даєм,

Та так по­гу­ляєм,

Що аж пек­ло засміється,

Земля зат­ря­сеться,

Небо за­па­лає…

Добре по­гу­ляєм!”

Запорожець. Доб­ре по­гу­ляєм! прав­ду ста­рий співа, як не бре­ше. А що б то з йо­го за коб­зар був, як­би не во­лох!

Кобзар. Та я й не во­лох; так тілько - був ко­лись у Во­ло­щині, а лю­де й зо­вуть Во­ло­хом, сам не знаю за що.

Запорожець. Ну, та дар­ма; ут­ни ще яку-не­будь. Ану ли­шень про батька Мак­си­ма ушк­вар.

Гайдамака. Та не го­лос­но, щоб не по­чу­ла стар­ши­на.

Запорожець. А що нам ва­ша стар­ши­на? по­чує, так пос­лу­ха, ко­ли має чим слу­ха­ти, та й годі. У нас один стар­ший - батько Мак­сим; а він як по­чує, то ще кар­бо­ван­ця дасть. Співай, стар­че бо­жий, не слу­хай йо­го.

Гайдамака. Та во­но так, чо­ловіче; я це й сам знаю, та ось що: не так па­ни, як підпан­ки, або - по­ки сон­це зійде, то ро­са очі виїсть.

Запорожець. Брех­ня! Співай, стар­че бо­жий, яку знаєш, а то й дзво­на не діжде­мо - пос­не­мо.

Гуртом. Справді, пос­не­мо; співай яку-не­будь.

Кобзар (співає):

“Літа орел, літа си­зий

Попід не­бе­са­ми;

Ґуля Мак­сим, ґуля батько

Степами-лісами.

Ой літає орел си­зий,

А за ним ор­ля­та;

Ґуля Мак­сим, ґуля батько,

А за ним хлоп'ята.

Запорожці ті хлоп'ята,

Сини йо­го, діти,

Поміркує, за­га­дає,

Чи би­ти, чи пи­ти,

Чи тан­цю­вать; то й ушк­ва­рять,

Аж зем­ля тря­сеться.

Заспіває - заспіва­ють,

Аж ли­хо сміється.

Горілку, мед не чар­кою -

Поставцем чер­кає,

А во­ро­га, зап­лю­щив­шись,

Ката, не ми­нає.

Отакий-то наш ота­ман,

Орел си­зок­ри­лий!

І воює, і гар­цює

З усієї си­ли.

Нема в йо­го ні оселі,

Ні са­ду, ні ста­ву…

Степ і мо­ре; скрізь би­тий шлях,

Скрізь зо­ло­то, сла­ва.

Шануйтеся ж, вражі ля­хи,

Скажені со­ба­ки:

Йде Залізняк Чор­ним шля­хом,

За ним гай­да­ма­ки”.

Запорожець. Оце-то так! вчис­тив, нічо­го ска­за­ти: і до ла­ду, і прав­да. Доб­ре, да­лебі, доб­ре! Що хо­че, то так і втне. Спа­сибі, спа­сибі.

Гайдамака. Я щось не вто­ро­пав, що він співав про гай­да­маків?

Запорожець. Який-бо ти бевзь і справді! Ба­чиш, ось що він співав: щоб ля­хи по­гані, ска­жені со­ба­ки, ка­ялись, бо йде Залізняк Чор­ним шля­хом з гай­да­ма­ка­ми, щоб ляхів, ба­чиш, різа­ти…

Гайдамака. І віша­ти, і мор­ду­ва­ти! Доб­ре, єй-бо­гу, доб­ре! Ну, це так! Да­лебі, дав би кар­бо­ван­ця, як­би був не про­пив учо­ра! Шко­да! Ну, не­хай ста­ра в'язне, більше м'яса бу­де. По­бор­гуй, будь лас­кав, завт­ра од­дам. Ут­ни ще що-не­будь про гай­да­маків.

Кобзар. До гро­шей я не ду­же ла­сий. Аби бу­ла лас­ка слу­ха­ти, по­ки не ох­рип, співа­ти­му; а ох­рип­ну - ча­роч­ку, дру­гу тії ле­да­щиці-жи­виці, як то ка­жуть, та й зно­ву. Слу­хай­те ж, па­но­ве гро­ма­до!

“Ночували гай­да­ма­ки

В зе­леній діброві,

На при­поні пас­ли коні,

Сідлані, го­тові.

Ночували ляш­ки-пан­ки

В бу­дин­ках з жи­да­ми,

Напилися, прос­тяг­ли­ся

Та й…”

Громада. Цить ли­шень! здається, дзво­нять. Чуєш?.. ще раз… о!.. “Задз­во­ни­ли, задз­во­ни­ли!” - Пішла лу­на гаєм. “Ідіть же ви та молітесь, а я доспіваю”.

Повалили гай­да­ма­ки,

Аж стог­не дібро­ва;

Не по­вез­ли, а на пле­чах

Чумацькі во­лові

Несуть во­зи. А за ни­ми

Сліпий Во­лох зно­ву:

“Ночували гай­да­ма­ки

В зе­леній діброві”.

Шкандибає, кур­ни­кає,

І гич не до речі.

“Ну лиш іншу, стар­че бо­жий!” -

З во­за­ми на пле­чах

Кричать йо­му гай­да­ма­ки.

“Добре, хлопці, на­те!

Отак! отак! доб­ре, хлопці!

А ну­те, хлоп'ята,

Ушкваримо!”

Земля гнеться.

А во­ни з во­за­ми

Так і ріжуть. Коб­зар грає,

Додає сло­ва­ми: “Он гоп та­ки так!

Кличе Ганд­зю ко­зак:

“Ходи, Ганд­зю, по­жар­тую,

Ходи, Ганд­зю, поцілую;

Ходім, Ганд­зю, до по­па

Богу по­мо­литься;

Нема жи­та ні сно­па,

Вари ва­ре­ниці”.

Оженився, за­жу­рив­ся -

Нічого не­має;

У ряд­нині рос­туть діти,

А ко­зак співає:

“І по хаті ти-ни-ни,

І по сінях ти-ни-ни,

Вари, жінко, ли­ни,

Ти-ни-ни, ти-ни-ни!”

“Добре! Доб­ре! Ще раз! Ще раз!”

Кричать гай­да­ма­ки.

“Ой гоп то­го ди­ва!

Наварили ля­хи пи­ва,

А ми бу­дем шин­ку­вать,

Ляшків-панків час­ту­вать.

Ляшків-панків по­час­туєм,

З па­нян­ка­ми по­жар­туєм.

Ой гоп та­ки так!

Кличе пан­ну ко­зак:

“Панно, пташ­ко моя!

Панно, до­ле моя!

Не со­ром­ся, дай ру­ченьку,

Ходім по­гу­ляй­мо;

Нехай лю­дям ли­хо сниться,

А ми заспівай­мо.

А ми заспівай­мо,

А ми посідай­мо,

Панно, пташ­ко моя,

Панно, до­ле моя!”

“Ще раз, ще раз!”

“Якби та­ки або так, або сяк,

Якби та­ки за­по­розький ко­зак,

Якби та­ки мо­ло­дий, мо­ло­дий,

Хоч по хаті б по­во­див, по­во­див.

Страх мені не хо­четься

З ста­рим дідом мо­ро­читься.

Якби та­ки…” “Цу-цу, ска­жені! сха­меніться!

Бач, роз­хо­ди­ли­ся! А ти,

Стара со­ба­ко, де б мо­литься,

Верзеш тут по­гань. От чор­ти!”

Кричить ота­ман. Опи­ни­лись;

Аж цер­ков ба­чать. Дяк співа,

Попи з ка­ди­ла­ми, з кро­пи­лом;

Громада - ніби не­жи­ва,

Анітелень… Поміж во­за­ми

Попи з кро­пи­ла­ми пішли;

За ни­ми ко­рог­ви нес­ли,

Як на Ве­лик­день над пас­ка­ми.

“Молітесь, братія, молітесь! -

Так бла­го­чин­ний на­чи­на.

Кругом свя­то­го Чиг­ри­на

Сторожа ста­не з то­го світу,

Не дасть свя­то­го роз­пи­нать.

А ви Ук­раїну хо­вай­те:

Не дай­те ма­тері, не дай­те

В ру­ках у ка­та про­па­дать.

Од Ко­на­ше­ви­ча і досі

Пожар не гас­не, лю­де мруть,

Конають в тюр­мах, голі, босі…

Діти нех­ре­щені рос­туть,

Козацькі діти; а дівча­та!..

Землі ко­зацької кра­са

У ля­ха в'яне, як перш ма­ти,

І не­пок­ри­тая ко­са

Стидом січеться; карі очі

В не­волі гас­нуть; роз­ку­вать

Козак сест­ру свою не хо­че,

Сам не со­ро­миться ко­нать

В ярмі у ля­ха… го­ре, го­ре!

Молітесь, діти! страш­ний суд

Ляхи в Ук­раїну не­суть -

І за­ри­да­ють чорні го­ри.

Згадайте пра­вед­них гетьманів:

Де їх мо­ги­ли? де ле­жить

Останок слав­но­го Бог­да­на?

Де Ост­ря­ни­ци­на стоїть

Хоч би убо­гая мо­ги­ла?

Де На­ли­вай­ко­ва? не­ма!

Живого й мерт­во­го спа­ли­ли.

Де той Бо­гун, де та зи­ма?

Інгул що­зи­му за­мер­зає -

Богун не вста­не за­га­тить

Шляхетським тру­пом. Лях гу­ляє!

Нема Бог­да­на - чер­во­нить

І Жовті Во­ди, й Рось зе­ле­ну.

Сумує Кор­сунь ста­ро­ден­ний:

Нема жур­бу з ким поділить.

І Альта пла­че: “Тяж­ко жи­ти!

Я сох­ну, сох­ну… де Та­рас?

Нема, не чуть… не в батька діти!”

Не плач­те, братія: за нас

І душі пра­вед­них, і си­ла

Архістратига Ми­хаїла.

Не за го­ра­ми ка­ри час.

Молітесь, братія!”

Молились,

Молились щи­ро ко­за­ки,

Як діти, щи­ро; не жу­ри­лись,

Гадали теє… а зро­би­лось -

Над ко­за­ка­ми хус­точ­ки!

Одно доб­ро, од­на сла­ва -

Біліє хус­ти­на,

Та й ту знімуть…

А ди­якон: “Не­хай во­рог ги­не!

Беріть ножі! ос­вя­ти­ли”.

Ударили в дзво­ни,

Реве гаєм: “Освя­ти­ли!”

Аж сер­це хо­ло­не!

Освятили, ос­вя­ти­ли!

Гине шлях­та, ги­не!

Розібрали, заб­ли­ща­ли

По всій Ук­раїні.

 

ТРЕТІ ПІВНІ

 

Ще день Ук­рай­ну ка­ту­ва­ли

Ляхи ска­жені; ще один,

Один, ос­танній, су­му­ва­ли

І Ук­раїна, і Чиг­рин.

І той ми­нув - день Ма­ковія,

Велике свя­то в Ук­раїні.

Минув - і лях, і жи­до­вин

Горілки, крові упи­ва­лись,

Кляли схиз­ма­та, роз­пи­на­ли,

Кляли, що нічо­го вже взять.

А гай­да­ма­ки мовч­ки жда­ли,

Поки по­ганці ля­жуть спать.

Лягли, і в го­ло­ви не кла­ли,

Що вже їм завт­ра не вста­вать.

Ляхи зас­ну­ли, а іуди

Ще лічать гроші уночі,

Без світла лічать ба­риші,

Щоб не по­ба­чи­ли, бач, лю­де.

І ті на зо­ло­то ляг­ли

І сном не­чис­тим задріма­ли.

Дрімають… навіки бо­дай задріма­ли!

А тим ча­сом місяць пли­ве ог­ля­дать

І не­бо, і зорі, і зем­лю, і мо­ре

Та гля­нуть на лю­де, що во­ни мо­то­рять,

Щоб бо­гові вранці про те роз­ка­зать.

Світить біло­ли­ций на всю Ук­раїну,

Світить… а чи ба­чить мою си­ро­ти­ну,

Оксану з Вільша­ни, мою си­ро­ту?

Де її мор­ду­ють, де во­на вор­кує?

Чи знає Яре­ма? чи знає, чи чує?

Побачимо потім, а те­пер не ту,

Не ту заспіваю, іншої заг­раю;

Лихо - не дівча­та - бу­де тан­цю­вать.

Недолю співаю ко­зацько­го краю;

Слухайте ж, щоб дітям потім роз­ка­зать,

Щоб і діти зна­ли, вну­кам роз­ка­за­ли,

Як ко­за­ки шлях­ту тяж­ко по­ка­ра­ли

За те, що не вміла в добрі па­ну­вать.

Гомоніла Ук­раїна,

Довго го­моніла,

Довго, дов­го кров сте­па­ми

Текла-червоніла.

Текла, тек­ла та й ви­сох­ла.

Степи зе­леніють;

Діди ле­жать, а над ни­ми

Могили синіють.

Та що з то­го, що ви­сокі?

Ніхто їх не знає,

Ніхто щи­ро не зап­ла­че,

Ніхто не зга­дає.

Тілько вітер ти­хе­сенько

Повіє над ни­ми,

Тілько ро­си ра­не­сенько

Сльозами дрібни­ми

Їх уми­ють. Зійде сон­це,

Осушить, пригріє;

А уну­ки? їм бай­ду­же,

Панам жи­то сіють.

Багато їх, а хто ска­же,

Де Ґонти мо­ги­ла,

Мученика пра­вед­но­го

Де по­хо­ро­ни­ли?

Де Залізняк, ду­ша щи­ра,

Де од­по­чи­ває?

Тяжко! важ­ко! Кат па­нує,

А їх не зга­да­ють.

Гомоніла Ук­раїна,

Довго го­моніла,

Довго, дов­го кров сте­па­ми

Текла-червоніла.

І день, і ніч ґвалт, гар­ма­ти;

Земля стог­не, гнеться;

Сумно, страш­но, а зга­даєш -

Серце усміхнеться.

Місяцю мій яс­ний! з ви­со­ко­го не­ба

Сховайся за го­ру, бо світу не тре­ба;

Страшно тобі бу­де, хоч ти й ба­чив Рось,

І Альту, і Се­ну, і там роз­ли­лось,

Не знать за що, крові ши­ро­кеє мо­ре.

А те­пер що бу­де! Схо­вай­ся ж за го­ру;

Сховайся, мій дру­же, щоб не до­ве­лось

На старість зап­ла­кать…

Сумно, сум­но се­ред не­ба

Сяє біло­ли­ций.

Понад Дніпром ко­зак іде,

Може, з вечірниці.

Іде смут­ний, не­ве­се­лий,

Ледве не­суть но­ги.

Може, дівчи­на не лю­бить

За те, що убо­гий?

І дівчи­на йо­го лю­бить,

Хоч ла­та на латі.

Чорнобривий, а не зги­не,

То бу­де й ба­га­тий.

Чого ж смут­ний, не­ве­се­лий

Іде - чуть не пла­че?

Якусь тяж­ку не­до­леньку

Віщує ко­за­че,

Чує сер­це, та не ска­же,

Яке ли­хо бу­де.

Мине ли­хо… Кру­гом йо­го

Мов ви­мер­ли лю­де.

Ані півня, ні со­ба­ки;

Тілько із-за гаю

Десь да­ле­ко сіро­манці

Вовки за­ви­ва­ють

Байдуже! іде Яре­ма,

Та не до Ок­са­ни,

Не в Вільша­ну на досвітки,

До ляхів по­га­них

У Чер­ка­си. А там третій

Півень заспіває…

А там… а там… Йде Яре­ма,

На Дніпр пог­ля­дає.

“Ой Дніпре мій, Дніпре, ши­ро­кий та ду­жий!

Багато ти, батьку, у мо­ре но­сив

Козацької крові; ще по­не­сеш, дру­же!

Червонив ти синє, та не на­поїв;

А сю ніч уп'єшся. Пе­кельнеє свя­то

По всій Ук­раїні сю ніч за­ре­ве;

Потече ба­га­то, ба­га­то, ба­га­то

Шляхетської крові. Ко­зак ожи­ве;

Оживуть гетьма­ни в зо­лотім жу­пані;

Прокинеться до­ля; ко­зак заспіва:

“Ні жи­да, ні ля­ха”, а в сте­пах Ук­рай­ни -

О, бо­же мій ми­лий - блис­не бу­ла­ва!”

Так ду­мав, іду­чи в ла­таній сви­тині,

Сердега Яре­ма з свя­че­ним в ру­ках.

А Дніпр мов підслу­хав: ши­ро­кий та синій,

Підняв го­ри-хвилі; а в оче­ре­тах

Реве, стог­не, за­ви­ває,

Лози на­ги­нає;

Грім го­го­че, а блис­кав­ка

Хмару роз­ди­рає.

Іде собі наш Яре­ма,

Нічого не ба­чить;

Одна дум­ка усміхнеться,

А дру­га зап­ла­че.

“Там Ок­са­на, там ве­се­ло

І в сірій сви­тині;

А тут… а тут… що ще бу­де?

Може, ще за­ги­ну”.

А тим ча­сом із бай­ра­ку

Півень - ку­куріку!

“А, Чер­ка­си!.. бо­же ми­лий!

Не вко­ро­ти віку!”

 

ЧЕРВОНИЙ БЕНКЕТ

 

Задзвонили в усі дзво­ни

По всій Ук­раїні;

Закричали гай­да­ма­ки:

“Гине шлях­та, ги­не!

Гине шлях­та! по­гу­ляєм

Та хма­ру нагрієм!”

Зайнялася Смілян­щи­на,

Хмара чер­воніє.

А най­пер­ша Мед­ведівка

Небо нагріває.

Горить Сміла, Смілян­щи­на

Кров'ю підпли­ває.

Горить Кор­сунь, го­рить Канів,

Чигирин, Чер­ка­си;

Чорним шля­хом за­па­ла­ло,

І кров по­ли­ла­ся

Аж у Во­линь. По Поліссі Ґонта бен­ке­тує,

А Залізняк в Смілян­щині

Домаху гар­тує,

У Чер­ка­сах, де й Яре­ма

Пробує свя­че­ний.

“Отак, отак! доб­ре, діти,

Мордуйте ска­же­них!

Добре, хлопці!” - на ба­зарі

Залізняк гу­кає.

Кругом пек­ло; гай­да­ма­ки

По пек­лу гу­ля­ють.

А Яре­ма - страш­но гля­нуть

По три, по чо­ти­ри

Так і кла­де. “Доб­ре, си­ну,

Матері їх хи­ря!

Мордуй, мор­дуй, в раю бу­деш

Або еса­улом.

Гуляй, си­ну! ну­те, діти!”

І діти май­ну­ли

По го­ри­щах, по ко­мо­рах,

По льохах, усю­ди;

Всіх ук­ла­ли, все заб­ра­ли.

“Тепер, хлопці, бу­де!

Утомились, од­по­чиньте”.

Улиці, ба­за­ри

Крились тру­пом, пли­ли кров'ю.

“Мало кля­тим ка­ри!

Ще раз тре­ба пе­ре­му­чить,

Щоб не повс­та­ва­ли

Нехрещені, кляті душі”.

На ба­зар зби­ра­лись

Гайдамаки. Йде Яре­ма,

Залізняк гу­кає:

“Чуєш, хлоп­че? хо­ди сю­ди!

Не бійсь, не зля­каю”.

“Не бо­юся!” Зняв­ши шап­ку,

Став, мов пе­ред па­ном.

“Відкіля ти? хто ти та­кий?”

“Я, па­не, з Вільша­ни”.

“З Вільша­ної, де ти­та­ря

Пси за­мор­ду­ва­ли?”

“Де? яко­го?” “У Вільшаній;

І ка­жуть, що вкра­ли

Дочку йо­го, ко­ли знаєш”.

“Дочку, у Вільшаній?”

“У ти­та­ря, ко­ли зна­вав”.

“Оксано, Ок­са­но!” -

Ледве ви­мо­вив Яре­ма

Та й упав до­до­лу.

“Еге! ось що… Шко­да хлоп­ця,

Провітри, Ми­ко­ло!”

Провітрився. “Батьку! бра­те!

Чом я не сто­ру­кий?

Дайте но­жа, дай­те си­лу,

Муки ля­хам, му­ки!

Муки страш­ної, щоб пек­ло

Тряслося та мліло!”

“Добре, си­ну, ножі бу­дуть

На свя­теє діло.

Ходім з на­ми у Ли­сян­ку

Ножі гар­ту­ва­ти!”

“Ходім, ходім, ота­ма­не,

Батьку ти мій, бра­те,

Мій єди­ний! На край світа

Полечу, дос­та­ну,

З пек­ла вир­ву, ота­ма­не…

На край світа, па­не…

На край світа, та не най­ду,

Не най­ду Ок­са­ни!”

“Може, й най­деш. А як те­бе

Зовуть? я не знаю”.

“Яремою”.

“А прізви­ще?”

“Прізвища не­має!”

“Хіба бай­ст­рюк? Без прізви­ща

Запиши, Ми­ко­ло,

У реєстер. Не­хай бу­де -

Нехай бу­де Го­лий,

Так і пи­ши!” “Ні, по­га­но!”

“Ну, хіба Бідою?”

“І це не так”.

“Стривай ли­шень,

Пиши Га­лай­дою”.

Записали. “Ну, Га­лай­до,

Поїдем гу­ля­ти.

Найдеш до­лю… а не най­деш…

Рушайте, хлоп'ята”.

І Яремі да­ли ко­ня

Зайвого з обо­зу.

Усміхнувся на во­ронім

Та й зно­ву у сльози.

Виїхали за ца­ри­ну;

Палають Чер­ка­си…

“Чи всі, діти?” “Усі, батьку!”

“Гайда!” Прос­тяг­ла­ся

По діброві по­над Дніпром

Козацька ва­та­га.

А за ни­ми коб­зар Во­лох

Переваги-ваги

Шкандибав на ко­ни­ку,

Козакам співає:

“Гайдамаки, гай­да­ма­ки,

Залізняк гу­ляє”.

Поїхали… а Чер­ка­си

Палають, па­ла­ють.

Байдуже, ніхто й не гля­не.

Сміються та ла­ють

Кляту шлях­ту. Хто ба­ла­ка,

Хто коб­за­ря слу­ха.

А Залізняк по­пе­ре­ду,

Нашорошив уха;

Іде собі, люльку ку­рить,

Нікому ні сло­ва.

А за ним німий Яре­ма.

Зелена дібро­ва,

І тем­ний гай, і Дніпр ду­жий,

І ви­сокі го­ри,

Небо, зорі, доб­ро, лю­де

І лю­теє го­ре -

Все про­па­ло, все! нічо­го

Не знає, не ба­чить,

Як уби­тий. Тяж­ко йо­му,

Тяжко, а не пла­че.

Ні, не пла­че: змія лю­та,

Жадна ви­пи­ває

Його сльози, да­вить ду­шу,

Серце роз­ди­рає.

“Ой ви, сльози, дрібні сльози!

Ви змиєте го­ре;

Змийте йо­го… тяж­ко! нуд­но!

І синього мо­ря,

І Дніпра, щоб ви­лить лю­те,

І Дніпра не ста­не.

Занапастить хіба ду­шу?

Оксано, Ок­са­но!

Де ти, де ти? по­ди­ви­ся,

Моя ти єди­на,

Подивися на Яре­му.

Де ти? Мо­же, ги­не,

Може, тяж­ко кле­не до­лю,

Клене, уми­рає

Або в па­на у кай­да­нах

У скле­пу ко­нає.

Може, зга­дує Яре­му,

Згадує Вільша­ну,

Кличе чо­го: “Сер­це моє,

Обніми Ок­са­ну!

Обнімемось, мій со­ко­ле!

Навіки зомлієм.

Нехай ля­хи зну­ща­ються,

Не по­чуєм!..” Віє,

Віє вітер з-за Ли­ма­ну,

Гне то­по­лю в полі,

І дівчи­на по­хи­литься,

Куди гне не­до­ля.

Посумує, по­жу­риться,

Забуде… і, мо­же…

У жу­пані, са­ма пані;

А лях… бо­же, бо­же!

Карай пек­лом мою ду­шу,

Вилий му­ки мо­ре,

Розбий ка­ру на­до мною,

Та не та­ким го­рем

Карай сер­це: розірветься,

Хоч би бу­ло ка­мень.

Доле моя! сер­це моє!

Оксано, Ок­са­но!

Де ти діла­ся-поділась?”

І хли­ну­ли сльози;

Дрібні-дрібні по­ли­ли­ся.

Де во­ни взя­ли­ся!

А Залізняк гай­да­ма­кам

Каже опи­ни­тись:

“У ліс, хлопці! вже світає,

І коні прис­та­ли:

Попасемо”,- і ти­хенько

У лісі схо­ва­лись.

 

ГУПАЛІВЩИНА

 

Зійшло сон­це; Ук­раїна

Де па­ла­ла, тліла,

А де шлях­та, за­пер­ти­ся,

У бу­дин­ках мліла.

Скрізь по се­лах ши­бе­ниці;

Навішано тру­пу -

Тілько стар­ших, а так шлях­та

Купою на купі.

На ули­цях, на роз­пут­тях

Собаки, во­ро­ни

Гризуть шлях­ту, клю­ють очі;

Ніхто не бо­ро­нить.

Та й ніко­му: ос­та­ли­ся

Діти та со­ба­ки,

Жінки навіть з ро­га­ча­ми

Пішли в гай­да­ма­ки.

Отаке-то бу­ло ли­хо

По всій Ук­раїні!

Гірше пек­ла… А за віщо,

За що лю­де ги­нуть?

Того ж батька, такі ж діти,

Жити б та бра­таться.

Ні, не вміли, не хотіли,

Треба роз'єднаться!

Треба крові, бра­та крові,

Бо зазд­ро, що в бра­та

Є в ко­морі і над­ворі,

І ве­се­ло в хаті!

“Уб'єм бра­та! спа­лим ха­ту!” -

Сказали, і ста­лось.

Все б, здається; ні, на ка­ру

Сироти ос­та­лись.

В сльозах рос­ли, та й ви­рос­ли;

Замучені ру­ки

Розв'язались - і кров за кров,

І му­ки за му­ки!

Болить сер­це, як зга­даєш:

Старих слов'ян діти

Впились кров'ю. А хто ви­нен?

Ксьондзи, єзуїти.

Мандрували гай­да­ма­ки

Лісами, яра­ми,

А за ни­ми і Га­лай­да

З дрібни­ми сльоза­ми.

Вже ми­ну­ли Во­ронівку,

Вербівку; в Вільша­ну

Приїхали. “Хіба спи­тать,

Спитать про Ок­са­ну?

Не спи­таю, щоб не зна­ли,

За що про­па­даю”.

А тим ча­сом гай­да­ма­ки

Й Вільша­ну ми­на­ють.

Питається у хлоп­чи­ка:

“Що, ти­та­ря вби­ли?”

“Ба ні, дядьку; батько ка­зав,

Що йо­го спа­ли­ли

Оті ля­хи, що там ле­жать,

І Ок­са­ну вкра­ли.

А ти­та­ря на цвин­тарі

Вчора по­хо­ва­ли”.

Не дос­лу­хав… “Не­си, ко­ню!”

І по­во­ди ки­нув.

“Чом я вчо­ра, по­ки не знав,

Вчора не за­ги­нув!

А сьогодні, ко­ли й ум­ру,

З до­мо­ви­ни вста­ну

Ляхів му­чить. Сер­це моє!

Оксано! Ок­са­но!

Де ти?”

Замовк, за­жу­рив­ся,

Поїхав хо­дою.

Тяжко-важко сіро­масі

Боротись з нудьгою.

Догнав своїх. Бо­ро­виків

Вже хутір ми­на­ють.

Корчма тліє з сто­до­лою,

А Лей­би не­має.

Усміхнувся мій Яре­ма,

Тяжко усміхнув­ся.

Отут, отут по­зав­чо­ра

Перед жи­дом гнув­ся,

А сьогодні… та й жаль ста­ло,

Що ли­хо ми­ну­ло.

Гайдамаки по­над яром

З шля­ху по­вер­ну­ли.

Наганяють півпа­руб­ка.

Хлопець у сви­тині

Полатаній, у пос­то­лах;

На пле­чах тор­би­на.

“Гей, стар­че­ня! стри­вай ли­шень!”

“Я не ста­рець, па­не!

Я, як бач­те, гай­да­ма­ка”.

“Який же по­га­ний!”

“Відкіля ти?”

“З Ке­релівки”.

“А Бу­ди­ща знаєш?

І озе­ро ко­ло Бу­дищ?”

“І озе­ро знаю,

Отам во­но; оцим яром

Втрапите до йо­го”.

“Що, сьогод­ня ляхів ба­чив?”

“Нігде ні од­но­го;

А вчо­ра бу­ло ба­га­то.

Вінки не свя­ти­ли:

Не да­ли ля­хи прок­ляті.

Зате ж їх і би­ли,

І я, й батько свя­тим но­жем;

А ма­ти нез­ду­жа,

А то й во­на б”. “Доб­ре, хлоп­че.

Ось на ж тобі, дру­же,

Цей ду­ка­чик, та не згу­би”.

Узяв зо­ло­то­го,

Подивився: “Спа­сибі вам!”

“Ну, хлопці, в до­ро­гу!

Та чуєте? без го­мо­ну.

Галайдо, за мною!

В оцім яру є озе­ро

Й ліс попід го­рою,

А в лісі скарб. Як приїдем,

То щоб кру­гом ста­ли,

Скажи хлоп­цям. Мо­же, льохи

Стерегти ос­та­лась

Яка по­гань”.

Приїхали.

Стали кру­гом ліса;

Дивляться - не­ма ніко­го…

“Ту їх дос­тобіса!

Які груші уро­ди­ли!

Збивайте, хлоп'ята!

Швидше! швид­ше!

Отак, отак! І кон­фе­де­ра­ти

Посипалися до­до­лу,

Груші гни­ло­бокі.

Позбивали, упо­ра­лись;

Козакам нівро­ку,

Найшли льохи, скарб заб­ра­ли,

У ляхів ки­шені

Потрусили та й по­тяг­ли

Карати мер­зен­них

У Ли­сян­ку.

 

БЕНКЕТ У ЛИСЯНЦІ

 

Смеркалося. Із Ли­сян­ки

Кругом засвіти­ло:

Ото Ґонта з Залізня­ком

Люльки за­ку­ри­ли.

Страшно, страш­но за­ку­ри­ли!

І в пеклі не вміють

Отак ку­рить. Гни­лий Тікич

Кров'ю чер­воніє

Шляхетською, жидівською;

А над ним па­ла­ють

І ха­ти­на, і бу­ди­нок;

Мов до­ля ка­рає

Вельможного й не­мож­но­го.

А се­ред ба­за­ру

Стоїть Ґонта з Залізня­ком,

Кричать: “Ля­хам ка­ри!

Кари ля­хам, щоб ка­ялись!”

І діти ка­ра­ють.

Стогнуть, пла­чуть; один про­сить,

Другий прок­ли­нає;

Той мо­литься, сповідає

Гріхи пе­ред бра­том,

Уже вби­тим. Не ми­лу­ють,

Карають, зав­зяті.

Як смерть лю­та, не вва­жа­ють

На літа, на вро­ду

Шляхтяночки й жидівоч­ки.

Тече кров у во­ду.

Ні каліка, ані ста­рий,

Ні ма­ла ди­ти­на

Не ос­та­лись,- не вбла­га­ли

Лихої го­ди­ни.

Всі по­ляг­ли, всі по­ко­том;

Ні душі жи­вої

Шляхетської й жидівської.

А по­жар уд­воє

Розгорівся, роз­па­лав­ся

До са­мої хма­ри.

А Га­лай­да, знай, гу­кає:

“Кари ля­хам, ка­ри!”

Мов ска­же­ний, мерт­вих ріже,

Мертвих віша, па­лить.

“Дайте ля­ха, дай­те жи­да!

Мало мені, ма­ло!

Дайте ля­ха, дай­те крові

Наточить з по­га­них!

Крові мо­ре… ма­ло мо­ря…

Оксано! Ок­са­но!

Де ти?” - крик­не й схо­вається

В по­лум'ї, в по­жарі.

А тим ча­сом гай­да­ма­ки

Столи вздовж ба­за­ру

Поставили, не­суть стра­ву,

Де що за­по­па­ли,

Щоб засвітла по­ве­че­рять.

“Гуляй!” - за­гу­ка­ли.

Вечеряють, а кру­гом їх

Пекло чер­воніє.

У по­лум'ї, повішані

На крок­вах, чорніють

Панські тру­пи.

Горять крок­ви

І па­да­ють з ни­ми.

“Пийте, діти! пий­те, лий­те!

З па­на­ми та­ки­ми,

Може, ще раз зустріне­мось,

Ще раз по­гу­ляєм.

І пос­та­вець од­ним ду­хом

Залізняк чер­кає.

За прок­ляті ваші тру­пи,

За душі прок­ляті

Ще раз вип'ю! Пий­те, діти!

Вип'єм, Ґонто, бра­те!

Вип'єм, дру­же, по­гу­ляєм

Укупочці, в парі.

А де ж Во­лох? заспівай лиш

Нам, ста­рий коб­за­рю!

Не про дідів, бо незгірше

Й ми ляхів ка­раєм;

Не про ли­хо; бо ми йо­го

Не зна­ли й не знаєм.

Веселої ут­ни, стар­че,

Щоб зем­ля ло­ми­лась,

Про вдо­ви­цю-мо­ло­ди­цю,

Як во­на жу­ри­лась”.

(Кобзар грає й приспівує):

“Од се­ла до се­ла Танці та му­зи­ки;

Курку, яй­ця про­да­ла -

Маю че­ре­ви­ки.

Од се­ла до се­ла

Буду тан­цю­ва­ти:

Ні ко­ро­ви, ні во­ла -

Осталася ха­та.

Я од­дам, я про­дам

Кумові ха­ти­ну,

Я куп­лю, я зроб­лю

Яточку під ти­ном;

Торгувать, шин­ку­вать

Буду ча­роч­ка­ми,

Танцювать та гу­лять

Таки з па­руб­ка­ми.

Ох ви, дітки мої,

Мої го­луб'ята,

Не журіться, по­дивіться,

Як тан­цює ма­ти.

Сама в най­ми піду,

Діток в шко­лу од­дам,

А чер­во­ним че­ре­вич­кам

Таки дам, та­ки дам!”

“Добре! доб­ре! Ну, до танців,

До танців, коб­за­рю!”

Сліпий вшква­рив - навп­ри­сяд­ки

Пішли по ба­за­ру.

Земля гнеться. “Ну­мо, Ґонто!”

“Нум, бра­те Мак­си­ме!

Ушкваримо, мій го­лу­бе,

Поки не за­ги­нем!”

“Не ди­вуй­те­ся, дівча­та,

Що я обідрав­ся;

Бо мій батько ро­бив глад­ко,

То й я в йо­го вдав­ся”.

“Добре, бра­те, єй же бо­гу!”

“Ану ти, Мак­си­ме!”

“Постривай лиш!” “

Отак чи­ни, як я чи­ню:

Люби доч­ку аби­чию -

Хоч по­по­ву, хоч дя­ко­ву,

Хоч хо­ро­шу му­жи­ко­ву”.

Всі тан­цю­ють, а Га­лай­да

Не чує, не ба­чить.

Сидить собі кінець сто­ла,

Тяжко-важко пла­че,

Як ди­ти­на. Чо­го б, бач­ся?

В чер­вонім жу­пані,

І зо­ло­то, і сла­ва є,

Та не­ма Ок­са­ни;

Ні з ким до­лю поділи­ти,

Ні з ким заспіва­ти;

Один, один си­ро­тою

Мусить про­па­да­ти.

А то­го, то­го й не знає,

Що йо­го Ок­са­на

По тім боці за Тіки­чем

В бу­дин­ку з па­на­ми,

З ти­ми са­ми­ми ля­ха­ми,

Що за­мор­ду­ва­ли

Її батька. Не­до­лю­ди,

Тепер за­хо­ва­лись

За му­ра­ми та ди­ви­тесь,

Як жи­ди ко­на­ють,

Брати ваші! А Ок­са­на

В вікно пог­ля­дає

На Ли­сян­ку засвіче­ну.

“Де то мій Яре­ма?” - Са­ма ду­має.

Не знає, Що він ко­ло неї,

У Ли­сянці, не в сви­тині -

В чер­вонім жу­пані,

Сидить один та ду­має:

“Де моя Ок­са­на?

Де во­на, моя го­луб­ка

Приборкана, пла­че?”

Тяжко йо­му.

А із яру

В ки­реї ко­зачій

Хтось кра­деться.

“Хто ти та­кий?”

Галайда пи­тає.

“Я пос­ла­нець па­на Ґонти.

<